2. Виборче право.

2.1. Виборче право (право голосу). Виборче право – це право індивіда (громадянина), котрий має статус виборця або статус кандидата на виборну посаду, на участь у виборах. Відмінність у статусах виборця і кандидата на виборну посаду зумовлює відмінності між правом голосу на виборах, котре визначається як активне виборче право, і правом балотуватися на виборах, або пасивним виборчим правом. У XVIII ст. була сформульована теза, за якою право голосу на виборах є правом людини, що не має характеру “дарованого” державою. Тим самим за правом голосу визнавалась якість природного права. Згодом право голосу і загалом виборче право почали класифікувати як політичне право. У такий спосіб наголошували на тому, що тільки виборче право безпосередньо пов’язане із здійсненням влади або формуванням представницьких органів і заміщенням певних посад, уповноважених здійснювати владу. Тим самим виборче право прямо співвіднесене з реалізацією принципу народного суверенітету. Тому виборче право можна охарактеризувати як “первинне політичне право”. Ключовим елементом трактованого у такий спосіб виборчого права є право голосу. Виборче право не одразу набуло сучасного вигляду. Початково ним володіли лише чоловіки, які досягнули певного віку, мали відповідну власність, певний рівень освіти, були одруженими.

Активне виборче право (право обирати). Право обирати у виборні державні органи та органи місцевого самоврядування. Одне з головних громадянських прав. Згідно з ст. 2 Закону України “Про вибори народних депутатів України” таким правом наділені всі громадяни України, яким на день виборів виповнилося вісімнадцять років. Громадяни України, які мають право голосу, є виборцями. Не допускається обмеження щодо участі громадян України у виборчому процесі, крім обмежень, передбачених Конституцією та цим законом. Не має права голосу громадянин, визнаний судом недієздатним.

Пасивне виборче право (право бути обраним). Частина загального виборчого права, яка надає виборцю право бути обраним до відповідних виборних органів чи на виборну посаду. Набуття громадянами України пасивного виборчого права пов’язано з наявністю активного виборчого права та з додатковими умовами та виборчими цензами, що випливають із положень статті 76 Конституції України. Для пасивного виборчого права встановлено виборчий ценз – 21 рік, що узгоджується зі світовим досвідом і обумовлений тим, що парламентар повинен мати певний освітній рівень та достатній життєвий досвід, розуміти та вміти вирішувати складні життєві проблеми, які виникають у процесі законодавчої діяльності, а це, у свою чергу, досягається з настанням відповідного віку. Крім того, для реалізації пасивного виборчого права, законом встановлюється й ценз осілості, який рівний п’яти останнім рокам проживання в Україні. Даний ценз обумовлений тим, що парламентар повинен добре знати проблеми політичного, економічного та соціального життя країни. Проживання в Україні означає не лише проживання в межах державного кордону України, а й проживання на морських суднах, що перебувають у плаванні під Державним Прапором України. Крім того, перебування громадян України у встановленому законодавством порядку у відрядженні за межами України, в дипломатичних та інших офіційних представництвах і консульських установах України, міжнародних організаціях та їх органах, на полярних станціях України, а також проживання за межами території України і не тягне за собою втрату громадянами України їх пасивного виборчого права. Закон України “Про вибори народних депутатів України” (ст. 9) передбачає також обмеження пасивного виборчого права для громадян, які мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята в установленому законом порядку. Обмеження пасивного виборчого права по виборах народних депутатів не поширюється на тих громадян, які хоч і утримуються під вартою і звинувачені у вчиненні умисного злочину, але не визнані в судовому порядку винними у його вчиненні.

Виборча дієздатність. Виборче право кожного громадянина, що може обмежуватися тільки відповідними законами країни, які визначають вікові, майнові, освітні, професійні, статеві чи цензи осілості або заборони через скоєні кримінальні злочини та неповноцінний психічний стан, визнаний судом.

