Структура сучасних парламентів.

Парламенти є загальнонаціональними колегіальними представниць­кими органами державної влади, які повністю або частково обираються народом (виборчим корпусом) і, на відміну від інших загальнонаціональних колегіальних представницьких органів — так званих установчих зборів (конституційних конвентів, асамблей), — діють на постійній основі.

Визначальною характеристикою струк­тури парламентів є їх однопалатність або двопалатність. Парламенти одних країн є однопалатними, інших — скла­даються із двох палат: нижньої і верх­ньої, які в деяких країнах називаються, відповідно, першою і другою (або навпаки). Визначення палат парламенту як верхньої і нижньої не означає наявності підпорядкування однієї палати іншій. Обидв палати є незалежними одна щодо одної і самостійно виконують ви­значені конституцією функції і повноваження.. Історії відомі 3(пд.-Африканська респ.)- і 5(Югославія)-палатні парламенти. Двопалатність = бікамералізм. Історичні причини виникнення другої палати: 1)для представництва аристократії (палата лордів у ВБ) 2)у федеративних дер-вах для представництва суб’єктів фед-ції 3)для стримання радикалізму НП 4)намагання ГД Пр. ввести ВП як засіб впливу на законодавчий процес. В сучасних умовах призначення двопалатності полягає в забезпеченні рівноваги в парламенті з метою вдосконалення законодавчої діяльності, а також поєднання елементів демократії з елементами аристократії в парламентській діяльності; репрезентації інтересів суб'єктів федерації у федеративних державах та інтересів адміністративних одиниць — в унітарних; збереженні історичних традицій. Вперше двопалатність була узаконена у Конституції США 1787 р.( Бельгія, Ірландія, Іспанія, Італія, Польща, Румунія, Чехія і Франція, США та ін.)

В сучасній Європі дванадцять країн мають однопалатний парламент.

Найважливішими елементами структури палат є керівні органи, парламентські комісії і парл. фракції.

У двопалатних парламентах такі органи утворюються в кожній із палат.

Керівництво парламентом (палатою) може здійснюватись або одноособово його головою, якого в англомовних країнах на­зивають спікером (англ. speaker — той, хто говорить, оратор, від speak — говорити), або колегіальним органом — бюро, комітетом, президією, конференцією тощо. Голова парламенту має одного або кількох заступників. Голова нижньої палати, його заступники, ко­легіальний керівний орган обираються самою палатою після пар­ламентських виборів. Зазвичай головою парламенту обирається один із лідерів парламентської фракції тієї політичної партії, яка за результатами виборів отримала найбільше депутатських ман­датів. Заступниками голови обираються представники менших за кількістю депутатських мандатів фракцій. У більшості країн вва­жається, що голова парламенту має бути політично нейтральним, у деяких країнах він призупиняє членство в партії на час голову­вання. У багатьох країнах голова парламенту бере участь у голо­суванні тільки у разі, коли голоси розподілилися порівну, — тоді його голос дає перевагу.

Компетенція голови парламенту або колегіального керівного ор­гану парламенту поширюється на всі аспекти парламентської діяль­ності. Голова парламенту забезпечує організацію роботи парламен­ту — веде пленарні засідання, представляє парламент у відносинах з іншими державними органами, в міжнародних зносинах, встанов­лює на основі регламенту процедури обговорення питань і порядок голосування, координує роботу парламентських органів, відає бю­джетом парламенту, керує роботою апарату парламенту тощо.

Парламентські комітети є найважливішими елементами структури парламенту. їх основною функцією є попередній роз­гляд законопроектів та проектів інших актів, що приймаються парламентом. У багатьох країнах такі елементи структури парла­ментів називаються комісіями. Іноді у парламенті утворюються 1 комітети, і комісії, що певним чином між собою різняться. За наявності комітетів комісії, як правило, мають вузькоспеціалізо-ваний або тимчасовий характер.

