logo search
Лекц_ї

4.4. Основні напрями розвитку української політичної думки XIX – поч. Хх ст.

Перша систематизація політичних поглядів українських вчених XIX – початку XX ст. за основними напрямами була здійснена І.Лисяком-Рудницьким, який виділив наступні основні напрями розвитку української політичної думки: народницький, консервативний, комуністичний та інтегрально-націоналістичний. На думку В.Потульницького, в українській політичній думці даного періоду існувало три напрями: народницький, консервативний та національно-державний. Доктрини інтегрального націоналізму Д.Донцова та М.Сціборського В.Потульницький залишає дещо осторонь, не відносячи до напрямів у розвитку української політології по причині відсутності в них чіткої методології. Однак, окремі вчені, зокрема упорядники першого тому “Творів” Д.Донцова, притримуються протилежної думки, твердячи про чіткість ідеологічних постулатів одного із засновників українського націоналізму. Зокрема, вони не вважають правомірним відносити Д.Донцова до так званого інтегрального націоналізму, віддаючи пріоритет терміну “чинний”.

Народницькому напряму, який був найбільш потужним в розвитку української політичної думки, притаманні наступні риси: 1) обґрунтування федералістичної тенденції в Україні та можливості федеративного об’єднання з іншими державами; 2) опора у державному будівництві на притаманні українському народу характеристики – народоправство, демократизм, безкласовість; 3) розуміння народу як територіального об’єднання громадян, що проживають в Україні, незалежно від їхньої національної та класової приналежності; 4) у взаєминах народу і держави право народу є вищим за права держави. І.Лисяк-Рудницький вважає, що М.Грушевський був останнім фахівцем серед українських вчених народницької школи. До цієї школи також слід віднести М.Костомарова, М.Драгоманова, В.Антоновича, В.Винниченка та інших.

Микола Костомаров – ідеолог Кирило-Мефодіївського братства. Кирило-Мефодіївське братство започаткувало демократично-народницький напрям в розвитку української політичної думки. Братство проіснувало зовсім недовго (з грудня 1845 р. по березень 1847 р.), але репрезентувало ті політичні і соціальні погляди, які склали ідейно-теоретичне підґрунтя українського національного відродження.

Автором головного програмного документу Кирило-Мефодіївського братства під назвою «Закон Божий. Книга буття українського народу» був М.Костомаров (1817-1885). Провідною ідеєю цього твору є ідея українського месіанства, за якою Україна мала виконувати волю Божу – рятувати слов’янство. Він обґрунтовує цю ідею. Почавши боротьбу за власне звільнення і не прагнучи до панування над іншими, українці сприятимуть звільненню всіх народів від будь-яких форм гноблення і становленню форм співжиття, що будуть спиратися на християнські принципи.

У поглядах на державу М.Костомаров виходив з того, що всяка влада від Бога і не може бути абсолютистською, самодержавною. Він засуджував самодержавство, проповідував республіканський устрій. Ідеальною формою держави вважав федерацію чи конфедерацію, підкреслюючи, що Київська Русь також була федерацією. Становленню і зміцненню в Росії монархічних форм правління сприяло прийняття християнства, а також татаро-монгольське панування. Викриваючи самодержавство, М.Костомаров обґрунтовував республіканську форму правління.

Суть слов’янської федерації М.Костомаров вбачав в тому, щоб кожен народ скомпонував свою Річ Посполиту і управляв «незмісимо з і водночас були один сейм або рада слов’янська, де сходились депутати од усіх Речей Посполитих». Програмні положення М.Костомарова знайшли практичне втілення у відозвах «Брати українці!» і «Брати великоросіяни і поляки!», в яких звучить заклик до народів об’єднатися в єдиний слов’янський союз. М.Костомаров один із тих, хто ідейно оформив та історично обґрунтував основні засади ідеології українського історичного дослідження. Особливо значущий внесок М.Костомарова як автора «Книги буття українського народу», де задекларована ідея українського національного відродження.

