2.3. Розподіл пропорційних систем за рівнем пропорційного представництва.

Пропорційна система з повним пропорційним представництвом (єдиним загальнонаціональним округом). Різновид пропорційної виборчої системи при якому існує єдиний виборчий округ, який включає всю територію країни. Застосовується у Нідерландах, Ізраїлі, Парагваї, Молдові, Словенії.

Пропорційна система з обмеженим пропорційним представництвом. Різновид пропорційної виборчої системи у якій вибори відбуваються в декількох багатомандатних виборчих округах, на рівні яких розподіляються й парламентські місця. У такому випадку існує певна відмінність між кількістю голосів, отриманих партією в результаті виборів по всій країні, та кількістю її представників у законодавчому органі. Досить складно домогтися розподілу, який би найточніше відображав вплив кожної партії чи коаліції, тому місця в парламенті можуть отримати партії, які не мають підтримки в масштабі всієї країни. За такої системи розподіл депутатських мандатів відбувається в два етапи: на першому визначаються виборчі квоти, а на другому відбувається розподіл зайвих голосів і незаповнених місць; виборці голосують за списки кандидатів; кандидати від партій обираються за партійними списками тільки в багатомандатних округах.

2.4. Система партійних списків. Для більшості пропорційних систем притаманне голосування за партійними списками. Дані системи застосовується в усіх країнах континентальної Європи за винятком Франції. Вибори за партійними списками у найпростішому своєму варіанті передбачають, що кожна політична партія пропонує на розгляд виборців список кандидатів. Система партійних списків передбачає, що в межах кожного виборчого округу виборець голосує за партійний список. Виборці голосують за партії, а ті отримують свою частку місць у парламенті пропорційно до кількості отриманих голосів виборців. Кандидати заповнюють місця, отримані партією, відповідно до їхнього місця у партійному списку. Максимальна кількість кандидатів від партії у списку може дорівнювати кількості депутатських місць, що виборюються у межах цього виборчого округу. Ще донедавна дані системи не сприймались прихильниками принципу пропорційного представництва в англосаксонських країнах. Проте у 1976 р. Комісія товариства Ганзарда у справах виборчої реформи під головуванням лорда Блейка рекомендувала впровадити у Великобританії німецький варіант виборчої системи, а 1977 р., напередодні перших у країні виборів до Європарламенту, лейбористський уряд запропонував застосувати для їх проведення виборчу систему Фінляндії. Однак палата громад відхилила цю пропозицію. Існує багато різновидів системи партійних списків, і всі вони мають різні політичні наслідки, то ж було б помилково трактувати цей термін як поняття, що означає окрему виборчу систему. Всі подібні системи можна класифікувати за чотирма критеріями, а саме: є список загальнонаціональним чи регіональним; відбувається пропорційний розподіл мандатів на національному рівні чи в округах; голосують виборці за списки в цілому чи також за окремих кандидатів; якими є походження і розмір виборчого бар’єру. Системи загальнонаціональних списків застосовується лише в Ізраїлі та Нідердандах. У Ізраїлі виборчі округи відсутні взагалі, а у Нідерландах вони не визначають кількість мандатів, яку отримає кожна партія. У округах тут визначаються лише прізвища кандидатів, які заповнять отримані партією місця у парламенті. Решта країн, де діють системи партійних списків, користується регіональними списками та багатомандатними округами; виняток становить лише Німеччина, у якій регіональні списки поєднуються з одномандатними округами. У країнах, що застосовують системи загальнонаціональних списків, пропорційний розподіл мандатів відбувається також на національному рівні. Інші країни можуть