1.3. Мажоритарні системи абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості.

Мажоритарна система абсолютної більшості. Різновид мажоритарної виборчої системи. За системи абсолютної більшості обраним вважається той кандидат у депутати, що одержав більше п’ятдесяти відсотків від загальної кількості поданих в окрузі голосів, тобто користується абсолютною підтримкою виборців, які голосували. З огляду на спосіб функціонування такої системи вирізняють два її різновиди: мажоритарна система повторного голосування та мажоритарна система альтернативного (пільгового) голосування. Якщо жоден з кандидатів не набирає такої кількості голосів, проводиться другий тур, у якому змагаються два кандидата, що набрали найбільшу кількість голосів у першому турі. У другому турі для перемоги найчастіше слід отримати відносну більшість, іноді – абсолютну. У Франції та Конго діє мажоритарна система абсолютної більшості з простою більшістю у другому турі. Схожий варіант був і в Україні, а також зараз є в Білорусі та Гаїті, де в друге коло входять двоє найсильніших кандидатів, якщо в першому жоден не здобув абсолютної більшості голосів. За такою системою, зокрема, визначаються результати виборів до нижньої палати парламенту Франції, а також у ФРН, Еквадорі, Білорусі, США, Великій Британії. Класичним прикладом цього типу виборчої системи є Франція, де вся держава, поділена рівно на таку кількість виборчих округів, скільки мандатів повинен отримати парламент. Отже в кожному окрузі має бути визначений один кандидат. Оскільки активність виборців у другому турі помітно знижується, законодавство часто не встановлює ніяких бар’єрів, що мають місце при першому турі голосування. Іншим способом, яким долається нерезультативність системи абсолютної більшості вже у першому турі виборів, є альтернативне голосування. Система абсолютної більшості відкриває значний простір для політичних коаліцій. При цьому в невигідній ситуації виявляються ті кандидати та політичні партії, які не мають значного коаліційного потенціалу. Так, на виборах 1958 р. у Франції комуністи, що набрали в першому турі найбільше число голосів – 3, 88 млн. отримали в парламенті лише 10 місць, а голлістська партія (3,66 млн.) – 188.

