16.3. Основні політичні ідеології сучасності

Лібералізм – історична перша політична ідеологія. Назва походить від латинського liberalis – вільний. Виникає лібералізм як ідеологія в боротьбі проти феодалізму, проти політичної системи абсолютизму та духовного засилля церкви. Він ввібрав в себе дух нової соціальної сили, що народжувалась – підприємливого буржуа, якому феодальні залежності, норми, цінності заважали виявити свій підприємницький, людський та громадянський потенціал. Лібералізм живився ідеями Дж. Локка, Т. Гоббса, Ш. Монтеск’є, І. Бентама, Дж. Мілля, а в Україні кінця ХІХ ст. – поч. ХХ ст. розвивався завдяки працям М. Драгоманова, Б. Кістяківського. Цими ідеями надихались діячі англійської (ХVІІ ст.) та французької (ХVІІІ ст.) революцій, борці за незалежність США. Ідеологічні принципи лібералізму заклали основи суспільно-політичного розвитку всієї західної цивілізації на наступні століття, сприяли докорінній модернізації всіх суспільних інститутів та відносин, які привели до переходу Заходу від традиційного (аграрного) до індустріального буржуазного суспільства. Ці зміни спричинили планетарні цивілізаційні зрушення, змінивши за 2–3 століття спосіб життя та мислення мільйонів і мільярдів людей.

Лібералізм як ідеологія еволюціонував. Класичний лібералізм домінував до кінця ХІХ ст. На зламі ХІХ–ХХ століть з’являється його різновид – неолібералізм. Привабливість, сила і тривалість впливу лібералізму пояснюються закладеними в ньому принципами та цінностями.

Прогресивність раннього лібералізму проявилась у вимогах: а) обмеження прав монарха парламентом; б) встановлення конституційного ладу; в) допущення вихідців із третього стану (купців, підприємців, різночинців) до управління державою; г) запровадження демократичних свобод; ґ) скасування привілеїв дворянства та духовенства.

Основною цінністю лібералізм проголошує свободу та її носія – особистість. Свобода – це:

–  за масштабом: свобода для всіх;

–  за мірою залежності: свобода від залежностей, притаманних середньовіччю, свобода від цехів (корпоративної (групової)) залежності, від зовнішнього політичного та соціального контролю держави;

–  в політиці – це можливість якнайповніше користуватись невід’ємними правами людини;

–  в економіці – це економічна свобода, свобода підприємництва. Економічна свобода є основою будь-яких свобод. Без економічної свободи неможливі політичні та громадські свободи;

–  обмеження свободи тільки свободою інших людей (свобода мого кулака закінчується там, де починається кінчик носа іншої людини).

Основні принципи лібералізму:

1. Абсолютна цінність особистості, її людської гідності, прагнення до свободи, право на самобутність, самореалізацію, усвідомлення своєї відповідальності за власні дії перед собою і суспільством, поєднання індивідуалізму і корисних дій.

2. Прийняття невід’ємних прав людини (право на життя, свободу, власність).

3. Укладання договору між індивідом і державою, який є обов’язковим для обох сторін. Цей принцип втілено в конституціях у сучасних суспільствах.

4. Обмеження сфери втручання держави в економічне і соціальне життя. Держава має підтримувати елементарний порядок, створювати належні умови для свободи економічної діяльності й захищати країну від зовнішніх небезпек.

Економічна доктрина класичного лібералізму передбачала:

– право людини на власність;

– вільний ринок;

– вільна конкуренція;

– незалежність економічної діяльності від держави. В економічному плані держава виконує головну функцію – охорони власності („нічний сторож”).

Отже, ідеологія лібералізму грунтується на ототожненні свободи і приватної власності.

В політичному аспекті лібералізм ґрунтується на ліберальному розумінні демократії. Політична доктрина ліберальної демократії ґрунтується на:

– політичній рівності людей;

– рівності їх права на життя, власність, свободу;

– відокремленні громадянського суспільства від держави;

– вимогах обмеження держави правом та законом;

– запереченні концентрації влади в одних руках;

– вимозі поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки.