організовувати цей процес або на національному, або на регіональному рівні. У Данії, Італії та Німеччині було обрано останній з варіантів. При цьому пропорційність представництва у національному масштабі забезпечується дорозподілом спеціально для цього зарезервованих парламентських мандатів. Водночас її ступінь значно менший за той, що досягається в умовах застосування альтернативного варіанта. Більше того, малим партіям значно легше забезпечити своє представництво, якщо мандати розподіляються на національному рівні: навіть якщо така партія не має вагомої підтримки у жодному окремому взятому регіоні, сукупна її підтримка у кількох регіонах може виявитись достатньою для того, щоб кандидати від цієї партії потрапили до виборного органу. Різні системи пропорційних списків пропонують виборцям голосувати або за закриті списки, або за окремих кандидатів у відкритих списках. Так, громадяни Ізраїлю мають найбільш обмежений вибір: вони змушені голосувати лише за символіку тієї чи іншої партії, добір же кандидатів кожна партія проводить на власний розсуд. Така система представляє приклад закритого списку. У Німеччині виборці також голосують за партії в цілому. Водночас варіант німецької системи, що його запропонувало Товариство Ганзарда у 1976 р. і який забезпечує пропорційність представництва шляхом обрання кращих з переможених кандидатів в одномандатних округах, можна розглядати як систему “прихованого списку”: виборці можуть не знати, які кандидати перебувають у ньому, що є несумісним зі справжнім списком. Переважна кількість країн припускає певний, але часто досить обмежений вибір з-поміж кандидатів. Типовим для відповідних виборчих систем – систем гнучкого списку – є бюлетень для голосування, що використовується у Бельгії. Цей бюлетень пропонує виборцеві голосувати за список в цілому, погоджуючись з визначеним партією розташуванням кандидатів (так званий case de lete) , або вносити зміни у запропонований порядок; у першому випадку відповідна позначка робиться вгорі бюлетеня, інакше ж виборець позначає власну градацію кандидатів. Приклад фінської системи відкритого списку демонструє можливість надання громадянам ширшої можливості вибору при голосуванні. У виборчій практиці Фінляндії відсутнє поняття case de lete; прізвища кандидатів розташовані у списку в алфавітному порядку, і виборець, голосуючи за того чи іншого кандидата, ставить позначку поряд з його прізвищем. За системи так званих вільних списків, що застосовується у Швейцарії та Люксембурзі, виборцеві також не пропонується впорядкований партією список. Проте тут, на відміну від Фінляндії, виборець має стільки голосів, скільки мусить бути обрано депутатів від округу. Обидві ці системи встановлюють громадський контроль над визначенням порядку розташування кандидатів у вузькому партійному колі. Крім того, системи партійних списків, особливо при розподілі мандатів на національному рівні, найповніше забезпечують пропорційне представництво. Насправді, навіть найбільш “чисті” системи загальнонаціональних списків, що діють у Ізраїлі та Нідерландах, не забезпечують абсолютної пропорційності. Кожна система встановлює виборчий бар’єр, що не допускає до влади надто дрібні партії. Взагалі, пропорційність представництва є тим більшою, чим більшою є територіальна одиниця розподілу мандатів. Так, найбільш пропорційними є нідерландська, ірландська, ізраїльська та німецька системи загальнонаціонального списку. Різні правила і формули використовуються і для міжпартійного розподілу мандатів; депутатами стає визначена для кожної партії кількість кандидатів, найближчих до першого місця у списку за результатами проведеного голосування. Системи списків відрізняються між собою методами, які використовуються для перетворення отриманих під час виборів голосів у депутатські мандати.

