Сутність та ідейні засади різновидів політичного екстремізму.

Екстремізм — складне соціально-політичне та ідейно-психологічне явище. Найчастіше він виникає в середовищі тих соціальних верств, значення економічних і політичних функцій яких у суспільстві спадає й вони відчувають загрозу своєму соціальному статусові. Так, розвиток капіталізму при­зводить до витіснення дрібнотоварного виробництва з багатьох галузей, робить нестійким становище дрібного товаровиробника. Науково-технічний прогрес викликає зниження ролі в суспільному виробництві не лише некваліфікованої фізичної праці робітників, а й ручної майстерності ремісників. Зростання чисельності інтелігенції призвело до позбавлення багатьох її представників, особливо масових професій (учителів, інженерно-технічних працівників тощо), колишнього привілейованого становища в суспільстві. Такі зміни соціально-еконо­мічного становища можуть спричинити поширення переконань, які заперечують увесь наявний суспільний порядок, домінуючу систему цінностей, породжувати настрої радикалізму і спрямованої проти всіх групової агресії.

В ідеологічно-доктринальному відношенні для екстремізму харак­терне вибіркове користування тими цінностями, що містяться в доктринах основних класів. Ідеологічна і класова орієнтація є критерієм поділу політичного екстремізму. Ті рухи, які апелюють до цінностей праці, заперечують експлуатацію, прагнуть до соціальної рівності й адресують свою ідеологію робітничому класові, визначаються як «ліві». Рухи, що адресують свою ідеологію класам власників засобів виробництва, орієнтуються на приватну власність, соціальну нерів­ність, визначаються як «праві». Основними різновидами лівого екстре­мізму є анархізм і троцькізм, а головним різновидом правого екстремізму — фашизм.

Фашизм (лат. fasio, італ. fascismo пучок, зв'язка, об'єднання) — це право екстреміст. пол..рух, який виник у країнах Зх.ї Європи після Першої світ. війни й перемоги Жовтневої революції в Росії. Першу фашист. орг-цію створив Б.Муссоліні. Використовуючи невдоволення сус-ва масовим безробіттям та інфляцією, знаходив прихильників у середовищі міської дрібної буржуазії, селянства й частини робітників.

Ідеологія фашизму — це войовничий антидемократизм і антикомунізм, расизм і шовінізм. В її основі лежать ідеї соціал-дарвінізму про бор-бу видів і рас. Особл. місце в ідеології фашизму посідає концепція нації як вищої і вічної реальності, заснованої на спільності крові.

• Анархізм (від гр. anarchia-безвладдя) — це ідейно-пол. течія, яка прогол. своєю метою знищення держави й заміну будь-яких форм примус.влади вільною і добровіл.асоціацією громадян. Як пол..течія склався в 40-70-х рр. 19 ст. в Зх. Європі. Залежно від відмінностей у підходах його прихильників до питання про шляхи досягнення прогол. цілей розрізняють:

• Основа анархо-індивідуалізму - ідея Макса Штірнера про абсолютну свободу індивіда, який у своїх бажаннях і вчинках не має бути пов'язаним ні реліг. догмами, ні нормами права й моралі. Заперечуючи державу, зводив соц. орг-цію сус-ва до т.зв. спілки егоїстів, метою якої було б налагодження обміну товарами між незалежними виробниками на основі взаємної поваги. П. Прудон: Ідея вільного обміну.

• Анархо-комунізм: М.О. Бакунін вваж., що держава в будь-якій формі є знаряддям гноблення мас, а тому виступав за її повне знищення революційним шляхом. Висловлювався як проти участі робітників у парламент. виборах і в дія-ті будь-яких представниц. органів влади, так і проти марксист. вчення про диктатуру пролетаріату. П.О. Кропоткін: в основі вчення - «біолог. закон взаємної допомоги», який визначає нібито прир. прагнення людей до співпраці, а не до бор-би одних з одними. На основі добровільно укладеної між об'єднаннями людей угоди буде створена федерація, як суспільство «вільного комунізму». Перехід до федерації вільних комун, які ґрунтуються на комуністичних засадах виробництва й розподілу, можливий лише через революц. руйнування всього того, що роз'єднує людей, насамперед приват.власності й держави.

• Анархо-синдикалізм (від фр. профспілка) ставить за мету знищення капіталіст.ладу за доп. революц. бор-би профспілок.

Троцькізм — виник на поч.. XX ст. в рос. робітн. русі як критика ленінської концепції революції і пролетарс.держави. Основу його ідеології - теорія т.зв. перманентної (неперервної) революції. Сутність цієї революції полягала не в завоюванні влади робітничим класом і переході до будівництва соціалізму в окремій країні, а в постійному поглибленні революц. змін аж до здійснення соціаліст. революції у світ. масштабі. Партійне керівництво Троцький розумів як диктатуру побудованого за зразком військ. керівництва парт. апарату, який підкоряє собі все сус-во на казармових принципах. Економіка є повністю одержавленою, управляється державою на командних засадах.

Після смерті Троцького настав неотроцькістський етап. Також ґрунтується на теорії перманентної революції. Проте наголос робиться вже не на одномоментному характері революції, а на її багатоетапності.

