2. Пропорційна виборча система.

2.1. Пропорційність (принцип пропорційного представництва). З лат. Proporcionalis – той, що має правильне співвідношення. Принцип представлення через окремі групи інтересів ширших суспільних утворень. Схема, з допомогою якої прагнуть забезпечити, щоб кожна фракція, група й партія всього загалу виборців була репрезентована у виборній асамблеї чи комітеті пропорційно до свого розміру. Розглядається як основний принцип пропорційної виборчої системи. За пропорційної системи виборний законодавчий орган представляє собою макет усього суспільства, представляючи різні інтереси, погляди на та партійну ідентифікацію адекватно до реального розкладу сил. Така система сприяє зростанню політичної ваги партій, які представляють існуючі меншини. Депутатські мандати розподіляються тут пропорційно, відповідно до загальної кількості зібраних кандидатами, партіями та виборчими блоками голосів. Такий механізм забезпечує справедливе політичне представництво, а отже, і представницький уряд. Пропорційне представництво також сприяє зростанню політичної соціалізації, тим самим знижуючи відчуженість громадян від політичного процесу. Вважається, що вперше принцип пропорційності обґрунтував французький політичний діяч, граф Г. Мірабо (1749-1791) у 1789 р. Внаслідок застосування даного принципу парламент має більш-менш адекватно відображати існуючу в суспільстві систему політичних переконань і преференцій. Принцип пропорційності надзвичайно добре узгоджується з головною засадою демократії – плюралізмом ідей і правом більшості. Концепція пропорційності напрочуд невловима (що становить одну з причин, чому так багато схем пропорційного представництва). Про наслідки пропорційного представництва багато сперечаються, є й суперечки з приводу її доцільності. Соціологічний закон Дюверже утверджує зв’язок між мажоритарною виборчою системою і двопартійною системою, а також між пропорційним представництвом та багатопартійною системою. Другий зв’язок слабший за перший. Проте більшість аргументів на користь пропорційного представництва спираються на погляд, що цей зв’язок справді існує. Натомість опоненти пропорційного представництва стверджують, що воно призводить до нестабільності й безвідповідального урядування, а його прихильники заявляють, що всі альтернативи несправедливі. Отже, одностайності в цьому питанні не існує. Конструктивний аргумент про бажаність пропорційного представництва у будь-якому випадку слід зосереджувати на тому, чи існує ймовірність, що в даному випадку друга частина закону Дюверже зберігає слушність, на тому, чи існувала б яка-небудь тенденція до багатопартійності незалежно від пропорційного представництва, а також на тому, якому намірові відповідає дана виборча схема: обрати представницький орган чи ухвалювати постанови. Якщо йдеться про другий намір, ті, хто пише про правила голосування, повинні шукати радше якогось мажоритарного, ніж пропорційного принципу. Але абсолютний пропорцірналізм може існувати як теоретичний ідеал, концептуально пов'язаний з ідеальною демократією. Нині принцип пропорційного представництва при формуванні вищих органів влади закріплений у конституціях Австрії, Бельгії, Естонії, Ірландії, Ісландії, Іспанії, Латвії, Нідерландів, Польщі, Чехії, Швейцарії, Швеції та інших держав, у т. ч. й в Україні.

2.2. Пропорційна виборча система (система пропорційного представництва). Пропорційне представництво виходить з ідеї, що вплив партії має відповідати кількості виборців, які голосують за неї. Було б помилкою сприймати поняття ”пропорційна система” як таке, що означає якусь окрему виборчу систему. Це є узагальнюючий термін, що означає цілу групу різних систем, єдиним спільним елементом яких є пропорційний розподіл мандатів відповідно до співвідношення поданих за кандидатів голосів. Загалом же пропорційну систему можуть суттєво відрізнятися між собою. Вважається, що найкраще пропорційність забезпечується за допомогою партійних списків, але цього результату можна так само легко досягти, якщо пропорційний компонент змішаної системи використати для компенсації диспропорційності, що виникає в результаті голосування в мажоритарних виборчих округах. Разом з тим пропорційне голосування з правом передачі голосу іншому кандидату також може виявитись ефективним. Так, голосування з правом передачі голосу іншому кандидату, де виборці голосують у багатомандатних округах, вказують, в якому порядку вони віддають перевагу запропонованим кандидатам, є ще одним давно відомим варіантом виборчої системи. Історично, пропорційні виборчі системи з’явились пізніше ніж мажоритарні. У Європі до кінця XIX ст. переважали виборчі системи звичайної більшості, з голосуванням у два й більше тури. До держав, які застосовували таку виборчу систему належали Австрія, Німеччина, Італія, Голландія та Норвегія. Сьогодні пропорційні виборчі системи найпоширеніші у країнах Західної Європи. Два важливих фактори впливали на прийняття пропорційної системи на території континентальної Європи. Перший – це проблема етнічних і релігійних меншин; пропорційна система призначалася для забезпечення представництва меншості, і таким чином, нейтралізації потенційної загрози національній єдності й політичній стабільності. “Не було випадковим те,- пише С. Роккан, - що найперші зрушення в напрямку