§ 2. Прояви злочинності: злочинний вчинок і злочинна діяльність

У запропонованому визначенні злочинності принципово мето­дологічним є визначення, що вона становить прояв людської діяльнісної активності. Зазвичай цей прояв у кримінологічній літературі характеризують термінами «вчинення злочину» або «злочинна поведінка». Однак це неточно. Поведінка — лише один ракурс зовнішньої, здебільшого нормативної оцінки проявів людської активності. Щоб досконало розібратися у цьому питанні, звернемося до науки психології, зокрема до її галузі «психологія особи», до якої належать категорії: «людська активність», «діяльність», «поведінка особи» тощо.

Активність людини, як і загалом активність живих істот, — один із головних і необхідних виявів життя, внутрішня спонукаль­на сила, спрямована на задоволення своїх потреб. У тварин ак­тивність є виявом інстинктивних біологічних потреб організму. У механізмі активності людини також присутні біологічні, точніше біопсихологічні потреби, але змістовно активність визна­чається (на відміну від тварин) за участю свідомості у широкому розумінні останньої (не плутати з усвідомленням). Про активність людини здебільшого свідчать її діяльнісні форми, тобто такі, що реалізуються через дії у зовнішньому середовищі. Проте ак­тивність може бути і внутрішньою, зокрема такою, як розумова, більша частина пізнавальної. Активність може мати одиничний (одноелементний) вияв. Тут одній дії відповідає один наслідок. Та­ким є вчинок. На відміну від нього частіше активність людини проявляється через діяльність. Вона відрізняється передусім тим, що є системою пов'язаних між собою єдиною потребою, мотивом і послідовністю дій, вчинків, а також менш об'ємних діяльностей.

140

Кожен із перелічених проявів має свій предмет, мотив та мету. Але у сукупності — це друга визначальна ознака діяльності — всі її еле­менти (складові) спрямовані на реалізацію єдиної потреби та кінцевої мети¹. Проте діяльність — це не просто сума навіть сис­темно пов'язаних дійових проявів. Актуалізація, тобто приведення у дію механізму свідомості, яка за умов діяльності досягає своєї вищої форми — усвідомлення, обумовлює більш досконалий ме­ханізм активності, який полягає у тому, що діяльність програ­мується, спрямовується, свідомість бере її здійснення наче «під контроль». Це третя риса діяльності, яка наповнює її, на відміну від вчинку, новим, більш складним розумовим змістом. Але це ще не все. Суттєва (четверта) риса діяльності — її специфічне послідовне цілеутворення, що раціонально розгортається залежно від поступу діяльності, умов її здійснення і може включати, і це треба окремо зазначити, пристосування до цих умов, а у разі по­треби і можливості — зміну останніх аж до досягнення кінцевої мети, яка полягає у зміні суспільних умов і відносин в інтересах суб'єкта діяльності. Звичайно, перелічені риси діяльності, зокрема наявність четвертої риси, мають місце не в усіх її формах.

У зв'язку з цим слід розрізняти дві форми діяльності: елемен­тарно організовану або здійснювану без спеціальної організації та складно або спеціально організовану, яка включає пристосування до умов здійснення, їхню можливу зміну з метою сприяння або й забезпечення досягнення діяльністю своєї кінцевої мети. Це вища форма організації діяльності. У цьому значенні вона є організованою діяльністю.

Діяльність, крім внутрішньої та зовнішньої, про яку зазначало­ся, також поділяють на: індивідуальну, колективну (у тому числі спільну, групову) і масову; діяльність, яка передує одному вчинку або багатьом діям; короткочасну, тривалу і постійну. Зовнішня діяльність, яка має характер суспільного спілкування, підко-рюється нормам людського буття, — це унормована діяльність. Різновидом останньої є діяльність, унормована правом. Звідси розрізняють правомірну та протиправну, у тому числі злочинну діяльність.

¹ Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975. — С. 82-123.

141