Мажоритарна система відносної (звичайної) більшості (мажоритарна однотурова система, вестмінстерська система). За правилами такої системи обраним у виборчому окрузі вважається той кандидат у депутати (або партійний список), який набрав більше голосів, ніж кожний окремий його конкурент, хоча і менше половини всіх поданих в окрузі голосів. Система відносної більшості є простою і легко зрозумілою: кожний виборець має один голос; він ставить хрестик напроти прізвища одного кандидата; від кожного округу обирається один депутат; перемагає той кандидат, який набирає найбільше голосів незалежно від того, чи становить їхня кількість загальну більшість від усіх поданих голосів. Така виборча система ще з ХVIII ст. прийнята на парламентських виборах у Великобританії і США. З часом вона була пристосована для політичних потреб більшості інших англомовних країн. Нині вона використовується при виборах нижньої палати парламенту Сполученого Королівства, де лише з 1950 р. в загальнонаціональних масштабах застосовується принцип одномандатного округу. Система відносної більшості, як правило, діє при використанні одномантаних округів. Виняток становить система голосування обоймою, де число голосів кожного виборця дорівнює числу кандидатів, що мусить бути обране від даного округу. Ця система використовується у Великобританії на виборах до органів місцевого самоврядування. Кандидатів у депутати номінують політичні партії. Вона значною мірою була пов’язана з територіальним представництвом. На початку парламентарі були представниками територіальних виборчих округів, а не певних поглядів і позицій чи, тим більше, політичних партій. Таке розуміння народного представництва утвердилось і в американських колоніях. Система відносної більшості, на думку М. Дюверже, сприяє формуванню двопартійної системи. Суть виборчої системи відносної більшості веде до того, що винагороджує вона ті політичні партії, що здатні до перемоги над своїми конкурентами в якомога більшій кількості виборчих округів, незалежно від кількості голосів отриманих на рівні держави. У класичній версії переможець виборів повинен отримати мінімум один голос більше ніж будь-хто з-поміж конкурентів більш ніж в половині округів. Фактично це веде до вилучення зі змагання тих угруповань, які концентруються в одному чи кількох регіонах. Треті партії, почасти невеликі і теритріально розпорошені, фактично позбавлені будь-яких шансів на політичний успіх. Є це системою пристосованою до ситуації, у котрій між собою змагаються дві сильні, загальнонаціональні політичні партії, як у Великобританії чи в США. Проте мажоритарна система далеко не завжди є ворогом партій другого ешелону. Особливо це стосується регіонально зосереджених партій, які можуть одержати неадекватно велику, відносно зібраних по всій країні голосів, кількість парламентських місць. Очевидно, найбільше потерпають від мажоритарної системи ті партії, які виражають інтереси меншості і чиї прихильники розпорошені територіально. Після поразки у Другій світовій війні подібну англо-американську модель виборчої системи запозичила й Японія. Проте особливість Японії полягає в тому, що тут мажоритарна система виборів, на відміну від Англії чи США, не привела до утворення двопартійної системи. В усякому разі Ліберально-демократична партія Японії править тут одноосібно ось уже 36 років. Причиною цього є особливості поділу країни на виборчі округи. На відміну від Великобританії чи Франції, де на кожен виборчий округ передбачено лише один мандат, тут виділено кілька мандатів; при цьому їхнє число в сільських виборчих округах вище, ніж у міських. Мажоритарна виборча система відносної більшості завжди результативна, оскільки завжди хтось набирає відносну більшість голосів. Недоліком системи є те, що вона не виключає певного (часом значного) перекручення волі виборців. Справжнє співвідношення сил у суспільстві тут порушується, коли відбувається перетворення голосів виборців на місця в парламенті. За умов мажоритарної системи парламентська більшість може репрезентувати меншість з числа громадян, що взяли участь у голосуванні. Більше того, партія, яка завоювала більшість місць в парламенті за кількістю поданих за неї голосів може поступатися іншій партії. Така ситуація склалася після виборів 1951 р. і 1974 р. у Великобританії. Найбільше страждає від такого типу виборчої системи “третя партія” – Ліберальних демократів. Так, якщо б на парламентських виборах 2001 р. застосовувалась система пропорційного представництва вона б могла отримати 120 депутатських мандатів, а вона отримала всього 52, тобто її втрати становлять більше 50 %. При застосуванні правил мажоритарної системи відносної більшості теоретично можливо і таке, коли одна з партій в масштабах всієї країни одержить, порівняно з конкурентами, найбільшу кількість голосів, але разом з тим не здобуде жодного мандата. Прихильники цієї виборчої системи відзначають, що вона сприяє утворенню стабільних парламентів і урядів. Однак така стабільність має штучний характер, не кажучи вже про те, що вибори до парламенту будуть далекі від реального представництва і можуть дати спотворену картину співвідношення суспільно-політичних сил. При цьому, якщо в окрузі висунуто лише одного кандидата, голосування взагалі може не відбутися. Для обрання цього кандидата достатньо його особистого голосу, а це вже спричиняє ситуацію абсурду. В умовах посилення партій та відмирання старих ідей територіального представництва, посилання на забезпечення представництва місцевих громад більше не могло слугувати надійним захистом системи відносної більшості, і остання швидко перетворилася на об’єкт критики з боку прихильників пропорційної виборчої системи. Однак сьогодні ця система є найпоширенішою. Вона застосовується, наприклад, в Австрії, Австралії та ПАР. Система відносної більшості, як така, що змушує виборця однозначно визначитися щодо власних пріоритетів, розглядається як засіб забезпечення стабільного та ефективного правління. Прийнято вважати, що вона значно зменшує шанси на успіх малих партій, якщо тільки ці партії не характеризуються високою територіальною концентрацією, відтак сприяє формуванню двопартійної системи та поміркованого уряду. Щоправда у післявоєнний час лише Нова Зеландія майже постійно мала двопартійний законодавчий орган. Сьогодні у Великобританії – країні, що завжди розглядалась як приклад двопартійної системи - до парламенту входять члени шотландської, уельської та чотирьох ольстерських партій (всі вони мають високу територіальну зосередженість), а також традиційно “третьої”, Ліберальної партії. У парламентах шести країн Заходу, що застосовують цю виборчу систему (Австралія, Великобританія, Канада, Нова Зеландія, Франція та Японія), представлено від трьох до дев’яти партій. У країні, яка містить у собі територіальні чи етнічні суперечності і політична культура якої не є однорідною, ця система тягне за собою територіально зосереджену підтримку різних політичних сил та підігріває територіальні питання за рахунок соціально-економічних питань, як це відбувається, наприклад, у Канаді. Отже, система відносної більшості є менш придатною для застосування у нестабільних фрагментованих суспільствах. Головною передумовою її успіху є наявність консенсусу стосовно базових питань суспільного життя; зсіцнити ж його ця система здатна вже власними силами. Сьогодні даний тип виборчої системи використовують у 68 з 211 країн, що застосовують прямі вибори в парламент, а це 32 % від загальної кількості країн. Вона є напопулярнішою серед існуючих різновидів виборчих систем. Нею користуються майже вдвічі більше виборців, ніж пропорційною виборчою системою – 1.849 млн. чол, з яких 913 млн. виборці Індії та 263 млн. – виборці США. Мажоритарна система відносної більшості становить приблизно 30-45 % всіх виборчих систем у Африці, Азії, на Близькому Сході і в обох Америках (переважно в Північній Америці і на Карибах). Ця система менш поширена в Європі та країнах колишнього Радянського Союзу, але домінує в острівних державах і на території Океанії. Поруч з Великобританією найбільш вивченими прикладами цієї системи є Канада, Індія, Нова Зеландія і Сполучені Штати Америки, хоча Нова Зеландія у 1993 р. перейшла до пропорційної системи виборів за схемою змішаного голосування. Голосування відносною більшістю також використовується в більш як десяти країнах, розташованих на Карибських островах, а також в Латинській Америці в державі Беліз (колишня Гайана), в десяти країнах Азії (Пакистані, Бангладеш, Непалі, Малайзії) і у багатьох острівних державах на півдні тихоокеанського регіону. У Африці ця система використовується у 18 країнах, переважно колишніх Британських колоніях.

