3. Класифікація виборчих систем.

3.1. Труднощі класифікації виборчих систем. У сучасних демократичних державах функціонує багато виборчих систем (понад 350), які часто дуже відрізняються між собою. Та різнорідність заохочує до розробки їх відповідної типології. Класифікація виборчих систем не повинна мати вигляд просто довгого списку, що перелічує ці системи по одній; вони мають розглядатись як різновиди невеликої кількості загальних типів. Виборчі системи пройшли тривалу еволюцію. У результаті більш ніж трьохвікового розвитку представницька демократія виробили дві основні форми участі громадян у формуванні органів державної влади та місцевого самоврядування: мажоритарну та пропорційну виборчу системи. Так, зокрема, автори Блоквелівської енциклопедії вважають, що на підставі методу обрахунку голосів слід розрізняти виборчу систему більшості (мажоритарну) та пропорційну. Дійсно, мажоритарну й пропорційну системи можна розглядати в історичному плані як два основних типи виборчих систем. Серед сучасних дослідників виборчих систем точиться дискусія з приводу того чи визначати змішану виборчу систему як самостійний тип. У сучасних умовах мажоритарна система втратила таке значення; актуальні лише її засадничі принципи – принцип формування парламентської більшості та інші. Насправді існує принципова відмінність між мажоритарними та пропорційними виборами, але що саме повинно бути відмінним є не до кінця зрозумілим. До цього ж додається ще й надто нечітка категорія т.зв. змішаних виборчих систем. З’являється загалом питання, чи не краще було б замінити дану дихотомічну класифікацію якоюсь тріадою. Спроби розмежування між т.зв. чистими та т.зв. змішаними виборчими системами є кроком в тому напрямку, який одночасно відсилає до проблем які стосуються внутрішніх відмінностей. У випадку міжнародного порівняльного аналізу маємо також труднощі оскільки предмет аналізу стосується різнорідних елементів, відмінностей держав, культур, мови. Наприклад в англійській мові існує велика альтернатива в означенні понять плюральна система та пропорційна система. Ці відмінності не мають такого значення при порівнянні мажоритарної та пропорційної системи у німецькій мові. Традиційно мажоритарні та пропорційні вибори визначаються наступним чином: мажоритарні вибори мають місце, коли перемагає той кандидат, який отримує більшість (абсолютну або відносну). Пропорційні ж вибори мають місце тоді, коли політична репрезентація найдокладніше відображає поділ голосів між партіями. Обидва поняття трактуються як правильні, але не симетричні. При дефініції мажоритарних виборів звертається увага на принципи вирішення, а при дефініції пропорційних виборів на результат виборів, на модель представництва. Такі відмінності в критеріях визначення ускладнюють порівняння систем. Для компаративістів є воно неприйнятним. Перша концептуальна вимога полягає в тому, щоб сформулювати симетричні визначення мажоритарних та пропорційних виборів. Тільки таким чином можна буде впорядкувати засадничі питання для характеристики типів виборчих систем. Асиметрія визначення мажоритарних та пропорційних виборів порушує питання про формування адекватної понятійної стратегії, чи обидва ці засадничі типи повинні бути визначені на основі технічних чи емпіричних елементів. Що слідує за прийняттям визначення, яке спирається на технічні елементи? Його перевагою є те, що воно є точним і досить докладно вказує на наслідки. Оскільки більшість виборчого округу є найважливішою змінною, що визначає сутність виборчих систем, то це означає, що обрана вона за основний визначальний класифікаційний критерій. Дж. Блондель (1969) прийняв, а багато з ним погодилося, що “У системі мажоритарних виборів є лише один кандидат, що обирається у виборчому окрузі, тоді як у системах з пропорційними виборами є більше ніж один кандидат у виборчому окрузі”. Ці автори обрали величину виборчого округу як вирішальний критерій визначення, утотожнюючи мажоритарні вибори з застосуванням одномандатних виборчих округів, а пропорційні вибори з застосуванням всіх інших типів виборчих округів. Для пропорційних виборів визначення допускає всі розміри виборчих округів, від двох до всієї кількості мандатів у парламенті, що очевидно надзвичайно відрізняє результати цього типу виборчої системи. Технічний критерій тим самим диспонує фрагменаризованими та суперечливими кваліфікаціями. Коротко кажучи, оскільки виборчий округ є найважливішою технічною змінною, яка є не надто придатною для визначення засадничих виборчих систем, то й інші технічні елементи не можуть виконати даної ролі. Констатація ця не означає заперечення необхідності дослідження технічних елементів, як важливої умови вивчення виборчих систем. Технічні елементи можуть отримати понятійне значення і виконувати класифікаційні функції лише в площині визначення підтипів виборчих систем. У питанні визначення засадничих типів виборчих систем головним критерієм може бути мета системи. Дихотомія, що спирається на такому визначнику як різниця між засадами репрезентації мажоритарних і пропорційних виборів є тим виразнішою, коли суперечливість засад є більшою ніж наслідки, що виникають з технік. Принципи не можуть змішуватися. Суперечливість принципів порушує цінності: насправді у дискусіях про виборчі системи мова йде про цінності, менше про техніки. Позитивна оцінка однієї системи означала б автоматично негативну оцінку іншої. Одночасно з цим рішенням дозволяється розв’язання попередніх проблем, які виникають при класифікації виборчих систем. Численні непорозуміння і відмінності в оцінках виборчих систем є наслідком браку загальновизнаних концептуальних меж та єдиної понятійної системи. Аренд Лійпхарт слушно говорить про ”термінологічні непорозуміння, які характеризують дослідження про виборчі системи.”