пропорційного представництва спостерігалися в найбільш гетерогенних в етнічному відношенні країнах”. Другий чинник – це динамічність процесу демократизації. Дана система прийшла під гаслами справедливості, політичної рівноваги та поваги прав меншості й часто пов’язується з ідеєю адекватного представництва всіх провідних політичних сил. Вона була прийнята “через конвергенцію тиску знизу і зверху. Зростаючий робітничий клас,- зазначає С. Роккан,- вимагав зменшення порогу представництва для того, аби отримати доступ до законодавчої влади, і найбільш перелякані з давно усталених партій вимагали пропорційної системи для захисту своєї позиції від нових хвиль мобілізованих виборців, які виникли в результаті всезагального виборчого права”. За пропорційної системи виборний законодавчий орган представляє собою макет усього суспільства, відображаючи різні інтереси, погляди та партійну ідентифікацію адекватно до реального розкладу сил в суспільстві. Ідея пропорційної виборчої системи була обгрунтована Л. Сен-Жюстом ще в 1793 р., але почала застосовуватися лише наприкінці XIX ст. У 1885 р. в Антверпені відбулася конференція, організована прихильниками пропорційної виборчої системи (за участю математика Віктора д’Oндта). В ухвалі конференції охарактеризовано систему звичайної більшості як таку, що обмежує свободи виборців, яка провокує зловживання і викривлення волі електорату, одночасно визнаючи, що цього можливо уникнути застосовуючи метод д’Oндта. Перші кроки до впровадження пропорційного представництва були зроблені в найбільш гетерогенних (в етнічному відношенні) європейських країнах, вже у 1855 р. пропорційну виборчу систему запровадила Данія, у 1888 р. – Сербія, у 1899 р. - Бельгія, а згодом в 1891 р. вона була використана на виборах до Установчих зборів Швейцарії, в 1905 р. запроваджена в Моравії, а в 1906 р. - Фінляндії. Запровадження тут елементів представництва меншин стало необхідним кроком у стратегії національної консолідації. У країнах з різними мовами і релігіями мажоритарна виборча система могла б загрожувати існуванню політичної системи. Згодом вимоги пропорційного представництва з’явились у більш гомогенних в культурному плані державах. У більшості випадків перемога нового принципу представництва досягалась шляхом одночасного тиску знизу та зверху. Робітничий клас, що набирав сили хотів знизити бар’єр представництва, щоб отримати доступ до законодавчих органів, і найбільш перелякані старі партії вимагали пропорційного представництва для захисту свого становища від нових хвиль, мобілізованих загальним виборчим правом, виборців. Сьогодні пропорційні виборчі системи найпоширеніші у країнах Західної Європи, де лише дві країни – Великобританія та Франція – застосовують чисту мажоритарну систему звичайної більшості (в Німеччині і, від 1993 р. в Італії застосовується змішана виборча система, де половина складу нижньої палати парламенту в Німеччині і три чверті в Італії обирається в мажоритарних виборчих округах, а решта мандатів виборюються на основі системи партійних списків). Нині вона існує більш ніж у 60 країнах і застосовується частіше від мажоритарної виборчої системи. Самі ж форми пропорційного представництва характеризуються значною різноманітністю. Не вдаючись до детальної характеристики відмінностей між різновидами пропорційних виборчих систем корисно все ж таки провести різницю між крайнім варіантом пропорційного представництва, при якому на шляху малих партій виникає мало перешкод, та поміркованим її варіантом. Останній обмежує вплив малих партій застосовуючи малі виборчі округи та виборчі бар’єри. Голландська, ізраїльська та італійські системи є прикладами крайнього варіанту пропорційного представництва, а німецька та шведська – прикладами її поміркованого варіанту. Сьогодні нараховується 152 різновиди пропорційних систем. Головна особливість пропорційної системи полягає у тому, що один депутатський мандат не може бути пропорційно поділеним, тому передбачено багатомандатні округи. Чиста форма пропорційної системи може функціонувати лише за умов наявності загальнонаціональної згоди щодо основних питань суспільного життя. На жаль, така ситуація виникає дуже рідко, тому виборча система мусить бути максимально пристосована до реального життя. Цим, власне, і пояснюється існування кількох різновидів пропорційної виборчої системи. Хоча лише Ірландія застосовує “чисту” пропорційну систему, різні її варіанти діють при обранні однієї з палат парламенту в Австралії, Німеччині та Японії. Важко знайти дві країни, де б ці форми збігалися в деталях. Однак всі вони без винятку мають певні спільні риси й грунтуються на двох засадах. Це, по-перше, необхідність визначення так званого виборчого метра, і по-друге, принцип умовної передачі голосів. При пропорційній виборчій системі на загальнодержавному рівні виборці голосують за політичні партії в масштабі всієї країни, виборчі округи є багатомандатними; у невеликих за розмірами мононаціональних державах може існувати єдиний загальнонаціональний виборчий округ, межі якого збігаються з межами земель, провінцій, областей та ін.; установлюється відсотковий бар’єр, щоб відтіснити маловпливові партії і забезпечити політичну структурованість парламенту; згідно з принципом пропорційного представництва місця в окрузі розподіляються пропорційно