2.5. Система єдиного перехідного голосу (квотно-преференційна система, виборча система Гер-Кларка). Дану систему розробили у сер. ХІХ ст. й використовували переважно в англомовних країнах. Зараз її використовують на парламентських виборах в Ірландії та Мальті, а також на виборах до провінційних зборів у Північній Ірландії. За цієї системи використовується ординарний бюлетень. Виборці віддають свої голоси лише одному з кандидатів, незалежно від кількості мандатів, які вибирають у цьому виборчому окрузі. Одночасно виборці зазначають порядок, згідно з яким вони б голосували за інших кандидатів. У ході голосування виборці повинні розставити запропонованих кандидатів у порядку преференційності – від найпопулярніших до найменш популярних. Далі для кожного округу застосовується окремий обрахунок мандатів за квотою Друпа (в Ірландії) та за квотою Хагенбаха-Бішофа (на Мальті). Розподіл мандатів здійснюється наступним чином: якщо після обрахунку “перших місць” кандидатів, жоден з них не подолає виборчого бар’єру, виключається кандидат з найменшою кількістю голосів, а його голоси розподіляються між тими, що залишилися на основі зібраних ними “других місць”; якщо один з кандидатів набере встановлену кількість голосів виборців – то отримує мандат, а надлишок розподіляється серед решти кандидатів на основі зібраних ними “других місць”. Цей спосіб перенесення голосів виборців є специфічною рисою даної системи. Застосовуючи даний метод відбувається укомплектування всіх мандатів, що припадають на даний виборчий округ. Розглянемо дію даної системи на прикладі тримандатного виборчого округу, де змагаються сім кандидатів (P,Q,R,S,T,U,V). У голосуванні взяло участь 100 виборців. Результати голосування були наступними:

Оскільки у цій системі голоси надають лише кандидатам з першою преференцією, то для подальшого обчислення враховуються голоси першої преференції та порядок преференцій. Квота Друпа становитиме (100/3 +1) + 1 = 26. Обрахунок голосів та визначення переможця за системи єдиного перехідного голосу буде здійснюватися наступним чином:

Під час першого обчислення зафіксували перші преференції кандидатів. Оскільки голоси кандидата Р набрали квоту Друпа, то він визнається обраним. Його чотири перевищуючі голоси відповідно до того, що кандидатів Q і R порівну зазначали на другій преференції, треба поділити однаково (+2) між кандидатами Q і R під час другого обчислення. Третє обчислення передбачає зняття зі складу претендентів кандидата R, тому що він має найменшу кількість голосів і передати його голоси не кандидату P, який займає другу преференцію, але вже є обраним, а кандидатові Q, який займає третю преференцію. Під час четвертого обчислення знімається зі списку претендентів кандидат Т, його голоси передають кандидатові S, який у його списках займав другу преференцію. Це дає змогу кандидату S отримати мандат; оскільки немає кандидата з другими преференціями, що були зазначені при кандидаті S, то залишкові три голоси більше вже не переносяться і залишаються у нерозподіленому залишку. Під час шостого обчислення черговим кандидатом, чиї голоси повинні бути зняті, є кандидат V. Оскільки виборці, які проголосували за нього, не зазначили більше преферентів, то процедура обчислення на цьому завершується і третім переможцем визначають кандидата U, який мав найбільший показник серед тих, що залишилися. Дана система визнається як така, що найповніше відображає виборчі преференції. До її переваг відноситься великий ступінь свободи виборців, а до недоліків – можливість послаблення єдності політичних партій. У такій системі, на відміну від інших варіантів виборчих систем, виборець має право визначати преферентів зі списків різних політичних партій. Це стимулює партійне керівництво широко залучати до власних партійних списків відомих у регіоні людей. Це дає змогу ефективно обмежити вплив партійних босів на формування списків і посилити роль регіональних організацій партії. Звичайно, партії можуть давати своїм прихильникам рекомендації відносно найкращої для них розстановки преференцій, але цим і обмежується їхній вплив. Якщо політична партія має внутрішні фракції або групи, то виборці, надаючи преференції, можуть впливати на внутрішньопартійну дискусію та на визначення партійного курсу. За цієї системи виборці фактично мають змогу контролювати процес використання поданих ними голосів. Цим дана система відрізняється від інших пропорційних систем, за яких перевага, надана одному партійному кандидатові, може в кінцевому підсумку допомогти іншому кандидатові від тієї ж партії, незважаючи на те, що він може й не подобатися виборцю, оскільки преференції виборців сумуються на користь всього партійного списку, а не окремих його представників. Перевагою даної системи є те, що вона фактично робить непотрібним стратегічне голосування. Ця система вважається виборчою системою з найвищим рівнем пропорційності. У країнах, що її застосовують він коливається від 95 до 100 %. Щоправда дана система є достатньо складною для використання і тому виборці не завжди правильно сприймають її правила. Крім того до недоліків цієї системи належить потенційна можливість негативно впливати на результати голосування, особливо коли в державі використовуються великі виборчі округи. Дана система негативно впливає на внутрішньопартійну єдність, послаблює роль та значення центральних партійних органів на користь регіональних партійних структур.

