2. 4. Способи голосування.

Балотування (з лат. ballotare – обирати кулями). Вирішення якогось питання або вибори членів будь-якого органу, комісії тощо голосуванням. Колись одним з поширених способів таємного голосування було опускання до урни білих і чорних куль – звідти й термін. Тепер цим словом позначають будь-яке голосування, що полягає у виборі голосуючими одного з двох крайніх способів ставлення до вирішуваного питання – прийняття чи заперечення. Голосування є одним із основних методів здійснення вибору між конкуруючими політичними силами. Воно являє собою вирішальний момент у всьому процесі прийняття політичних рішень. Реалізація права на голос тим чи іншим чином кожного разу є виявленням інтересів різних груп населення, індивідуальної системи цінностей, планів щодо кар'єри тощо. Голосування є перевіреним механізмом, що дозволяє виборцям визначати своїх депутатів, досягати згоди щодо легітимності тієї чи іншої політики, а також відкидати варіанти її здійснення певним чином, у разі, якщо вони не знайдуть загальної підтримки в процесі політичної (або ринкової) взаємодії різних соціальних груп.

Категоричне та ординарне (преференційне) голосування. Категоричне голосування – це такий тип голосування, який передбачає, що виборець має право вибрати лише одного зі списку претендентів незалежно від того, що претендентом може бути окремий кандидат у депутати або політична партія (виборчий блок). У чистому вигляді категоричне голосування вимагає, щоб виборець категорично заявив: “Я надаю перевагу даній партії (кандидату) над рештою.” Даний тип голосування характерний для Данії, Іспанії, Нідерландів, Німеччини, Португалії, Сполученого Королівства та Франції. Ординарне (преференційне) голосування, на відміну від категоричного голосування, передбачає, що виборець має право у бюлетені для голосування зазначити свої преференції щодо зазначених кандидатів. У цьому випадку партійні списки зазвичай складають за алфавітом. Таким чином виборець голосує не лише за партію, а за окремих її представників. Застосування преференційних виборчих списків неможливе за умов загальнонаціонального виборчого округу, оскільки виборці повинні знати основних кандидатів від партій. Відповідно, депутатами стають ті партійні кандидати, які отримали найбільшу кількість преференцій виборців. Це сприяє тому, що партійні кандидати змушені усвідомлювати, що для їхнього обрання їм потрібна не лише партійна підтримка, а й політична підтримка виборців. Це змушує політиків значно активніше працювати публічно, приділяти інтересам виборців значно більшу увагу, ніж у випадку з закритими партійними списками. Такого роду модель застосовують, зокрема, в Польщі (на виборах до Сейму), Фінляндії (парламент), Чеській Республіці (Палата депутатів – нижня палата парламенту). Преференційне голосування добре кореспондується з внутрішньопартійною або внутріблоковою фракційністю. Конкуруючі всередині партії чи блоку середовища з допомогою преференційного голосування отримують таким чином змогу винести внутрішнє питання на суд виборців. Якщо офіційні лідери не отримують достатньої підтримки з боку виборців, то це змушує партію переглядати формальну структуру партійного лідерства. Однак багато виборчих систем дають можливість виборцям проголосувати більш ніж за одного претендента (індивідуального кандидата чи партію) на одну й ту ж посаду, не вводячи ординарного бюлетеню. Наприклад, виборці можуть наділятися правом обирати одночасно і загальнонаціональних і місцевих представників у один і той же законодавчий орган (Мексика, Гватемала, Ісландія). Надання кожному виборцю більш ніж одного голосу робить вибір багатшим і це є вже ані категоричним ані ординарним голосуванням. До широти вибору, який забезпечує ординарний бюлетень, наближаються виборчі системи, які використовують так зване кумулятивне голосування. Преференційне голосування в пропорційних системах означає лише вищу міру вибору порівняно з ”закритими списками”. Як таке воно є кроком уперед, але не здатне компенсувати особливості політичного матеріалу – соціальних груп, які оформилися політично,- в разі виникнення такої потреби. Крім того, преференційне голосування втрачає сенс, якщо партія (або інший колективний суб’єкт) здобуває більше мандатів в окрузі, еіж висунула кандидатів у списку. Преференційне голосування (як і будь-який інший вид голосування) не вільне від фальстфікацій, якщо поставити їх за мету. Тим не менше, вищий рівень прозорості, який досягається у моделі з преференційним голосуванням, неодмінно спонукатиме партії прискіпливіше добирати кадри, стимулюватиме розвиток внутрішньопартійної демократії, сприятиме окресленню поля ідеологічної компетенції партій та зрештою формуванню системи партійної відповідальності.

Голосування та виборчий бюлетень. Метод голосування щільно пов’язаним з формою виборчого бюлетеню. Таблиця, подана нижче чітко вказує на цей зв'язок. Найпростішою формою є голосування окремим індивідуальним (персональним) голосом. У випадку інших методів мова йде про обдуманий голос виборців – первісна мета теоретиків пропорційної виборчої системи.

