6. Виборча система україни.

Прийняття Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 р. Акту про державну незалежність України явило собою ту історичну точку відліку, з якої почалася розбудова незалежної держави і створення національного законодавства. Саме в цьому історичному документі було передбачено проведення всеукраїнського референдуму на його підтримку. Він проводився на старій законодавчій базі колишнього СРСР, яка не відповідала сучасним політико-правовим, соціально-економічним та ідеологічним реаліям. Закон про вибори на основі якого відбувалися вибори 1990 р. у вищий законодавчий орган держави - Верховну Раду УРСР - був складений в такий спосіб, що надавав перeваги контрольованій комуністами владі й, навпаки, створював численні перешкоди для участі у виборах демократичній опозиції. У спеціально прийнятій резолюції установчого з’їзду НРУ “Про майбутні вибори в республіці” зазначалось, що у відповідності із прийнятим законом “право на місце в органах влади України має лише той, хто присягає на вірність ідеалам застою”. У контексті боротьби із зазначеними умовами ведення виборчої кампанії Рух та Український депутатський клуб розробили альтернативний проект Закону про вибори, який, зрозуміло, не був прийнятий. Через це одним з першочергових завдань молодої української держави стало реформування виборчого законодавства. Закон України “Про вибори народних депутатів України”, прийнятий 18 жовтня 2001 р. на основі якого і мав формуватись вищий законодавчий орган держави - Верховна Рада України - був складений в такий спосіб, що надавав перeваги контрольованій комуністами владі і, навпаки, створював численні перешкоди для участі у виборах демократичній опозиції. У ньому зокрема, містились такі недемократичні норми як надання окружним виборчим комісіям права на добір кола кандидатів у депутати шляхом оцінки їхніх платформ, обмеження права установ на висунення кандидатів в залежності від їх кількісного складу, обмеження форм агітації та фінансування виборчої кампанії та інші. Щодо вибору типу виборчої системи в українському політикумі можна виділити декілька підходів: одні відстоювали тільки виключно мажоритарну виборчу систему (це переважно “ліві” партії та “партії влади”), другі – пропорційну (НРУ), треті – змішану (ПДВУ). Серед прихильників змішаної системи точилися дискусії щодо кількісних пропорцій депутатського складу – одні віддавали перевагу мажоритарному представництву інші - пропорційному, треті відстоювали принцип рівного представництва. При цьому кожна із сторін висувала свої аргументи на користь вибраного ними типу виборчої системи. Результатом цього протистояння стало ухвалення 18 листопада 1993 р. Закону України “Про вибори народних депутатів України”. Закон зберігав старий мажоритарний принцип абсолютної більшості, визнавав право трудових колективів бути суб’єктами виборчого процесу, спрощував процедуру висунення кандидатів, що об’єктивно ускладнювало виборчу кампанію з точки зору рядового виборця, надавав перевагу виконавчим органам у формуванні виборчих комісій, не передбачав жорстких норм відповідальності за порушення виборчого законодавства. Суттєвим недоліком даного закону було те, що він надавав статусу суб’єкту виборчого процесу (крім громадян і партій) громадським організаціям, трудовим колективам, підприємствам, де існували стосунки виробничої й адміністративної залежності, що перешкоджало вільній реалізації виборчого права громадян. Одночасно саме ці вибори більшість дослідників виборчої системи в Україні називають найвільнішими. Тоді 450 депутатів обиралися в 450 одномандатних виборчих округах. Кожен мав вибороти не менше 50 % голосів виборців, а поріг явки становив 50 % виборців. Кожен виборець мав один голос. Активне виборче право мали громадяни, яким на день голосування виповнилося 18 років. Для реалізації пасивного виборчого права встановлювали віковий ценз (з 25 років) і ценз осілості (мав постійно проживати на території України не менше двох останніх років). Крім того, депутатами не могли бути обрані військовослужбовці строкової служби. Права голосу не мали громадяни, визнані судом недієздатними. Здійснення виборчого права зупинялося на відповідний період для осіб, які за вироком суду перебували у місцях позбавлення волі чи місцях примусового лікування. У 1994-1995 рр. політичне протистояння різних гілок влади змусило Верховну Раду України ІІ скликання повернутися до вдосконалення виборчого законодавства. Певний поступ демократичних реформ і партійні інтереси стали запорукою ухвалення нового виборчого закону і дана спроба реформування виборчого законодавства України була більш вдалою за попередні. Так у прийнятому 8 червня 1995 р. Конституційному договорі містилась норма про те, що наступні вибори народних депутатів України проводитимуться за змішаною (мажоритарно-пропорційною) виборчою системою. Цим фактично було визнано один з основних напрямів