Демократія як суспільне явище і наукове поняття.

Демократія може бути визначена як спосіб ор­ганізації державної влади, що грунтується на визнанні народу єдиним джерелом влади та його реальній участі у її здійсненні.

Слово «демократія» походить від давньогрецького словосполучення, яким позначали державний лад, за якого вирішальну роль у сприйнятті рішень і врядуванні належала народним зборам і голосуванню. Вважають, що слово демократія пролунало з вуст афінського стратега Перікла: «Ми називаємо себе демократією, оскільки наше управління перебуває в руках багатьох , а не кількох.У буквальному розумінні демократія (грец. demokratia, від demos — народ і kratos — влада) означає «народовладдя». Склалося це поняття ще у Стародавній Греції; там демократія визначалася як особлива форма організації держави, за якої влада належить не одній особі, як за монархії чи тиранії, і не групі осіб, як за аристократії чи олігархії, а всьому народу, точніше, усім вільним громадянам полісу — міста-держави. Особливого розвитку демократія набула в той час (V ст. до н. е.) в Афінській державі, де громадяни на своїх зібраннях спільно й безпосередньо вирішували загальнодержавні справи. Кожен мав право брати участь у законодавчих зібраннях і голосувати. Значна частина громадян обіймала в полісі численні посади. Суспільне життя характеризувалось значним інтересом людей до політики та їхньою політичною активністю. Така безпосередня демократія була можливою завдяки обмеженим розмірам давньогрецьких держав. Але й за цих умов на народних зборах нерідко не було належної організованості, елементарного порядку й виваженості у прийнятті політичних рішень; тому відомі давньогрецькі мислителі, зокрема Платон та Арістотель, розцінювали демократію як гіршу, порівняно з монархією чи аристократією, форму правління. Платон вважав, що демократія небезпечна, бо дає політичну владу в руки сповнених заздрості невігласів. Оскільки це невігласи, доводив він, народ не знатиме, як використати політичну владу задля загального добра. Арістотель погоджуючись з Платоном зазначав, що демократія – хибна форма врядування, бо демос схильний до короткозорості та егоїзму. Заперечуючи можливість передання народом влади окремим особам чи органам, Ж.-Ж. Руссо виступав за пряме народоправство. Це був елемент утопізму в його концепції демократії, оскільки постійне пряме народоправство можли­ве лише в невеликих спільнотах і нездійсненне в масштабах держав із значною чисельністю населення. Тому наступним принципом демократії стала обґрунтована, зокрема Ш.-Л. Мон-теск'є, ідея представництва, згідно з якою народ як єдине джерело і верховний носій влади в суспільстві делегує владні повноваження державним органам. Головним таким органом є загальнонаціональна представницька установа, яка форму­ється шляхом виборності. Виборність органів влади також виступає одним із принципів демократії.

Після виходу в світ книги Токвіля «Демократія в Америці» почало формуватися позитивне ставлення до демократії. Велике значення в утвердженні сучасних норм демократії відіграла «Декларація прав людини», прийнята ООН (1948), Хельсинська нарада (1975), правозахисний рух у постсоціалістичних країнах, Паризька нарада глав урядів європейських країн і прийнята нею «Паризька хартія для нової Європи» (1990)

У політології термін «демократія» вживається в чотирьох значеннях:

Як влада народу – народовладдя;

Як форма устрою будь-якої організації, заснованої на принципах рівноправності її членів, виборності й прийняття рішень більшістю (виробнича, партійна, профспілкова тощо)

Як рух за здійснення демократичних ідеалів (соціал-демократичний, ліберальний, християнсько-демократичний, соціальний)

Як ідеал суспільного устрою і відповідний йому світогляд та система цінностей.