Роль мас та еліт у процесах демократичних транзитів.

Баранов Н. Курс «Теории демократии и демократический транзит»

Т.Карл и Ф.Шмиттер выделяют четыре идеальных пути перехода от авторитаризма к демократии:

1. На основе «пакта», когда различные группировки элиты приходят между собой к многостороннему компромиссу;

2. В результате «насаждения», когда элита в одностороннем порядке эффективно использует силу для того, чтобы осуществить смену режима вопреки сопротивлению лиц, непосредственно находящихся у власти;

3. Путем «реформ», когда происходит мобилизация масс, которые снизу навязывают компромиссный вариант, не прибегая к насилию;

4. В результате «революции», когда массы в ходе вооруженного восстания наносят военное поражение авторитарному режиму.

В обширном пространстве, располагающемся между четырьмя крайними участками, помещается большое количество смешанных ситуаций, в которых насилие сдерживается компромиссами; массы активизируются, играют важную роль в процессе, однако все еще находятся под контролем старой элиты; внутренние акторы и разработанные ими стратегии имеют существенное значение, однако результат в большей степени зависит от действий внешних сил.

В современный период, делают вывод американские политологи, благоприятным для развития демократии является наличие компромисса между элитами по поводу правил управления государством на основе взаимных гарантий «жизненно важных интересов» участвующих сторон. Они выдвигают аргумент о том, что в условиях современной политики, т.е. когда подразумевается предоставление гражданских прав и широких индивидуальных свобод массам, когда классовые, групповые и профессиональные интересы защищаются специализированными организациями, когда государство несет ответственность за регулирование рынка и перераспределение доходов и когда экономическая система прочно интегрирована и соответственно зависима от мирового рынка, такой четкий социальный контракт между элитами является очевидной необходимостью.

Предыдущий контракт либерального толка, который основывался на подразумевавшемся индивидуальном согласии узаконить власть, уже не является достаточным. Он не соответствует широкому спектру прав и обязанностей и уже не способен обеспечить необходимый конформизм ключевых социальных групп.

Наиболее предпочтителен для демократизации «переход на основе пакта», который с наибольшей вероятностью может привести к политической демократии, далее следует «переход при помощи насаждения».  Оба эти переходы ограничены тем, что в случае потери контроля над процессом изменения режима со стороны правящей элиты, а также при смене элит, инициирующих демократические преобразования вследствие реформ или в результате революций, возможность успешного завершения процесса демократизации уменьшается.

Большинство исследователей единодушны в том, что стабильность демократии зависит от глубокой и широко укорененной поддержки со стороны граждан. Демократии, которые не обладают таким основанием для легитимности, не стабильны. Демократические политические режимы, которым в течение длительного времени не удается выполнить возложенные на них ожидания, могут потерять свою легитимность, а следовательно могут перестать существовать. Следует согласиться с Й.Шумпетером, который писал: «Демократия процветает тогда, когда модель общества обладает определенными характеристиками, и бессмысленно спрашивать, как она будет существовать при других социальных моделях, не обладающих этими характеристиками, или как будут жить люди в таких обществах в условиях демократии»

Кобильник В. Особливості демократизації посткомуністичних суспільств

Прихильники процедурного підходу вважають, що головними умовами переходу до демократії є характер панівних еліт, їхні політичні цінності та ідеали, найважливіші тактики і технології володарювання, які вони використовують. Успіх проекту „демократія” залежить від ступеня компетентності еліт, їхньої здатності і можливостей мобілізувати всі (також й людські) ресурси для досягнення поставленої мети.

На першій фазі, яка є переломною, започатковуються фундаментальні зміни в політичній та економічній системах, здійснюються політична трансформація найвищих органів влади, демократія встановлюється “згори”, ліквідовується монополія однієї партії, закладаються основи демократії, виникає і зміцнює свої позиції вільна преса, формуються перші демократичні об’єднання і громадсько-політичні рухи. На цій фазі суспільних змін важливо усвідомити важливість радикальної політичної реформи як основи ефективності економічних перетворень та досягти в суспільстві демократичного консенсусу і спільної згоди з тим, щоб дістати підтримку народу в проведенні реформ, подоланні труднощів та соціальних негараздів, які неминучі на цій стадії. В економічній галузі здійснюється лібералізація цін, зовнішньої торгівлі, стабілізація грошової одиниці, розпочинається приватизація (поки що безсистемна) одержавленої власності.

На другій фазі відбувається закріплення демократичних процесів та інститутів на основі ухвалення нових конституцій та нових законів про вибори. Проводяться демократичні вибори, формується стала демократична коаліція – нова політична еліта, створюється законодавча база відносин власності і підприємництва, банківська система, здійснюється мала і середня приватизація, демонополізація виробництва, відбуваються істотні зміни в соціальній структурі на основі появи нового класу власників і підприємців.

Розв’язання завдань другої фази дає змогу перейти до третьої, завершальної фази, якій властива політична стабілізація демократії і економічне піднесення. Демократичні процеси набувають незворотного характеру, утворюється стабільна партійна система, формується демократична культура і підприємницька традиція, відбувається становлення системи незалежних судових органів та демократичної правової культури, здійснюється велика приватизація. На основі великих іноземних інвестицій здійснюється реструктуризація виробництва.

Послідовність стадій посттоталітарної трансформації приблизно однакова в усіх країнах, але їх тривалість та інтенсивність великою мірою залежать від типу переходу, а тип визначається способом та швидкістю заміни старих еліт новими. 

Дослідники розрізняють два основних типи переходу, кожен з яких може розгортатися двома шляхами — більш і менш радикальним:

1)           розрив з минулим, коли відбувається заміна старих політичних еліт контрелітами;

2)           перехід шляхом компромісів і взаємних уступок, коли досягається порозуміння між елітою і контрелітою.

Перший тип переходу властивий країнам, в яких стара еліта повністю втратила легітимність, значні верстви суспільства в той чи той спосіб висловлюють свою незгоду з її політикою, не бажаючи визнавати її права на здійснення владних повноважень у майбутньому. За таких умов події розвиваються двома шляхами: або стара еліта вимушено відмовляється від влади, погоджуючись на її передачу опозиції, і тоді перехід відбувається шляхом абдикації (відречення); або вона вперто намагається зберегти свої позиції, і тоді відбуваються насильницькі зміни – маси “змітають” стару еліту насильницьким способом.

Другий, “компромісний” тип переходу більше поширений. Він також відбувається двома шляхами: або через перемогу на виборах нових еліт і їхні наступні переговори зі старою елітою, що ще зберігала значні позиції; або через “вростання” старих еліт у нові структури та відносини, їх поступову трансформацію і формування “нових-старих” еліт, де часто домінують старі кадри.