Михайло Драгоманов – фундатор українського лібералізму. Серед політичних мислителів другої половини ХІХ ст. провідне місце належить М.Драгоманову. Його по праву називають першим українським політологом, фундатором українського лібералізму та політичної думки в цілому. Для вирішення українського питання, яке він пов’язував з вирішенням проблем інших слов’янських і неслов’янських народів, вчений наполягав на необхідності глибокого вивчення західноєвропейської історичної і політичної науки та соціально-політичного становища слов’ян, зокрема тих, які не мали своєї державності. Він захоплюється популярними на той час соціалістичними ідеями, але разом з тим переконується в необхідності постановки демократичного питання у всій Східній Європі, що власне стає основою його політичних поглядів. Свою політичну програму М.Драгоманов побудував на п’яти провідних принципах, а саме: по-перше, визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-економічного і політичного життя, створення конституційно-репрезентативних систем. По-друге, ідея еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ. По-третє, визнання вирішального значення за ідеєю культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися просвітницькими засобами і культура може стати основою для функціонування майбутньої республіканської держави. По-четверте, євроцентризм, тобто переконання, що історичний процес в Росії має пройти той самий шлях, що і в країнах Західної Європи. По-п’яте, ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської Росії на автономічних засадах.

Заслуговує на увагу і системний підхід М.Драгоманова до політики. Запроваджена М.Драгомановим система політичного реформування суспільства найповніше викладена і обґрунтована ним у таких його працях як «Историческая Польша и Великорусская демократия», в конституційному проекті «Вільный Союз – Вільна Спілка» та «Опыт украинской політико-социальной программы». Основні ідеї його політичної програми такі:

Ідея перша. Використання конституціоналізму як універсального засобу досягнення політичної свободи.

Ідея друга. Політична децентралізація і широке місцеве самоврядування як засіб подолання конфлікту між державою і суспільством. Для досягнення справжньої політичної свободи, – наголошував він, – недостатньо лише замінити один тип правління на інший. М. Драгоманов далекоглядно попереджав, що російським соціалістам не слід тішити себе, що з поваленням самодержавства в Росії зникне політична несвобода. Гарантією політичної свободи може бути лише одночасне послаблення центральної державної влади, ліквідація самодержавно-бюрократичного апарату, запровадження прав особи і самоврядування громад і областей, а не заміна центральних державних установ (царських) парламентськими, хоч навіть і республіканськими.

Ідея третя. Ведення національно-визвольної боротьби лише мирними і просвітницькими засобами. Вирішення цієї проблеми вчений бачив у створенні федерації, але не національної, а федерації на політичній основі.

М.Драгоманов першим з українських політичних мислителів поставив національну свободу в безпосередню залежність від політичної свободи і рівня освіченості людей.

М.Драгоманов у своїх політичних творах намагався не тільки знайомити Європу з українським національним питанням, але й привнести європейськість в українську суспільно-політичну думку, підняти українське національне життя в Російській імперії і Австрійській монархії до рівня Європи. Наукова діяльність М.Драгоманова не лише стала надбанням тогочасного українства, а й дала поштовх подальшому розвитку української політичної думки. Політичні погляди М.Драгоманова стали можливими також і тому, що одним із джерел його теоретичних праць стали праці М.Костомарова.

Суспільно-політичні погляди Михайла Грушевського. М.Грушевський (1866 – 1934) – не тільки символ української державності, він у критичному 1917 р. став абсолютним втіленням української національної державницької ідеї. Був головою Української Центральної Ради, перший президент УНР, людина виняткового інтелекту і працездатності, рівного якій по значенню і авторитету в Україні на початку ХХ ст. не було. Саме йому довелося взяти на свої плечі вирішення практично усіх питань, пов’язаних з зародженням і існуванням УНР.

Розробляючи політичну історію, М.Грушевський відмовився від тези щодо класової боротьби, яку насаджував марксизм, а натомість запропонував історію української державницької ідеї. Він сформулював українську ідею, яка в нього тісно була пов’язана з ідеєю свободи, насамперед, національної.

Національну доктрину не можна вважати завершеною без ретельного опрацювання питання про державну організацію нації. У цьому питанні М.Грушевський пройшов певну еволюцію – від підтримання ідеї федеративних форм організації державного життя нації до реалізації ідеї національної незалежності та суверенітету, самостійності України. Спочатку він виступав за національно-культурну автономію в рамках «единой и неделимой». Під час першої російської революції він дотримувався думки, що шлях вирішення українського питання та національних проблем Росії полягає в проведенні в життя «принципу національно-територіальної і обласної автономії і забезпеченні національних прав усіх народностей на їх території і поза ними».