3.2. Класифікація виборчих систем В. Богданора. Проблема класифікації виборчих систем породжує чимало контраверсійних суджень, про що свідчить запропонована в 80-х рр. значна кількість нових їх типологій. Визначальним критерієм, навколо якого найчастіше здійснюється класифікація виборчих систем, є виборча формула – інші критерії відіграють допоміжну роль. Цього типу класифікацію виборчих систем запропонував В. Богданор, який виділив чотири типи виборчих систем: плюралістичні, абсолютної більшості, квазіпропорційні, пропорційні.

Плюралістичні системи виступають в двох видах, які відрізняються кількістю мандатів, що виборюються у виборчому округу. Перша система представляє собою класичний варіант, у якому голосування відбувається в одномандатних округах. Така виборча система є у Великобританії, США, Канаді, донедавна у Новій Зеландії. Кандидатів номінують політичні партії. Для отримання мандату необхідно було здобути звичайну більшість голосів. Такі системи характерні для англосаксонських держав, були частково запроваджені в результаті референдуму 1993 р. до обох палат італійського парламенту (за винятком однієї четвертої місць, які обираються за пропорційною системою). З плюралістичною виборчою системою з одномандатними округами можна було познайомитись у Польщі під час виборів до місцевих органів влади в 1990 і 1994 рр. Друга відмінність плюралістичних виборчих систем, характеризується тим, що голосування відбувається в багатомандатних округах. Виборець отримує таку кількість голосів, яку кількість мандатів виборюють в окрузі. Обраними вважаються ті кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів. Така виборча система має місце в Туреччині, а також у Польщі при виборах до Сенату. Суть виборчої системи відносної більшості веде до того, що винагороджує вона ті політичні партії, що здатні до перемоги над своїми конкурентами в якомога більшій кількості виборчих округів, незалежно від кількості голосів отриманих на рівні держави. У класичній версії переможець виборів повинен отримати мінімум один голос більше ніж будь-хто з-поміж конкурентів більш ніж в половині округів. Фактично це веде до вилучення зі змагання тих угруповань, які концентруються в одному чи кількох регіонах. Є це системою пристосованою до ситуації, у котрій між собою змагаються дві сильні, загальнонаціональні політичні партії, як у Великобританії чи в США. Одночасно найповніше представляються її достоїнства, основним з котрих є запровадження стабілізації політичної сцени через усунення слабких партій, а також до зміцнення зв’язку між виборцями та депутатами. Виборець за даної системи віддає свій голос не за абстрактну програму чи ідеологію, а за конкретну особу. У інших умовах, коли у змаганні приймають участь більше угруповань, дана система виказує ряд недоліків, серед яких основним є те, що більшість виборців з даного округу може бути позбавлена представництва, віддаючи свої голоси за тих кандидатів, котрі програли (хоча й мінімально). Уявімо собі, що у виборчому округу стартує 4 кандидати, з яких один отримує 26 % голосів, двоє – по 25 % і один – 24 %. Легко порахувати, що 74 % виборців за такої системи не матимуть свого представника. Якщо даний ефект повториться у більшості округів, може дійти до того, що політичне керівництво здобуде партія, яку підтримує меншість виборців. Це спонукає виборців до т.зв. “стратегічного голосування” – всупереч власним симпатіям за представника найсильнішої політичної партії.

Системи абсолютної більшості. У системах абсолютної більшості вибори відбуваються в одномандатних округах. Кандидат повинен здобути підтримку більш ніж 50 % голосуючих в даному окрузі. У випадку, коли за мандат депутата ведуть боротьбу кілька кандидатів, може статись, що жоден з них не зможе отримати необхідної кількості голосів. З огляду на спосіб функціонування даної системи вирізняють дві відмінні системи абсолютної більшості: система повторного голосування та система альтернативного голосування. Система повторного голосування застосовується наприклад у Франції у виборах до Національних Зборів, а також у президентських виборах. Коли кожен з кандидатів не отримає абсолютної більшості, відбувається другий тур голосування. За мандат можуть змагатися лише два кандидати, які отримали в даному окрузі найбільшу кількість голосів в першому турі (у президентських виборах є це два перших кандидати, а в парламентських виборах – ті, що отримали понад 12,5 % голосів). У парламентських виборах вимога повторного голосування застосовувалася в Швейцарії до 1900 р., в Австрії, Голландії, в Італії до 1918 р., а також у Франції в III та V Республіці. У випадку застосування системи альтернативного голосування не є необхідним застосування другого туру, натомість виборець змушений здійснювати вибір у доволі специфічний спосіб. Якщо в даному окрузі бореться між собою кілька кандидатів, голосуючий повинен вказати свої преференції, відзначивши їх у списку претендентів цифрами 1, 2, 3 і. т. д. Сума цих преференцій дозволяє визначити остаточно, хто з кандидатів користується найбільшою підтримкою, причому в кожному турі з підрахунку вилучається кандидат, що набрав найменшу кількість голосів. Суть даної системи можна проілюструвати наступним прикладом. Наприклад в даному виборчому округу боротьбу за депутатський мандат ведуть шість кандидатів. Проголосувало 109269 виборців, а тому необхідна кількість голосів становить 54635 голосів. Згадані кандидати отримали у виборчих списках наступну кількість “перших місць”: А – 29147, В – 20448, С – 18991, D – 18307, E – 13171, F – 9205. Як бачимо, жоден з кандидатів не отримав необхідної кількості голосів виборців. У цій ситуації вилучається кандидат F. У ході дальшого обрахунку отримані ним 9205 голосів виборців розділяються між іншими кандидатами, беручи до уваги отримані ними “другі місця”. Таким чином A – отримав 886 голосів і має – 30033, В - + 2770 = 23218, С - +1348 = 20339, D - +3501 = 21808, E - + 824 = 13995. У цьому раунді з підрахунку голосів вилучається кандидат Е, а отримані ним голоси знову розділяються між рештою претендентів. У результаті багатократного повторення цієї операції мандат остаточно дістається кандидату С, незважаючи на те, що при підрахунку “перших місць” він займав лише третю позицію. Описана система альтернативного голосування застосовується в Австралії. Система звичайної більшості визнається як така, що найбільшою мірою деформує результати виборів відносно преференцій виборців, висловлених ними в ході голосування. В умовах двопартійності деформація є однак меншою ніж в умовах багатопартійності. У останній ситуації система звичайної більшості у варіанті голосування в два тури (як наприклад у Франції) змушує політичні партії до формування коаліцій у другому турі. Тут перевагу отримують центристські партії, що однак значно зменшує шанси радикальних партій, як правих так і лівих.