кількості поданих за партію голосів. У межах пропорційної системи використовують різноманітні способи обрахунку результатів виборів. Враховуючи те, що вибори практично завжди мають партійний характер, виборці голосують не за окремі кандидатури, а за партійні списки. Пропорційна система фактично виступає узагальнюючим поняттям, яке охоплює значну різноманітність варіантів. Зокрема виділяють пропорційну виборчу систему з повним пропорційним представництвом (єдиним загальнонаціональним виборчим округом); з обмеженим пропорційним представництвом, пропорційну система із закритими списками; пропорційну систему із преференціями; виборчу система панашаж; систему єдиного перехідного голосу. За пропорційної виборчої системи застосовуються різні види виборчих округів: загальнонаціональний, великі, середні та малі. Зазвичай більшість країн поєднують їх. Існує закономірність: що більші округи, то чіткіше виявляються переваги пропорціоналізму. Ідеальним варіантом є той, коли вся країна розглядається як єдиний виборчий округ. Періодично поділ території країни на відповідні виборчі округи уточнюється, що зумовлюється рухливістю населення. Підставою для їх зміни є дані загальнонаціональних переписів населення. Очевидно, що пропрційні системи є найскладнішими. Адже пропорційність визначається одразу кількома факторами: розміром виборчого округу чи рівнем розподілу мандатів, задіяною формулою цього розподілу, наявністю чи відсутністю виборчого бар’єру. Крім того, пропорційні системи можуть надавати чи не надавати можливість вибору окремих кандидатів. Всі наведені чинники є, принаймні до певної міри, незалежними один від одного, тобто їх комбінації можуть бути дуже різними та чисельними. Загалом вважається, що країни, де застосовується пропорційна виборча система мають відносно вищий рівень демократії, ніж країни, де вона не застосовується. У той же час, як свідчить досвід, невдале застосування цієї системи здатне призвести до погіршення рівня демократії в країні. Так, історія Німеччини має два зовсім різні приклади застосування системи пропорційного представництва – у Веймарській республіці та у Федеративній Німеччині, і тому добре ілюструє небезпеку поспішних узагальнень щодо неї. Ця система зробила значний внесок у піднесенні до влади Гітлера, але у Чехословаччині – країні, де не існувало значних розбіжностей з політичних, економічних иа соціальних питань – у міжвоєнний період така система прислужилась до зміцнення демократії. Ця виборча система підтримувала демократичний режим і в Італії, але країну відзначали високий ступінь поляризації та урядової нестабільності. У даному разі також не можна покладати всю відповідальність за таке становище на дану систему. Очевидно, політична культура є більш визначальним чинником, ніж виборчі системи, тобто існують реальні можливості нейтралізації негативних властивостей виборчої системи, зберігаючи при цьому її випробувані переваги. У глибоко розмежованому суспільстві, яке на той час існувало в Італії, система пропорційного представництва привносить надзвичайно важливий за таких умов елемент гнучкості. Досвід скандинавських країн взагалі руйнує уявлення про систему пропорційного представництва як джерело політичної нестабільності й слабкості уряду: саме вона була вирішальним фактором постійної переваги соціал-демократів та відповідного стилю урядування. Вплив пропорційної системи на політичну систему Греції та країн Бенілюксу теж відзначається неоднозначністю у різні періоди. Особливо показовим є приклад Греції, де пропорційна система у 1950-х рр. спричинила появу хитких коаліцій, у 1967 р. – до військового перевороту, а з 1974 р. – забезпечувала наявність стабільного уряду. До соціальних змін у 1960-х рр. у Голландії і до підняття мовного питання у Бельгії, що призвело до появи нових партій, пропорційна система забезпечувала існування у цих країнах стабільного коаліційного уряду. У даному разі дестабілізуючий потенціал мовного конфлікту та економічного спаду виявився значно більшим за той, який несе у собі ця виборча система. Пропорційну систему застосовують у 57 країнах світу: Австрії, Бельгії, Греції, Данії, Ізраїлі, Ірландії, Ісландії, Іспанії, Італії, Люксембургу, Нідерландах, Німеччині, Норвегії, Португалії, Фінляндії, Швеції, Швейцарії. У країнах Латинської Америки використовується лише пропорційна виборча система. У Франції та Італії свого часу відмовилися від пропорційної виборчої системи, оскільки партійний принцип проведення політичних виборів не сприяв тут формуванню міцного й стабільного уряду. Нині 75 незалежних держав та напівавтономних територій у світі, які використовують прямі вибори (35 %) застосовують системи пропорційного представництва. Пропорційні виборчі системи використовуються у країнах загальна кількість населення яких становить 1,2 млрд. чол. До найбільших країн, в яких використовується пропорційне представництво за партійними списками, належить Індонезія (191 млн. чол.), хоча в основному ця система застосовується у середнього розміру країнах Західної Європи, Латинської Америки і Африки. Пропорційна виборча система голосування за партійними списками поширена в країнах Східної Європи, але переважає в країнах Західної Європи (61 %). Разом різні види пропорційних систем складають три четвертих усіх виборчих систем у Західній Європі.

