Глава 2

Історія розвитку кримінологічної науки в Україні

Заслуговує на увагу структура наукових розроблень за їх вида­ми. Вагоме місце в ній займають такі значні за обсягом, системні, розраховані на тривале масове використання розроблення, як підручники, посібники, монографії, брошури — 14,0 %, а також аналітичні документи, що, як правило, супроводжуються певними пропозиціями і рекомендаціями (13 %). Менша частка (4,3 %) роз­роблень правотворчого характеру, які можуть здійснюватися не за кожним кримінологічним дослідженням та підготовка яких вима­гає більш високої правової кваліфікації. Значну частину, а з 2001 р. більше половини всіх наукових розроблень (53,7 %) становлять наукові статті та тези до наукових конференцій. Без додаткового аналізу цього виду розроблень немає можливості оцінити значен­ня факту збільшення їхньої кількості. З одного боку, збільшення кількості наукових публікацій та тез до наукових конференцій є позитивним, тим більше ВАК України встановив певні вимоги щодо кількості публікацій для подання до захисту дисертацій, а також стосовно оприлюднення результатів останніх на зібраннях науковців. З огляду на значне зростання кількості захищених докторських та кандидатських дисертацій, збільшення кількості цього виду розробок може бути пояснено саме дисертаційними потребами. З іншого боку, аналіз показує значне збільшення кримінологічних досліджень, єдиним результатом яких мала бути підготовка наукової статті. У багатьох випадках це є свідченням «вузької» теми дослідження, однобічного його проведення, що не може бути оцінено позитивно.

Аналіз свідчить, що за кількістю виконаних розроблень протя­гом вказаного періоду наукові установи та вищі навчальні заклади, де проводяться кримінологічні дослідження, можуть бути розді­лені на кілька груп. До першої групи, де підготовлено понад 150 розроблень, належать Київський національний університет внутрішніх справ України, передусім його (до 2005 р.) Науково-дослідний інститут проблем боротьби зі злочинністю (НДІПБЗ) (нині — Державний науково-дослідний інститут МВС України), Міжвідомчий науково-дослідний центр з проблем боротьби з ор­ганізованою злочинністю (МНДЦ), Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності Академії правових наук (НДІВПЗ, Харків). Це ті наукові установи, що були утворені після здобуття

78

Україною державного суверенітету та які значною мірою спеціа­лізуються на проведенні кримінологічних досліджень. Наведені результати засвідчують правильність рішень про їхнє утворення.

Другу групу становлять установи та заклади, де в аналізовано­му періоді виконано від 100 до 120 розроблень кримінологічної спрямованості. Це — Національна академія Державної податкової служби, передусім її науково-дослідний центр, та Львівський університет внутрішніх справ. До третьої групи з кількістю роз­роблень від 70 до 100 належать Дніпропетровський університет внутрішніх справ, Київський регіональний центр АПрНУ, Харківський національний університет внутрішніх справ, Одесь­кий інститут внутрішніх справ цього університету, кафедра кримінології Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, Запорізький юридичний інститут від Дніпропетровсько­го університету внутрішніх справ та Луганський університет внутрішніх справ. Інші установи та заклади з кількістю розроб­лень менше 50 становлять четверту групу. До них належать Інсти­тут держави і права НАНУ та Одеська національна юридична ака­демія, де кількість розроблень кримінологічного спрямування, очевидно, перевищує визначений показник, але облікові дані про зазначені розроблення подаються нерегулярно.

Внесок окремих розроблень у розвиток кримінологічної науки буде розглянуто у відповідних главах Курсу. Але слід відзначити праці, в яких розглядалися загальні питання кримінології, в тому числі ті, що за своєю формою були відсутні в Україні за радянсь­ких часів. Це, передусім, підручники з кримінології, які за тих часів в Україні не видавалися. Серед них: перший підручник «Кримінологія» для навчальних закладів МВС за редакцією

B. Г. Лихолоба, В. П. Філонова (Київ — Донецьк, 1997), «Курс кримінології» у двох книгах за загальною редакцією О. М. Джужи (Київ, 2002), «Кримінологія: Загальна та Особлива частини», за загальною редакцією І. М. Даньшина (Харків, 2003).

Слід назвати також курси лекцій з кримінології, видані О. І. Ко­валенком і В. П. Філоновим (1995), А. Ф. Зелінським (1996),

C. Г. Семаковим (1999 та 2002), О. М. Джужею, Є. М. Мойсеевим,

B. В. Василевичем (2001), Ю. В. Александровим, А. П. Гель та

C. Г. Семаковим. Вийшли друком навчальні посібники з курсу

79