Неолібералізм змушений був коригувати занадто оптимістичні уявлення класичного лібералізму про самодостатність вільного ринку та конкуренції в гармонійному регулюванні суспільних (політичних, духовних, економічних та соціальних) відносин. Соціальна поляризація, монополізація економіки та економічні кризи (особливо криза 1930 р. в США), політичні протести, духовні недуги зумовили перегляд ролі держави в процесах самоорганізації соціуму. Це проявилося в:

– зростанні ролі держави у захисті свободи підприємництва, ринку, конкуренції від посилення монополізації всіх сфер суспільства, коли найпотужніші власники встановлювали свій монопольний контроль і нав’язували свої вузькогрупові інтереси всьому суспільству;

– прийнятті антимонопольного або антитрестівського законодавства;

– підтримці дрібних і середніх підприємців;

– сприянні діяльності підприємців-новаторів, які найбільше ризикують своїм капіталом;

– розробці загальної стратегії розвитку економіки та посиленні контролю за їх виконанням, що частково пояснюється і впливом п’ятирічних планів у СРСР, який дотримувався протилежної ідеології;

– визнанні держави рівноправним власником поряд з приватними особами чи фірмами;

– посиленні ролі держави в захисті соціально вразливих верств, яким найважче адаптуватись до нових змін.

Таким чином, неолібералізм обґрунтував:

1. Право держави регулювати відносини між приватними власниками через свій вплив на формування і функціонування ринкових механізмів попиту та пропозиції, державне стратегічне планування (бюджетна політика), відповідне законодавство.

2. Теорію співучасті працівників в управлінні через створення спостережних рад за діяльністю адміністрації і зменшення суперечностей між робітниками і власниками.

3. Необхідність гарантованого прожиткового мінімуму для кожного члена суспільства, сприяння повній зайнятості, економічній стабільності та відвернення соціальних потрясінь.

4. Концепцію соціальної справедливості, яка передбачає: а) винагороду індивіда за завзятість і талант; б) перерозподіл суспільних доходів в інтересах незахищених (через систему податків, пільг, державних соціальних програм); в) наявність фондів суспільного споживання (безкоштовні сніданки в школах, навчання в школі, державні лікарні); г) соціальну відповідальність бізнесу.

Ідеологія лібералізму підтримується багатьма політичними партіями, зокрема і в Україні. Найбільш досвідченими серед них є Демократична партія США (1828 р.), Ліберальна партія Великобританії (1832 р.) та Канади (1873 р.).

Ліберальні партії світу організаційно об’єднались в 1947 р. в Ліберальний інтернаціонал. До його складу входить понад 50 партій різних континентів. Їх політичний вплив високий. Вони очолюють уряди, входять в урядові коаліції, представлені в парламенті. В Європарламенті їх фракція є п’ятою за чисельністю.

Ідеологія консерватизму (від лат. conservare – зберігати, охороняти) має теж чимало своїх прихильників. Як ідеологія консерватизм почав складатись у ХVІІІ ст. і розвивався в ХІХ ст. завдяки працям Е. Берка, Ж. де Местра, Л. де Бональда, Г. Гегеля, Б. Дізраелі. В Україні Ф. Прокопович, В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський та інші сприяли його розвитку. Термін „консерватизм” вперше вжив французький письменник Ф. Шатобріан, який в 1818 р. почав видавати журнал „Консерватор”.