Квазіпропорційні системи. Квазіпропорційною системою називають ще систему голосу, що не передається. Полягає вона в тому, що кожний виборець володіє лише одним голосом, голосування відбувається в багатопартійних округах, а мандати отримують кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів. З огляду на те, що існує загроза розпорошення голосів, дана виборча система спонукає політичні партії до обережного домінування кандидатів, як правило меншим числом ніж кількість мандатів в окрузі.

Пропорційні системи. Серед пропорційних систем – B. Богданор виділяє два їх різновиди. Перша з них це система партійного списку, друга це т. зв. система єдиного голосу, що передається. Системи партійного списку характеризуються як такі, в яких партії, а не виборці, здійснюють контроль над розміщенням кандидатів у списку для голосування. Виступають вони в кількох відмінних формах, які відрізняються рівнем, на котрому здійснюється розподіл мандатів у списку, або з погляду на об’єм вибору, який може здійснювати виборець в рамках списку. Коли мова йде про перший критерій, можна вирізнити наступні системи партійних списків: системи, в яких ціла територія держави становить єдиний виборчий округ; партії, що беруть участь у виборах формують єдині загальнонаціональні списки, поділ мандатів відбувається на загальнонаціональному рівні; системи, в яких існують регіональні чи локальні списки (на рівні виборчого округу), але поділ мандатів відбувається на загальнонаціональному рівні; системи, в яких існують регіональні або локальні списки, а поділ мандатів відбувається на рівні виборчого округу; системи, в яких поділ мандатів відбувається на рівні виборчого округу, але існує так званий вирівнювальний розподіл мандатів на загальнонаціональному рівні. Якщо йдеться про можливість визначення в рамках партійного списку персональних симпатій виборців, то тут виділяють наступні виборчі системи: системи, в яких здійснення вибору кандидатів в партійному списку є неможливе, виборець може обирати лише списки (наприклад вибори до Національних Зборів у Франції 1986 р., вибори до німецького Бундестагу); системи, в яких виборець має право на визначення преференцій кандидатів в рамках одного партійного списку (наприклад вибори до палати представників в Італії до 1993 р.); системи, в яких виборець має право обирати кандидатів зі списків різних партій, а відтак фактично укладати власний список (наприклад вибори до Національної Ради у Швейцарії).

3.3. Класифікація виборчих систем Дж. Сарторі. Дж. Сарторі запропонував розрізняти виборчі системи на ті, які в незначний спосіб або суттєво впливають на диспропорцію голосів та мандатів. Таким чином Дж. Сарторі намагався замінити класичну пару понять: мажоритарні вибори та пропорційні вибори, за допомогою понять “сильна” та “слабка” виборча система. Порівняно з визначенням, яке спирається на технічних критеріях нова класифікація орієнтується на наслідки виборчих систем. На практиці рівень пропорційності виборчих систем залежить від кількох усталених чинників, наприклад від рівня фрагментації партійної системи і від типів поведінки політичних акторів. Так загалом рівень пропорційності в мажоритарних виборах є вищим аніж у пропорційних виборах. Однак наслідки виборчих систем проявляються не лише в цій залежності. При тому різний ступінь пропорційності може спричиняти різні наслідки. А однаковий рівень пропорційності в різних виборчих системах може мати відмінні наслідки. Рівень пропорційності також є чітким показником ступеню фрагментації партійної системи, на який виборча система впливає не лише через більший чи менший ступінь пропорційності. Поміркована диспропорційність не впливає загалом на визначення та класифікацію виборчих систем.

Сильні та слабкі виборчі системи. Характеристика виборчих систем на основі їхнього впливу на деформацію виборчої системи. Можна говорити про певний ступінь деформації виборчих систем, який існує постійно. Беручи це до уваги, деякі автори вирізняють “сильні” системи - зорієнтовані на диспропорційність, підтримку великих партій та урядову стабільність, та “слабкі” – зорієнтовані на збільшення ступеню пропорційності між відсотком здобутих голосів і отриманих мандатів Усі системи зумовлюють деформацію результатів виборів, яка полягає в тому, що одні партії є надпрезентовані, а інші підпрезентовані (недопрезентовані).

