Глобальні проблеми сучасності: політичний вимір.

Термін «глобальні проблеми» вперше з'явився на Заході в 60-их роках XX ст. Коли говорять «глобальний», то звичайно мають на увазі складність питання, яке охоплює всю земну кулю і потребує негайного вирішення. До основних ознак глобальних проблем відносять:

- планетарний загальносвітовий характер, що стосується інтересів усього людства;

- невирішення цих проблем загрожує людству регресом;

- потребують негайного вирішення;

До глобальних проблеми сучасності, зокрема, належать проблеми: запобігання ядерної війни, роззброєння, тероризм, мирного розв'язання збройних конфліктів; подолання економічної і культурної відсталості народів; пошук шляхів розв'язання світової енергетичної, сировинної та продовольчої криз; оптимізація демографічної ситуації, особливо в країнах, що розвиваються; соціально-екологічні проблеми, зумовлені подальшим погіршенням природного середовища прожи­вання людей; проблеми людини, в тому числі забезпечення її прав і свобод, ліквідація голоду, епідемічних та важких захворювань тощо. Для визначення таких проблем, розробки стратегії і тактики їх розв'язання необхідні об'єднання зусиль усіх держав і народів та створення відповідних міжна­родних інститутів. Провідними міжнародними організа­ціями, здатними розв'язувати проблеми на глобальному рівні, є насамперед ООН та її спеціалізовані установи.

Особливої уваги заслуговує концепція глобальних проблем Римського клубу. У межах концепції глобальні проблеми називаються світовими проблемами і розуміються як невпорядковане поєднання багатьох взаємопов'язаних труднощів та проблем, що сформували ту непросту ситуацію, в якій знаходиться зараз людство. Розв'язати їх можливо лише спільними зусиллями планетарного масштабу.

Необхідність діалогу локальних культур, що є засобом вирішення глобальних проблем, спричинює нове розуміння політики, а саме: політика — це інструмент спілкування різних національних культур, наука про існування людей у їх неповторності. Таке розуміння політики береться за основу нового світового порядку, створення якого не лише є умовою вирішення існуючих глобальних проблем, а й умовою максимально корисного використання політичних процесів глобалізації.

Отже, політичний аспект глобальних проблем існує як пошук шляхів встановлення нового світового порядку .

Під світовим порядком розуміється такий устрій світу, який має забезпечити основні потреби держав-націй, регіональних асоціацій, міжнародних організацій та інститутів. Згідно з Карлом Ясперсом, світовий порядок — це прийнятий усіма устрій, що виник внаслідок відмови кожного від абсолютного суверенітету. Якщо міжнародний порядок задовольняє потребу держав у забезпеченні їх суверенітету, то світовий порядок — основоположні потреби людства, що нині пов'язані з його адаптацією до процесів глобалізації. Існують три підходи до вирішення проблеми встановлення нового світопорядку: 1) створення світового уряду;

2) гегемонія однієї держави, що виконує зі згоди решти держав, функції світового уряду; 3) децентралізоване управління, що ґрунтується на горизонтальній координації дій між державами та недержавними суб'єктами світової політики.

Актуальність першого підходу зумовлена відсутністю єдиного механізму регулювання процесів глобалізації, внаслідок чого локальні економічні, політичні та культурні відмінності усуваються зусиллями окремих суб'єктів, що спричинює загрозу балканізації. Однак існування політичних інститутів, які мали б загальносвітову легітимність неможливе в умовах домінування культурної ідентичності як засобу легітимації влади. Звідси — певна «штучність» світового уряду, позбавленого легітимного інституту влади на зразок національної держави, а тому — достатньої моральної і фізичної сили для насильного здійснення контролю над поведінкою окремих держав.

Другий підхід є зверненням до ключової ланки міжнародних відносин — національної держави, що розглядається як єдино можливий спосіб розв'язання суперечності між необхідністю колективного контролю над індивідуальною поведінкою національних акторів і слабкістю сил колективізму світової спільноти.

У межах другого підходу визначається велика державність та досліджується феномен великодержавності загалом. Велика держава — це національний актор, зовнішньополітична дія якого впливає на стан усієї системи міжнародних відносин, що здатна спричинювати наслідки у найвіддаленіших регіонах. її ознаками є: глобальні можливості; глобальна зацікавленість; відчуття глобальної загрози; глобальний контроль.

Розрізняють два типи великої держави: класичний, або велика держава типу імперія, і новітній, або велика держава типу лідер. їх емпіричними аналогами є, відповідно, Росія і США. Класична велика держава є абсолютно екстенсивною. У зовнішньому плані це означає глобальний контроль над усім середовищем, у внутрішньому — домагання зберегти внутрішню монолітність. Велика держава типу лідер — це держава, яка своєю національною могутністю та ідейною харизмою проголошує та захищає привабливі універсальні принципи і виконує функції лідера, орієнтуючись не на сфери впливу, а на світовий порядок. Принципи останнього використовуються великою державою типу лідер в якості наддержавної, об'єктивної легітимації власних зовнішньополітичних дій. Апеляція до універсальних цінностей слугує також вищим аргументом для підтримки власних інновацій. Інколи ж така держава не тільки звертається до вищих принципів заради власної легітимації, а й виступає їх творцем. Так, США стали першою великою державою, що створювала своє глобальне послання світу на наддержавних принципах нового світового порядку, а не на власному національному моральному кодексі. До країни — політичного лідера висуваються такі вимоги:

-нове осмислення понять «національного інтересу» та «національної безпеки», пов'язане з усвідомленням буття нації у парадигмі світоцільності;

- спроможність взяти на себе роль ініціатора та координатора міжнародної діяльності в сфері екологічної політики;

-здатність стимулювати, розроблювати, запроваджувати і розповсюджувати екологічно безпечні технології;

-швидке пристосування до змін, що відбуваються.

Третій підхід (децентралізоване управління )вперше найбільш повно викладений у доповіді Римського клубу. Передумовами створення нового світового порядку тут названі:

-посилення взаємозалежності країн;

-збільшення кількості держав, що відіграють активну роль у світовій системі;

-зіткнення різнорідних соціальних систем, що мають різні рівні культури;

-зниження довіри до влади та криза демократії загалом.

Новий світовий порядок має стати передусім новим порядком управління глобальними проблемами, тому пріоритетним аспектом світової проблематики стає проблема прийняття адекватних рішень. Це зумовлено тим, що традиційні структури управління — уряди та відомства — виявилися нездатними вирішити глобальні проблеми. Новий світовий порядок має відповідати таким вимогам:

-формування досконалішого механізму інтеграції галузевих напрямів політики, що відповідав би взаємозалежному характеру глобальних проблем;

-орієнтація на довгострокові цілі, які ігноруються внаслідок регулярного проведення парламентських виборів;

-децентралізація, яка означає розробку рішень на рівні максимально наближеному до відповідного прошарку населення; формування органів управління, які будуть гнучкими й інколи спеціально створеними на певний термін; вирішальну роль «місцевих ініціатив», діючих за принципом «думай глобально, а дій локально»; зниження чіткої межі між офіційними та неофіційними .органами.