logo
Лекц_ї

3.2. Характерні риси французької школи в політології

Французька політична наука має витоки в конституційному праві, яке на початку ХХ століття зазнало реформ під впливом розвитку соціології. Окрім того, на розвиток суспільних наук у Франції мала великий вплив ідеологія анархо-синдикалізму та реформістського соціалізму.

Одним з французьких правознавців, які започаткували розвиток політичної науки на початку ХХ століття, був Леон Дюгі. У п’ятитомному підручнику “Курс конституційного права” (1921-1926) Дюгі на основі тези про соціальну солідарність, яка була запропонована засновником позитивізму Огюстом Контом, вказує, що влада – це соціальний факт, а не право. Вона стає правом лише в міру відповідності нормі солідарності (так звана “соціальна норма”).

Дюгі також був критиком інституту парламентаризму, оскільки система представницьких органів не представляє волю народу, а підміняє її. Представницьку державу повинна замінити корпоративна держава, яка буде будуватися на основі синдикатів, тобто об’єднань власників та найманих робітників однієї галузі, а також враховуючи соціальну норму.

Солідаризм Дюгі став вихідним пунктом для формування теорії та методології інституціоналізму, які були найбільш популярними у політичній науці Франції упродовж ХХ століття.

Одним із засновників інституціоналізму прийнято вважати Моріса Оріу, якому належить праця “Теорія інституту і її основи. Нариси соціального віталізму” (1925).

На думку Оріу, інститут – це ідея справи чи починання, що реалізовується у соціальному середовищі і підкріплена за допомогою юридичних норм. Для реалізації такої ідеї створюється певна структура органів влади, а також формуються відносини між зацікавленими групами людей, які регулюються за допомогою певних процедур.

У 30-х роках ХХ століття інший французький суспільствознавець, а саме Жан Бюрдо, почав досліджувати проблему формування власне політичних інститутів. До переліку таких інститутів, на його думку, належать не лише ті, які регламентуються правом, але й такі, що правом ігноруються: політичні партії, групи інтересу, громадська думка, пропаганда, преса та інші.

Організаційне становлення політичної науки у Франції відбувається після закінчення Другої світової війни, коли були створені Національна адміністративна школа, Інститут політичних досліджень при Паризькому університеті, Національний фонд політичних наук, трохи пізніше – Французька асоціація політичних наук, почав публікуватися у 1951 році “Французький журнал політичної науки”.

Найбільш популярними темами для дослідження французькими політологами були проблеми:

  1. сутності та закономірностей функціонування політичних партій, партійних систем;

  2. типології політичних систем і політичних режимів.

Одним із найбільш відомих французьких політологів другої половини ХХ століття є Моріс Дюверже. Визнання йому принесла праця “Політичні партії” (1951), в якій автор здійснює аналіз:

  1. структурно-функціональних особливостей партій;

  2. особливості становлення та розвитку партій як політичних інститутів;

  3. взаємозв’язку партійної, парламентської та виборчих систем.

Дюверже також розробив теорію політичного режиму як сукупності політичних інститутів, які діють в даній країні в даний момент часу.

Іншим французьким дослідником, котрий зробив внесок у розробку теорії політичних режимів, був Реймон Арон. У праці “Демократія і тоталітаризм” (1965) він стверджував, що розпочинається формування єдиного індустріального суспільства, яке має два варіанти політичного режиму: західну демократію та радянський тоталітаризм.

Найбільший конфлікт сучасної цивілізації Арон вбачав у конфлікті між вимогами індустріального суспільства (централізація, ієрархія, дисципліна) та нормами демократії (свобода, рівність).

Всередині ХХ століття у Франції також набула поширення структуралістська методологія аналізу суспільних явищ, зокрема в інтерпретації політичного антрополога Клода Леві-Строса.

У праці “Структурна антропологія” (1958, 1973) Леві-Строс формулює основні положення структуралізму, а саме:

    1. при вивченні культури треба звертати увагу не стільки на конкретні явища, скільки на структури взаємозв’язку між ними;

    2. культурні феномени треба вивчати синхронно (тобто в одному часовому вимірі), а не діахронно (у послідовності);

    3. пріоритет належить структурам, а не суб’єктам.

Водночас, Леві-Строс стверджував, що структурний підхід можна застосувати при аналізі не лише культури, а й усіх інших соціальних сфер, включно політики.

Майже одночасно у 60 – 70-х роках ХХ століття у Франції формуються ідеї постструктуралізму. Відповідно до них, суспільство повинно бути вільним від будь-яких інтелектуальних авторитетів, схем, “структур”, які пояснюють причинно-наслідкові зв’язки між різними явищами та процесами.

Найбільш відомим постструктуралістом, який застосував цю методологію до аналізу політичних феноменів, був Мішель Фуко.

У праці “Нагляд і покарання” (1975) Фуко стверджує, що екзистенційним аспектом влади є примус та насильство, які здійснюються суб’єктом, що панує, над підлеглими.

Це насильство може бути завуальованим і приймати форму законів, неписаних політичних норм. Cучасна форма влади є “владою знання”, оскільки потенційний носій влади підпорядковує собі інших людей за допомогою знання. Найбільшою владою користуються люди, які мають найбільше знань – технократи.

В історії Фуко не побачив прогресу: сучасне суспільство відрізняється від примітивного лише різною системою панування.

Таким чином, можна стверджувати, що упродовж ХХ століття домінуючими теоретико-методологічними підходами французької політичної науки були інституціоналізм, структуралізм та постструктуралізм, а найбільш популярними залишались теми партій, партійних систем, політичних систем і режимів, феномену влади.