2.2. Виборче право і демократизація політичного життя. Природа парламентаризму завжди була пов’язана не тільки з теорією народного представництва, а й з поширенням та застосуванням виборчого права. Ліберальна та плюралістична демократія західних промислових держав спирається на визнанні загального, рівного, прямого і таємного виборчого права. Демократичне формування визначеної у конституції політичної влади – особливо парламенту, а в президентських системах – президента – передбачає крім, свободи слова, свободи об’єднань, свободи віросповідання і свободи преси, є однією з засадничих основ сучасної демократії. Право громадянина до участі в політичному житті – з нормативного пункту бачення – ввійшло у сучасний вжиток протягом тривалого історичного процесу. Хоча виборче право, яке періодично використовується з метою політичного відновлення представницьких органів різних рівнів, не вичерпується правом участі у політичному житті – тому вибори є найважливішою формою інституалізації участі громадян в політичному житті. Для західних промислових держав, опис процесу поширення загального виборчого права є не лише історіографією. Сучасні партійні системи більшості держав виникли у період поширення загального виборчого права з невеликих привілейованих груп на все доросле населення. Різноманітні процеси знаходяться у причинно-структурному зв’язку, який достатньо ґрунтовно досліджений С. Рокканом. З однієї сторони поширення виборчого права є змінною, залежною від двох процесів: по-перше, промисловою революцією, розвитком продуктивних сил, поділом суспільства на середній та робітничий клас і вимог зі сторони робітничого руху, який у боротьбі за загальне виборче право бачив дорогу до нового, більш справедливого суспільства. По-друге, т. зв. “національною революцією”, яка була пов’язана з будівництвом національної держави, яка залучала щораз ширші суспільні кола до об’єднаної національної держави, накладаючи при цьому на необов’язковість до оборони від зовнішніх загроз. Поширення загального виборчого права пов’язане з специфічними історичними етапами формування партійних систем держав розвиненої демократії, при цьому найбільш істотними чинниками, які визначали дані етапи є: зв’язок з етапами індустріальної революції та еластичність еліт стосовно зростаючого бажання участі в політичному житті артикульованого нижчими верствами суспільства. У випадку порівняння виборчого права в промислово розвинених державах з процесами демократизації в країнах, що розвиваються доцільним є порівняння між демократизацією виборчого права і демократизацією політичної системи. Очевидною при цьому стає різниця, яка має важливе значення для консолідації ліберальних та плюралістичних демократій. Виборювання загального, рівного, прямого та таємного виборчого права становило серцевину процесу демократизації в промислово розвинених державах, яке відбувалося етапами протягом одного століття. Протягом цього тривалого часу вибори проходили з обмеженим виборчим правом. Відбувалися вони у політичних системах в яких завершувався процес поділу влади на виконавчу, законодавчу, судову. Загальна демократизація виборчого права у промислово розвинених країнах відбувалася пізніше, слідом за процесами поділу влади, оформлення держави права та політичного плюралізму. З точки зору промислово розвинених держав у деяких країнах сучасного Третього Світу демократичне виборче право запроваджене більш-менш у той самий час, з тією лише принциповою різницею, що у випадку цих держав поділ влади, правова держава і політичний плюралізм були ще нестабілізованими. У сучасних процесах демократизації у країнах, що розвиваються не йдеться лише про участь у політичному житті через участь у виборах, але також й про зміцнення демократії з точки зору поділу влади, зміцнення правової держави, а також (за Далем) про плюралістичні виміри політичних систем.