Надпрезентація. Явище диспропорції між кількістю голосів, отриманих політичною партією на виборах, і кількістю отриманих нею місць у парламенті. Так, у 1981 р. на виборах у Новій Зеландії Партія соціального кредиту отримала 21 % голосів і лише 2 % місць, а у 1989 р. на загальних виборах у Ботсвані Національний фронт Ботсвани набрав 27 % голосів і лише 9 % місць в парламенті. Вперше у ХХ ст. у Сполученому Королівстві така ситуація, яка отримала назву “bias” (упередження), склалася в 1929 р., коли Лейбориcтська партія, отримавши 37,1 % голосів мала 46, 8 % депутатських місць, а вже з 1935 р. вона стала звичною практикою (зокрема на виборах 1951 і 1974 рр.). У 1993 р. на виборах в Лесото, де в умовах класичної мажоритарної виборчої системи відносної більшості, Партія конгресу Басуто, отримавши 75 % голосів, здобула всі 65 місць у парламенті. Парламентської опозиції не було зовсім і всі 25 % виборців, які голосували за інші партії, залишилися не представленими взагалі. Аналогічно на виборах у 1991 р. в Сінгапурі правляча Народна партія дії набрала 61 % голосів і отримала 95 % місць у парламенті, у Джибуті в 1992 р. за системою представницького голосування всі 65 місць у парламенті здобула партія “Народна асамблея за прогрес”, яка набрала 75 % голосів. На Мальті у 1987 р. запроваджено конституційну норму, згідно з якою партія, що здобула на виборах 50 % голосів, отримує додаткових чотири депутатських мандати для забезпечення більшості у парламенті. Усвідомлення факту диспропорційності впливає на поведінку партій під час виборів. Цю тенденцію сформулював ще М. Дюверже, вирізняючи: механічний ефект виборчого права, який полягає в тому, що всі, партії, які приймають участь у виборах, за винятком двох найсильніших, є перманентно підпрезантаційні; психологічний ефект виборчого права, який полягає в тому, що виборці є схильними голосувати за сильнішу партію побоюючись “втрати” свого голосу. Однак гіпотеза М. Дюверже, сформована в умовах “замерзання” партійних систем, не знаходить бнззастережного підтвердження в 70-х та 80-х рр. Не пояснює й вона “перехоплення” виборчих голосів новими партіями. Не приймає вона до уваги також аспекту коаліційної політики, яка означає, що навіть голосування за слабку партію і в результаті підпрезентація, може бути компенсована її участю в уряді (як це має місце в Німеччині з партією Вільних демократів).

Пункт перелому. Величина, що означає поріг підтримки, нижче якого з’являється явище підпрезентації. Чим вищим є пункт перелому, тим меншим є шанс для слабких партій. Прикладом високого ступеню пункту перелому можуть бути вибори у Великій Британії в 1983 р., коли Демократичний Альянс (об’єднання лібералів та соціал-демократів) отримало дещо більше ніж 25 % голосів і лише 3,5 % мандатів. Поза Європою високий поріг зустрічаємо в сучасній Новій Зеландії та США, а також у державах, що застосовують виборчі системи звичайної більшості і одномандатні виборчі округи (становить він відповідно 41 і 46). У 70-х рр. був він найнижчим в Данії (2 %), Швеції (4,5 %), Голландії і Австрії (по 5 %), в Німеччині та Норвегії (8 %), а також у державах, які застосовують пропорційну виборчу систему (формулу д’Oндта чи Сен-Лагю) та багатомандатні округи. Звертає увагу той факт, що є вони державами з найвищим рівнем пропорційності. Кореляція ця є особливо корисною для малих партій, але здатних до подолання виборчого бар’єру. Високий рівень пропорційності, а також низька величина пункту перелому гарантує їм мінімізацію шкідливого для них ефекту підпрезентації. Коли мова йде про явище надпрезентації чи підпрезинтації політичних партій як результату виборчого права, виникає проблема міри пропорційності (диспропорційності). З цією метою застосовуються різні змінні, зокрема коефіцієнт диспропорційності, індекс пропорційності виборчої системи та індекс диспропорційності виборів .

Коефіцієнт диспропорційності. Число, яке відображає загальну невідповідність між кількістю голосів, отриманих партією на виборах, і місцями, здобутими нею в парламенті.

Індекс пропорційності виборчої системи. Величина, яка вказує на рівень пропорційності виборчої системи. Існує декілька методик обрахунку даного показника. Серед них найпоширенішою стала формула, запропонована Р. Гюнтером:

,

де I_p – індекс пропорційності виборчої системи (між 0 і 100), V – відсоток голосів отриманих партією на виборах, S – відсоток отриманих партією депутатських мандатів, n – кількість партій, які провели своїх депутатів до парламенту, (V-S) – різниця між відсотком здобутих голосів і відсотком мандатів, що належать партії. Для оцінки рівня пропорційності виборчої системи використовують також індекс диспропорційності виборів.