Проте з початком національної революції М.Грушевському довелося федеративні плани детально конкретизувати. У теоретичній праці «Якої ми хочемо автономії і федерації?» він виклав чіткий образ майбутньої автономії України у Федеративній Російській державі. Основними рисами федералістської доктрини М.Грушевського були: широка місцева самоуправа, представницька демократія – Сейм, як вищий законодавчий орган, а федеральним органам влади віддавалися такі функції, як питання війни і миру, міжнародні відносини, завідування військовими силами республіки, гроші, міри ваги, митниця, нагляд за поштою, телеграфом і залізницями, судочинство.

Однак практика Російської республіки зовсім змінила погляди М.Грушевського, свідченням чого і був IV Універсал. М.Грушевський важко позбувався федеративних ілюзій, але все-таки навесні 1918 року написав збірник “На порозі нової України», в якому, враховуючи нову ситуацію, розробляє доктрину самостійної української держави. Він дивиться на Україну як на селянську країну. Для нього питання українства і селянства були тотожними, майже синонімами. Він вважав, що в Україні соціальна база революції інша, ніж у Росії, що вона має йти іншим шляхом. Політична роль селянства буде визначальною ще довго, а може, і назавжди. УНР буде репрезентувати Велику Україну перед світом як взірець, школу для інших демократій світу. Завдання навчати селянських дітей.

М.Грушевський вважав, що завдання керівників українства полягає в тому, щоб гасити, нейтралізувати всяку обопільну ворожнечу, робити все для розвитку різноманітних культур в Україні, не загострювати відносини українізацією, але і не поступатися принципами української державності і становленням української мови як мови державної.

М.Грушевський, висуваючи широкі масштаби і завдання перед Україною, тут же застерігав, що ми відкидаємо поліційно-бюрократичний устрій і хочемо оперти наше правління на широких основах самоврядування, залишаючи адміністрації міністерств тільки функції контролю, координування і заповнення тих прогалин, які можуть виявитися в діяльності органів самоврядування.

М.Грушевський не відкидав цілком роль армії, але вважав нормою охорону держави всенародною міліцією. Це була помилка М.Грушевського.

Велику увагу приділяв державному устрою країни, шукав кращу модель справжнього демократичного самоврядування. На його думку, губернії завеликі, повіти замалі і оптимальними можуть бути округи, в кожному з яких має бути не менше мільйона громадян. Українська держава повинна розбудовуватися на основі домінування українського елементу. Він накреслив соціальну програму. Не мають права на існування в Українській державі безпринципність, аморальність, легковажність, моральна розхристаність. Повинна бути докорінна зміна у ставленні усіх верств населення до держави Україна: подолання одержаних в спадщину від царизму поглядів на неї як на силу ворожу і руйнівну. Вказав і на труднощі, а саме: морально-політичний індиферентизм та московська орієнтація значної частини української інтелігенції. Україна повинна надати вільний розвиток усім націям. Політичні думки М.Грушевського були закріплені в Конституції УНР, в її сьомій главі. Тут були закріплені права росіян, поляків, євреїв на національно-культурну автономію. УНР зобов’язувалася забезпечити потреби національних спільнот. Надати усім народностям і націям право на вільний національний розвиток, на культурно-національну автономію, якщо вони подадуть заяву, підписану 10 тис. громадянами.

Таким чином, М.Грушевський серйозно поставився до ідеї Української держави. Будучи соціалістом, він відрізнявся від більшовицьких лідерів надто гуманістичними поглядами на роль і місце держави, надто серйозно ставився до ідеї соціалістичного інтернаціоналізму.

Суспільно-політичні погляди Володимира Винниченка. Упродовж усього свого життя Володимир Винниченко (1880-1951) залишався соціалістом. В історії України його вважають автором ідеї національного комунізму, одним із творців УНР. У революційних 1917 – 1920 роках В.Винниченко був одним із організаторів Революційної Української партії, членом ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії, заступником голови УЦР, головою уряду України – Генерального Секретаріату, головою Директорії, автором майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. Свої політичні погляди виклав у праці «Відродження нації», надрукованій у Відні у 1920 році та в «Заповіті борцям за визволення» (1949).

