2 Причини необхідності з’ясувати шляхи перетворення суто географічного терміну серединна Європа в політичну дійсність:

- сьогодні верховна Влада, як можливість приймати світові рішення зосереджується лише в кількох місцях: Нью-Йорк, Лондон, Москва. З часом дрібні і середні Держави втратять значення для світової політики, майбутнє належатиме Державним союзам.

За сприятливого розвитку подій для Європи, Серединна Європа може стати 4 центром прийняття світових рішень поряд із Великобританією, Америкою та Росією.

після кінця війни не лише Центральна Європа, а й інші країни світу будуть думати про засоби захисту і оборони, тобто готуватися до нової війни.

Політика окопів: кожна Держава повинна з’ясувати, які кордони слід перетворити на лінію окопів в першу чергу. Європу перетнуть 2 лінії загорож з Півночі на Південь. Одна від Рейну до Альп, а друга від Курляндії до правого чи лівого боку Румунії. Середньоєвропейське питання – чи потрібна проміжна лінія між цими лініями?

1 крок створення Серединної Європи – злиття 3 Держав: Німеччина, Австрія, Угорщина. Пода­льші плани залежать, чи вдасться об'єднати ці центральні держави.

Оскільки Німеччина сама по собі є слабкою, щоб встояти у майбут­ньому перед усіма можливими натисками, а без її союзу з Австро-Угорщиною Серединна Європа перетвориться на балканську державу, що розпадається й повністю залежить від Росії, германо-австро-угорське об'єднання як з точки зору Німеччини, так і Австро-Угорщини, є не моральним обов'язком, а необхідністю власного самозбереження. Керівне положення у об'єднанні має належати Німеччині, що зумовлюється чисельністю населення, військовою могутністю та згуртованістю. Навколо Німеччини зароджується культура Серединної Європи та тип людини, середній між французом, італійцем, росіянином, скандинавцем, турком та англійцем.

З політико-правової точки зору об'єднання Німеччини з Австро-Угорщиною буде не союзною державою, а союзом держав на ос­нові взаємних договорів.

Серединна Європа крім політико-правового, економічного і воєнного вимірів має і духовний вимір – існує у вигляді імперської свідомості, де погашені будь-які місцеві інтереси.

Теорія континентального блоку К. Хаусхофера.

Праці: „Геополітика Тихого океану”, „Про кордони”, „Геополітика панідей”, „Теорія континентального блоку”.

Головною рушійною силою держави є розширення життєвого простору. Розширюючи свій життєвий простір, держава забезпечує собі економічну незалежність від своїх сусідів. Наявність такої свободи є показником дійсно великої держави.

Період панування морських держав закінчується і майбутнє за сухопутними державами. Цим пояснюється, що важливою подією сучасної світової політики є перспектива створення могутнього континентального блоку, який об’єднав би Європу з північчю і сходом Азії. Такий блок простягався б від Балтійського і Чорного морів до Тихого океану по осі Берлін-Москва-Токіо. Створення такого блоку диктується необхідністю протиставити політиці морських держав дієву політику сухопутних країн.

1. Політика „анаконди” – подібна до гігантської змії, яка душить свою жертву так само, як це роблять морські держави, використовуючи блокаду сухопутних держав з боку моря.

2. Політика „потрійної запряжки” – в центрі йде найбільш сильний кінь (Москва), а по бокам його підтримують більш покладисті коні. Маючи таку запряжку можна виграти у швидкості і могутності. На карті старого світу цій політиці відповідають 3 моря: Балтійське море, Адріатика і східне Середземномор’я та Японське море. Вони розміщені в районах найбільш важливих виходів Росії до океану і тому мають становити основні лінії континентальної політики Німеччини. Лише ідея Євразії, політично втілюючись у просторі, надасть Німеччині можливість довгострокового розширення її життєвого простору, а міцний зв’язок держав по цій осі (Німеччина-Росія-Японія) дозволить їй стати невразливою для методів анаконди англосаксонського світу.

Тому геополітичне майбутнє світу після ІІ світової війни залежить, чи зможе англо-американська тенденція експансії вздовж паралелей прорвати опір Східно-Азійської експансії вздовж меридіанів

Теорія геогр.роздвоєння світу (Шміт, „Планетарна напруга між сходом і заходом: протистояння землі і моря”, „Земля і море”).

Протистояння сходу і заходу не лише охоплює різні протиріччя, а є реальною глобальною дійсністю, що має не геогр. а істор. та геополітичний характер. З геополітичної точки зору всесвітнє протистояння сходу і заходу може бути зведене до дуалізму землі і води, або суші і моря.