Переваги та недоліки пропорційної виборчої системи. У пропорційних виборчих системах загальне голосування використовується головним чином як засіб виявлення народних симпатій, що сприяє кращій інституалізації, артикудяції та представництву існуючих соціальних інтересів. А як показує досвід, основу принципу пропорційного представництва становлять не виборці, а політичні партії. Вибори тут спрямовані на досягнення якомога більшої відповідності між поданим за партію числом голосів та одержаним нею представництвом у парламенті. З огляду на це пропорційна виборча система вважається більш справедливою, ніж системи більшості. Вона забезпечує обрання репрезентативного представницького органу. Для багатьох молодих демократичних держав, особливо тих, де спостерігається глибокий поділ суспільства, однією з найголовніших умов демократичної консолідації є залучення до роботи в парламенті усіх значних суспільних груп. Якщо і більшість, і меншість не будуть представлені в цих політичних системах, що зароджуються, то наслідки можуть бути катастрофічними. Дж. Сарторі до позитивів системи пропорційного представництва відносив той факт, що вона стала “найкоротшим і найефективнішим засобом для прогресивної інтеграції антисистемних, зовнішньостворених партій (головним чином соціалістичних і католицьких) у ліберал-демократичну структуру”. Ця система дає змогу уникнути дестабілізуючих та “несправедливих” результатів, характерних для мажоритарних виборчих систем. Стримують великі партії від отримання надмірної переваги і дають можливість малим партіям здобути місця в парламенті навіть без надто великої кількості голосів. Кількість “зайвих” голосів залишається незначною, майже всі голоси в пропорційній системі йдуть в рахунок обраних кандидатів. Це підвищує переконання виборців в тому, що їхні голоси не пропадають намарно і мають вплив на результати виборів, нехай навіть цей вплив буде невеликим. Ці системи дають змогу невеликим партіям здобути представництво в парламенті. Будь-яка політична партія, навіть з кількома відсотками голосів виборців, може бути представлена в парламенті, якщо, звичайно, виборчий бар’єр не буде надмірно високий. У цьому й полягає принцип максимального представництва, який може відігравати ключову роль для стабільності розколотого суспільства і має свої переваги для всіх демократичних держав. Однак “твердження про те, що пропорційна система сприяє представництву “меншості”,- зазначає Гі Ладейре,- є справедливим почасти: пропорційне представництво дає добре організованій групі тиску – чи то союзу, чи то релігії, етнічній групі або ідеологічній фракції – шанс здобути місця. Партія, яка поляризує одне важливе питання, що представляє суспільний інтерес, таке, наприклад, як захист навколишнього середовища, буде приваблювати виборців. Розділення електорату в такий спосіб має тенденцію до підсилення конфліктів у суспільстві.” Наприклад, запровадження пропорційної системи на місцевих та європейських виборах у Франції протягом 1980-х рр. уможливило зростання популярності крайньоправого Національного Фронту Ж-М. Ле Пена. З підйомом фронту, у свою чергу, розпочалося формування чисельних “антирасистських” угруповань лівого крила, не менш нетерпимих, ніж сам Національний Фронт. Така нездорова ситуація може бути віднесена значною мірою до пропорційної системи. Тенденція пропорційного представництва надавати екстремістським партіям шанс брати участь у формуванні уряду є навіть більш проблематичною. Така партія може елімінувати своїх партнерів по коаліції за допомогою внутрішнього перевороту, як це зробили фашисти під керівництвом Муссоліні в Італії у 1920-х рр. Без пропорційного представництва комуністи і нацисти, ймовірно, не змогли б взяти штурмом німецьку політичну сцену у 1930-х рр. Можна також продемонструвати, що пропорційна система є небезпечною для країн, які стикаються з етнічними та культурними розколами. У Бельгії, наприклад, мовні партії виникли після того, як відбулося введення пропорційного представництва. Бельгійська політика перетворилася на простий антагонізм між голландськомовними фламандцями та франкомовними валлонами. Без монархії в якості цементу її національної єдності, Бельгія могла розпастися на частини. А. Лейпхарт навпаки вважає, що пропорційна система сприяє формуванню в державі консенсусної демократії. Ці системи заохочують партії включати до своїх списків кандидатів, що представляють різні соціальні верстви. Пропорційні системи стимулюють партії до отримання максимальної кількості голосів на загальнодержавному рівні, незалежно від регіону проживання виборців. Кожен голос, навіть з регіону, де партія має слабку підтримку, йде в загальний рахунок партії під час виборчої боротьби за місця у парламенті. Відомий російський державознавець В. Водовозов зазначав, що пропорційна система “...