Форми та сценарії політичного насилля у сучасному світі.

Політичне насилля – це засіб влади, що полягає в обмеженні чи узурпації волі соціального суб'єкта (групи соціальних суб'єктів), яке здійснюється за допомогою зовнішнього примусу (необов'язково фізичного) і має своїм наслідком нанесення шкоди як матеріального, так і духовного (психологічного, емоційного) характеру. Політичне насилля необов'язково передбачає використання фізичного примусу. За сучасних умов воно все більше вдається до засобів психологічного, ідеологічного та іншого примусу, тобто всього того, що можна назвати примусом духовним.

Міждержавна війна, традиційна для територіальної держави, в умовах втрати нею монополії на легітимне використання фізичного на­силля доповнюється наступними його формами:

1. Міжнародний тероризм. Сучасні дослідники:явище етатистського тероризму=терор, антиетатистського=тероризм. Тероризм – тактика опозиційної щодо держави органі­зації, терор – репресивна політика держави. Сьогодні 2 під­ходи: - описовий – пошук універ­сального визначення тероризму як насильницького та систематичного порушення права громадян та цілих країн на існування з метою створення стану небезпеки у суспільстві та у міжнародній системі для досяг­нення політичних цілей.- класи­фікаційний – з'ясування окремих складових тероризму: ознак, сфер, типи злочинів. Міжнародний тероризм є не складом злочину, а соціальним та політичним явищем, яке виявляє себе у конкретних деліктах: захоплення заручників, викрадення літаків. Прийнято також розрізняти міжнародний (політичне використання терору, що відверто чи таємно інспірується держа­вою) і транснаціональний тероризм (замовником теракту є не держава, а недержавна організація чи група осіб). Деякі дослідники вважають, що тероризм, який розливається по всьому світу, може набути характеру за­мінника нової світової війни.

Характерні риси сучасного тероризму:

• Використання залякування як засобу досягнення своєї мети. Головним об’єктом тероризму є не ті, хто став жертвою, а ті, хто залишився живий. Мета тероризму – не вбивство, а залякування та деморалізація живих.

• Публічний характер здійснення та широкий суспільний розголос – це друга риса сучасного тероризму. Тероризм же без широкого розголосу, без відкритого пред'явлення вимог не існує. Вдало та ефективно використовує так званий "чинник CNN".

2) Екзистенційне насил­ля, пов'язане зі зміною природи локальних конфліктів. Є. Бистрицький: сутність локальних конфліктів сьогодні не в територіальній обмеже­ності, а у зіткненні локальних форм життя, особливих культурних світів, які існують як локальні, унікальні способи буття людей, способи орга­нізації повсякденного життєвого досвіду. Ці способи максимально визнача­ють екзистенційні виміри поведінки та стосунків людей у суспільстві: особистісні переживання, розуміння сенсу життя, відчуття страху смерті. Тому локальний конфлікт – конфлікт особливих і унікальних способів людського буття у світі. Він переживається як "заги­бель нашого і мого власного світу", а тому й як "необхідність його захисту будь-якою ціною". Врахування екзистенційного насилля має важливе значення для розуміння геополітичних колізій сучасності та створення відповідної до її реалій концепції безпеки. Остання набуває на сьогодні ознак соцієтальної без­пеки, яка не є тотожною державній. Концепція соцієтальної безпеки розробле­на колективом авторів з Інституту стратегічних досліджень у Копенгагені. Державна безпека має справу з безпосередніми критеріями безпеки (економ, політичним, військовим, екологічним), а соцієтальна — з проблема­ми ідентичностей (національних, етнічних, релігійних).

3) Миротворчість – з 1 боку, комплекс заходів, спрямованих на припинення конфлікту та створення умов для його мирного розв'язання, з іншого – засіб розширення розвинутими країнами сфери впливу шляхом вста­новлення контролю над конфлікт.зонами. З точки зору між­народного права, основою якого є визнання та повага суверенітету країни, миротворчість – пряме порушення суверенітету, оскільки миротворці фактично беруть на себе функцію визначати політичний устрій зайнятої території, вибір політичного керівника відповідної держави, воєнних злочинців. Суперечливий характер миротворчості зумовлює необхідність використання під час оцінки доцільності не лише воєнно-політичного, а й морального, юридичного та загальнополітичного критеріїв.

4. Інформаційні війни – зумовлені перетворенням інформації на стратегічний ресурс та ставку зовнішньополітичної діяльності. Інфо тех­нології дозволяють забезпечити розв'язання геополітичних криз без пострілу шляхом контролю та управління інформаційними ресурсами противника. Інфовійна – форма боротьби держав, що являє собою цілеспрямоване використання інфозброї для реалізації політичних та воєнних інтересів і захисту власних інформаційних ресурсів. 2 аспекти:

кібернетичний – дезорганізація системи управлін­ня противника, вивід її з ладу, захист власної системи управління. Голо­вний засіб: інфозброя як сукупність інформації та засобів інформатизації для впливу на галузі діяльності держа­ви, пов'язані з формуванням та використанням інформаційних ресурсів. Види інформаційної зброї: засоби радіоелектронної боротьби, комп'ютерні ві­руси, логічні бомби. Воєнний потенціал країни передбачає: - створення інфозасобів, здатних накопичувати та обробляти інформацію про противника незалежно від умов та характеру ситуації; - розробку логічно-матема.апарату і про­грамних засобів, які реалізують функцію співставленім даних про засоби во­єнної боротьби й дозволяють робити висновки та приймати рішення.

Соціальний аспект – регулювання рівня знання у суспільстві. Головний засіб: інформацій ний вплив як комплексне проведення заходів з підриву поглядів, цілей та світогляду насе­лення. Інфовплив здійснюється як процес навчання, в основі якого цілеспря моване маніпулювання вхідними даними Воєнний потенціал країни вклю­чає формування у людини вміння вчасно зрозуміти, чому можна навчатися, чому – ні, які вхідні дані обробляти, які – ні. Способи інфовпливу: - способи передачі хибної чи викривленої інформації; - спо­соби пропагандистського впливу; - рефлексивне управління як приховане управління противником шляхом передачі йому інфо для вироблення та прийняття ним рішення, адекватного задуму протилежної сторони.