Мажоритарна система кваліфікованої більшості. Різновид мажоритарної виборчої системи. Застосовується в Італії на виборах до верхньої палати парламенту. Члени цієї палати вважаються обраними тоді, коли за них подано не менше шістдесяти п’яти відсотків голосів від загального числа тих, хто брав участь у виборах. У Франції згідно з Французьким Виборчим Кодексом кандидат-переможець повинен отримати голоси чверті внесених до списків виборців. А у випадку рівності набраних голосів обраним вважається старший за віком кандидат.

1.4. Мажоритарні однотурові та двотурові системи. Результат застосування мажоритарної системи значною мірою залежить не лише від кількості зібраних нею голосів, але й від того, як ці голоси розподіляються за округами, особливо це стосується системи відносної більшості. Не менш важливою є також і здатність створювати вдалі альянси. Жодна система, яка використовує одномандатні округи, не може забезпечити пропорційне представництво політичних об’єднань і на практиці це призводить до ігнорування позиції виборця. Через це існує серйозне протистояння між ідеями територіального та пропорційного представництва.

Мажоритарна однотурова система. При однотуровій системі голосування у одномандатному окрузі переможцем стає кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів (мажоритарна система відносної більшості) або у багатомандатному окрузі голоси розподіляються відповідно до преференцій виборців (система альтернативного голосування).