дає можливість приходити до парламенту особам, імена яких відомі не тільки в їхньому селі та в найближчій місцевості; вона не дає простору патріотизму та інтересам місцевої церковної дзвіниці, замінюючи їх патріотизмом та інтересами країни”. Можливо, цей аспект не слід переоцінювати, але, як свідчить приклад ПАР, пропорційна система створює політичні передумови для формування партіями багаторасових і багатоетнічних списків кандидатів. Ці системи дають більше шансів представникам культурних та інших меншин бути обраними. Якщо, як це часто трапляється, поведінка електорату залежить від суспільно-культурних поділів у суспільстві, пропорційні виборчі системи можуть забезпечити парламентське представництво як більшості, так і різних меншин. Система заохочує партії формувати збалансовані списки кандидатів, які задовольняють широкий спектр виборців. Наприклад, Національні збори ПАР, обрані в 1994 р., складалися на 54 % з чорношкірих кандидатів, на 32 % з білих, на 7 % зі змішаних рас і на 8 % з індіанців. Парламент Намібії так само складається з представників різних етнічних груп. Ці системи також дають більше шансів жінкам пройти до парламенту. Пропорційні системи вважаються сприятливішими за мажоритарні системи з точки зору обрання жінок. Суть в тому, що партії можуть використовувати свої списки для підтримки жінок-політиків і залучення до свого електорату тих виборців, які бажають підтримати кандидатів-жінок, не позбавляючи їх при цьому можливості висловитися й за інші важливі питання. Хоча така залежність між пропорційним представництвом та обранням жінок характерна передовсім для західних демократичних держав, аналогічна закономірність спостерігається і в країнах молодої демократії, зокрема, в Африці (ПАР, Мозамбік), Центральній та Південній Америці (Аргентина, Бразилія, Коста-Рика). Ці системи стримують регіональний поділ. Оскільки при пропорційному представництві невеликі партії отримують незначну кількість місць, то це практично виключає ситуацію, при якій одна партія отримує всі мандати від однієї провінції чи округу. Ці системи забезпечують більш ефективну організацію державної влади. Поширеним є твердження, що у розвинутих демократичних країнах влада, обрана за представницькою системою, ефективніша, ніж та, що обрана за мажоритарною системою відносної більшості. Досвід західноєвропейських держав свідчить, що парламентська система пропорційного представництва сприятливо впливає на довговічність уряду, підвищує активність виборців та сприяє економічному зростанню країни. Логічним поясненням такого припущення є те, що постійні зміни між двома ідеологічно полярними партіями, які чергуються при владі при мажоритарній системі голосування за принципом відносної більшості, унеможливлює довгострокове економічне планування, в той час як уряд, сформований на основі широкої пропорційно представленої коаліції, забезпечує стабільність та послідовність у процесі прийняття рішень, що сприяє розвитку держави в цілому. Ці системи забезпечують більш наочний розподіл влади між партіями та групами інтересів. У багатьох нових демократичних країнах неможливо уникнути необхідності ділити владу між більшістю народу, чиї представники тримають в руках політичну владу, та невеликою кількістю тих, кому належить економічна могутність. Там, де більшість переважає у парламенті, переговори між різними владними угрупованнями менш помітні, менш прозорі та менш підзвітні. Доведено, що пропорційне представництво, зокрема, в країнах Африки, забезпечує представництво всіх інтересів у парламенті й дає більшу надію на те, що рішення прийматимуться на очах у громадськості і в інтересах широких верств суспільства. До того ж за цієї системи стають непотрібними додаткові вибори, які потрібно проводити в рамках мажоритарної системи у разі вибуття депутата. У таких випадках його місце займає наступний за списком кандидат, що здешевлює процедуру виборів. На думку А. Лейпхарта саме парламентсько-пропорційні системи майже незмінно демонструють кращі результати, особливо стосовно представництва, захисту інтересів меншості, виборчої активності й контролю над безробіттям. Тому для творців демократичних конституційних проектів у нових демократіях він радить звернути особливу увагу на парламентсько-пропорційну систему. “Емпіричні дані та громадська думка у демократичних суспільствах,- пише він,- є серйозним аргументом на користь того, що пропорційна система і парламентаризм створюють серйозну основу, аби пропонувати пропорційну систему і показати парламентаризм та пропорційне представництво найбільш розсудливим вибором для нових демократій”. Системи пропорційного