7.2. Структура і функції політичної системи

Аналіз політичної системи дає змогу вивчити її структуру, тобто внутрішню організацію окремих складових-елементів.

Структура політичної системи – це сукупність владних інститутів, що пов’язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи – політична влада – зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Влада – це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.

У найбільш загальному, спрощеному варіанті структура політичної системи складається з таких компонентів: 1) політичні відносини; 2) політичні інститути (організації; державно-правові органи, політичні рухи, масові суспільні організації, трудові колективи та об’єднання); 3) політико-правові норми; 4) політична свідомість і політична культура; 5) засоби масової інформації; 6) людина як політична істота – громадянин.

Однак деякі вчені у структурі політичної системи виділяють ряд структурних рівнів (С.Д.Гелей, С.М.Рутар) чи блоків (В.Д.Перевалов):

1. організаційно-інституціональний блок охоплює сукупність політичних об’єднань (державних органів, регіональних структур влади та місцевого самоврядування, виборчої та партійної систем, політичних партій, громадсько-політичних організацій і рухів) та розкриває характер їх функціонування в політичній системі. Особливе місце тут належить державі, від сутності та форми якої залежать сутність, види і функції політичної системи. Суто політичними явищами виступають партії, які можуть представляти інтереси класу (класові), нації, етнічних груп (національні), конфесії (релігійні), усіх верств населення (патріотичні), окремих груп (кланові), лідерів (харизматичні).

Важливе значення мають громадсько-політичні організації і рухи, які не можуть задовольнити інтереси своїх членів без участі в політиці, без втручання держави у вирішенні проблем та без втручання їх у компетенцію держави (спрямування держави на нові потреби);

2) особистісно-організаційний блок означає взаємозв’язок політики і людини. Всі люди так чи інакше піддаються політичному впливові у найрізноманітніших формах. Крім того, найбільш “підготовлені” індивіди через різноманітні організаційно-політичні форми беруть активну участь у виробленні політичних ідей і норм, формуванні політичної влади. Саме людина як громадянин, депутат, член партії і руху творить політику, реально впливає на політичний розвиток суспільства.

3) нормативно-регулятивний блок включає у собі політичні та правові норми, звичаї і традиції. Однак, при цьому слід брати до уваги ту обставину, що правові норми йдуть від держави, органів місцевого самоуправління або народу загалом і тому вони завжди є одночасно політичними нормами. Частина ж політичних норм, яка йде від політичних партій, громадсько-політичних організацій, не є правовими. Політичні норми виконують організаційну і регулятивну функції у політичній системі, носять формалізований характер, документовані, забезпечуються контрольним механізмом та політичною відповідальністю;

4) організаційно-процесуальний блок має кілька рівнів: а) політичні відносини, які складаються між державою та іншими політичними органами, і насамперед з приводу участі в здійсненні політичної влади; б) політичні відносини між недержавними об’єднаннями; в) політична діяльність, яка охоплює дії конкретних людей як представників або членів політичних організацій;

5) інтелектуально-психологічний блок, який розкривається у політичній свідомості, відображає ідеологічні та психологічні характеристики системи. Політична свідомість населення, його окремих верств і груп, а також індивідів може формуватись під впливом ідеології лібералізму, консерватизму, радикалізму, соціалізму, націоналізму, шовінізму, расизму... Політична свідомість є основною умовою формування політичного порядку, політичної культури;

6) інформаційний блок, який складається із засобів масової інформації, тобто “четвертої влади”, відображає рівень демократичності чи недемократичності суспільства, закритість чи відкритість політичної системи щодо доступності громадського загалу до інформації про політичне й економічне буття.

Усі визначені блоки, тісно взаємодіючи, складають цілісну політичну систему. Насправді неможливо відокремити, ізолювати окремих особистостей від політичних організацій, а останніх – від ідей, норм, відносин.

Слід зазначити, що не всі інститути державної влади є політичними, а лише ті, які формуються безпосередньо народом або представницьким органом і приймають політичні рішення. До них належать інститут глави держави, парламент, уряд і представники уряду на регіональному та місцевому рівнях. Усі інститути є елементами таких видів державної влади, як адміністративна, військово-силова і судова.