подальшого вдосконалення парламентського виборчого законодавства і розвитку законопроектних робіт у цій сфері. Для узгодження запропонованих законопроектів в листопаді 1996 р. була створена Тимчасова узгоджувальна комісія, яка складалась з представників різних депутатських груп та фракцій. Проект закону, підготовлений нею, у першому читанні було прийнято Верховною Радою України 12 березня 1997 р. Далі парламент впродовж року 13 разів повертався до прийняття даного закону і лише 22 жовтня 1997 р., після довгого і запеклого протистояння між парламентом і Президентом України Л. Кучмою, він був прийнятий. Принциповою відмінністю нового виборчого законодавства є те, що в ньому вперше в українській історії застосовується змішана мажоритарно-пропорційна виборча система. Згідно з цим законом 225 із 450 депутатів парламенту обиралися в одномандатних виборчих округах по мажоритарній системі від­носної більшості, а друга половина депутатських місць розігрувалась в загально­національному багатомандатному виборчому окрузі за пропорційним принципом. Нововведенням було й так зване позитивне голосування – коли виборець не викреслює зі списку тих претендентів, проти яких голосує, а ставить позначку поряд із прізвищем кандидата у депутати чи назвою політичної партії, за яких він віддає свій голос. Закон передбачав 4 % виборчий бар’єр для проходження в парламент. Правом висунення списків кандидатів наділялись політичні партії та виборчі блоки. Запровадження нової виборчої системи стало безперечно позитивним кроком у формуванні політично відповідальної влади. Протягом 1998 р. в парламенті було розроблено цілу низку проектів Закону “Про вибори Президента України”. Зокрема, свої законопроекти подали на розгляд Верховної Ради народні депутати О. Карпов та Т. Стецьків, В. Шевченко, Ю. Іоффе та О. Кучеренко, О. Єльяшкевич та О. Турчинов, О. Лавринович. Свій проект цього закону запропонувала народним депутатм і Центральна Виборча Комісія (ЦВК). Протягом тривалого часу відбувалося обговорення цих законопроектів в Комітеті Верховної Ради України з питань державного будівництва, місцевого самоврядування та діяльності рад. Врешті-решт Комітет узагальнив подані законопроекти, взявши за основу законопроект О. Лавриновича. Обговорення узагальненого проекту закону у Верховній Раді йшло гостро й безкомпромісно. У ході пленарних засідань було подано 473 пропозицій та зауваження, більше половини з яких було враховано повністю або частково. До розробки Закону активно долучався Президент України. Він висував свої пропозиції, а коли законопроект був прийнятий, повернув його на повторний розгляд зі своїми зауваженнями, більшість яких була внесена в остаточний текст Закону. 5 березня 1999 р. Закон України “Про вибори Президента України” був прийнятий, однак робота над ним не закінчилась. Протягом 1999 р. до нього двічі вносились зміни (16 червня та 8 вересня), а остання зміна була внесена 21 грудня 2000 р. Цей Закон містив значні нововведення демократичного характеру. Насамперед, це стосується порядку формування виборчих комісій. Вперше у вітчизняній практиці було закріплено норму, згідно з якою до складу виборчих комісій в обов’язковому порядку включались по 2 представники від кожного кандидата (партій або блоку, що висунули свого кандидата) – за їх поданням. При цьому Голова, заступник та секретар комісії обов’язково мають представляти різних кандидатів. Відповідно, було скасовано обмеження щодо кількісного складу виборчих комісій. У Законі було зміцнено роль політичних партій у виборчому процесі. Закон передбачав реєстрацію претендентів після подання мільйона підписів громадян на їхню підтримку. Вважалося, що такий бар’єр значно обмежить кількість пошукувачів найвищої посади. Наближення нових парламентських виборів, які були призначені на 31 березня 2002 р., знову висунуло на передній план політичної боротьби закон “Про вибори народних депутатів України”. Багатомісячні дебати точилися в основному навколо типу виборчої системи – більшість фракцій парламенту виступали за пропорційну виборчу систему, а Президент – за змішану. Парламент неодноразово приймав новий варіант цього закону, та Президент знову й знову накладав на нього вето й надсилав до Верховної Ради на доопрацювання зі своїми зауваженнями. Врешті-решт лише 30 жовтня 2001 р. Президент таки підписав закон, який був прийнятий Верховною Радою 18 жовтня 2001 р. Зрозуміло, цей закон знову був компромісним і недосконалим. Зокрема питання про впровадження пропорційної системи виборів було перенесено на майбутнє. Парламентські вибори 2002 р. також відбувалися за змішаною виборчою системою, яка зберегла основні ознаки системи, застосованої на попередніх виборах. Але були й певні зміни. Зокрема, права висувати кандидатів у депутати позбулися трудові колективи та збори громадян. Право висунення кандидатів у депутати належало громадянам України, які досягли 18 р. і мали право