Цей намір найкраще реалізується у випадку пропорційної виборчої системи та у т.зв. системі єдиного голосу, що передається, яка застосовується в Ірландії. У тому випадку виразно видно вплив методу передачі голосів на партійну систему і стосунки з більшістю. Друга та третя з найсильніших партій можуть через рекомендації своїм виборцям у такий спосіб впливати на голосування, а обидві ці партії можуть зібрати разом більше голосів та депутатських мандатів, ніж найбільша партія.

Методи голосування:

* Передача поодинокого голосу. Кожен виборець має один голос.

* Передача преференційного голосу. Своїм голосом виборець може висловити ставлення до визначеного кандидата у списку.

* Передача значної кількості голосів. Кожен виборець має кілька голосів або стільки голосів, скільки є представників для обрання у виборчому окрузі.

* Обмежена передача значної кількості голосів. Кількість голосів виборців є меншою від кількості представників, які обираються у даному виборчому окрузі.

* Передача альтернативного голосу. Виборець може віддати подвійний, потрійний чи почетвірний голос.

* Кумуляція голосів. Виборець може віддати кілька голосів за одного кандидата.

* Мішанина (панашаж). Виборець може розділити свій голос за кандидатів з різних списках.

* Система двох голосів. Виборець має два голоси – один за кандидата партії в мажоритарному окрузі, а другий за партійний список на рівні виборчого округу.

Досвід деяких держав (Фінляндія, Голландія, Австрія і т.д.) показує, що або виборець рідко використовує преференційні голоси, або пороги, що дозволяють робити остаточні зміни є такими високими, що вплив відкритих чи вільних списків на користь представництва партії у парламенті є незначним. Відіграє він швидше у руках виборця роль механізму, що дозволяє йому впливати на вибір кандидата своєї партії, а тим самим на персональний склад парламенту завдяки можливості модифікації представленого партіями порядку кандидатів у виборчому списку через передачу преференційних голосів. Преференційний голос може бути одночасно важливим у рамках внутрішньопартійної конкуренції і впливати на неї. У Італії наприклад дійшло до того, що в християнських демократів, де фракції часто мають ознаки партії в партії, під час виборів до Європарламенту в 1984 р. представляли в одному виборчому окрузі у списку значно більшу кількість кандидатів, ніж обиралося представників, оскільки не можна було досягнути внутріпартійного консенсусу щодо кандидатів. У цьому випадку партія залишила за виборцем остаточне право розібратися у внутріпартійній дискусії. Система двох голосів у Німеччині дає виборцеві можливість віддати голос, зорієнтований на конкретну особу, що однак не впливає на кількість мандатів, які здобуваються партією через партійний список у даному виборчому окрузі. Такий голос успішно використовується у тактичній виборчій діяльності.

Cпособи голосування в країнах Європейського Союзу. Незалежно від того, чи йдеться про призначення місцевих, регіональних та національних властей, чи про вибори депутатів до Європейського парламенту у країнах Європейського Союзу застосовують наступні методи голосування:

Пропорційне представництво є найпоширенішим способом голосування для загалу країн Європейського Союзу; проте його наслідки дуже відрізняються залежно від країни, що дуже добре свідчить про відсутність механічного характеру цих наслідків. Лише в трьох країнах (якщо зробити виняток для муніципальних виборів у Греції) вибори відбуваються не за системою пропорційного представництва: у Франції та Великій Британії; ірландський спосіб голосування в дійсності наближається до пропорційного представництва. Італія ж готується до того, щоб відмовитись від нього. Слід додати: якщо у Великій Британії спосіб голосування ніколи не змінювався, попри численні пропозиції в цьому напрямку, то у Франції зміни способу голосування впродовж останнього століття відбуваються часто і розглядаються як нормальне явище, тоді як в інших країнах було здійснено лише незначні модифікації щодо розподілу залишків при підрахунках за пропорційного представництва. Якщо пропорційне представництво і є найпоширенішим способом голосування, то його умови значно відрізняються: у деяких країнах (зокрема в Бельгії) допускалися панашаж та голосування з правом зміни порядку кандидатур у списках; такий порядок також ще донедавна існував в Італії; в решті країн ідеться про об’єднані списки. Способи розподілу залишків дуже індивідуальні й можуть слугувати об’єднанню голосів навколо найсильніших партій, як і виборчий поріг, що може використовуватися для запобігання надмірному розпорошенню голосів. Без сумніву, саме 5-% виборчий поріг найбільше сприяв (у механізмі способу балотування) спрощенню німецької системи партій, тим паче що він так само ефективно функціонує на федеральному рівні, як і на рівні земель при проведенні місцевих виборів. Порівняння способів голосування і систем партій допомагає розумінню відносного характеру впливу цих механізмів; і коли ними, безперечно, ніяк не можна нехтувати, то поряд існує ціла низка інших чинників, які сприяють спрощенню, чи, навпаки, ускладненню систем партій. Зокрема, застосування системи повного пропорційного представництва на національному рівні не завадило Португалії досягти рангу стабільної парламентської демократії; двічі, у 1986 та 1991 рр., виборці віддали свою абсолютну більшість голосів одній політичній партії.