представництва критикують з двох основних причин: по-перше, за їхню тенденцію до формування коаліційних урядів з усіма їхніми вадами, і по-друге, за неспроможність декотрих з цих систем забезпечити міцний географічний зв’язок між депутатом та його виборцями. Коаліційні уряди часто неохоче виробляють непопулярні рішення з-за опору деяких партнерів по коаліції. Формування коаліційного уряду веде до законодавчого “ступору” і подальшої нездатності проводити послідовну політику щодо найважливіших проблем. У цьому аспекті широке представництво наводиться як недолік. У Ізраїлі, приміром, екстремістські релігійні партії часто відіграють важливу роль при формуванні уряду. Формується правляча коаліція, у якій немає достатнього порозуміння щодо необхідного політичного курсу і яка не користується підтримкою серед населення. Так, Палестинська проблема в Ізраїлі, можливо, ніколи не вирішиться, якщо виборча система Ізраїлю не буде змінена. Це особливо небезпечно під час перехідного періоду, коли на новий уряд покладаються високі надії. Коаліційні кабінети та поділені на фракції уряди національної єдності можуть стати на заваді швидкому та узгодженому прийняттю рішень. Пропорційному представництву характерна фрагментаризація партійної системи і вона сприяє цій фрагментаризації. Такий поляризований плюралізм може дати малим партіям можливість вимагати від більших партій вступати з ними в переговори про створення коаліції. Таким створеним “за розрахунком” коаліціям інколи протиставляють сильніші коаліції, створені “по любові” в рамках інших виборчих систем, де встановлюється певна залежність партій від голосів прихильників інших партій. При пропорційній системі може бути важко усунути досить велику партію від влади. Коли уряд формується коаліційно, деякі політичні партії практично постійно присутні в ньому, незважаючи на спади у рівні підтримки виборців. У Нідерландах Християнсько-демократична партія залишалась одним з провідних партнерів при формуванні уряду протягом 17 років, незважаючи на зменшення частки голосів, отриманих на виборах, а німецька Партія вільних демократів змогла брати участь в усіх урядах, що існували після закінчення Другої світової війни. Інколи коаліції можуть бути політично абсурдними: нещодавно у Греції праві увійшли в змову з комуністами для того, аби недорустити соціалістів до членства в уряді. Політичні аннали скандинавських країн представляють численні приклади таких випадків, коли єдина партія, яка могла б осягнути великих здобутків на даних виборах, виявляється неспроможною знайти партнерів та була змушена залишатися в опозиції. Загалом пропорційне представництво покладає відповідальність за вибір як персоналу, так і політики нового уряду на партійних лідерів, розмірковування яких відбувається поза сферою ока громадськості та після того, як були підраховані всі голоси. Таким чином маємо справу з відмінностями між різними типами виборчих систем у способах запровадження політичних компромісів. Просту систему голосування за партійними списками при розподілі мандатів за одним загальнодержавним округом, як у Намібії чи Ізраїлі, часто критикують за руйнування зв’язку між виборцями та їх депутатами у парламенті. Виборці не мають можливості знати, хто конкретно представлятиме їх, їхнє місто, район, село. Так само виборці не можуть відхилити кандидатуру особи, яка на їх думку, погано виконує свої обов’язки. Особливо гостро критикують цей аспект пропорційних систем при їх використанні в аграрних країнах та країнах, що розвиваються, де виборці здебільшого ідентифікують себе з регіоном їх проживання, аніж з певною політичною партією. Конкретні переваги місцевого представництва можна оцінювати по-різному, але незаперечно, що коли жертвують місцевим представництвом задля пропорційності, це порушує зв’язок між виборцями і законодавцями. Це є однією з причин того, чому увагу реформаторів виборчої системи привернули так звані змішані системи як, наприклад, німецька система додаткового членства. Так само систему загальнонаціональних пропорційних виборів за закритими партійними списками критикують за те, що вона віддає занадто багато влади в руки партійного центру і вищого керівництва партії. Місце кандидата у партійному списку, а отже, і ймовірність, з якою він може потрапити в парламент, залежить від прихильності партійних босів, а стосунки з виборцями відходять на задній план. Має місце слабкість зв’язків між депутатом і виборцями; існує серйозна залежність депутатів від своїх партій та керівництва, що значно обмежує депутатів і може вплинути на процес обговорення і прийняття важливих законодавчих актів. Пропорційна система також формально не допускає самовисунення незалежних кандидатів. Відповідальність