голосу. Це право вони реалізовували через партії (блоки) або шляхом самовисунення. Черговим кроком на шляху державного регулювання виборчого процесу стало прийняття 25 березня 2004 р. нового закону “Про вибори народних депутатів України”, яким остаточно було закріплено суто пропорційну систему виборів українського парламенту за виборчими списками від політичних партій та виборчих блоків. “Вибори депутатів,- говориться в ст. 1 даного закону,- здійснюються на засадах пропорційної системи з обранням депутатів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій.” Однак пропорційна система з закритими списками виявилась вигідною хіба що партійним лідерам й не вирішила ті суспільні проблеми заради розв’язання яких і запроваджувалась. Відбір представників у партійні списки відбувався не за професійними якостями, а за принципом лояльності до партійного керівництва. Голосування за партійними списками в силу свого колективного характеру звичайно зменшує вплив особистостей, віддаючи перевагу єдності цілей та устремлінь перед особистими якостями кожного – всі ці елементи діють у напрямку зростання впливу партій. Як підсумок - депутати виявились абсолютно залежними від партійного керівництва, що й привело фактично до монополії партій. Крім того дослідники виділяють ще цілий ряд недоліків чинної виборчої моделі: недостатнє інформаційне забезпечення виборчого процесу; звуження бази для висунення кандидатів у депутати, відсутність механізмів забезпечення пасивного виборчого права та зокрема прав жінок і меншин мати доступ до політичного управління; домінування партій лідерського типу у виборчому процесі, деперсоніфікація вибору. Наслідками застосування цієї виборчої моделі в Україні є: комунікаційний ”зазор” між владою та суспільством, незадовільний рівень політичного дискурсу, зведення його в площину медіа-спектаклю; консервація політичних еліт і формування специфічного інтересу політичного класу, який полягає у збереженні панування і доступі до розподілу ресурсів та усуненні від управління більшості громадян; послаблення діяльності парламентських структур у царині законодавчого забезпечення стратегічних цілей суспільного розвитку. Політизація діяльності парламентських структур. Зазначені вади виборчої моделі поглиблює та обставина, що з 2006 р. ця модель є однаковою для виборів різного рівня та різної природи – як парламентських, так і місцевих (обласних, районних, міських, районних у містах) рад. Без перебільшення, Україна витворила унікальну виборчу систему, якщо розглядати її як цілісність на різних рівнях представництва. Покладення в основу формування органів місцевого самоврядування суто партійного представництва суперечить Європейській Хартії місцевого самоврядування. За оцінкою Національного інститут стратегічних досліджень при Президентові України ”єдина електоральна формула формування парламенту та місцевих органів влади ігнорує принципову різницю спеціалізації функцій кожної з них”. Крім того, застосування такого підходу до формування складу представницьких органів влади і на парламентському рівні, й на місцевому призвело до кумулятивного ефекту капсулізації влади на всіх рівнях та визнання закритих процедур делегування влади як таких, що не підтримують демократію. Тотальне – на національному рівні (на виборах до парламенту) й на місцевому – застосування принципу представництва від партій, що призводить до політичного корпоративізму і гіпертрофії ролі політичних партій, ставить під сумнів ефективність виборів як базового інституту демократії у формуванні належного представництва та урядування в країні загалом. Тому не дивно, що суспільство дедалі більше опирається такій виборчій моделі. Зрозуміло, що спіраль відчуження владного корпуса від виборця з цієї причини, а також через не реформованість відносин влади закручена надзвичайно сильно. За великого обсягу влади непомірно малою є міра відповідальності представницької влади і непомірно малим – вплив громадянина на формування корпуса представництва. Відповідно, корекцію виборчої системи в Україні слід проводити передусім задля усунення цих недоліків та відновлення демократичного потенціалу пропорційних моделей. Водночас слід відзначити, що вказані недоліки не знімаються шляхом удосконалення виборчих процедур, адже за будь-якої моделі вибір робиться із тих соціальних груп, які на момент виборів політично оформлені. Створювати відповідальну владу належить через глибокі системні реформи у сфері демократизації легітимаційних процедур та управління. Українське суспільство розвивається, і виборча система мусить також розвиватися з тим, щоб забезпечувати якісне представництво, підтримувати публічність дебатів із суспільно важливих питань, створювати основу для формування відповідального уряду та прозорого ухвалення рішень в інтересах суспільства. Базові зміни у виборчій системі України протягом періоду незалежності видно з наступної таблиці:

