Класична парадигма транзиту в політологічній теорії.

Романюк О. Кінець транзитології” чи криза її первинної парадигми?

Фундатором транзитології вважається американський політолог Данкварт Растоу, який 1970 року оприлюднив статтю „Переходи до демократії: спроба динамічної моделі”. Саме назва цієї статті (Transits to Democracy – Toward a Dynamic Model) і дав назву новому напряму політичної науки. Транзитологія постала як альтернатива структурному детермінізму, що панував у теорії модернізації. Сутність цього методологічного підходу становила кореляція властивостей вихідного та кінцевого станів процесу демократизації. У працях представників цього напряму результат політичної модернізації було жорстко детерміновано його вихідними умовами, серед яких пріоритет віддавали ступеню соціально-економічного розвитку та особливостям соціальної структури перехідних суспільств. Головна вада структурного детермінізму полягала в тому, що він відверто ігнорував суб’єктивні чинники розвитку перехідних суспільств, прирікаючи демократичні сили на очікування того, що колись, у майбутньому, з’являться необхідні об’єктивні умови для цього.

На противагу детерміністському постулату теорії модернізації, Д. Растоу зазначав, що „для демократизації не потрібен якийсь мінімальний рівень економічного розвитку та соціальної диференціації”. Єдиною попередньою умовою розробки своєї динамічної моделі він визначив „наявність національної єдності”, що „означає лише те, що значна більшість громадян потенційної демократії не повинна мати сумнівів чи робити уявних застережень стосовно того, до якої політичної спільноти вони належать”. Сформулювавши нові принципи дослідження переходів до демократії, вирізнивши основні етапи цього процесу й окресливши проблеми кожного з них, Д. Растоу заклав підвалини первинної парадигми транзитології.

Узагальнення досвіду різних країн підтвердило висновок Д. Растоу, що процес переходу до демократії складається з трьох закономірних етапів, які були визначені як „підготовча фаза”, „фаза прийняття рішення” та „фаза звикання”. Проте розширену назву їм дали Г. О’Доннелл та Ф. Шміттер: „лібералізація”, „демократизація” і „соціалізація”. А. Пшеворський вирізняє тільки два етапи: „лібералізацію” і „демократизацію”, але другий поділяє на дві стадії: „звільнення” (від авторитарного режиму) та „конституювання” (демократії).

Особливістю нового методологічного підходу, що виник у межах транзитології, було те, що головна увага зверталася не на структурні (як в теорії модернізації), а на процедурні чинники, пов’язані з діяльністю провідних політичних сил суспільства, з їх здатністю виконати низку послідовних процедур, необхідних для інституціоналізації демократичних відносин. У транзитології закріпилася думка, що „кінцевий результат залежить від шляху”. Переходи до демократії було репрезентовано як процес послідовної інституціоналізації політичних змін.

Лібералізація за своїм змістом є інституціоналізацією громадянських свобод без трансформації владного апарату, який залишається спроможним контролювати ситуацію. Лібералізація розпочинається внаслідок політичної кризи, вона є результатом „взаємодії розбіжностей, що виникають всередині авторитарного режиму, та незалежної організації громадянського суспільства”. Внаслідок лібералізації постає режим, який Г. О’Доннелл та Ф. Шміттер назвали „опікунською демократією” (tutelary democracy) – режим з формально демократичними, обмежено конкурентними інститутами, що перебуває під опікою владного апарату.

Демократизація – етап інституціоналізації демократичного механізму влади. „Демократизація, – наголошує А. Пшеворський, – це акт підпорядкування усіх інтересів змаганням, наділення невизначеності (за демократії заздалегідь не відомо, яка політична група здобуде урядову владу – усе вирішують виборчі змагання, результат яких передбачити важко) статусом інституту. Вирішальним кроком на шляху до демократичної держави є передача влади від групи осіб до зведення правил”. Демократична трансформація механізму влади може здійснюватися за дотримання двох умов:

1) демонтажу попереднього владного апарату;

2) свідомого вибору політичними силами суспільства демократичних інститутів і процедур, в межах яких необхідно створювати умови, що сприятимуть становленню демократичної системи. Критичною точкою переходу до демократії є стан, за якого ніхто, окрім виборців, не може вплинути на процес успадкування влади.

Соціалізація є „інституціоналізацією демократичної політичної поведінки”. На ґрунті опанування нових норм і цінностей, поступового вростання в нову систему відносин відбувається зміна політичної культури еліти та усього суспільства. С. Хантінґтон підкреслює: „Стабільність демократичних режимів залежить, по-перше, від здатності основних політичних еліт – партійних, військових, ділових лідерів – разом працювати, аби впоратися з проблемами, що постали перед суспільством, не використовуючи їх для одержання власного миттєвого матеріального чи політичного зиску... По-друге, ...від здатності громадськості бачити різницю між режимом та урядом або урядовцями”.

Успіх демократичної соціалізації населення визначають два чинники:

1) сам хід демократичного процесу;

2) організація спеціального навчання з метою прищеплення громадянам демократичних цінностей та ідеалів. Процес демократичного транзиту можна вважати закінченим тоді, коли демократична культура стає домінуючим сегментом політичної культури суспільства, коли демократія стає „такою, що сама себе підтримує”.

Процедурний підхід зумовив пріоритетну увагу науковців до аналізу розташування й співвідношення політичних сил і структури політичного конфлікту. Г. О’Доннелл і Ф. Шміттер запропонували класичну схему, відповідно до якої політичні сили транзитивного суспільства поділяються на два блоки: авторитарний, основу якого становить стара політична еліта, та опозиційний, репрезентований новою контрелітою. Кожен з цих блоків, у свою чергу, диференціюється на дві групи: авторитарний – на прибічників жорсткої лінії та реформаторів; опозиційний – на помірних та радикалів. У первинній парадигмі наголошувалося, що найсприятливіша ситуація для розвитку демократичного процесу виникає тоді, якщо, по-перше, лібералізація здійснюється згори (тобто її ініціює не опозиція, а реформатори всередині правлячої еліти); по-друге, помірній частині нової (опозиційної) еліти вдасться домовитися з ліберально налаштованою частиною старої (правлячої) еліти щодо формування політичної системи, впровадження демократичних процедур та демократизації державних інститутів

Однією з проблем, що одержала розробку в транзитології, є стабільність нового механізму успадкування влади. Було визначено, що стабільність зумовлюється співвідношенням провідних політичних сил, та проаналізовано три можливі варіанти їх кореляції:

1) співвідношення відоме і нерівноважне;

2) співвідношення відоме і рівноважне;

3) співвідношення невідоме.

Найсприятливішим для усталення демократичного механізму визнано третій варіант: „Інститути, встановлені у періоди, коли співвідношення сил невідоме або неясне, скоріш за все, збережуться”