депутатів тут має перш за все партійний характер, тобто мандат так само є імперативним, але депутатський обов’язок визначається вже не наказами виборців, а партійною дисципліною. Вибори за пропорційною системою значною мірою мають безособовий характер – адже виборцеві пропонують визначити вподобання не до персони кандидата, а до політичних програм і платформ. Крім того використання пропорційної системи передбачає існування вже усталеної партійної структури, бо виборці мають голосувати передовсім за партію, а не за окремого кандидата чи групу кандидатів. Отже, запровадити пропорційну систему буде важко у країнах, де партій немає або вони існують лише у зародковому стані чи мають аморфну партійну структуру. За даної системи можуть отримати представництво в органах державної влади політичні сили, що не мають підтримки в масштабах усієї держави. І нарешті, складність пропорційних систем полягає у тому, що вони часто є маловідомими для багатьох країн, що мають за плечима історію англійського чи французького колоніального завоювання і окремі варіанти таких систем надто складні для розуміння виборцями і адміністративного забезпечення виборчого процесу. Ф. Герменс називає пропорційні системи “троянським конем демократії” з огляду на те, що зумовлюють вони значну мультиплікацію політичних партій, заохочуючи їх до дезінтеграції, радикалізації, до формування непотрібних і нетривких коаліцій. Критики пропорційних систем вважають, що вони стимулюють багатопартійність, яка приводить до політичної дестабілізації, що особливо виразно видно на прикладі Веймарської Республіки та IV Республіки у Франції. Дану оцінку можна підтвердити на прикладі Італії, де вину за неефективне функціонування І Республіки покладають на існування тут пропорційної виборчої системи, що змусило в 1993 р. перейти до застосування змішаної виборчої системи. Однак видається, що однозначний зв’язок політичної нестабільності з пропорційними виборчими системами є дещо спрощеним. Так держави, з найвищою кількістю ефективних партій – Фінляндія, Швейцарія, Бельгія та Данія, застосовують пропорційну виборчу систему, а їх політична стабільність, яка вимірюється тривалістю існування урядових кабінетів відноситься до числа найнижчих. Однак, такі держави як Австрія чи Греція (а частково також і Німеччина) характеризуються низьким числом ефективних партій і відносно високим рівнем політичної стабільності, незважаючи на застосування тут пропорційної виборчої системи. Це не дає підстав зробити однозначний висновок, про детермінантну залежність між типом виборчої системи і політичною стабільністю. Дана система робить високою вірогідність існування урядів меншості. Рідко коли трапляється так, що одна партія отримує підтримку половини чи більшої частини електорату, тому фіксування багатопартійної системи є невід’ємним наслідком застосування даної виборчої системи. Ця система сприяє формуванню малих партій. У парламентах семи країн ЄС, які застосовують дану систему щонайменше один мандат мають в середньому вісім партій. У шести ж країнах, де діє система відносної більшості нормальним є представництво п’яти партій, дві з яких мають значно більше депутатів, ніж решта. Система пропорційного представництва не визначає, скільки партій буде представлено у виборчому органі; вона лише сприяє більшій кількості партій, ніж це робить система відносної більшості, і становить певну, хоча й можливу для подолання, перешкоду для утворення однієї чи двох очевидно провідних партій або блоків. Італія та Франція свого часу відмовились від пропорційної виборчої системи на користь мажоритарної виборчої системи. Заміною в 1993 р. пропорційної виборчої системи мажоритарною (щодо ¾ складу Сенату і Палати представників) в Італії розраховували на зменшення ефективної кількості партій, а також рівня фракційності партійної системи. Однак надії ці невиправдалися. У виборах 1994 р. ефективна кількість партій була найвищою з 1946 р., а конкуренція набрала трьохстороннього і значно радикальнішого характеру, незважаючи на скорочення ідеологічної дистанції поміж головними політичними силами. У цілому необхідно підкреслити, що значення і саму суть пропорційних виборчих систем не слід переоцінювати. Їх можна розглядати як засіб наближення до більш-менш справедливого представництва і в жодному разі не як метод досягнення абсолютного результату. У наш час пропорційне представництво не розглядається як форма, що забезпечує дзеркальне відображення всього різноманітного спектру політичних поглядів, смаків і переконань, які існують у суспільстві. У пропорційному представництві, швидше вбачають можливість реалізації політичними партіями, через відповідні державні структури, своїх програмних цілей і установок.