Консерватизм як ідейно-політична течія була відповіддю, реакцією на епоху Просвітництва та Французьку буржуазну революцію (1789–1794). Це був ідеологічний протест проти радикальних буржуазних змін, застереження щодо ліберальних новацій. Ідеологічне зіткнення лібералізму і консерватизму проявлялось в запереченні:

1) зайвого оптимізму просвітників щодо безмежності людського розуму і віри в раціональний (науковий) прогрес, бо віра має бути сильнішою за розум, інтуїція і почуття над свідомістю;

2) буржуазного ладу, з його різким розшаруванням бідності й багатства, буржуазності, прагненням прибутку, соціальним егоїзмом, наголошуючи натомість на середньовічних зразках соціальної впорядкованості;

3) механістичного розуміння суспільства як простої сукупності людей, стверджуючи, що суспільство є органічною (живою) цілісністю, а тому вимагає:

а) не різких (революційних) змін, а поступових, еволюційних;

б) не ломки й штучної перебудови існуючих соціальних інститутів, а їх пристосування до нових політичних принципів, до існуючих віками систем норм, звичаїв, традицій, інститутів, моральних засад;

в) не зміну суті держави, а тільки зникнення окремих її частин, її відозміну, бо держава не результат договору між людьми, а породження природного (божественного) ходу речей, який не контролюється людським обмеженим розумом;

4) здатності держави бути природним і ефективним органом управління, а тому бажаним є послідовне обмеження її втручання у регулювання суспільних відносин, перехід цих функцій від держави до релігії, моралі, традицій як більш тонкого механізму регулювання.

Консерватори закликали до соціальної стабільності, позаяк нові порядки не гарантують, що вони кращі за попередні:

– визнання необхідності класової ієрархії;

– усвідомлення існування всезагального морально-релігійного порядку;

– визнання недосконалості людської природи, обмеженості людського розуму, нерівності людей.

Отже, основними цінностями консерватизму є суспільна стабільність, порядок, закон, традиції, сім’я, держава, нація, влада, релігія, ієрархія.

Консерватизм також зазнавав змін. Якщо на початку він захищав інтереси феодально-аристократичних кіл, то вже після революцій 1848–1849 рр. почав наповнюватись буржуазним змістом. Консервативні ідеї слугували захистом від домагань робітництва, відстоюючи інтереси великого капіталу.

В середині 70-х рр. ХХ століття консервативні ідеї знов набули актуальності й популярності в США та Європі, особливо після економічної кризи 1973–1974 рр. Це відродження дістало назву „неоконсерватизму” і уособлювалось з тривалим перебуванням Р. Рейгана та М. Тетчер на вищих державних посадах в США та Англії („рейганоміка”, „тетчеризм”). Його провідними ідеологами виступили Д. Белл, Ф. Хаєк, М. Фрідман. В неоконсерватизмі помітні тенденції поєднання ідей лібералізму і консерватизму в період структурних змін і переходу до постіндустріалізму. Влучно схоплено сутність синтезу цих ідей в гаслі: „Розчистити місце від усього, що було в суспільстві штучно створено, і створити таке, що варте збереження”.

Неоконсерватизм наголошує на:

– посиленні ролі еліт в управлінні державою;

– звільненні приватного капіталу від надмірного державного втручання;

– скороченн соціальних витрат і стимулюванні економічної активності громадян, які повинні розраховувати на власні сили;

– посиленні порядку і законності;

– відмові від тих змін, які підривають політичну стабільність чи обмежують владу великого бізнесу;

– ринкових відносинах як рушіях суспільного розвитку;

– пріоритеті свободи щодо соціальної рівності, оскільки остання неможлива;

– відмові від високих податків на великий капітал для перерозподілу прибутків в інтересах бідних;

– зміцненні морального порядку.

В різних країнах неоконсерватизм мав свою специфіку і відповідно різновиди: а) ліберально-консервативний (США, Великобританія) як єдність ринку, індивідуальних свобод і влади закону; б) християнсько-демократичний (ФРН) з акцентом на державне регулювання поведінки людей; в) авторитарний (Франція – голлісти, Ірландія – партія Фіана Файл), де державі пропонується більше втручання в економіку, ринок, поведінку людей для приборкання стихії.

