§ 2. Криміногенна орієнтація

та кримінальна мотивація.

Формування мотиві/ злочину

Терміни «мотив» і «мотивація» на відміну від кримінального права, де вони відомі більше 100 років, порівняно недавно — з 70-х років XX ст. — почали вживатися у вітчизняній криміно­логії. Це було пов'язано з дослідженням психологічних механізмів обумовлення злочинної поведінки та запозиченням цих термінів із психології, до якої вони належать. Тривалий час, а фактично й досі, кримінологічні поняття мотиву і мотивації злочинної пове­дінки є дискусійними. Певний підсумок у їх розробленні підвело видання у Москві у 1986 р. колективної монографії «Криминаль­ная мотивация». У ній було визнано, що кримінологічний аспект поняття мотиву злочинної поведінки найбільш повно відображе­ний професором К. Є. Ігошевим. Він визначив його як «сформова­ний під впливом соціального середовища та життєвого досвіду особи намір, який є внутрішньою безпосередньою причиною злочинної діяльності та відображує особистіше ставлення до того, на що спрямована злочинна діяльність»¹. Неодноразово підкрес­лювалася конкретно-предметна визначеність мотиву як наміру здійснити конкретний діяльнісних прояв. Разом з тим К. Є. Ігошев вважав, що мотив злочину «отримує свою конкретну визначеність, психологічну форму та правове значення тільки у зв'язку з конкретними умовами життєдіяльності особи злочинця, з конкретними ситуаціями»².

Отже, до настання зазначених конкретних умов і ситуацій криміногенна, а перед нею антисуспільна та суспільно небезпеч­на мотивація на етапах її формування, а ще раніше орієнтації у напрямі кримінальної діяльності, не мають такої конкретної виз­наченості як у мотиві злочину, тобто вона існує, але її криміно­генна функція (породження злочину) ще не сформована, не визначена.

У зв'язку зі звертанням до категорій «мотивація» і «мотив» слід зупинитися на визначенні їх кримінологічного поняття, що має ґрунтуватися на уявленні про ці категорії у загальній психо­логії, до предмета якої вони належать. Не так давно молодий ук­раїнський науковець А. В. Савченко на підставі досить ґрунтов­ного аналізу визначення цих понять у психології, кримінальному праві та кримінології не без підстав зробив висновок, що одно­значність та певна узгодженість у цих питаннях відсутня у кожній з названих наук¹. І це, на наш погляд, не випадково. Обидві зазначені категорії, передусім «мотив», похідною від якої є категорія «мотивація», належать до багатозначних за своєю сутністю та предметним змістом, через що єдине їх поняття не може бути опрацьовано. Так, щодо мотиву слід виокремити при­наймні три підходи до визначення його сутності: функціональ­ний, гносеологічно-детермінаційний, загальноособистісний (другий і третій тісно пов'язані через особу, але мають свої специфічні призначення). Щодо функції, яку відіграє мотив, майже немає сумнівів, що він є збудником, спонуканням особи до діяння і у широкому розумінні останнього — до діяльності. Тим самим, очевидно, безспірною є належність мотиву до детерміна-ційного процесу.

Однак щодо його походження і виникнення (гносеологічне розуміння), місця та значення у детермінаційному процесі єдності немає. Те, що мотив здебільшого розглядається як безпосередній збудник до дії дало підстави говорити, що він є внутрішньою най­ближчою причиною злочину, особистісним ставленням до нього²,

¹ Игошев К. Е. Типология личности преступника и мотивация преступного поведения. — Горький, 1974. — С. 66.

² Там само. — С. 68.

286

¹ Савченко А. В. Мотив і мотивація злочину. — К., 2002. — С. 11-12, 35.

² Игошев К. Е. Типология личности преступника и мотивация преступного поведения. — С. 168.

287