Індекс диспропорційності виборів (індекс Л-С., індекс найменших квадратів). Величина, яка разом з індексом пропорційності виборчої системи, вказує на рівень пропорційності виборчої системи. Математичну формулу даного індексу запропонував Галлахер, яка має наступний вигляд:

Де, I – індекс диспропорційності виборів, p – відсоток голосів, які отримала партія на виборах, p – відсоток мандатів, які отримала партія відповідно до свого виборчого результату, n – кількість партій (блоків), які пройшли до парламенту. Проведені дослідження показали, що найбільший показник диспропорційності властивий системі відносної більшості Сполученого Королівства та двотуровій системі більшості Франції.

Рівень пропорційності виборчих систем. Змінна, яка показує відповідність частки голосів, отриманих партією на виборах – частці отриманих нею депутатських мандатів. Рівень пропорційності виборчої системи є тим вищим, чим адекватнішим є це співвідношення. Найвищий рівень пропорційності теоретично має дорівнювати 100 % відповідно, чим менше співвідношення частки голосів і частки мандатів, тим нижчим буде рівень пропорційності. Найбільш пропорційною є виборча система Австрії, де відхилення частки зібраних голосів від частки одержаних мандатів не перевищує 1 %. Зворотно характеризується іспанська та грецька системи: тут відхилення становить відповідно 17 та 12 %. Співвідношення між ступенем пропорційності та виборчими системами видно з наступної таблиці:

Закономірності пропорційності виборчих систем. Аналізуючи проблему пропорційності в рамках існуючих виборчих систем належить звернути увагу на наступні закономірності: 1) Деформація результатів виборів є сильнішою в системах, які засновані на мажоритарній формулі, слабшою навпаки в системах, які застосовують пропорційну формулу. Наприклад, у Південно-Африканській Республіці на перших демократичних виборах у 1994 р. була використана класична пропорційна система, за якою Африканський національний конгрес отримав 62, 65 % голосів і відповідно 63 % місць у парламенті. Ця виборча система була дуже пропорційною і кількість “зайвих” голосів становила тільки 0,8 % від загальної кількості голосів. Прямою протилежністю стали вибори в Лесото у 1993 р., де в умовах класичної мажоритарної виборчої системи при голосуванні за принципом відносної більшості, Партія конгресу Басуто, отримавши 75 % голосів на виборах, здобула всі 65 місць у парламенті. Парламентської опозиції не було зовсім і всі 25 % виборців, які голосували за інші партії, залишилися не представленими взагалі. Аналогічно на виборах у Джибуті в 1992 р. за схемою представницького голосування всі 65 місць у парламенті здобула партія “Народна асамблея за прогрес”, яка набрала 75 % голосів. Індекс пропорційності виборчої системи у випадку мажоритарної виборчої формули коливається в Західній Європі навколо 80, а у випадку застосування пропорційної формули – від 86 (Іспанія) до 98 (Австрія, Данія, Німеччина). Значною є різниця у пропорційності і серед систем відносної більшості. Наприклад, результати виборів до американського Конгресу, що відбулися в 1980 р. відрізнялись від показника абсолютної пропорційності на 6 %, в той час як у виборах 1981 р. до Національної Асамблеї у Франції ця різниця становила 21 %. За певних умов непропорційні виборчі системи, такі як голосування за принципом відносної більшості, можуть дати в цілому порівняно пропорційні результати. Так склалося у південноафриканській країні Малаві у 1994 р. Провідна політична партія “Об’єднаний демократичний фронт” отримала на цих виборах 46 % голосів і 48 % місць у парламенті, Партія конгресу Малаві набрала 34 % голосів і здобула 32 % місць, а “Альянс за демократію” набрав 19 % голосів і отримав 20 % місць. Загальний рівень пропорційності був достатньо високим, однак це не була пропорційна система і її не можна відносити до цього виду систем. А проявилось це в тому, що кількість “зайвих” голосів в даному випадку все одно становила майже четвертину всіх голосів виборців. В умовах застосування сімнадцяти систем пропорційного представництва в країнах сталих демократій Європи пропорційність представництва є на 8 % більшою, ніж в умовах систем відносної більшості. Між найпропорційнішою австрійською системою пропорційного представництва та французькою системою відносної більшості ця різниця становить 20 %, але перевага австрійської системи над системою, за якою у США обирається Конгрес і яка є найбільш пропорційною серед усіх систем відносної більшості, дорівнює 5 %. 2) Рівень пропорційності виборчої системи зростає разом із зростанням величини виборчого округу. Іншими словами, чим більший виборчий округ, тим слабшою є деформація результатів виборів. У країнах, де використовуються великі виборчі округи – Австрії, Нідерландах, Німеччині та Швеції, - показник пропорційності вищий, ніж у Іспанії, де використовують малі виборчі округи. “…зі збільшенням розмірів округу,- зазначають Р. Таагепера та М. Шугарт,- визначають точніше співвідношення між частками голосів, які одержали партії на виборах, та часткою отриманих ними місць”. Правдивість цього загалом є очевидною у випадках, в яких здійснено зміну виборчого права, яка полягає у зменшенні кількості виборчих округів. Наприклад, у випадку зменшення кількості одномандатних округів в Ісландії у 1959 р. і заміни їх багатомандатними округами – індекс пропорційності збільшився вчетверо. Подібний ефект зумовила зміна виборчого права в Австрії у 1971 р., де трьохкратне зменшення кількості виборчих округів зумовило досягнення індексу пропорційності близького до ідеалу – 99. Винятком є виборче право Німеччини, в якій високий рівень індексу пропорційності (98) поєднується з малою кількістю округів (2). 3) Рівень пропорційності зростає зі стабілізацією партійної системи і зменшенням ефективної кількості партій. У випадку з мажоритарними системами найбільша деформація має місце в V Республіці у Франції та в Канаді, найменша ж – в США та Великій Британії. У рамках пропорційних виборчих систем найвищий ступінь пропорційності належить Австрії та Німеччині, які є прикладами двохпартійних систем. Натомість найнижчу пропорційність спостерігаємо в Іспанії, Греції, Фінляндії, Норвегії, Португалії, Бельгії та Швейцарії. Є це державами, де ефективна кількість партій перевищує 3. З цього правила є однак певні винятки. Належить до них насамперед Данія, в якій висока ефективна кількість партій (5,4) поєднується з високим рівнем пропорційності (98,0) та Італія до 1994 року (відповідно 5,2 і 95). 4) Зростання рівня пропорційності корелюється з т.зв. вирівнювальним розподілом мандатів, особливо там, де передбачена постійна кількість місць, які розподіляються в такий спосіб. До держав, в яких виборче законодавство зумовило такі наслідки належать Німеччина (50 % мандатів розподіляються таким чином), Данія (20 %), Швеція (11 %) та Норвегія (5 %). За винятком Норвегії, належать вони до групи держав, в яких пропорційність виборчих систем є найвищою. 5) Застосування виборчого бар’єру, всупереч очікуванням, не впливає на зменшення пропорційності виборчих систем. Три держави Західної Європи, в яких величина індексу пропорційності є найвищою (і становить 98), застосовують одночасно виборчі бар’єри: Німеччина – 5 %, Австрія – 4 %, Данія – 3 %. У Швеції та Норвегії, в яких виборчий бар’єр становить 4 %, індекс пропорційності є значно вищим (відповідно 96 і 93) ніж в Іспанії, яка застосовує 3 % виборчий бар’єр. Підтверджує це гіпотезу, що репресивність виборчого бар’єру буває перебільшеною. Можна далі повідомити, що правдоподібність збільшення величини індексу пропорційності є найвищим у випадку поєднання чотирьох чинників: пропорційної виборчої формули (особливо класичної формули Сен-Лагю); значного розміру виборчого округу; стабілізації багатопартійної системи; застосування принципу вирівнювання розподілу мандатів. Загалом встановлено, що найвищий рівень пропорційності зумовлює поєднання наступних чотирьох факторів: пропорційних виборів, великого виборчого округу, стабілізацією багатопартійної системи та використання другого рівня розподілу мандатів.