З часу великих географічних відкриттів суша і море протистоять як два номоси. Номос – спосіб впорядкування простору, що передбачає захоплення, розподіл (або визначення) і використання кордонів. Море і суша втілюються у образах Бегемота і Левіофана. Заміна номосів означала революцію простору. Дуалізм суші і моря не є вічним законом людського існування, лише способом впоряд кування існування з огляду на специфічні конкретно історичні умови.

Після ІІ СВ.В :

Велика Європа Ж. Тіріара (стаття „Надлюдський комунізм”) розвинув ідею континентальної держави, яка повинна змінити державу територіальну. На основі цієї ідеї обґрунтовує положення про Європу від Дубліну до Владивостоку. Така необхідність зумовлена наступними факторами:

• недостатність ідеї націоналізму для об’єднання європ. народів;

• фактичне існування декількох Європ, якими маніп.Вашингтон;

• американська присутність у Європі, яка не лише породжує ризик війни і загрожує перетворенням Європи на поле битви, а й позбавляє американців можливості подолати кризу власного суспільства, яка розпочинається.

Майбутня єдина Європа в ідеологічному плані повинна базуватися на так званому націонал-комунотаризмі, тобто синтезі немарксистського комунізму та нерасистського націо­нал-соціалізму.

Головні кроки для створення такої Європи є:

• усунення американського домінування у Європі та відмова від ідеї „фінляндизації” Німеччини, яка передбачає надання Німеччині статусу „обеззброєного нейтралітету”;

• укладання союзу зі сходом (Росія), розробка разом з ним власної доктрини Монро, девіз якої – „жодного американського солдата на Середземному морі”.

• визнання Росії не лише Європ. державою, а й єдиною Європейською країною, яка не залежить від світової амер.імперії

• поєднання геополітичної концепції Хаусхофера (теорія континентального блоку) з могутністю російської армії.

Ж. Парвулеско про геополітичні підстави єдиної Європи.

Фр.письменник Жан Парвулеско на підставі ідеї де Бенуа про спільне минуле європейських народів, робить висновок, що майбутнє „Великоконтинентальне європейське об’єднання” виключає Китай і має південно-східним полюсом Індію. Сенсом прогресуючої інтеграції Великого континенту є ядерне оточення Китаю ансамблем Великоконтинентальних держав, які утворюють вісь Париж-Берлін-Москва-Нью-Делі-Токіо.

Політично єдина Європа:

• становить велику перешкоду для реалізації США плану встановлення планетарної гегемонії,

• загрожує перетворенням США на другорядну державу у спосіб руйнування так званого „американського міфу”.

Протистояння США і Європи підпадає під загальну схему протистояння морської і континентальної могутності. Геополітичними підставами подолання цього протистояння на користь Європи є:

• усвідомлення особливої об’єднуючої місії Франції стосовно всіх елементів Великого континенту

• розуміння того, що ця місія зумовлена тяжінням Франції до Південної Америки, яка є континентом-дублером для США та Антарктики, контроль над якою разом з контролем над Арктикою дозволить Євразії отримати статус „imperium ultimum” – імперії без обмежень.

• підтримка претензій Індії на тотальну політичну гегемонію в Південній Азії, оскільки Індія є крайнім сходом для великого континенту.

• визнання за Росією ролі „геополітичного рятівного мосту з Європи до Індії” внаслідок переміщення центру тяжіння сучасної великоконтинентальної політики із заходу на схід.

Й. Лохаузен про геостратегічне значення Перської затоки.

Австрійський генерал Йордіс фон Лохаузен: війна у Перській затоці була війною США проти об’єднаної Європи, центром якої є економічна могутність Німеччини. Протистояння об’єднаній Європі було при цьому непрямим воєнним протистоянням, а мало метою одне з джерел її економічного процвітання – арабо-перську нафту

Крім нафти Перська затока має й велике стратегічне значення, зумовлене її географічним положенням: Перська затока – не лише серце Близького сходу, який в свою чергу є центром старого світу, а й найбільш вразливе в геополітичному відношенні місце старого світу. Така вразливість пояснюється тим, що ніде окрім цього місця, океани не врізаються так глибоко в Афро-Євразійський континент, а саме: Індійський океан через Червоне море і Перську затоку, а Атлантичний океан через Середземне і Чорне моря.

Район Перської затоки є найбільш вразливою точкою старого світу тому, що він є найбільш доступною для провідників океанічної могутності зоною Світового острову. Крім цього володіння цією зоною, яка своєрідно пов’язує далекий схід з Африкою і Європу з Індією, може як забезпечити захист, так і створити загрозу Середньому сходу, Європі, Індії та Африці.