Специфіка мови як одного із засобів політики.
Політична мова - сукупність вербальних структур, які використовуються у сфері політики і здійснюють вплив на політичну свідомість індивідів та їх участь у перебігу політичних процесів[1]. За визначенням Л.А. Нагорної, політична мова - це сукупність дискурсивних практик, що формують сферу політичної комунікації[2] . Російський дослідник А. Чудінов визначає політичну мову як особливу підсистему національної мови, призначену для політичної комунікації, тобто для пропаганди тих чи інших ідей, емотивного впливу на громадян, вироблення суспільного консенсусу[3].
Термін «політична мова» не є сьогодні загальноприйнятим. Поряд існують такі визначення, як «мова політики», «політичний дискурс». Іноді їх уживають як синоніми, але, на думку А.Н. Баранова, ці поняття слід розрізняти [4]. За ним, «політичний дискурс» – це сукупність усіх мовних актів, які використовуються в політичних дискусіях, а також правил публічної поведінки, які оформилися згідно існуючих традицій та отримали перевірку досвідом. Під мовою політики, за визначенням Л.А.Нагорної[2], зазвичай розуміють термінологію і риторику політичної діяльності. У ній розрізняють мову законодавства, мову управління, мову дипломатичного спілкування та переговорів, мову політичної пропаганди, мову політичного виховання. Політична мова у такому баченні – це не обов'язково прерогатива професійних політиків чи державних чиновників; це, по – перше, ресурс, відкритий для всіх членів мовного співтовариства, а по – друге, мова, що застосовується у маніпулятивних цілях. До сфери політичної мови відносять також увесь спектр проблем, пов'язаних із політичною коректністю і боротьбою за чистоту мови. Втім, визначається, що обидва поняття, «мова політики» та «політична мова», перебувають у відносинах перехрещування – мова політики так само є мовою маніпуляцій, як і політична мова[2].
Специфіка політичної мови: вона є матеріалізована форма фіксації політичних ідей, практики влади, в якій одночасно виявляється і приховується їх достеменний зміст.Специфіка політичної мови зумовлена тим, що суб’єкти політики в своїх мовних комунікаціях прагнуть не істини, а підтримки.
Основні риси політичної мови:
1. Політична мова – безпосередній прояв влади, форма влади;
2. Мова політики орієнтована на досягнення підтримки з боку слухачів;
3. Політична мова – корпоративна мова;
Якості політичної мови:
1. Повідомлення оцінок для передачі інформації про факти;
2. Домінування у повідомленнях коментарів над інформацією про події;
3. Надання переваги загальним формулюванням, абстракціям перед реальними фактами;
4. Використання умовних, беззмістовних висловів;
5. Домінування впливу на відчуття;
Функції політичної мови:
1) Комунікаційна;
2) Інформаційна;
3) Виховна;
4) Маніпуляційна;
5) Виразу соціально-групових інтересів;
До політичної мови можна віднести, перш за все, мову публічних виступів політичних діячів. Особливим видом політичної мови є парламентська мова або так звана “мова парламентських дебатів”. Сюди входить і мова політичної пропаганди та політичної реклами як в усній, так і в письмовій формі. Специфічним видом політичної мови є мова різноманітних політичних документів (договорів, угод, законів). До проявів політичної мови також відноситься мова різноманітних передач на політичні теми, блоків політичних новин на радіо та телебаченні, рубрик, які відводяться політичним подіям у пресі, статтей на політичні теми і т.п. Політична мова завжди включає не тільки повідомлення про політичну дійсність, а й її інтерпретацію та як явну, так і приховану оцінку, вона орієнтована на те, щоб викликати бажану для суб’єкта мовну чи поведінкову реакцію з боку об’єкта комунікації.
В залежності від форми функціонування і передачі інформації, політичну мову можна поділити на вербальну – мову слів та символічну – мову спеціальних знаків, умовних сигналів, емблем, ритуальних дій тощо. Політична мова поділяється також на спеціальну професійну мову політичних відомств (інструкцій, переговорів, розпоряджень, листування тощо) та загальнозрозумілу і більш доступну мову публічних політичних виступів (політичної інформації, доповідей, повідомлень, мітингів, парламентських дебатів тощо)[1].
На думку науковців, до політичної мови можна віднести, перш за все, мову публічних виступів політичних діячів у різних її проявах: заяви, інтерв’ю, радіо- і телезвернення, прес-конференції, радіо- і теледебати, виступи в будь-якій аудиторії з будь-якої нагоди. Важливим видом політичної мови є мова функціонування політичних інститутів (мова урядових засідань, партійних з’їздів тощо). Особливо тут привертає увагу парламентська мова, головна складова якої – мова дебатів. До політичної мови належить і мова політичної пропаганди і політичної реклами як в усній, так і в письмовій формі (у першу чергу – мова листівок, плакатів, радіо- та відеороликів). Специфічним видом політичної мови є мова політичних документів (закони, договори, угоди, меморандуми, декларації, програми і статути політичних партій, протоколи засідань)[1].