2.6. Напівпропорційні виборчі системи. Сьогодні єдиною країною, яка застосовує ”чисту” пропорційну систему є Ірландія. Чиста форма пропорційної системи може функціонувати лише за умов наявності загальнонаціональної згоди щодо основних питань суспільного життя. На жаль, така ситуація виникає дуже рідко, тому виборча система мусить бути максимально пристосована до реального життя. Тому переважна більшість виборчих систем є змішаними тобто такими, що поєднують принципи мажоритаризму та пропорціоналізму. Власне через це їх прийнято називати напівпропорційними.

Паралельні системи. У цих системах використовується як голосування за партійними списками, так і голосування у виборчих округах за правилом “виграє той, хто набере більше голосів”, але на відміну від голосування за змішаною системою, голосування за партійними списками не компенсує диспропорційності результатів, отриманих у мажоритарних виборчих округах. Паралельні системи на сьогодні існують у 20 країнах і активно застосовувалися для проектування виборчих систем у 1990-х рр., можливо, тому, що на перший погляд, паралельні системи вдало поєднують переваги голосування за партійними списками і виборів у одномандатних округах. Камерун, Хорватія, Гватемала, Гвінея, Японія, Південна Корея, Нігерія, Росія, Сейшельські Острови і Сомалі використовують мажоритарну виборчу систему відносної більшості поряд з елементами системи голосування за партійними списками, а Албанія, Вірменія, Азербайджан, Грузія і Литва користуються системою голосування у два тури в одномандатних округах. У Андорі використовується система представницького голосування для обрання половини складу парламенту, а в Тунісі, Еквадорі та Сенегалі застосовується напівпропорційна система голосування без права передачі голосу разом з елементами пропорційного представництва. Співвідношення між кількістю мандатів, що розподіляються за пропорційною і мажоритарною виборчою системою, є дуже різною. Тільки в Андоррі й Росії воно становить 50/50. З одного краю в цьому ряду країн стоїть Туніс, де 88 % парламентарів обираються за партійно-представницькою системою і лише 10 – за принципом відносної більшості. Але в більшості випадків це співвідношення набагато рівномірніше. Наприклад, в Японії 60 % кандидатів обираються в одномандатних округах, а решта – за партійними списками. Що стосується диспропорційності, то паралельні системи приносять результати, які є чимось середнім між чистими мажоритарними і чистими пропорційними виборами, хоча в більшості випадків вони справді дають виборцеві можливість вибрати представника в окрузі і визначитися з підтримкою певної політичної партії на національному рівні, оскільки пропонуються два виборчі бюлетені. Другою перевагою цієї системи є те, що коли розподіляється достатня кількість пропорційно-представницьких мандатів, то малі партії, яким не вдалося пройти у мажоритарних округах, можуть отримати місця за пропорційним розподілом з урахуванням кількості відданих за них голосів. І нарешті, ця гібридна система теоретично повинна вносити у партійну систему менше розкольницьких тенденцій, ніж чиста пропорційна система. Разом з тим, ложку дьогтю в цю бочку меду додає те, що ця система може вести до утворення двох груп депутатів, одні з яких чітко прив’язані до конкретних округів і прислуховуються до своїх виборців, а інші, обрані за партійними списками, не мають формальної прив’язки до виборців в округах і слухають передовсім лідерів своїх партій. На додачу до цього паралельні системи не можуть гарантувати в цілому пропорційного представництва, а це означає, що деякі партії можуть залишитися без мандатів, незважаючи на отриману ними суттєву кількість голосів виборців. Паралельні системи також є досить складними і виборці можуть не завжди чітко уявляти, як ці системи працюють.