Боротьба за загальне виборче право. Виборче право не одразу набуло сучасного вигляду. Початково ним володіли лише чоловіки, які досягнули певного віку, мали відповідну власність, певний рівень освіти, були одруженими. Так, у Великобританії до 1830 р. виборче право мали лише 4 % дорослого населення чоловічої статі. У Нідерландах встановлене конституціями 1798 р. і 1848 р. виборче право було зумовлене високим податковим цензом. Він був знижений спочатку конституцією 1887 о., а потім і законами 90-х рр. Внаслідок цього кількість виборців виросла майже в шість разів і перед Першою світовою війною становила близько 65 % від загального числа громадян, котрі відповідали встановленому віковому цензу. У Італії за конституцією 1848 р. виборчими правами користувалося менше ніж три відсотки населення. При цьому необхідною умовою участі у виборах було вміння читати й писати. До того ж зберігався прямий майновий ценз, а для пасивного права – ценз освіти. І тільки в 1912 р. було прийнято закон про загальне виборче право, згідно з яким таке право надавалося всім повнолітнім і грамотним італійцям-чоловікам, а також з 30-річного віку – всім чоловікам, незалежно від їх грамотності. Ценз грамотності встановлювався і в конституції Португалії 1911 р. Близьке за змістом виборче право було встановлене конституціями Болгарії (1879), Греції (1864) і Данії (1866). І хоча тут різні майнові цензи були досить швидко скасовані, а цензи грамотності й освіти ніколи й не запроваджувалися, конституції цих країн визначали цензи осілості. Однорічний ценз осілості було передбачено наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть в законодавстві Австрії та Бельгії, а дворічний – Іспанії. У Японії на основі конституції 1889 р. питання виборчого права були вперше врегульовані спеціальним законодавством. Це законодавство встановлювало не тільки однорічний ценз осілості, але й досить великий податковий ценз. Як наслідок, виборчими правами було наділено на початку нашого століття приблизно 3 % населення країни. У США ще на початку ХІХ ст. виборче право більшості штатів пов’язувалося з володінням нерухомою власністю або виплатою податків. На кінець століття прямий майновий ценз було скасовано, хоча в деяких штатах від виборців вимагалося бути грамотними або сплачувати податки. У цілому перед початком Першої світової війни прямий майновий і податковий цензи для активного виборчого права зберігалися в небагатьох країнах. Однак на виборах у верхні палати парламентів такі цензи нерідко існували. З середини XІX ст. загальна картина поступово почала змінюватися. Почався період, котрий можна охарактеризувати як період поступової демократизації виборчого права. У Нідерландах встановлене конституціями 1798 р. і 1848 р. виборче право було зумовлене високим податковим цензом. Він був знижений спочатку конституцією 1887 р., а потім і законами 90-х рр. Внаслідок цього кількість виборців виросла майже в шість разів і перед Першою світовою війною становила близько шістдесяти п’яти відсотків від загального числа громадян, котрі відповідали встановленому віковому цензу. У Італії за конституцією 1848 р. виборчими правами користувалося менше ніж 3 % населення. При цьому необхідною умовою участі у виборах було вміння читати й писати, тобто встановлювався ценз грамотності. До того ж зберігався прямий майновий ценз, а для пасивного права – ценз освіти. І тільки в 1912 р. було прийнято закон про загальне виборче право. Ценз грамотності встановлювався і в конституції Португалії 1911 р. Близьке за змістом виборче право було встановлено конституціями Болгарії (1879 р.), Греції (1864 р.) і Данії (1866 р.). І хоча тут різні майнові за своїм характером цензи були досить швидко скасовані, а цензи грамотності й освіти ніколи й не запроваджувалися, конституції цих країн визначали цензи осілості. У Японії на основі конституції 1889 р. питання виборчого права були вперше врегульовані спеціальним законодавством. Це законодавство встановлювало не тільки однорічний ценз осілості, а й досить великий податковий ценз. Як наслідок, виборчими правами було наділено на початку нашого століття приблизно три відсотки населення країни. Ще однією спільною рисою розвитку виборчого права в XIX – XX ст. було те, що при встановленні вікового цензу для активного виборчого права виходили з необхідності зрівнювати його з віком повноліття. Іноді виборча