Багато проявів політичної мови існує у мові засобів масової інформації. До них належать, зокрема, мова передач на політичні теми, блоків політичних новин на радіо і телебаченні, рубрик, які відводяться політичним подіям у пресі, статей на політичні теми, заяв політичних коментаторів та оглядачів, матеріалів спеціалізованих видань стосовно різних аспектів політики тощо. Окремим видом можна вважати мову виборів, у якій перетинаються й іноді набувають своєрідного значення згадані вище різновиди політичної мови[1]. Мова, якою політики спілкуються з виборцями, має свої особливості. Вона є складовою частиною політичної культури суспільства.
Різновиди політичної мови ( за сферами застосування ):
· мова законодавства та адміністративно-правового управління ( регламентуюча функція );
· мова управління ( регуляція практичної діяльності );
· мова спілкування та переговорів ( забезпечення порозуміння, з’ясування позицій, вирішення конфліктів );
· Мова політичного виховання;
Мова політичної пропаганди;
Маніпулятивний потенціал політичної мови найкращим чином проявляється у політичних міфах та стереотипах, політичній рекламі та пропаганді, у функціонуванні ЗМІ та в публічному мовленні політичних діячів. Значні можливості мови як засобу маніпулятивного впливу на суспільну свідомість знаходять своє втілення у різноманітних політичних міфах та стереотипах. Маніпулятивний потенціал політичної мови проявляється також у політичній пропаганді та рекламі. Для цих видів політичної комунікації характерним є активне використання прагматичних можливостей мови. У пропагандистських і рекламних текстах застосовуються різноманітні мовні прийоми, засоби аргументації, які сприяють здійсненню маніпулятивного впливу на суспільну свідомість. У здійсненні мовного політичного маніпулювання значну роль відіграють засоби масової інформації.
- Предмет і структура політології як науки.
- Структура політології
- Методи політологічних досліджень.
- Основні категорії і функції політології.
- Місце політології в системі наук про суспільство.
- Основні національні школи сучасної зарубіжної політології.
- Пріоритетні напрями досліджень зарубіжної політології в ххі ст.: загальна характеристика.
- Теоретико-методологічні засади біхевіоралізму та постбіхевіоралізму.
- 3 Основні гіпотези б:
- Етапи становлення та розвитку політичної науки у Франції.
- 3) Дискусії навколо питання про співвідношення теоретичної та практичної політичної науки.
- Основні етапи становлення та розвитку політичної науки у Великобританії.
- Етап: поч.90-х рр.- по цей час – Сучасний етап.
- Становлення та розвиток політичної науки в сша (методологічні особливості).
- Етап: кін і св.В – кін іі св.В: етап професіоналізації пн
- Етап: кін дсв – кін 60х рр. 20 ст.: домінування поведінкового підходу (біхевіоралізму)
- 4 Етап: поч. 70х рр – до сьогодні: постбіхевіоралістичний.
- Сутність політики та її значення для життєдіяльності суспільства.
- Основні концепції політики.
- 2. Субстанційні визначення.
- Специфіка та структура політичної діяльності.
- Суб’єкти політики: поняття і класифікація.
- Влада як інструмент політики.
- Основні політологічні концепції влади.
- Проблема ефективності політичної влади.
- Легітимність політичної влади.
- Соціальні відносини як відносини політичні.
- Соціальна стратифікація і політика.
- Соціальна політика і соціальна справедливість.
- Етнонаціональні спільності як суб’єкти та об’єкти політики.
- Особливості державного регулювання національних відносин в умовах незалежної України.
- Сутність, типологія та функції соціально-політичних конфліктів.
- Основні шляхи подолання соціально-політичних конфліктів.
- Демократія як суспільне явище і наукове поняття.
- Основні політологічні концепції демократії.
- Політичні принципи демократії.
- Сутність демократизації як політичного процесу.
- Класична парадигма транзиту в політологічній теорії.
- Особливості політичного транзиту в Європі та пострадянському просторі.
- Відмінності між країнами цсє та снд
- Роль мас та еліт у процесах демократичних транзитів.
- Легітимність і політична стабільність як чинники демократичного транзиту.
- Особливості демократичного транзиту в Україні.
- Поняття та структура політичної системи суспільства.
- Типологія політичних систем сучасного суспільства.
- Політична система України.
- Держава, її основні ознаки та функції.
- Правова держава та проблеми її побудови в Україні.