Розробляючи теорію соціалізму, В.Винниченко вважав можливим мирний шлях переходу від капіталізму до соціалізму. Суть його соціалізму, який він назвав «колектократією», полягає в поєднанні еволюційного і революційного шляхів переходу до соціалізму. На його думку, необхідно мирним шляхом розпочати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну. Не націоналізація, а соціалізація промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів приведе до соціалізму.

У поглядах на українське національне питання В.Винниченко пройшов шлях від прихильника культурно-національної автономії України в складі Російської федеративної республіки до визнання відродження самостійної української державності. Як соціаліст, розв’язання національного питання підпорядковував вирішенню завдання соціального визволення народів.

Ідею української демократії В.Винниченко вбачав у федерації Російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла. Шукав порозуміння з більшовиками, але через 4 місяці перебування в Москві виїхав в Європу і написав листа «Революція в небезпеці», в якому показав, що Москва вимагає відмови українських лідерів від власної держави. Його ставлення до російських більшовиків подвійне: засуджував шовіністичну і колоніальну політику більшовиків щодо України, водночас жовтневий переворот вважав прогресивним, підтримував більшовицький терор. Не погоджувався з більшовиками тільки в національному питанні.

У політичній концепції В.Винниченко був за: 1) всебічне визволення українського народу: соціальне, національне, політичне, моральне, культурне; 2) здобуття в тій чи іншій формі української державності і просування українського народу шляхом соціалістичної революції; 3) федерацію з Росією, але розчарувавшись в Тимчасовому уряді і революційній демократії за їх неприхильне ставлення до українських національних вимог, він переходить до ідеї самостійності, мотивуючи свій вибір байдужістю російської демократії до національних справ, централізмом та шовінізмом, ставленням російської демократії до українського руху, невизнанням права українського народу на незалежність.

Через свої соціальні погляди В.Винниченко, як голова уряду УНР, не зміг вирішити аграрного питання, вимагав ліквідації експлуататорських класів капіталістів та поміщиків, називав їх гуляючими класами. Він відштовхнув від українського державобудівництва заможні і освічені класи.

В.Винниченко – ц видатна постать в українській історії, хоч, за його висловом, історію України без брому читати неможливо.

Доктрина української монархічної державності В’ячеслава Липинського. В українській політичній думці ХХ ст. є кілька концепцій української державності. Незважаючи на деякі розбіжності в розумінні шляхів та форм утворення української держави, їх об’єднує те, що з наукової та історичної точки зору вони доводили невід’ємність прав українського народу на свою державність. Серед уже згаданих концепцій виділяється консервативний напрям, який обґрунтовує необхідність і правомірність монархічно-гетьманського ладу в Україні. Найбільш типовим представником українського консерватизму був В.Липинський, котрий написав понад 200 наукових праць, серед них: «Теорії форм держави та уряду», «Монархічні традиції на Україні», «Листи до братів-хліборобів». В.Липинський вважав, що тільки легітимний монархізм, тобто освячена законом передача влади від батька, членів однієї династії, є правомірними. В.Липинський не відкидав переваг демократичної республіки, але вважав, що без попереднього проходження етапу монархічного правління в Україні не можна побудувати демократичне суспільство. Основне завдання українського державного будівництва він вбачав у становленні правової монархії в традиційних формах гетьманату. Гетьман, на його думку, уособлює державу, є своєрідним «національним прапором», найвищим символом держави, він повинен стати над класами і над нацією. Гетьманська влада спирається на традиції Б.Хмельницького і навколо гетьмана об’єднується вся Україна. Гетьман має спиратися на класократію, котру він розумів як співпрацю усіх суспільних класів і верств. Українська еліта повинна бути зв’язана не тільки з нацією, а й з державою. Велику увагу вчений приділяв організації української еліти, яка пропагувала б культуру держави і навколо якої мали б згуртовуватися всі верстви українського суспільства. Він був першим політологом України, котрий розглядав таку складну категорію, як політична культура українства. Особливу роль в Українській державі повинні відігравати керуючі аристократи – це найкращі сини нації, незалежно від їх походження. До них він зараховував інтелігенцію, робітників, селян, шляхту. Кредо В.Липинського було: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути». Він зняв проблему становлення української модерної нації, замінивши її проблемою створення держави. Ідеал майбутньої Української держави він вбачав у незалежній трудовій і легітимній монархії із спадковим гетьманом. Політична програма будівництва мала бути на таких засадах: гарантія прав і свобод особистості, стабільний державний правопорядок, поділ державної влади, забезпечення прав приватної власності на землю і проведення земельної реформи, роль релігії і церкви. Він поставив і основні умови української державності: єдність національна, політична, регіональна, релігійна. Засудив «будапештську справу» гетьмана Скоропадського, котрий відмовився від Закарпаття як складової частини Української держави. Займався проблемою судової влади. Вважав, що судову владу повинна представляти рада присяжних як вищий судовий орган. Він наголошував, що Україна – батьківщина усіх громадян, які проживають на її території.