дієздатність приходила пізніше, ніж повноліття. Еволюція виборчого законодавства призвела до скасування так званого статевого цензу, тобто мала своїм результатом надання виборчих прав жінкам. Загалом же слід підкреслити, що сучасне виборче право сприймається як загальне при оптимальному обмеженні виборчого віку. Майнові за своїм характером цензи в розвинених країнах відсутні, хоча іноді час їх відміни віднесений до періоду вже після Другої світової війни. Процес поширення загального і рівного виборчого права відбувався в промислових західних демократіях різними способами. Тривав він загалом близько 100 років. Наскільки перед 1848 роком у жодній країні не існувало ще загального виборчого права для мужчин, настільки безпосередньо після закінчення Другої світової війни з невеликими винятками (у Швейцарії до 1971 р. жінки не володіли виборчим правом, у французькій Іспанії до 1975 р. існували виборчі обмеження, у Португалії вибори не відбувалися в демократичний спосіб) демократичне виборче право було вже скрізь доконаним фактом. У порівняльних дослідженнях можна виділити держави, які раніше запровадили загальне виборче право для мужчин (Франція, Німеччина, Швейцарія, частково Іспанія, Нова Зеландія). Деякі держави (Австралія, Фінляндія, Австрія) долучились до тієї групи перед Першою світовою війною, інші під час війни або одразу ж після її закінчення, так що в 1920 р. у всіх промислово розвинених західних демократіях існувало загальне виборче право для мужчин. До 1900 р. лише у Новій Зеландії право голосування мали й жінки, на початку ХХ ст. здобули його й також жінки у Фінляндії та Норвегії. Більшість держав запровадили загальне виборче право для жінок після Першої світової війни (деякі з держав зробили це одночасно із запровадженням загального виборчого права для мужчин). Лише в кількох державах, переважно романських та католицьких (Франція, Бельгія, Португалія, Іспанія, Швейцарія), жінки отримали загальне виборче право лише після закінчення Другої світової війни. У США загальне виборче право для мужчин запроваджено раніше, однак поширювалося воно лише на білих. Така ситуація тут існувала аж до часу Громадянської війни. Темношкірі отримали тут загальне виборче право лише після внесення змін до конституції після Другої світової війни. З допомогою різних форм маніпуляцій білі однак ускладнювали темношкірим використання свого виборчого права. Дискримінація ця тривала аж до 60-х рр. Приклад США переконливо показує, що важливо враховувати не лише формальні права але й реальні можливості використання виборчого права. Поступове зникнення обмежень щодо виборчого права охоплювало як правило всі його засади (принципи) одночасно аж до остаточного досягнення стандартів демократичного виборчого права. Значні відмінності мали місце у Пруссії, де тут існувала трикласова різниця виборчого права – нерівне, посереднє і явне виборче право на регіональному рівні співіснувало із загальним виборчим правом на національному рівні. Також у Бельгії, де одночасно з поширенням загального виборчого права мала місце різниця в силі голосів. За винятком Пруссії, до Першої світової війни, скрізь було запроваджене безпосереднє та таємне виборче право. Фактом є й те, що Великобританія була останньою державою, яка попри скасування цензу грамотності в 1948 р. практикувала нерівне виборче право. С. Роккан (1970) зазначав, що англійська модель поширення загального виборчого права характеризується повільним, поетапним поширенням виборчого права без регресії, однак з тривалими періодами формального визнання нерівності, натомість французька модель – раннього та раптового запровадження загальних та рівних громадянських прав, однак із частими регресіями і тенденціями до використання підтримки мас в плебісцитах. Поміж цими двома екстремальними прикладами знаходяться інші країни. За загальне виборче право вели боротьбу робітничі партії. Не слід однак при цьому ігнорувати такі випадки як у Бельгії, де соціалісти тривалий час виступали проти загального виборчого права для жінок з огляду на їх консерватизм. Демократизація виборчого права через референдуми виявилась не надто успішною. Слід тут мати на увазі не лише приклад Швейцарії з частими негативними результами, але й також і приклад Данії, де виборці в 1969 р. виступили проти зменшення вікового цензу до 18 р. Цю норму на референдумі вони підтримали аж тільки після 10 р.