- Держава і громадянське суспільство.
- Основні типи сучасних виборчих систем.
- Парламентаризм в системі сучасної демократії.
- Структура сучасних парламентів.
- Бікамералізм у світовій парламентській практиці.
- Депутатський імунітет та індемнітет і практика їх застосування в сучасних парламентах.
- Функції парламентів.
- Форми парламентського контролю.
- Процедура розпуску парламентів: світова практика.
- Громадські організації і рухи в політичному житті суспільства.
- Ознаки і функції політичних партій.
- Типологія політичних партій.
- Сучасні партійні системи.
- Групи інтересів і політика.
- Сутність та основні типи політичних режимів.
- Сутність, структура і функції політичної культури.
- Сутність і структура політичної свідомості.
- Політична ідеологія та її функції.
- Типологія політичної культури.
- Концепція громадянської культури г. Алмонда і с.Верби.
- Особливості політичної культури сучасного українського суспільства.
- Політична поведінка особи.
- Політична соціалізація.
- Роль засобів масової інформації у політичному житті суспільства.
- Сутність та обґрунтування теорії політичних еліт.
- Елітаризм і демократія.
- Бюрократія як соціально-політичне явище.
- Бюрократія і демократія.
- Лідерство як закономірність політичного процесу.
- Типологія політичного лідерства.
- Основні вимоги до сучасного лідера.
- Тенденції розвитку сучасних міжнародних відносин.
- Основні цілі і засоби здійснення зовнішньої політики держави.
- Генезис і основні риси консерватизму.
- Лібералізм та його вплив на розвиток суспільства.
- Еволюція соціалізму як ідеї і політичної практики.
- Сутність та ідейні засади різновидів політичного екстремізму.
- Політичний розвиток як модернізація
- Роль еліти в політичний модернізації України.
- Роль менталітету, традицій у політичній модернізації.
- Національні версії політичної модернізації в сша, Франції, Японії.
- 6. Государство сыграло большую роль в модернизации экономики Японии.
- Стратегії політичної модернізації в Україні в контексті євроінтеграції.
- Поняття геополітики та основні підходи до його визначення.
- Форми та сценарії політичного насилля у сучасному світі.
- Геополітична концепція атлантизму.
- Геополітична концепція євразійства.
- Головні вектори сучасної української геостратегії.
- Основні ідеї та представники європейської геополітичної думки.
- 2 Причини необхідності з’ясувати шляхи перетворення суто географічного терміну серединна Європа в політичну дійсність:
- Основні напрями діяльності Римського клубу.
- Світові цивілізації в глобальному вимірі.
- Глобальні проблеми сучасності: політичний вимір.
- Глобалізація та інформаційна революція як чинники сучасних політичних процесів.
- Мондіалізм – доктрина «нового світового порядку».
- Теоретичні джерела та концептуальні витоки порівняльної політології.
- Обновления и экспансии, «новая сравнительная политология» (с начала 50-х по конец 70-х годов);
- Кризиса и отпочковывания субдисциплин, «плюралистичная сравнительная политология» (с середины 70-х годов по настоящее время).
- Генезис сучасної порівняльної політології в сша, Європі, посткомуністичному світі.
- Сша и Западная Европа:
- Механізми виконавчої влади в порівняльній перспективі: переваги та недоліки.
- 1. Неконституционная исполнительная власть
- 2. Федерализм
- 3. Президентские системы
- Достоинства и недостатки президенциализма
- 4. Президентско-парламентская система
- 5. Премьерско-президентская система
- Полупрезидентские системы
- 6. Парламентская система
- Механізми відносин місцевої влади з центром: переваги та недоліки.
- 1. Модель относительной автономии.
- Специфіка мови як одного із засобів політики.
- Основні методи політичного прогнозування.
- Основні етапи та методи розробки і прийняття політичних рішень.
- 100.Технології лобіювання та тиску на політичну владу.
- Популізм як політична технологія.
- Концепція соціально відповідального маркетингу. Проблема довіри в політичній сфері.
- Потенційний політичний товар.
- Стратегія концентрованого політичного маркетингу.
- Владний ресурс як базова категорія політичного маркетингу.
- Социально-энергетические ресурсы власти:
- Экономические ресурсы власти:
- Культурно-информационные ресурсы:
- Особливості державного політичного маркетингу.
- Політика інформаційної безпеки. Фактори посилення уваги до охорони інформації в державній політиці.
- 108. Поняття „інформаційна еліта” та „медіабюрократія”.
- 109. Вплив Інтернету на політичні процеси: інформаційні війни, антиглобалістські акції, Інтернет-партії, „псевдодержави”.
- 110. Поняття „психологічна війна”. Військово-політичні аспекти розгортання інформаційної війни.