Націоналістична теорія Дмитра Донцова. Визначний український публіцист і політичний діяч Д. Донцов народився 29 серпня 1883 р. в м.Мелітополі теперішньої Запорізької області. Навчався в Петербурзькому (1900 – 1907) та Віденському (1909 – 1911) університетах. Д.Донцов за участь у діяльності Революційної української партії та Української соціал-демократичної партії кілька разів заарештовувався, а незабаром змушений був емігрувати. В 1914 – 1918 роках – голова і активний член «Союзу визволення України», а за Гетьманату Павла Скоропадського очолив Українське телеграфне агентство і Державне бюро преси, згодом – керівник Українського пресового бюро в Берліні (1919 – 1921). В 1922 – 1939 рр. Д.Донцов очолював на прохання Є.Коновальця редакцію «Літературно-наукового вісника». З 1939 р. проживав в еміграції (Німеччина, Чехословаччина, Франція). В 1947 р. оселився в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті. Дмитро Донцов – автор численних праць, серед яких необхідно виділити деякі: «Модерне москвофільство» (1913), «З приводу однієї єресі» (1914), «Історія розвитку української державницької ідеї» (1917), «Постави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Де шукати українських традицій» (1938), «Дух нашої давнини» (1944) та ін.

Д.Донцова вважають родоначальником чинного націоналізму. Особливого звучання і своєрідності ідеї Д.Донцова набули у праці “Націоналізм” (1926), в якій він стверджував власний макіавеллістський підхід до формування нації. Його концепція “чинного” націоналізму включає в себе наступні постулати: 1) першою засадою націоналізму є воля нації до життя, влади і панування; 2) другою підставою націоналізму має стати стремління до боротьби; 3) третьою засадою націоналізму повинен стати романтизм. Романтичні ідеї є догматичними, а значить глибоко релігійними відчуттями; 4) фанатизм і “аморальність”; 5) “легкий синтез між націоналізмом і інтернаціоналізмом”; 6) суб’єкт реалізації нового націоналізму – еліта, а метод – творче насильство. Необхідно погодитись з твердженням львівських дослідників І.Підковою та Р.Шустом, що Д.Донцов «перейшов кілька світоглядних еволюцій – від соціалізму до його повного заперечення, від антирелігійних позицій до крайностей войовничого християнства. Виступаючи проти російського імперіалізму в усіх його проявах, Д.Донцов обстоював ідею незалежності України та застерігав від орієнтації на Москву, незважаючи на те, чи вона царська, республіканська, буржуазна чи пролетарсько-соціалістична. Праці Донцова значною мірою спричинилися до послаблення впливу комуністичних ідей та москвофільства на суспільну свідомість, особливо у Західній Україні. У філософських концепціях Донцова яскраво виражені ідеї практичного ідеалізму, в яких основна роль у житті особи і суспільства відводиться ірраціональній волі». Націоналістична ідеологія у творчості Д.Донцова дала поштовх розвиткові суспільно-політичної думки, що сповідувала принцип: “мета виправдує засоби”. Практичного застосування ці ідеї набули в діяльності чільних представників ОУН Є.Коновальця, С.Бандери, А.Мельника та інших.