Система обмеженого голосу. За цією системою кожен виборець в умовах багатомандатного округу має голосів на один менше від кількості мандатів, що припадають на даний виборчий округ. Цей метод застосовувався у період з 1867 р. по 1885 р. на парламентських виборах у деяких округах Великобританії; виборці мали по два та по три голоси відповідно у три- та чотиримандатних округах. Сьогодні дана система застосовується лише в Японії, а також на виборах верхньої палати іспанських Кортесів. Мета впровадження цієї системи полягала у забезпеченні представництва меншості, але при цьому передбачалося, що відповідні політичні партії не виставлятимуть кандидатів більше, ніж число голосів у кожного виборця. У цьому разі голоси прихильників кожної такої партії не розпорошувались, й підтримка 40 % виборців забезпечувала представництво у тримандатному окрузі. Особливим варіантом системи обмеженого голосу є система єдиного фіксованого голосу, яка застосовується в Японії; їй притаманні багатомандатний округ і право виборця лише на один голос. За умови комбінації “японського” варіанту та двомандатного виборчого округу для партії меншості для забезпечення свого представництва достатньо дістати підтримку третини виборців; у разі застосування тримандатного округу представництво партії гарантується навіть 25-відсотковою підтримкою. На загал, мінімально необхідна для представництва партії частка голосів на її підтримку визначається формулою: L/N+L, де L – кількість голосів, яку має кожен виборець, а N – кількість депутатів, що мають бути обрані від даного округу. Як сама система обмеженого голосу, так і її японський варіант покликані компенсувати неспроможність методу відносної більшості забезпечити парламентське представництво меншості виборців. Але водночас вони аж ніяк не гарантують пропорційного співвідношення між зібраними голосами та отриманими мандатами.

Альтернативна система багатомандатного округу. Дана система була розроблена в XIX ст. англійським правником Т. Гером та підтримана Дж. Ст. Мілем. Вона представляє собою продукт вікторіанського індивідуалізму. На противагу традиційній для Сполученого Королівства ідеї про представництво громад, прихильники цієї системи розглядали представництво в першу чергу як персональне; cпочатку вона навіть називалась системою “персонального представництва”. Її автори мали на меті мінімізувати кількість “зайвих” голосів і надати якомога більшому числу виборців можливість обрати депутата, який би відповідав їхнім уподобанням. Альтернативній системі багатомандатного округу властиве, крім власне багатомандатного округу, голосування за преференціями. Обидві ці риси виражають спрямованість системи на забезпечення адекватного представництва політичних поглядів та сприяння вибору кандидатів у депутати як від однієї, так і від різних політичних партій. І дійсно, на відміну від системи партійних списків, де голосування відбувається лише за партії, а можливість вибору поміж кандидатами мінімальна чи відсутня взагалі, дана система надає виборцеві змогу обирати ще й між кандидатами від партії, яку той підтримує. Альтернативна система багатомандатного округу застосовувалась у Ірландській Республіці, Північній Ірландії, Мальті й Тасманії; сьогодні вона діє також у Австралії. Скрізь, крім Австралії, ця система використовувалась у відсталих суспільствах, де ідейно-політична приналежність завжди визначалася не стільки переконаннями соціально-економічного характеру, скільки традиціями роду і племені. Ця система фактично страхує голос виборця, передаючи силу голосу його наступній преференції в разі, якщо кандидат першої преференції виявився неконкурентноздатним або одержав завелику підтримку; при цьому список кандидатів не повинен бути довгим, щоб не обтяжувати виборця своїми розмірами. Дана система є найскладнішою системою пропорційного представництва, проте вона застосовується у деяких країнах, зокрема в Ірландії та Німеччині. Ця система широко використовується британськими професійними об’єднаннями. Вона застосовувалася ще у колишніх багатомандатних університетських округах Великобританії, а у 1918 р. конференція спікерів рекомендувала її й іншим багатомандатним виборчим округам. Дана система застосовувалась з метою забезпечення певного ступеня пропорційності, який був хоч і не таким високим, як в умовах дії системи партійних списків, та все ж значно вищим за той, що існував за системи відносної більшості чи мажоритарної системи. Згадана система працює таким чином. Бюлетень для голосування містить прізвища всіх кандидатів; якщо округ п’ятимандатний, їх приблизно по п’ять від кожної партії, плюс декілька кандидатів від представлених в окрузі меншин. Виборець нумерує прізвища залежно від переваги, яку він надає тому чи іншому кандидату (завдяки цьому таке голосування називається голосування з преференціями). Виборець може голосувати не лише за партію, а й за окремих кандидатів. Після підрахунку голосів встановлюється виборча квота. Вона дорівнює кількості всіх поданих голосів, поділеній на число мандатів плюс один, наприклад п’ятимандатного округу – на шість (5+1). Далі підраховуються перші преференції. Вважається обраним кожен кандидат, сума перших преференцій якого дорівнює чи перевищує виборчу квоту. При цьому будь-який надлишок голосів розподіляється за принципом пропорційності між кандидатами, яким виборці вже обраного кандидата віддали свої другі преференції. Так триває до того моменту, доки виборчу квоту не набере необхідна кількість кандидатів. Як і кожна пропорційна система чи її змішаний варіант, альтернативна система багатомандатного округу створює сприятливі умови для малих партій, особливо якщо на округ виноситься дійсно багато мандатів. На практиці ця система може навіть позбавити найбільшу партію місця при владі (саме так досить часто траплялося в Німеччині та Ірландії). Великою перевагою даної системи є те, що за неї голосування відбувається як за партії так і за кандидатів; це дозволяє виборцеві голосувати за центриста і позбавляти підтримки прихильника крайніх поглядів незалежно від того, хто є кандидат – лідер партії чи рядовий активіст.