Пропорційне представництво і економічне зростання. На питання, яка форма демократії є найбільш сприятливою для економічного розвитку, відповісти дуже важко,- вважає А. Лейпхарт. Це він пояснює відсутністю достатньої кількості прикладів усталених демократій аби дати однозначну оцінку. Однак традиційна мудрість щодо того, що економічний розвиток вимагає об’єднаного і рішучого керівництва сильного президента або домінуючого кабінету вестмінстерської системи,- на думку вченого,- не викликає особливої довіри. Перш за все, якби широка виконавча влада, яка повинна укладати більше компромісних і дружніх угод, була менш ефективною у запровадженні економічної політики, ніж домінуюча і виключна виконавча влада, тоді, мабуть, авторитарна форма правління, вільна від втручання законодавчої влади або внутрішньої незгоди, була би оптимальною. Ця аргументація – часте вибачення за повалення демократичних урядів в країнах “третього світу” у 1960-х і 1970-х рр. – сьогодні є повністю дискредитованою. Звичайно, ми все ж таки маємо декілька прикладів економічного чуда, спричиненого авторитарними режимами, такими, як в Південній Кореї та на Тайвані, але їх більш, ніж врівноважують сумні економічні показники майже всіх недемократичних урядів в Африці, Латинській Америці та Східній Європі. По-друге, багато британських вчених, особливо, видатний політолог С. Е. Файнер, дійшли висновку, що економічний розвиток вимагає не стільки сильної руки, як стабільної. Розмірковуючи над низькою економічною ефективністю Британії у період після Другої світової війни, вони стверджували, що кожна з правлячих партій фактично забезпечувала достатньо сильне керівництво у виробленні стратегічного курсу економічної політики, але такі альтернативи в урядах були занадто “необмеженими і несподіваними”, та виникали “між двома сильно поляризованими партіями, де кожна прагне скасовувати значну частину законодавчої бази своїх попередників”. Все що треба, стверджують вони, це “більша стабільність і послідовність” та “більша поміркованість у політиці”, яку можна було б досягнути в результаті переходу до пропорційного представництва й коаліційних урядів, які з більшою мірою ймовірності будуть за своєю орієнтацією будуть центристськими. Цей аргумент може рівною мірою стосоватися як розвинутих країн, так і країн, що розвиваються. По-третє, аргумент на користь сильної президентської або вестмінстерської моделі врядування є найбільш привабливим там, де потрібне швидке прийняття рішень. Це означає, що в зовнішній і оборонній політиці системи з парламентським пропорційним представництвом можуть опинитися у невигідному становищі. Однак у розробці економічної політики швидкість не є надто важливою – швидкі рішення не обов’язково є мудрими рішеннями. Чому ми тоді наполягаємо на недовірі економічній ефективності демократичних систем, які втягуються у широкі консультації та переговори, спрямовані на досягнення високого ступеню консенсусу? Одна з причин полягає у тому, що багатопартійні й коаліційні уряди, здається, перебувають у безладі, в стані сварки і недієздатності, на протилежність до чіткої влади сильних президентів та сильних однопартійних кабінетів. Але нам не слід зваблювати самих себе зовнішніми проявами. Детальніший огляд президентських республік виявляє те, що більшість успішних випадків – такі, як Сполучені Штати, Коста-Ріка й Чилі до 1970-х рр. – є щонайменше так само суперечливими і, фактично, скоріше схильними до паралічу і безвихідного становища, ніж до вироблення жорсткого і ефективного стратегічного курсу економічної політики. У будь-якому випадку, дискусія має відбуватися не про урядову естетику, а про дійсну ефективність. Незаперечна вишуканість вестмінстерської моделі не є вагомою причиною для її запозичення. Поширений скептицизм щодо економічної спроможності систем парламентського пропорційного представництва походить зі сплутання сили уряду з його ефективністю. На коротких дистанціях однопартійні кабінети або президенти можуть бути здатними виробляти економічну політику з більшою легкістю і швидкістю. Однак на довгих дистанціях політика, підтримувана широким консенсусом, має більше шансів на успішну реалізацію, ніж політика, запроваджувана “сильним” урядом всупереч бажанням значущих груп інтересів. Підбиваючи підсумок,- зазначає А. Лейпхарт,- можна сказати, що система парламентського пропорційного представництва є явно кращою, аніж більшість її альтернатив, у справах примирення етнічних розбіжностей та для уникнення гострих країв при виробленні стратегічного курсу економічної політики. Аргумент стосовно того, що міркування урядової ефективності уповноважують відмову від системи парламентського пропорційного представництва для країн, що розвиваються, просто не є переконливим. Творці конституцій в нових демократіях зроблять самим собі і своїм країнам погану послугу, ігноруючи цю привабливу демократичну модель.