Право кубометру (кубічний закон, кубічне правило). Закономірність сформована в 1909 р. Дж. Сміттом для характеристики диспропорційності мажоритарних виборчих систем. Заключається в твердженні, що пропорція мандатів, отриманих двома сильнішими партіями є кубометром пропорції здобутих нею голосів. Скажімо партія, яка виграла загальні вибори: 55 % голосів проти 45 % матиме депутатські місця у співвідношенні 64, 6 % до 35, 6 %. Дальші дослідження М. Г. Кандела і А. Стюарта (1950) довели, що це співвідношення кубів було результатом географічного розподілу голосів, поданих за кожну партію, і що цей збільшуваний ефект дії виборчої системи в Британії мав тенденцію зменшуватись. Слід звернути увагу, що кубічне правило та його узагальнення застосовні тільки до співвідношення голосів між двома провідними партіями. Треті партії, як-от британські ліберал-демократи, набагато більше страждають від недопредставництва, якщо подані за них голоси розподілені рівномірно, натомість концентровані треті партії, як-от ольстерські юніоністи, можуть отримати не менш високу (а то й вищу) частку парламентських місць, ніж частка поданих за них голосів.

Система вирівнювання. Одна з виборчих процедур, яка використовується в пропорційній виборчій системі для “вирівнювання” деформації пропорціоналізму, яка виявляється при розподілі мандатів в окремих територіальних округах. Полягає у тому, що невелика частина мандатів (від десяти до двадцяти відсотків) заздалегідь виділяється для розподілу в загальнодержавному масштабі. Використовується в Данії та Швеції.

3.4. Класифікація виборчих систем за рівнем пропорційності. Більшість дослідників виборчих систем погоджуються, що усі без винятку різновиди пропорційної виборчої системи призводять до деформації результатів виборів. За цим критерієм прийнято виділяти три типи пропорційних виборчих систем: пропорційні системи, які повною мірою реалізують принцип пропорційності; пропорційні системи з недостатнім рівнем пропорційності; пропорційні системи, які застосовують виборчі бар’єри, які cуттєво змінюють характер представництва.

Істотно пропорційні виборчі системи. Такі виборчі системи, які достатньо чітко відображають структуру преференцій виборців, виражену в акті голосування. Характеризуються вони досить високим рівнем пропорційності (більше 95), низькою величиною пункту перелому (нижче 10). До цієї групи відносять виборчі системи Австрії, Данії, Німеччини, Голландії, Ірландії і Швеції.