Система альтернативного голосування. Різновид виборчої системи із зазначенням кандидатів у порядку віддання переваги (преференція) в одномандатних округах, за якою виборці вказують у виборчих бюлетенях, у якому порядку вони віддають перевагу внесеним у бюлетень кандидатам. За цією системою виборці визначають рейтинг кандидатів у депутати. Виборець ставить цифру “1” навпроти кандидата якому надає перевагу, навпроти наступного – “2”, далі – “3” і т. д. Таким чином, ця система дає виборцям змогу не просто вибрати одного кандидата, а вказати, в якому порядку вони віддають перевагу всім кандидатам. Тому у країнах, де застосовують цю систему, її називають системою голосування з зазначенням кандидатів у порядку надання переваги (з преференціями). Альтернативне голосування також відрізняється від системи голосування за принципом відносної більшості за способом підрахунку голосів. До уваги беруть перші вподобання виборців, тож будь-якого кандидата, який набрав більше половини голосів, проголошують обраним. Якщо жоден з кандидатів не набрав необхідної для обрання кількості голосів, кандидата, ім’я якого назвали першим найменша кількість виборців, відкидають, а подані за нього голоси перерозподіляють між кандидатами, які залишилися, залежно від того, хто вказаний у них під другим номером. Процедуру повторюють, доки котрийсь кандидат не набере в такий спосіб більше половини поданих голосів. Через це систему альтернативного голосування переважно відносять до мажоритарних виборчих систем, оскільки для перемоги кандидатові необхідно отримати не просту, а абсолютну більшість голосів всіх виборців, що взяли участь у голосуванні. Одна з переваг можливості передачі голосів полягає в тому, що при цьому голоси кількох близьких за платформою кандидатів можуть накопичуватися у одного з них, а отже, різні, але споріднені інтереси виборців будуть об’єднуватися, щоб забезпечити їх представництво. Система альтернативного голосування дає змогу зарахувати голоси тих, хто підтримав кандидата, у якого мало шансів на перемогу, іншому кандидатові другого чи третього порядку на вибір самих виборців. Тому деколи кажуть, що ця система найбільше підходить для сильно розділених суспільств, бо вона може змусити кандидатів шукати підтримки не лише серед своїх прямих прихильників, але й серед тих, хто може вказати на них на виборах як альтернативних кандидатів. Щоб залучитися такою “альтернативною” підтримкою, кандидати повинні пропонувати широкі центристські передвиборчі програми, а не зосереджуватися на обмеженому колі сепаратистських чи екстремістських питань. Альтернативне голосування використовують у парламенті Австралії. Досвід застосування альтернативного голосування у відносно стабільному суспільному середовищі Австралії також свідчить на користь наведених аргументів. Крім того, завдяки вимозі про отримання кандидатами підтримки більшості, ця система розширює суспільну підтримку кандидатів-переможців, тим самим посилюючи усвідомлення її легітимності. Характерну для нього взаємозалежність, подвійне голосування і вичерпне голосування, використовують і під час загальних виборів у Франції, а також у британських профспілках і на внутрішніх виборах Лейбористської партії Сполученого Королівства. Оскільки вибори на основі альтернативного голосування не пропорційні, а мажоритарні, вони не забезпечують пропорційності складу зборів, що складаються з багатьох членів. Крім того, вони можуть не забезпечити вибору переможця за Кондорсе і тому досить далекі від ідеальних мажоритарних схем. Разом з тим, альтернативне голосування має низку недоліків. По-перше, для ефективного застосування цієї системи необхідно, щоб виборці були принаймні писемними й вміли рахувати, а через те, що голосування проходить в одномандатних округах, його результати можуть бути диспропорційними порівняно з системами пропорційного