13.1. Концептуальні підходи до розуміння природи політичних конфліктів

Конфліктологія є однією з наймолодших галузей наукового знання. Вона виділилась як самостійна наука наприкінці 50-х років ХХ ст., але проблеми суперечливих ситуацій і конфліктів завжди цікавили мислителів, філософів, вчених, громадських діячів. У зв’язку з цим важливо коротко проаналізувати еволюцію наукових поглядів на конфлікти.

Як би далеко ми не заглядали в історію минулого людства, завжди можемо спостерігати суперечності, конфлікти. Вони були постійними супутниками суспільного розвитку. Де є люди, там є і конфлікт. Їх широке розповсюдження, значна роль, яку вони відіграють (позитивну чи негативну) у суспільному житті, привертали до себе увагу з глибокої давнини.

А що означає конфлікт? Конфлікт (від лат. conflektus, зіткнення) – це протиборство суспільних суб’єктів з метою реалізації їх суперечливих інтересів, позицій, цінностей і поглядів.

Заслуговують на увагу ідеї мислителів стародавнього світу. Серед них певне місце належить Конфуцію (551–479 рр. до н.е.). Він розглядав різні аспекти проблеми конфлікту. Серед його постулатів: «Не роби іншим того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі і в сім’ї не будуть відчувати ворожнечі», «Відповідайте на образу справедливістю», «Благородна людина знає обов’язок, нікчемна – користь». Правителів повчав: «Не сумуй, що люди тебе не знають, сумуй, що ти не знаєш людей». Джерело конфлікту він розглядав у неосвіченості і невихованості, що призводять до порушення норм людських відносин. Злагода, вважав мислитель, має триматися на поняттях «взаємності», «золотої середини» і «людинолюбства». Вони разом складають «правильний шлях» (дао) для тих, хто хоче жити у згоді із самим собою, з іншими людьми.

Інша школа Стародавнього Китаю, заснована Мо-Ді (Мао-цзи) (479–400 рр. до н.е.), причину конфлікту вбачала в недосконалості системи управління. «Люди Піднебесної, використовуючи вогонь, воду, отруту, шкодили один одному... Безладдя в Піднебесній було таким, як серед диких звірів. Зрозумівши, що причина хаосу – у відсутності управління та старшинства, люди вибрали найдоброчиннішу та наймудрішу людину Піднебесної і зробили її сином неба... Тільки син неба міг створити єдиний зразок справедливості в Піднебесній, тому в Піднебесній запанував порядок». А хіба із утвердженням правителя не відбувається процес ще більшого розшарування людей? Але Мао-цзи належить вимога враховувати інтереси народу в процесі управління державою.

Пошукам причин конфліктів приділяли певну увагу і мислителі античності. Зокрема, видатний старогрецький філософ Платон (427–347 рр. до н.е.), на відміну від Геракліта, який по суті виправдовував війну, засуджував її і вважав за найбільше зло. Причину суперечностей та конфліктів він вбачав у властивостях людської душі, якій притаманні 3 початки – розумний, лютий (нестямний) та хотіння і незбігання їх інтересів. Тому він пропонував їх чітко регламентувати.

Цікаві конфліктологічні ідеї, пов’язані з державним устроєм, можна знайти у Аристотеля (384–322 рр. до н.е.), який наголошував: «Держава є інструментом примирення людей», «Людина поза державою агресивна і небезпечна». Отож він із особливою силою наголошував: «Людина поза суспільством або Бог, або звір».

Цікаві ідеї з цього приводу висловлювали Демокрит (бл. 460–370 рр. до н.е.), Пратагор (бл. 481–411 рр. до н.е.), Сократ (469–399 рр. до н.е.) та ін.

Особливістю конфліктологічних ідей у епоху середньовіччя була їх релігійна спрямованість. Фома Аквінський (1225–1274 рр.) розвинув думку про філософське пізнання: богослов’я, про людське буття і бога. На його думку, «історія являє собою вічну битву двох царств – божого і земного», а закони поділяв на два види: природні і людські. Природний закон зобов’язує людину шукати істину (бога) і поважати людей.

Близькі погляди щодо цих проблем знаходимо у творах Вільяма Оккама (бл. 1280/5–1349 рр.), Джона Фортеск’є (1395–1480 рр.) та ін.

Протягом нового часу та просвітництва були створені передумови системного підходу в пізнанні явищ навколишнього світу, у тому числі й у вивченні конфліктів. Характерні погляди на конфлікт містилися у працях Ф.Бекона (1561–1626 рр.), Т.Гоббса (1588–1679 рр.), Ж.-Ж.Руссо (1712–1778 рр.) та ін.

Так, зокрема Ф.Бекон у трактаті «Новий органон» намагався дати сукупність причин соціальних конфліктів усередині країни і можливі шляхи їх подолання. Для Ф.Бекона вирішальну роль відіграють матеріальні причини виникнення соціального безладдя. Одними з них є бідність народу («скільки у державі розорених, стільки готових заколотників...»), політичні помилки в управлінні, психологічні фактори соціального безладдя («інколи гостре і колюче слово», «заздрість і крамольні розмови», «неправдиві, брехливі чутки») тощо.

Серед шляхів попередження конфліктів виділяє мистецтво політичного маневрування, щоб у невдоволених не виявилося підхожого вожака, який міг би їх об’єднати.

Ж.-Ж.Руссо ідеалізував «природний стан», оспівував його як щасливе дитинство людства («Людина від природи добра, суспільство псує і розбещує людей»).