76. Модернізаційний підхід до аналізу політичних процесів. Політичні зміни, політичний розвиток. Мелешкина Е. Политический процесс

Понятие «политический процесс» тесно связано с понятиями «политическое изменение» и «политическое развитие». Политический процесс как динамическая характеристика политики существует в виде политического изменения и политического развития.

Политическое изменение мы можем представить как появление нового качества в способе и характере взаимодействия между политическими субъектами, между политической системой и внешней средой. Вместе с тем, говоря о политическом изменении, мы подразумеваем, что эти перемены происходят в рамках одной и той же политической системы с одними и теми же качественными характеристиками. В ходе него происходит воспроизводство политической системы в целом и его отдельных частей.

Политическое развитие мы можем охарактеризовать как последовательную смену качественных состояний политической системы в целом и ее отдельных составных частей. Другими словами, политическое развитие является качественным изменением.

Следует отметить, что термином «политическое развитие» целесообразно обозначать не однонаправленное развитие, имеющее логический конец (то есть не реализацию некого христианского, просвещенческого, коммунистического и т.п. проекта), то есть это понятие не должно нести телеологическую смысловую нагрузку. Политическое развитие – процесс, имеющий несколько эволюционных альтернатив, выбор которых зависит от конкретной совокупности влияющих на него факторов. Политическое развитие осуществляется не линейно.

Теория политической модернизации в политической науке стала создаваться в 50-60-х гг. 20-го века. Создаваемая теория опиралась на теоретическое наследие известных исследователей 19-начала 20 веков, в частности М. Вебера (выдвинувшего идею развития европейской цивилизации в направлении от традиционного общества к современному на основе рационализации поведения), Ф.Тенниса и Э. Дюркгейма (предложившего концепцию эволюции от обществ с «механической солидарностью» к обществам с «органической солидарностью» на основе разделения труда).

Особый вклад в разработку теории модернизации внесли работы Г.Алмонда и Д.Пауэлла "Сравнительная политология. Подход с позиций "концепции развития""(1966), Д.Аптера "Политика модернизации"(1965), С. Липсета «Политический человек» (1960), Л.Пая "Аспекты политического развития. Аналитическое исследование" (1966), Д. Растоу «Мир наций» (1967), Ш. Эйзенштадта "Модернизация: протест и изменение"(1966), С.Хантингтона "Политический порядок в меняющихся обществах"(1968) и другие.

В своем развитии теория модернизации прошла условно три этапа: 50-60-х годы, к.60-70-е годы и 80-90-е годы.

1. Теория модернизации «образца 50-60 х гг.» основывалась на таком методологическом допущении, как универсализм. Развитие всех стран и народностей рассматривалось как универсальное, то есть происходящее в одном направлении, имеющее одни и те же стадии и закономерности. Признавалось наличие национальных особенностей, однако считалось, что они имеют второстепенное значение. Модернизация представлялась как процесс развития в направлении от традиционного общества к современному.

Таким образом одной из основных черт теории модернизации первого этапа был телеологизм и евроцентризм (точнее американоцентризм).

Политические события 60-х гг. продемонстрировали несовершенство теории модернизации и необходимость ее дальнейшей доработки. Эти события вызвали волну критики, в рамках которой условно можно выделить два направления:

1. радикальная критика модернизации, осуществляемая в основном представителями развивающихся стран, а также левого движения 60-х годов в Западной Европе. По их мнению, теория модернизации оправдывала колонизацию. Они выступали против западной экспансии, за антимодернизацию (против модернизации по западному образцу)

2. критика модернизации, развиваемая в рамках «теории отсталости», представителями которой были в основном левые радикалы западных и некоторых развивающихся стран. Они критиковали теорию модернизации за упрощение картины развития, за то, что данная теория недостаточно учитывала специфику рассматриваемых обществ, особенности культуры и не объясняла механизм торможения насаждавшихся новых отношений, институтов и т.п. Эти исследователи считали, что модернизация по западному образцу ведет к консервации отсталости, зависимости, нарушению экономической структуры, разрушению экологической среды и социальным конфликтам.

2. Второй этап развития теории модернизации характеризовался появлением более взвешенных трактовок, основанных на широкого спектра факторов политического, социального и экономического развития (в частности, такого фактора, как политическая культура). В целом многим работам данного периода был свойственен отход от евроцентризма.

Основное внимание многие представители теории модернизации этого времени сосредоточили на проблеме «стабильности» политического развития как предпосылки для социально-экономического прогресса.

2.1.Представители «консервативного» направления (С.Хантингтон, Дж.Нельсон, Х.Линц и др.) считали, что главной проблемой модернизации является конфликт между мобилизованностью населения, его включенностью в политическую жизнь и институционализацией, наличием необходимых структур и механизмов для артикулирования и агрегирования их интересов. В то же время неподготовленность масс к управлению, неумение использовать институты власти, а, следовательно, и неосуществимость их ожиданий от включения в политику способствуют дестабилизации политического режима.