Таким чином, впродовж 18 років незалежності України тричі змінилась виборча формула (мажоритарна двотурова абсолютної більшості – змішана – пропорційна), магнітуда округів (450- 225/1-1) і відбулося звуження бази висунення кандидатів у депутати до парламенту зі збереженням цього права лише для партій (блоків партій) та ускладнилися фінансові умови для балотування. Ці зміни характеризують посилення позицій політичного класу на противагу умовам для реалізації політичних прав громадянами України. Після здобуття Україною незалежності акцент було зроблено, у т.ч., на подоланні монополії на висунення кандидатів у депутати, і в 1994 р. право висування кандидатів було надано партіям (блокам партій), трудовим колективам та громадянам України безпосередньо, а також застосовано само висунення (у 1998 р.). Проте вже у 2002 р. громадян позбавляли права висувати кандидатів і висувати свої кандидатури самостійно. За моделлю виборів 2006 р. і позачергових виборів 2007 р. право висувати кандидатів закон залишив тільки за партіями (блоками партій). Хоча партії можуть включати до своїх списків позапартійних осіб, питання забезпечення процедур самовисунення громадян не розглядали.

Література:

Балабан Р. В. Теорія виборчої системи.- К., 2007, Розділ 1. Становлення електоральної демократії, с. 5-17.

Батенко Т. До історії формувань виборчої системи в Галичині та виборчих змагань галицьких українців 2-ї половини ХІХ ст. Спроба аналізу // Республіканець, 1994, № 3-3, с. 35-40.

Бебик В. М. Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручник.- К., 2009, Основні види виборчих систем, с. 300-306.

Білоус А. Виборчі системи: світовий досвід на українському грунті // Трибуна, 2000, № 8-9, с. 22-28.

Білоус А. О. Пропорційні вибори в Україні: ілюзія чи реалії // Нова політика, 2001, № 1.

Богашева Н. В., Ключковський Ю. Б., Колісецька Л. В. Дослідження деяких аспектів еволюції виборчого законодавства України (1989-2006 роки).- К., 2006.

Геттінг Д. Наголос на сильному народному представництві: пропорційна система виборів // Складові демократії / За ред. Д. Геттінг, В.-Д. Міхаелі.- К., с. 22- 23.

Геттінг Д. Наголос на сильному уряді: мажоритарна система виборів // Складові демократії / За ред. Д. Геттінг, В.-Д. Міхаелі.- К., с. 24- 25.

Демократичний потенціал пропорційних виборчих систем / С. Конончук, О. Ярош, С. Горобчишина; Укр. Незалеж. Центр політ. Дослідж.- К., 2009.

Дешко Т. Пропорційна виборча система в Україні: передумови запровадження та основні характеристики // Віче, 2005, № 7-8, с. 118-122.

Заляев Р. И. Избирательные системы и их возможности в реализации демократического принципа политического представительства // Проблемы политической науки.- Казань, 1994, с. 98-119.

Избирательные системы и партии в буржуазном государстве.- М., 1979.

Избирательные системы мира.- М., 1961.

Избирательные системы. Сравнительное исследование мирового опыта. Збірник виборчих законів країн Центральної та Східної Європи / Міжнародна Фундація Виборчих систем (IFES).- Вашингтон, 2002.

Кіс Т. Виборчі системи та їхні політичні наслідки // Нова Політика, 1996, №№ 2, 4.

Ключковський Ю. Про дотримання рівності виборців в умовах мажоритарної виборчої системи // Вибори та Демократія, 2005, № 2 (4), с. 25-27.

Кобржицький В. Мажоритарна і пропорційна виборчі системи: переваги та недоліки // Освіта регіону. Політологія. Психологія. Комунікації, 2009, № 2, с. 58-62.

Кокс Г. Ціна голосу. Стратегічна координація у виборчих системах світу.- Одеса, 2003.

Конотопцев О. Партійно-пропорційна виборча система: доцільність і своєчасність // Аспекти самоврядування, 2005, № 6 (32), с. 1-6.

Кушнарев Е. Пропорциональная избирательная система образца 2006 г.: преимущества и недостатки [Электронный ресурс]. Режим доступа: www.partyofregions.org.ua/contrprop/resonance/45470533951d0/Monday, 30 October 2006.17.05.00

Лейкман Э., Ламберт Дж. Исследования мажоритарной и пропорциональной избирательной систем.- М., 1958.

Мазур О. Г. Виборчі системи: світовий досвід.- Луганськ, 1999.

Маклаков В. В. Избирательное право и избирательные системы буржуазных и развивающихся стран. Учебн. Пособие.- М., 1987.

Нолен Д. Избирательные системы // Технология и организация выборных кампаний: зарубежный и отечественный опыт.- М., 1993, с. 54-62.

Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку. Навчальний посібник.- К., 2002, Виборча система, с.131-140.

Петренко М. Парламентські вибори в Україні: особливості трансформації виборчої процедури за роки незалежності // Науковий Вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія., Вип. 10, с.122-129.

Постников А. Мажоритарные и пропорциональные избирательные системы: плюсы и минусы // Народный депутат, 1993, № 12.

Пропорційні виборчі системи із відкритими та закритими списками для парламентських та місцевих виборів: матеріали семінару.- К., 2005.

Рейнольдс Э., Рейли Б. Справочник по международным избирательным системам.- Стокгольм, 1997.

Романюк А. Оцінка переваг і проблем пропорційної виборчої системи на прикладі країн Західної Європи та у світлі парламентських виборів в Україні у 2006 році // Вибори та демократія, 2006, № 3, с. 7.

Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика.- Львів, 2005, с. 132-169.

Рябов С. Політичні вибори.- К., 1998, с.30-33.

Рыбаков А. В. Избирательное право и избирательные системы // Полис, 1992, № 5-6.

Скрипкина Ж. Б. Избирательные системы и технологии: Учебн. Пособие.- М., 2007.

Сотникова О. Введение в типологию избирательных систем // Ойкумена.- Харьков, 2005, Вып. 3, с. 20-28.

Ставнійчук М. ”Закрита” виборча система вичерпала себе // Дзеркало Тижня, 2009, № 11.

Сучасний виборчий PR / кер. авт. кол. В. В. Лісничий.- К., 2004, с. 42- 48.

Таагпера Р., Шугарт М. С. Описание избирательных систем // Партии и выборы. Хрестоматия / Отв. ред. и сост. Н. В. Анохина, Е. Ю. Мелешкина.- М., 2004, с. 135-133.

Трохимчук С. В., Федунь О. В. Політична географія світу. Навч. посіб.- К., 2007, Розділ 7. Географія політичної боротьби і виборів, с. 232-261.

Фесенко В. Вибори 2006: Практичне тестування пропорційної виборчої системи // Вибори та демократія, 2006, № 4, с. 4-12.

Birch S. Elections and Democratization in Ukraine.- Basigstoke: Macmillan and New York: St.Martin’s, 2000.

Demokracje zachodnioeropejskie. Analiza porownawcza / Pod red. A, Antoszewskiego i R. Herbuta.- Wroclaw: Wyd-wo Wroclawskiego Un-tu, 1997.

Nohlen D. Prawo wyborcze i system partyjny. O teorii systemow wyborczych.- Warszawa, 2004.

Farrel D. Electoral Systems: S Comparative Introduction.- NY, 2001.

Lijphart A. Electoral Systems and Party Systems: A Study of Twenty-Seven Democracies, 1945-1990.- Oxford: Oxford University Press, 1994.

Solchanyk R. Ukraine, The (Former) Center, Russia, and “Russia” // Studies in Comparative Communism, 1992, Vol. XXV, № 1, p. 31-47.