Парламентські комітети формуються різними способами. В одних країнах їх склад обирається парламентом, в інших — призначається головою парламенту з урахуванням пропозицій парламентських фракцій, у третіх — визначається спеціальною відбірковою комісією парламенту. У більшості країн парламен­тарій може входити до складу тільки одного постійного парла­ментського комітету, в деяких — більш як одного. За будь-якого способу формування комітетів їх склад відбиває співвідношення у парламенті партійно-політичних сил.

Залежно від строку повноважень та обсягу компетенції парла­ментські комітети поділяються на постійні і тимчасові, іноді тим­часові утворення називаються комісіями.

Парламентська (депутатська) фракція — це об'єднання парла­ментаріїв на основі їхньої партійної належності. Парламентські фракції зазвичай формуються із членів однієї політичної партії, представленої у парламенті, можливе утворення спільної фракції із представників кількох ідеологічно і політично близьких партій. Парламентські фракції є одним з найважливіших елементів струк­тури палат парламентів. їх існування визнається конституціями багатьох держав. Порядок утворення і права фракцій визначають­ся регламентами парламентів. Регламенти зазвичай встановлюють нижню межу чисельності фракції, за якої вона може існувати. У нижніх палатах вона становить: у Бельгії — три парламентарії, Австрії і Швейцарії — п'ять, Грузії — десять, ФРН — п'ятнадцять, Росії — тридцять п'ять парламентаріїв, у Бразилії — десять відсот­ків складу палати, Індії — п'ятнадцять відсотків. У Франції міні­мальна чисельність фракції у нижній палаті становить чотирнад­цять парламентаріїв, у верхній — тридцять, в Італії — відповідно десять і двадцять парламентаріїв. Встановлення нижньої межі чисельності фракції пов'язано з потребами структурування пар­ламенту та забезпечення його працездатності.

Парламентська фракція зв'язана партійною дисципліною. Вона формує свій керівний орган — правління, виконавчий комітет, бюро тощо, до складу якого входять лідери партії, парламентські

організатори («батоги»), секретарі та ін. Великі фракції можуть по­ділятися на групи або секції. Для вивчення питань поточної парла­ментської роботи, окремих законопроектів, що виносяться на роз­гляд парламенту, у фракціях можуть утворюватись тимчасові ро­бочі групи. Вищим керівним органом фракції є загальні збори або конференція її членів. Лідер партії зазвичай є водночас і керівни­ком фракції, іноді ці функції покладаються на різних парламента-ріїв.У деяких країнах парламентська фракція фактично є керівним ядром і реальним керівництвом відповідної партії. Керівник фрак­ції визначає політику фракції і партії в цілому, забезпечує єдність фракції, пропонує кандидатури від неї до органів палати, підтримує зв'язок з головою парламенту, главою держави, урядом, різними посадовими особами. У багатьох парламентах утворюються спеці­альні органи, що об'єднують лідерів фракцій для підготовки парла­ментських рішень. Фракції пропорційно представлені в комітетах

і комісіях парламенту, розподіляють між собою посади їх голів.

Парламентські фракції справляють великий вплив на роботу парламенту — формування порядку денного пленарних засідань, спрямованість дебатів, голосування, використання різних форм контролю за діяльністю уряду. На рівні фракцій ведуться пере­говори про формування уряду. Роль фракцій конкретних партій у парламенті залежить від їх чисельності. Найбільші можливості впливати на роботу парламенту й уряду мають ті фракції, що вхо­дять до парламентської більшості. Невеликі за чисельним скла­дом фракції впливають на роботу парламенту й уряду передусім тією мірою, якою їхні позиції збігаються з позиціями більшості. Зазвичай представник найбільшої фракції обирається головою парламенту, його заступники представляють інші великі фракції. Завдяки парламентським фракціям робота парламенту стає од­ним із видів партійно-політичної діяльності. Партії, що формують уряд, несуть відповідальність перед виборцями за його діяльність. Крім парламентських фракцій у парламентах деяких країн утво­рюються також депутатські групи, що є об'єднаннями парламен­таріїв, які не входять до складу фракцій.