2.2. Сторонники «либерального» направления (Р.Даль, Г.Алмонд, Л.Пай и др.) под основным содержанием модернизации понимали формирование открытой социальной и политической системы путем интенсификации социальной мобильности и интеграции населения в политическое сообщество. Главным критерием политической модернизации они считали степень вовлеченности населения в систему политического представительства: характер и динамика модернизации зависят от открытой конкуренции свободных элит и степени вовлеченности рядовых граждан в политический процесс. Условием успешной модернизации, по их мнению, являлось обеспечение стабильности и порядка с помощью диалога между элитой и населением и мобилизации масс.

Оба эти подхода, как и теории модернизации на первом этапе объединял взгляд на модернизацию не как на спонтанный саморазвивающийся процесс, а как на процесс, инициаторами и проводниками которого выступают, в первую очередь, политические элиты, проводящие соответствующую политику модернизации.

3. На третьем этапе выражалась во все большем распространении идеи о несостоятельности строгого противопоставления традиции и современности. Многие авторы, не отрицая важность таких факторов, как технологический прогресс, внедрение «западных» институтов и норм, отмечают вторичность этих факторов и их зависимость от господствующих в том или ином обществе социальных отношений и социокультурных ценностей.

Во второй половине 80-х годов получает свое развитие концепция «модернизации в обход модернити», то есть концепция политического развития, основанного на сохранении социо-культурных традиций без навязывания чуждых (западных) образцов (А. Абдель-Малек, А. Турен, С Хатнингтон, Ш. Эйзенштадт и др.). Модернизация рассматривается как саморазвивающийся процесс, зависящий не только от деятельности политических элит, но и, в первую очередь, от влияния объективных обстоятельств и поведения рядовых членов общества.

В рамках этой концепции получают свое развитие термины «контрмодернизация» и «антимодернизация» (А. Турен). Контрмодернизация обозначает альтернативный вариант модернизации по незападному образцу (например, сталинскую модернизацию), а антимодернизация обозначает активное противодействие этому процессу.

Политическую модернизацию мы можем определить как формирование, развитие и распространение современных политических институтов, практик, а также современной политической структуры. При этом под современными политическими институтами и практиками следует понимать не слепок с политических институтов стран развитой демократии, а те политические институты и практики, которые в наибольшей степени способны обеспечивать адекватное реагирование и приспособление политический системы к изменяющимся условиям, к вызовам современности. Эти институты и практики могут как соответствовать моделям современных демократических институтов, так и отличаться в различной степени: от отвержения «чужих» образцов до принятия формы при ее наполнении изначально несвойственным ей содержанием.

Побережников И.В. Теоретико-методологические проблемы модернизационного похода

Модернизационная парадигма была сформулирована в середине XX в. В 1950 — начале 1960-х гг. различные аналитические течения и теоретические традиции объединились в единую междисциплинарную компаративную перспективу (теория, или точнее теории, модернизации). В дальнейшем, на протяжении второй половины XX века, в рамках модернизационной перспективы был накоплен значительный теоретико-методологический и эмпирический опыт изучения различных аспектов, в том числе исторических, перехода от традиционного к современному, индустриальному обществу.

Сторонники модернизационного подхода рассматривает процесс модернизации как сложную, многомерную трансформацию, которая охватывает различные уровни общества от экономики и политики до культуры. Проявлениями модернизации принято считать становление капиталистической экономики, индустриализацию, урбанизацию, демократизацию, секуляризацию и т.д.

Мельвиль А.Ю. Категории политической науки

Полтітична зміна – перетворення структур, процесів чи цілей, що зачіпає розподіл або здійснення владних повноважент з управління суспільством. Політичні зміни сприяє або адаптації існуючої системи влади та управління до нових вимог часу та соціального середовища, або до заміни даної системи на іншу, внаслідок неспроможності функціонувати за змінених умов.

Основні типи політичних змін:

1. Реформа – мирна політична зміна в межах нації-держави, носить еволюційний та ненасильницький характер,

2. Революція – колективне, насильницьке та свідоме захоплення влади певною соціальною групою. П. Штомпка – типи.

   1. Р. – фундаментальні, широкі перетворення суспільства

   2. Р. – насильницьке, швидке захоплення влади на противагу еволюції

   3. Р. – швидкі, базові перетворення соціальної структури суспільства шляхом перевороту знизу

Отже, революція – 1. корінні, всеохопні змін основ соціального ладу 2. в яких беруть участь великі маси мобілізованих людей 3. обов’язково супроводжується насильством.

3. Державний переворот – раптове неконституційне, колективне захоплення влади, незаконна зміна правлячої еліти в цілому, що не пов’язана з корінними змінами політичного режиму, соціальних та економічних відносин. Джерело перевороту – змова.

4. Реставрація – процес політичних змін, направлений на відновлення способу правління (режиму), який був раніше відмінений внаслідок революції чи державного перевороту.

5. Частковий чи повний перегляд конституції – процедура одночасної ревізії конституції як політико-юридичний інструмент, який дозволяє розпочати процес мирної зміни влади.

Політичний розвиток – вся сукупність динамічних процесів, які розгортаються в даному суспільстві, що визначають зміни всередині його політичної системи чи її заміщенням.

Основні підходи до розгляду політичного розвитку: