logo
Zakalyuk_A_P_Kurs_suchasnoyi_kriminologiyi_Kn_1

Глава 6

Теорія особи злочинця

логічних ознак та їх сполучень, а також неоднаковою значущістю цих ознак та сполучень для вирішення різних кримінологічних завдань»1. Останнє пояснення щодо крайньої різноманітності та неоднакової значущості у кримінологічному відношенні типо­логічних ознак та їх сполучень наводило на думку, що автори цього твердження ще не повною мірою усвідомили філософсько-методологічну визначеність «типового», обмеженість його розуміння лише типовими ознаками, які на відміну від підстав класифікації не є такими вкрай різноманітними (відображення сутності) та у цьому відношенні досить сталі, у тому числі за їх вживання у кримінології.

Щодо створення конкретних типологій особи злочинця за на­званими вище трьома традиційними типологічними підставами, то за першою з них (за стійкістю криміногенного викривлення), як правило, не було суттєвих розбіжностей. Багаточисленні типології за цією підставою з тими чи іншими несуттєвими, у більшій мірі термінологічними варіаціями в основному повторювали типології, запропоновані у 30-х роках XX ст. М. І. Озерецьким щодо непов­нолітніх правопорушників (4 типи: випадкові; звичні; професіона­ли; стійкі)2 та на початку 70-х років О. Б. Сахаровим (5 типів: випадкові; ситуаційні; нестійкі; злісні; особливо небезпечні)3.

Не з такою однозначністю складалися типології за другою тра­диційною підставою — характером виявлення криміногенності. Різноваріантність цих типологій обумовлювалася здебільшого різним розумінням категорії «характер» стосовно виявлення криміногенності. Одна група авторів вважала, що цей термін відо­бражує спрямованість (характер) злочину, за яким вбачався, в ос­новному, об'єкт протиправного посягання, тобто фактично це була кримінально-правова класифікація4. Друга численна група кримінологів зв'язувала характер криміногенного вияву з мотива­ми злочину і на цій підставі виділяли типи насильницького,

1 Курс советской криминологии. Предмет. Методология. Преступность и ее причины. Пре­ ступник. - М., 1985. - С. 294.

2 Озерецкий Н. И. Трудновоспитуемые дети. - М., 1932. — С. 20. '•'Личность преступника. — М., 1975. — С. 50-54.

4 Лейкипа Н. С. Личность преступника и уголовная ответственность. — Л., 1968. — С. 6.

268

корисливого, насильницько-корисливого, необережного злочин­ця. Продуктивний підхід до цієї проблеми запропонували автори монографії «Личность преступника», які в основу розуміння характеру криміногенного вияву поклали критерії суб'єктивного ставлення особи до об'єкту посягання, а ставлення останньої, нага­даємо, є одним з основних показників спрямованості її особис­тості. За цим критерієм були виділені чотири типи осіб, які вчиня­ють злочини: перший — з негативно-зневажливим ставленням до особи людини, її важливих складових і благ: життя, здоров'я, честі, гідності, спокою тощо; другий — з ігноруванням права власності, принципу розподілу матеріальних благ; третій — з індивіду­алістичним ставленням до різних суспільних норм та настанов, до своїх обов'язків у суспільних відносинах; четвертий — майже те саме, але з легковажно-безвідповідальним ставленням, що веде до необережних злочинів1.

Різноманітними пропонувалися типології і за типом соціально­го генезу (його стали іменувати «етіологічний критерій») станов­лення особи як злочинця. Знову таки різний підхід до типології за названою підставою обумовлювався різним розумінням кри­терію — тип соціального генезу. Дехто бачив за ним причини і умо­ви або фактори несприятливого формування особи, другі — харак­теристику мікросередовища та його криміногенних впливів, інші — механізм останніх або міру сталості цих впливів та обумов­лених ними злочинних проявів. Останні напрями активно розроб­ляла А. І. Долгова та керовані нею колективи, які вели при цьому пошук комплексного, інтегративного критерію типології особи злочинця, який мав би об'єднати названі вище три традиційні підстави її побудови. Зрештою вони дійшли висновку, що у зна­ченні останнього може бути визнаний характер кримінологічно значущої взаємодії особи із соціальним середовищем як у період вчи­нення злочину, так і у часі, що передував останньому2. Цей підхід вів до створення типології не особи злочинця, а її взаємодії з мікросередовищем. Не будемо повторювати критичне ставлення до пропозицій щодо надання взаємодії згаданих об'єктів функції

1 Лейкипа Н. С Зазнач, праця. — С 50-51.

2 Долгова А. И. Теоретические посылки и общая характеристика результатов длящегося кри­ минологического изучения личности. — С. 29-32.

269