У першій половині ХІХ ст. звертали увагу на проблеми конфліктології представники німецької класичної філософії, ідеї яких являють і сьогодні неабияку цінність. Це, зокрема, І.Кант (1724–1804 рр.), Г.Гегель (1770–1804 рр.), Л.Фейєрбах (1804–1872 рр.) та ін. Вони акцентували увагу на найбільш гострій проблемі часу – проблемі війни і миру.

І.Кант («Про вічний мир») вважав, що «...стан миру між людьми, які живуть по-сусідськи, не є природним станом. Останній, навпаки, є станом війни». Він говорив про негативну, але і певну позитивну роль соціального конфлікту в загальній долі людського роду. Без них прекрасні природні початки людства залишились би нерозвинутими.

На думку Г.Гегеля, «...головна причина конфліктів криється у соціальній поляризації суспільства», отож радив: держава повинна представляти інтереси всього суспільства і регулювати конфлікти (через систему потреб, опікати свободу і власність особи, виконання правосуддя, поліції і корпорації).

Друга половина ХІХ і початок ХХ ст. відіграли значущу роль у становленні науки про конфлікти, що було зумовлено такими факторами: накопиченням достатнього обсягу інформації про проблеми конфлікту і насиченістю найсильнішими соціальними потрясіннями (війни, економічні кризи, соціальні революції). У цей період виникає ряд нових концепцій – марксистська (К.Маркс, Ф.Енгельс), соціологічна (О.Конт), теорія психоаналізу (З.Фрейд).

Німецький соціолог Георг Зіммель (1858–1918 рр.) ввів у науковий обіг термін «соціологія конфлікту» і описав закономірності соціальних конфліктів.

Починаючи з середини ХХ ст. теорія конфліктів активно розвивається. У країнах Західної Європи посилюються кризові явища, які спричинили розвиток загальної концепції позитивно-функціонального конфлікту (Л.Козер), конфліктної моделі суспільства (Р.Дарендорф), загальної теорії конфліктів (К.Боулдінг).

Американський дослідник Люіс Козер у 1956 році опублікував книгу «Функції соціальних конфліктів», в якій запропонував теорію позитивно-функціонального конфлікту. Він стверджував, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і що конфлікти мають позитивне значення для функціонування політичної системи суспільства і сприяють її змінам. Чим більше негараздів у суспільстві, вказує вчений, тим вища вірогідність того, що соціальні групи стануть ініціаторами конфлікту; чим гостріший конфлікт, тим більша вірогідність, що в конфліктних групах складуться централізовані структури прийняття рішень і вищою буде моральна згуртованість її членів; чим менше в учасників конфлікту згоди з приводу його цілей, тим триваліший конфлікт; чим краще лідери конфліктних груп зможуть зрозуміти, що цілковите досягнення мети обходиться дорожче, ніж перемога, тим коротшим буде конфлікт. Під соціальним конфліктом він розумів «боротьбу за цінності і претензії на визначений статус, владу і ресурси, боротьбу, в якій метою противників є нейтралізація, завдавання шкоди чи знищення суперника». Це найбільш розповсюджене визначення конфлікту в західній політології.

Німецький вчений Ральф Дарендорф у 1965 році видав працю «Класова структура і класовий конфлікт», а через два роки есе «Поза утопією», в яких висував ідею «конфліктної моделі суспільства», що дістала широке визнання. Автор наголошує, що суспільства відрізняються не наявністю чи відсутністю конфлікту, а ставленням влади до них; будь-яке суспільство постійно піддається змінам, соціальні зміни повсюдні; всі суспільства спираються на примус одних членів суспільства іншим. Тому, відмічає Р.Дарендорф, для суспільства характерна нерівність у ставленні людей до розподільчої влади, – і звідси різні інтереси і прагнення, що викликають тертя, антагонізми, і як результат – зміни в суспільстві. Призупинений конфлікт порівнюється вченим зі злоякісною пухлиною на тілі суспільного організму. Р.Дарендорф виділяє не тільки негативні фактори конфлікту, а й позитивні: конфлікт є джерелом інновацій, соціальних змін, але мають перспективу еволюційні зміни, а не революційні перевороти.

Важливе місце серед концепцій, які претендують на універсальність, займає «загальна теорія конфлікту» американського соціолога Кеннета Еварта Боулдінга, викладена в книзі «Конфлікт і захист. Загальна теорія» (1963 р.). Автор в праці стверджує, що всі конфлікти мають загальні елементи і загальні взірці розвитку. Тому знання «загальної теорії конфліктів» дозволить суспільним силам контролювати їх, керувати ними, прогнозувати їх наслідки.

А що лежить в основі загальної теорії?

– В природі людини лежить намагання до постійної ворожнечі, до ескалації насилля.

– Конфлікт визначає ситуацію, в якій сторони усвідомлюють несумісність не тільки своїх позицій, але й ставлення до конфлікту. Сторони розробляють стратегію і тактику боротьби. Це не означає, що конфлікт можливо і потрібно подолати.

– Конфлікт можна подолати і розв’язати, маніпулюючи змінами подразників, цінностями і пориваннями індивідів, не вдаючись до радикальної зміни суспільного ладу.

Цей короткий перелік основних положень теорій Л.Козера, Р.Дарендорфа свідчить, що і понині більшість із них не втратили актуальності і викликають значний інтерес.

В Україні з проблем конфліктології почали з’являтися публікації у 80-х роках ХХ ст. (М.Бородкін, Н.Коряк, Л.Нечипоренко та ін.). Проблемами конфліктів займаються на різних рівнях Київський центр політичних досліджень і конфліктології, Київський міжнародний інститут соціології і конфліктології, Київський інститут стратегічних досліджень і конфліктології, вузівські кафедри політології, соціології, конфліктології, центри з вивчення громадської думки та ін.