logo search
Лекц_ї

4.1. Виникнення та розвиток політичної думки Київської Русі.

У IV – VI ст. розпалася первісна община у східних слов’ян, але рабовласницького ладу у східних слов’ян не було. Виникають феодальні відносини, виникають класи, що привело до утворення державності у східних слов’ян. У ІХ ст. такою державою і була Київська Русь. Вона виникла у 882 р., коли об’єдналися два найбільші князівства – Київське і Новгородське. Початки української державності тісно пов’язані з процесом формування державних структур Київської Русі. Вони започатковані у IV – V ст. Полянським союзом племен, що сформувався у державність на зразок військової демократії. Соціально-економічний розвиток сприяв формуванню та укрупненню Київської держави, як і військова експансія. У 988 році завершився процес прийняття християнства, що мало великий вплив на консолідацію Київської держави і зміцнення політичної влади. Однак з самого початку Київська Русь не була централізованою державою, оскільки не мала бюрократичного органу управління, не мала ані внутрішнього управління, ні всеохоплюючої та розгалуженої бюрократичної системи. Відносини між представниками влади і народом, особливо в ранній період існування держави – це форма збору данини. Політичні конфлікти розв’язувалися за допомогою сили.

Найбільшого свого розвитку Київська держава зазнала за князювання Володимира Великого, Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха. У Київській Русі не було загального державного органу, який приймав би закони, тут панувало так зване звичаєве право. У той час як у Київській Русі, так і в Європі точилася боротьба: яка влада вища – світська чи церковна. У Київській Русі це питання було вирішене на користь світської влади. Це було закріплено в «Уставі св. князя Володимира, крестившего руськую землю о церковных судах», де було визначено місце церкви у державі та джерела її матеріального існування – десятина від центральної феодальної ренти. Згідно з візантійськими традиціями визнавався патронат князя над церквою. Пізніше верховенство князя над церквою було проголошене і в праці Київського митрополита Іларіона.

На кінець Х-ХІ ст. припадає період швидкого піднесення Київської Русі. Це було за князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого. За цей період давньоруська держава стала єдиною. У 988 році відбулося офіційне хрещення Русі. Запровадження християнства на Русі мало прогресивний характер. Київська держава прилучилася до європейської цивілізації, до античної культурної спадщини. Почала бурхливо розвиватися писемність і культура, народилася літописна традиція. Водночас зміцнилася державність, жвавими стали міжнародні зв’язки. Християнська церква посилила авторитет, владу князя, сприяла розбудові держави, її міжнародним зв’язкам, почалися рівноправні відносини з європейськими країнами. У Ватикані в соборі Св. Петра на одній стіні появилося зображення Володимира, який був визнаний святим.

В 1996 році Україна, запроваджуючи свою грошову одиницю, вмістила його портрет на банкноті української гривні. Його стараннями було завершено формування території Київської Русі. Вона простягалася від Карпат до Волги і Кавказу, мала площу понад 800 тис. кв. км. Посилилися позиції Русі в Криму. Чорне море почали називати Руським морем. Володимир провів адміністративну реформу. Зміст цієї реформи полягав в тому, що землі, де правили залежні від київського князя місцеві князі, передавалися 12 синам Володимира. Внаслідок цього зміцнилася сама держава, влада належала київському князю. На зміну родоплемінному поділу держави прийшов територіальний, що є одним з найважливіших завдань справжньої держави.

Після смерті Володимира почалася боротьба за великокнязівський стіл. У 1019 році київським князем остаточно утвердився Ярослав. Він був прозваний Мудрим за свою освіченість і за любов до книг. Він як у внутрішній, так і в зовнішній політиці продовжував справу Володимира. Він поширив кордони Русі на прибалтійські землі, розгромив печенігів у 1036 році, заклав Київську метрополію і розширив династичні зв’язки з іншими європейськими країнами. Сестра Ярослава стала дружиною польського короля Казимира, троє його синів одружилися з європейськими принцесами, три доньки вийшли заміж за французького, норвезького та угорського королів, а візантійський імператор видав свою дочку за сина Ярослава Всеволода.

Часи князювання Ярослава Мудрого спричинили посилення Київської держави, активне будівництво міст, піднесення господарства і торгівлі. У роки його князювання Київська Русь досягла найбільшого свого розвитку.

У перші десятиріччя ХІІ ст. почалася доба роздробленості Київської Русі. Щоб запобігти міжусобній боротьбі за Київський стіл, Ярослав застосував принцип старшинства. Незважаючи на це, після смерті Ярослава загострилися протиріччя між старшими Ярославовичами. У 1113 році київське віче запросило на князівський стіл Володимира Мономаха. Він розбив печенігів, вніс зміни та доповнення до «Правди Ярославовичів», зосередив під своїм пануванням три четверті руських земель. Наприкінці свого панування він спробував зміцнити свою політичну владу, бажаючи передати власний досвід нащадкам. Результатом його міркувань стало «Повчання своїм дітям». У 1125 році помер Володимир Мономах і з ним завершилася ціла епоха в історії Давньої Русі. Через кілька років ця держава втратила свою цілісність.

Політична думка в Київській Русі за князівської доби розроблялася і була зафіксована в літописах, повчаннях та інших літературних пам’ятках. Можна назвати найбільш відомі пам’ятки Київської Русі, в яких знаходимо елементи політичної думки. До них необхідно віднести «Слово о законе и благодати» першого українця митрополита Київської Русі Іларіона. Це його промова на оборонних спорудах Києва, проголошена в 1049 році. Це «Повість минулих літ» Нестора, «Повчання своїм дітям» Мономаха (1096 р.), «Руська правда Ярослава», «Слово о полку Ігоревім» та інші.

Розглядаючи ці пам’ятки, приходимо висновку, що на розвиток політичної думки Київської Русі великий вплив мали різні течії суспільно-політичної думки Візантії, що поєднували античну культуру і християнство. У всіх вищенаведених творах порушені такі політичні проблеми:

Однією з центральних політичних проблем Київської держави були взаємовідносини світської і церковної влади. Виділимо дві тогочасні концепції – першу, так звану про «богоугодного володаря», в основі якої полягала ідея родового, династичного князювання (Нестор, Феодосій), і другу – в основі якої була ідея однодержавності, верховності світської влади (Іларіон). Обидві концепції політичної влади знайшли відображення у ряді літописів, звернень, повчань.

У ХІІІ ст. Київська держава поступово трансформується в західному, північному, східному та південному напрямках, що вилилося в продовження української державності в Галицько-Волинській державі, яка після розпаду Київської Русі об’єднала 90% її території.