Таким чином, консерватизм завжди має шанси бути задіяним в перехідних умовах. Економічна криза засвідчує правоту сумнівів раннього консерватизму щодо беззастережної віри в претензії людського розуму на всезнайство. Можливості розуму безмежні, але без моральних цінностей вони прирікатимуть людей на конфлікти й розбрат. В Україні консервативна ідеологія тільки відшуковує свою ідентичність, і відрізняється від світового консерватизму своєю радикальністю і до певної міри лівизною.

Марксистська ідеологія зусиллями К. Маркса, Ф. Енгельса, Г. Плеханова, В. Леніна набула широкого розповсюдження й стала ідейною основою глибоких і трагічних перетворень в царській Росії, країнах Центрально-Східної Європи, Китаї, Монголії, В’єтнамі, Північній Кореї, Кубі.

Марксистська концепція соціалізму передбачає подолання експлуатації людини людиною, побудову соціально рівного суспільства, в якому б вільно почувала себе трудяща людина. Для цього, за більшовицьким проектом, ліквідовувались приватна власність, експлуататорські класи і проголошувались: диктатура пролетаріату з метою побудови безкласового комуністичного суспільства; принцип „від кожного за здібностями, кожному за працею”; усуспільнення (а насправді одержавлення) власності; робітничий клас, очолюваний своєю комуністичною партією, – провідна сила змін.

На практиці це перетворювалось в диктатуру номенклатури (владної верхівки), обмеження духовних, політичних, економічних свобод людини, її відчуження від духовних цінностей, влади, власності, від суспільства, природи, самої себе. Такий соціалізм зазнав крах (СРСР, ін. соц. країни), або перебуває в глибокій кризі (Куба, Пн. Корея), або реформується ( Китай, В’єтнам).

Ідейним опонентом марксизму стала соціал-демократична ідеологія. Соціал-демократизм, як і марксизм, був зорієнтований на захист інтересів насамперед робітничого класу, який швидко чисельно зростав у ХІХ – першій пол. ХХ століття. Ідеологами соціал-демократії були Е. Бернштейн, К. Каутський, О. Бауер. В Україні їх підтримували Д. Антонович, П. Федченко, І. Мазепа, В. Винниченко, С. Петлюра.

Їх основними ідеями та принципами були:

– відмова від негайної ліквідації інституту приватної власності як умови побудови соціалізму;

– поступовість еволюції до соціалізму через соціальне партнерство, соціальний і міждержавний мир;

– заперечення революції як засобу завоювання влади робітничим класом;

– вдосконалення існуючих інститутів і відносин шляхом постійних реформ;

– відмова від диктатури пролетаріату, бо класова диктатура суперечить високій культурі;

– поєднання державного регулювання економіки і ринкових відносин;

– розвиток парламентських форм захисту інтересів найманих робітників;

– сприяння розвиткові робітничого самоуправління і форм контролю на виробництві;

– свобода, рівність, солідарність – основні цінності соціал-демократії.

Уособлювало ці ідеї гасло: „Кінцева мета – ніщо, рух – усе”.

Сьогодні соціал-демократичної ідеології дотримуються близько 80 партій (20 млн. членів). В Європарламенті ці партії утворюють одну з численних фракцій. Як в СРСР комуністи, так і нині олігархічний великий капітал в Україні замовчує соціальні досягнення соціал-демократів Європи (шведська модель соціалізму, ін.). СПУ (О.Мороз) є членом Соціалістичного Інтернаціоналу, який координує зусилля і дискусії щодо соціальних перетворень в умовах глобалізації (посилення уваги до екології, гендерної рівності, нового світопорядку, допомога країнам, що розвиваються, пріоритет гуманізму над технократизмом).

Таким чином, сьогодні спостерігається в світі ідеологічний плюралізм, зближення течій. В світовій науково-політичній думці окреслюються контури планетарної ідеології гуманізму, в якій ідеали та цінності провідних ідеологій (свобода, рівність, мир, братерство, Бог, любов, солідарність, справедливість) можуть бути синтезовані в цілісному баченні перспектив духовного злету людської цивілізації.