представництва. По-друге, навряд чи система альтернативного голосування сприятиме взаємному зближенню різних груп у дуже розрізнених суспільствах, де різні етнічні групи компактно проживають на окремих територіях, і, вона також не виправдовує себе при застосуванні у великих багатомандатних округах. (Єдиним винятком є Науру, де дещо модифікована система альтернативного голосування використовується переважно у двомандатних округах. Кандидатури другої, третьої черги і т. д. отримують певну частку голосу. Кандидат, вказаний у бюлетені першим, отримує один повний голос, другий отримує півголоса, третій – третину голосу і т. д. Якщо ніхто з кандидатів не отримав абсолютної більшості голосів першої черги, то голоси інших черг сумуються, і переможцем вважається той, у кого в результаті буде найбільша кількість голосів). З іншого боку, досвід використання системи альтернативного голосування у Папуа-Новій Гвінеї та Австралії свідчить, що ця система сприяє врівноваженій центристській політиці, дає можливість об’єднувати різні інтереси, і в сприятливому суспільному контексті може стати потужним стимулом для політики злагоди і співробітництва. Сьогодні дану виборчу систему використовують лише в Австралії та Науру й охоплює вона лише 18 млн. чол. Ця система використовувалась також для проведення загальних виборів у Папуа-Новій Гвінеї протягом 1964-1975 рр., а в 1996 р. її було рекомендовано як нову виборчу систему для Фіджі. Отже, ця система є прикладом регіонального поширення виборчих систем: дотепер ця система існувала лише в межах Океанії і швидше за все ця тенденція спостерігатиметься і в майбутньому.

Система голосування без права передачі голосу іншому кандидату (система єдиного фіксованого голосу, квазіпропорційна система). За цією системою кожний виборець має один голос, але в кожному виборчому окрузі розподіляється декілька мандатів. Мандати отримують кандидати у депутати, які набирають більшу кількість голосів. Це означає, що, наприклад, у чотирьохмандатному окрузі необхідно набрати 20 % голосів, щоб вийти в переможці. Таким чином, велика партія, якій, скажімо, вдалося отримати 75 % виборців, швидше за все здобуде 3 з 4 місць. Ця система застосовується у Йорданії, Тайвані та Вануату. Але найбільше вона відома як спосіб формування нижньої палати парламенту Японії у 1948-1993 рр. Найважливіша відмінність між системою голосування без права передачі голосу й мажоритарними системами полягає в тому, що ця система може забезпечити повніше представництво малих партій. Чим більше мандатів розподіляються в окрузі, тим пропорційнішою стає дана система. У Йорданії ця система дала змогу кільком популярним безпартійним про монархістським кандидатам пройти до парламенту, і це вважається плюсом для молодої партійно-політичної системи. З іншого боку, ця система заохочує високу організованість політичних партій, які тісно працюють зі своїм електоратом, підказуючи виборцям, як слід голосувати, щоб забезпечити відповідним партіям максимальну підтримку на виборах. Хоча ця система дає виборцям можливість вибирати серед кількох кандидатів, запропонованих однією партією, вважається, що вона значно менше подрібнює політичну систему, ніж чисто пропорційна система. Понад 45-річний досвід застосування цієї виборчої системи в Японії свідчить про збереження міцної системи з однієї домінуючою політичною партією. І нарешті, цю систему високу оцінюють за легкість застосування й підрахунку голосів. Серед недоліків цієї системи є те, що вона не гарантує пропорційності кінцевих результатів парламентських виборів. Малі партії, які можуть заручитись підтримкою, скажімо, 10 % виборців, чиї голоси до того ж будуть дуже розсіяні, можуть не вибороти жодного місця, в той час як великі партії можуть отримати суттєву “добавку”, яка перетворить відносну більшість голосів виборців на абсолютну більшість