Напівпропорційні виборчі системи. Напівпропорційні системи – це системи, в яких процес розподілу місць в парламенті на основі результатів виборів можна охарактеризувати, як щось середнє між пропорційністю, яку пропонують системи пропорційного представництва, і мажоритарністю, притаманною мажоритарним виборчим системам. Дві найбільш розповсюджені напівпропорційні системи – це система голосування без права передачі голосу іншому кандидату і паралельна (або змішана) система. При голосуванні без права передачі голосу кожен виборець має один голос, але на кожен виборчий округ припадає по кілька місць, що належатимуть кандидатам у депутати, які отримали найбільшу кількість голосів. Це означає, що в чотиримандатному окрузі кандидатові в середньому необхідно отримати трохи більше 20 % голосів, щоб бути обраним. Така система дає змогу обирати кандидатів від політичних партій, які перебувають у меншості, і в цілому покращує пропорційність представництва в парламенті. Паралельні системи використовують схеми як пропорційного голосування, так і мажоритарних округів (один переможець), але на відміну від змішаних систем паралельні системи з їх партійними списками не компенсують диспропорційність, що виникає в мажоритарних округах. Паралельні системи знайшли широке застосування у нових демократичних державах Африки і колишнього Радянського Союзу. Cьогодні 22 країни (або 10 %) світу, де проводяться прямі вибори парламенту, застосовують напівпропорційні системи. Загальна кількість людей, які ними користуються становить близько півмільярда чоловік. Найбільшими країнами, які застосовують класичні паралельні системи є Росія (148 млн. чол.) і Японія (125 млн. чол.).

Системи поміркованої деформації. Виборчі системи, які вирізняються нижчим рівнем пропорційності (від 85 до 94), більш середнім рівнем пункту перелому (в межах від 10 до 25) чи середньою величиною фактору зменшення ефективної кількості партій (від 10 до 20). Виборчі системи цього типу зустрічаємо у Фінляндії, Греції, Норвегії, Португалії та Італії.

Дискримінаційні системи. Такі виборчі системи, які не відповідають структурі преференцій виборців і зумовлюють значну підпрезентацію малих партій. До їх рис відносяться – низький рівень пропорційності (нижче 85), висока величина пункту перелому (більше 25) та високий рівень зменшення ефективної кількості партій (понад 20). До цієї групи належать мажоритарні системи Великобританії і V Республіки у Франції, а також іспанські виборчі системи, засновані на формулі д’Ондта. Див. Рівень пропорційності виборчих систем.

Класифікація виборчих систем за способом їх становленням. Виборчі системи, де вже реалізовано принцип вільних виборів, можна поділити на три великі категорії: А) виборчі системи, що постали еволюційно й мають тривалу історію. Наприклад, англомовні і скандинавські країни мають тривалу історію вільних виборів, їх виборчі системи існують вже століття і навіть більше. У сучасній політичній термінології існує поняття “країни Заходу”, яке стосується 24-х країн з усталеними виборчими системами, а саме: Австралії, Австрії, Бельгії, Великобританії, Греції, Данії, Ізраїлю, Ірландії, Ісландії, Іспанії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Німеччини, Нової Зеландії, Норвегії, Португалії, США, Швейцарії, Швеції, Франції, Фінляндії та Японії. Ця група країн об’єднує держави, де принцип вільного вибору впроваджено в життя повною мірою. Вибори є підвалиною демократичного процесу; тому-то члени згаданої вище групи характеризуються як країни з демократичним політичним режимом. Б) виборчі системи, що постали внаслідок зміни конституційного ладу кілька десятків років тому. Сьогодні Франція, Німеччина, Італія та Австрія мають тривкі виборчі системи. Але у кожній з цих країн нині діючу конституцію було створено після другої світової війни, і зміна режиму, як правило, супроводжувалася змінами у виборчій системі. Більше того, у процесі різкої еволюції виборча система може проявити інші властивості. Так, у Німеччині під час національних виборів у 1980 р. соціал-демократи і християнські демократи забезпечили собі 87 % голосів і відповідно 89 % місць у парламенті, тоді як у 1949 р. ці цифри становили відповідно 60 % і 67 %, В) виборчі системи, що тільки постали після встановлення нового конституційного ладу. Сьогодні Іспанія, Португалія і Греція проводять вибори на альтернативній основі, але виборча система країни, яка тільки-но впровадила у життя принцип вільного вибору після періоду авторитарного правління, ще не може бути закріплена інституційно у певній мірі. Посткомуністичні країни Європи, поки що не можна віднести до демократичних: це є країни з політичним режимом перехідного типу. Виборчі системи, що застосовуються тут завжди були далекими від виборчих систем західних демократій, які відзначаються конкурентністю боротьби за владу та відкритим характером останньої. Як теоретично, так і на практиці виборча система радянського стилю характеризується як “відбіркова”, оскільки вона не припускає наявності в окремому виборчому окрузі більше ніж одного кандидата. Виборчі системи у посткомуністичних країнах сьогодні мають перехідний характер.

Література:

Бебик В. М. Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручник.- К., 2009, Основні види виборчих систем, с. 300-306, Виборча інженерія, с. 413-417.

Білоус А. О. Парламент України: розташування сил. Виборчі системи: світ і Україна.- К., 1995.

Гельман В. Я. Создавая правила игры: российское избирательное законодательство переходного периода // Полис, 1997, № 4, с. 125-147.

Гледдіш К. Першорядність конкретного // Глобальне відродження демократії / За заг. ред. Л. Раймонда і М. Ф. Платтнера.- Львів, 2004, с. 258-270.

Голосов Г. В. Пределы электоральной инженерии: смешанные “несвязанные” избирательные системы в новых демократиях // Полис, 1996, № 4.