Адміністративну владу здійснює адміністративний апарат, основу якого становлять чиновники (державні службовці) на всіх рівнях політичної системи, від райдержадміністрації до адміністрації президента (наприклад, в Україні). Адміністративний апарат як політично нейтральний орган держави забезпечує технологічний процес підготовки і виконання політичних рішень, які приймають політичні органи. На відміну від політичних органів адміністративний апарат формується шляхом призначення або наймання, а тривалість терміну його повноважень, в ідеалі, не повинна залежати від перемоги тих чи інших політичних сил на виборах (крім президентської форми правління).

Військово-силові органи (армія, поліція, служба національної безпеки) виконують специфічні функції охорони політичної системи та всього забезпечення –відповідно до того чи іншого політичного режиму, правопорядку. Відсутність цивілізованого контролю з боку громадськості над цими органами (де значна частка у цьому процесі припадає на ЗМІ) призводить до обмеження демократії та посилення поліційних функцій держави.

На відміну від адміністративної і військово-силової влади, які безпосередньо залежать від політичних органів, судова влада має автономний статус державної влади. Здебільшого вона є елементом правової системи, але деякі її риси мають політичний характер. Це стосується політичних джерел формування судової влади (судді призначаються главою держави і головами виконавчої влади суб’єктів федерації, обираються парламентами, представницькими органами суб’єктів федерації, а також прямими виборами) і забезпечення виконання не тільки суто юридичних, а й політико-правових функцій, таких як розгляд спорів про розмежування компетенції між державними органами, державними органами та суб’єктами федерації чи автономії, контроль за відповідністю актів органів політичної влади конституції, здійснення процедури імпічменту або притягнення до кримінальної відповідальності вищих посадових осіб державної влади.

Загалом політичні системи “живуть”, функціонують у часі та просторі, оскільки являють собою одну із основних форм руху соціально-класової матерії. Життєдіяльність політичної системи проявляється в процесі виконання нею функцій (основних напрямів діяльності) певними методами і засобами. Функції політичної системи визначають її структуру і процес дії. Їх реалізація підпорядкована головному – забезпеченню стійкості суспільства і його розвитку. Основними функціями політичної системи є:

1) нормативно-стратегічна функція – це вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства;

2) організаційно-координуюча (тактична) функція – це організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм та узгодження роботи окремих елементів соціуму;

3) функція легітимізації – це діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм;

4) функція політичної соціалізації – це залучення людини до політичної діяльності суспільства;

5) агрегуюча функція – це узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;

6) функція артикуляції полягає у пред’явленні інтересів та вимог до осіб, які виробляють політику та здійснюють державну владу;

7) стабілізаційна функція – це забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом.

Функції політичної системи не є статичними, незмінними. Вони відзначаються динамічністю і розвитком з урахуванням особливостей політичного простору й часу, конкретно-історичної ситуації та умов, досягнутого рівня розвитку економіки, культури, політичної стабільності. Кожна функція розпадається на підфункції, що їх виконують різні політичні інститути. Підфункції також постійно змінюються, виникають нові і трансформуються ті, що вже існували. Однак є й постійно діючі, перманентні функції, які невіддільні від самого поняття політичної системи (наприклад, нормативно-стратегічна чи організаційно-координуюча), а також важливе значення мають і ситуаційні функції (наприклад, функція мобілізаційно-оборонна). Ситуаційні функції завжди виступають формою реалізації перманентних функцій і тому не є самостійними.

У зв’язку з тим, що під час функціонування політичної системи існує проблема відносної автономності функцій окремих політичних інститутів та їх узгодження у рамках системи в цілому, виникає потреба у координації і субординації функцій.

Координація – це узгодження функцій по горизонталі. Наприклад, координують свою діяльність політичні партії одного політичного напрямку – християнсько-демократичного, національно-патріотичного, соціалістичного і комуністичного, соціал-демократичного та інших.

Субординація – це узгодження функцій по вертикалі, підпорядкованість функцій одних компонентів іншим і всіх компонентів системі загалом. Наприклад, з ініціативи Президента України в середині 90-х рр. ХХст. був уведений політичний інститут його представників на місцях – для координації функцій центральної і регіональної влад; з прийняттям Конституції він був замінений державними адміністраціями у регіонах.