у парламенті. У 1980 р. Ліберально-демократична партія Японії здобула 55 % місць, набравши лише 48 % голосів. Пропорційну складову цієї системи можна розширити збільшенням кількості мандатів у багатомандатних округах, але це послабить зв’язок між виборцями і обраними ними депутатами, який так високо цінують прихильники чіткого географічного визначення округів. Серед багатомандатних округів дев’ятимандатні у Йорданії і семимандатні у Вануату – це максимальні за розміром округи в даній системі. Оскільки ця система дає виборцеві лише один голос, вона не особливо стимулює політичні партії апелювали до широкого спектру виборців, узгоджуючи їх інтереси. Як тільки політичні партії заручаються підтримкою достатньої кількості “базового” електорату, їй уже не має потреби звертатись до “аутсайдерів”. Крім того, оскільки від однієї партії за ті самі голоси можуть змагатися різні кандидати, зростає загроза внутрішньопартійного поділу і незлагоди. При цьому зростає акцент на ведення “угодницької” політики, коли політичні діячі “підлещуються” до свого електорату напередодні виборів. І нарешті, система голосування без права передачі голосу вимагає від партій складного стратегічного планування при висуненні кандидатів і боротьбі за голоси: висунення занадто великої кількості кандидатів може виявитися так само непродуктивним, як висунення занадто малої кількості кандидатів; до того ж, величезного значення набуває необхідність партії нагадувати своїм виборцям про необхідність рівномірного розподілу їхніх голосів за всіх кандидатів від відповідної партії.

Cистема партійно-представницького голосування. Виборча система, яка є чимось середнім між мажоритарною ситемою відносної більшості та системою представницького голосування. Як і за принципом відносної більшості, виборці переважно мають лише один голос, але виборчі округи є багатомандатними і виборці роблять свій вибір з-поміж партійних списків, а не незалежних кандидатів. Партія, яка перемагає отримує всі мандати у даному окрузі, й всі кандидати, занесені нею у список, вважаються обраними. Як і при голосуванні за принципом відносної більшості, тут немає необхідності набирати абсолютну більшість голосів. У деяких країнах даний різновид виборчої системи використовується для забезпечення національно збалансованого представництва, оскільки вона дає змогу скласти список кандидатів, в якому представлені різні національності. У Лівані, наприклад, список кожної партії має складатися з представників різних етнічних груп. У Сінгапурі існують як одномандатні, так і багатомандатні округи. У той час як у одномандатних округах депутати обираються за принципом відносної більшості, більшість парламентарів обирається у багатомандатних округах, відомих як округи групового представництва. У таких округах обираються 3-6 депутатів як за партійними списками, так і з-поміж незалежних кандидатів. Серед кандидатів у партійному чи груповому списку повинен бути принаймні один представник малайської, індійської або інших общин. Виборці вибирають з-поміж цих різних списків, маючи при цьому лише один голос. Хоча кожен виборець голосує лише один раз у більшості округів він обирає всіх представників від округу одним голосом. Перевага системи партійно-представницького голосування полягає у тому, що вона проста у застосуванні, заохочує зміцнення партій і дає їм змогу пропонувати змішані списки кандидатів з метою представництва інтересів меншин. Однак важливим недоліком цієї системи є “супермажоритарні” результати, коли одна партія може вибороти практично всі місця в парламенті, отримавши лише просту більшість голосів. Наприклад, на виборах 1991 р. у Сінгапурі правляча Народна партія дії набрала 61 % голосів і отримала 95 % місць у парламенті. Цією виборчою системою сьогодні користуються всього шість країн – Джибуті, Ліван, Сінгапур, Туніс, Еквадор, Сенегал.