Демократичний потенціал пропорційних виборчих систем / С. Конончук, О. Ярош, С. Горобчишина; Укр. Незалеж. Центр політ. Дослідж.- К., 2009.

Дешко Т. Інструментарій аналізу виборчих систем // Наукові записки НаУКМА. Політичні науки, 2005, Т. 45, с. 50-55.

Межпарламентский союз.- Женева, 1993.

Дюверже М. Политические партии.- М., 2000.

Заляев Р. И. Избирательные системы и их возможности в реализации демократического принципа политического представительства // Проблемы политической науки.- Казань, 1994, с. 98-119.

Избирательные системы и партии в буржуазном государстве.- М., 1979.

Избирательные системы мира.- М., 1961.

Избирательные системы. Сравнительное исследование мирового опыта. Збірник виборчих законів країн Центральної та Східної Європи / Міжнародна Фундація Виборчих систем (IFES).- Вашингтон, 2002.

Кіс Т. Виборчі системи та їхні політичні наслідки // Нова Політика, 1996, №№ 2, 4.

Кокс Г. Ціна голосу. Стратегічна координація у виборчих системах світу.- Одеса, 2003.

Кондорсе. Про форму виборів.- Львів, 2004, с. 77-121.

Лейпхарт А. Конституционные альтернативы для новых демократий // Политология. Хрестоматия / Под ред. М. А. Василика.- М., 2000, с. 421-436.

Мазур О. Г. Виборчі системи: світовий досвід.- Луганськ, 1999.

Маклаков В. В. Избирательное право и избирательные системы буржуазных и развивающихся стран. Учебн. Пособие.- М., 1987.

Нолен Д. Избирательные системы // Технология и организация выборных кампаний: зарубежный и отечественный опыт.- М., 1993, с. 54-62.

Поліщук І. Політичні партії як суб’єкти виборчого процесу // Політичний менеджмент, 2005, № 6(15), с. 42-49.

Примуш М. Політичні партії на виборах. Виборче законодавство як засіб організації партійної діяльності // Віче, 2003, № 10, с. 47-52.

Примуш М. Політичні партії та виборчий процес // Право України, 2001, № 3, с. 124- 143.

Пропорційні виборчі системи із відкритими та закритими списками для парламентських та місцевих виборів: матеріали семінару.- К., 2005.

Роль избирательных законов в формировании парламентов Восточной Европы.- http:// www.ndi.ru/ARCHIVE/Russian/Elect_Law/Elect_Law.shtml

Рибачук М. Ф. Політичні партії в Україні та виборчий процес // Вибори і референдуми в Україні: проблеми теорії і практики.- К., 2001, с.62-78.

Романюк А. Оцінка переваг і проблем пропорційної виборчої системи на прикладі країн Західної Європи та у світлі парламентських виборів в Україні у 2006 році // Вибори та демократія, 2006, № 3, с. 7.

Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика.- Львів, 2005, с. 132-169.

Рябов С. Політичні вибори.- К., 1998, с.30-33.

Рыбаков А. В. Избирательное право и избирательные системы // Полис, 1992, № 5-6.

Скрипкина Ж. Б. Избирательные системы и технологии: Учебн. Пособие.- М., 2007.

Сотникова О. Введение в типологию избирательных систем // Ойкумена.- Харьков, 2005, Вып. 3, с. 20-28.

Співак В. І. Політичні партії, виборчі блоки партій, їх правова культура у виборчому процесі // Вибори і референдуми в Україні: проблеми теорії і практики.- К., 2001, с.78-87.

Сучасний виборчий PR / кер. авт. кол. В. В. Лісничий.- К., 2004, с. 42- 48.

Таагпера Р., Шугарт М. С. Описание избирательных систем // Партии и выборы. Хрестоматия / Отв. ред. и сост. Н. В. Анохина, Е. Ю. Мелешкина.- М., 2004, с. 135-133.

Шаповал В. Десятирічна діяльність Центральної виборчої комісії // Вибори та демократія, 2007, № 4, с. 96-103.

Demokracje zachodnioeropejskie. Analiza porownawcza / Pod red. A. Antoszewskiego i R. Herbuta.- Wroclaw: Wyd-wo Wroclawskiego Un-tu, 1997.

Farrel D. Electoral Systems: A Comparative Introduction.- NY: Palgrave, 2001.-XIII.

Ishijama J. T. Electoral Rules and Party Nomination Strategies in Ethnically Cleaved Societies. The Estonian Translational Election of 1990 // Communist and Post-communist studies, 1994, № 27 (2), p. 177-192.

Nohlen D. Prawo wyborcze i system partyjny. O teorii systemow wyborczych.- Warszawa, 2004.

Lijphart A. Electoral Systems and Party Systems: A Study of Twenty-Seven Democracies, 1945-1990.- Oxford: Oxford University Press, 1994.

Pomper G. M. Voters, Elections, and Parties. The Practice of Democratic Theory.- New Brunswick and London: Transaction Publishers, 1992.

Taagepera R., Shugart M. Seats and Votes: The Effects and Deterninants of Electoral Systems.- New Haven: Yale University Press, 1989.

Zubek V. The Threshold of Poland’s Transition: 1989 Electoral Campaign as the Last Act of a United Solidarity // Studies in Comparative Communism, 1991, Vol. XXIV, № 4, p. 355-377.