Мажоритарна двотурова система (мажоритарна система повторного голосування, двобюлетнева система, відносно мажоритарна система). Мажоритарна система з двома турами голосувань передбачає, що переможця виборів по одномандатному округу можна визначити за результатами першого туру, якщо хтось з кандидатів набере більше 50 % голосів. Оскільки такого результату важко досягнути у першому турі, то така виборча система передбачає проведення другого туру (перебалотування). На президентських виборах до другого туру потрапляють кандидати, які за результатами першого туру посіли два перших місця. Законодавство деяких країн передбачає також можливість так званого розколу голосів. Деякі автори схильні вважати мажоритарну двотурову систему окремим типом виборчих систем, яка дозволяє виборцям голосувати двічі й переорієнтувати свої симпатії, враховуючи результати першого туру. Наявність другого туру робить дану систему більш гнучкою й наближає її як до мажоритарної так і до пропорційної. Позитивним ефектом такої системи є усунення від розподілу парламентських місць антисистемні партії, навіть якщо у першому турі вони й здобули підтримку виборців. У другому турі переважна більшість виборців зазвичай підтримує помірковані просистемні партії. Перед початком другого туру для того, щоб отримати перемогу політичні партії змушені проявляти “партійну гнучкість” і домовлятися між собою. Такі системи використовуються для проведення виборів до національних парламентів у 30 країнах світу, але найчастіше за цією схемою проводяться президентські вибори. У парламентських виборах дана виборча система застосовувалась у Швейцарії до 1900 р., в Австрії, Голландії, Італії до 1918 р., а також у Франції у Третій та П’ятій Республіках. Крім Франції, ця система використовується у багатьох інших незалежних державах, які перебувають у територіальному підпорядкуванні Французької Республіки, або історично знаходиться під її впливом. У франкомовній Африці на південь від Сахари ця система використовується у Центральноафриканській Республіці, Малі, Того, Чаді, Габоні, Мавританії, Конго, а у північній Африці – в Єгипті, Кубі, Гаїті, Ірані, Кірібаті і на Коморськах островах. З пострадянських країн цю систему використовують Білорусь, Киргизстан, Македонія, Молдова, Таджикистан, Узбекситан, колись Україна. Майже третина всіх країн СНД і Східної Європи застосовують виборчу модель голосування у два тури. Досить закономірно й те, що у Західній Європі, крім Франції, ця система використовується у Монако. У Албанії й Литві в рамках їхніх паралельних систем вибори у два тури співіснують з пропорційними виборами за партійними списками, а Угорщина з її змішаною виборчою системою використовує голосування у два тури для визначення переможців у мажоритарних виборчих округах. Дана система голосування посідає третє місце за популярністю серед 211 країн світу. Однак вона є досить складною з точки зору організаційного забезпечення, бо незабаром після першого туру необхідно проводити другий тур, а це збільшує вартість всього виборчого процесу і час між проведенням виборів та оголошенням результатів, що може призвести до нестабільності й невизначеності. Ця система також покладає додаткове навантаження на виборця, і часом спостерігається суттєве зниження активності виборців між першим і другим туром голосування. До того ж, ця система зберігає багато недоліків голосування за принципом відносної більшості, залишаючись при цьому не такою простою у застосуванні. Дослідження показали, що система голосування у два тури у Франції призводить до найбільш диспропорційних результатів виборів серед усіх демократичних держав Заходу. Одночасно слід вказати й на певні переваги цієї системи. По-перше, і це найголовніше, вона дає виборцям другу можливість проголосувати за кандидата на свій вибір чи навіть змінити свою думку й віддати голос в другому турі за іншого кандидата. Цим система голосування у два тури схожа на системи голосування з преференціями. По-друге, система заохочує до об’єднання різних інтересів, що відстоюються кандидатами, які вийшли до другого туру, стимулюючи таким чином переговори між ними та політичними партіями. Ця система також дає змогу партіям і виборцям відреагувати на можливі зміни на політичній арені між першим і другим турами голосування. Крім того, система голосування у два тури зводить до мінімуму проблему “розколу” електорату, притаманну голосуванню за принципом відносної більшості, коли дві схожі партії розтягують між собою голоси виборців, відкриваючи менш популярному кандидату шлях до перемоги. І нарешті, оскільки в другому турі виборці не повинні визначати порядок кандидатів, ця система, на відміну від системи альтернативного голосування чи система голосування з правом передачі голосу іншому кандидату, більш придатна для країн із низьким рівнем грамотності серед населення.

Двотурова система відносної більшості. Різновид мажоритарної виборчої системи відносної більшості. Застосовується у французькій П’ятій Республіці. Замість того, щоб проводити одноразову й остаточну градацію кандидатів у депутати, французькі виборці отримують можливість визначитись щодо свого вибору у двох голосуваннях. За результатами першого голосування визначаються кандидати, які зможуть продовжити боротьбу у другому турі. За найбільш жорсткими правилами таке право отримують лише два кандидати, які за результатами першого голосування посіли перше і друге місця; це має сприяти одержанню одним із них абсолютної більшості голосів. Саме такий механізм діє відносно другого туру президентських виборів у Франції, а також у багатьох виборах губернаторів на півдні Америки. Так, за часів Третьої Французької Республіки у другому турі міг брати участь кожен кандидат у депутати незалежно від того, чи балотувався він у першому турі. Зараз на виборах до французької Асамблеї для продовження боротьби необхідно набрати щонайменше 12,5 % голосів усіх зареєстрованих у виборчому окрузі виборців. Практично, повторне голосування дуже часто іде лише по двох кандидатурах. Дана система дає партіям та їх кандидатам простір для маневру між першим та другим турами виборів.

Дані системи заохочують утворення партійних блоків та широку міжпартійну співпрацю, у той час як за системи відносної більшості єдиною можливою формою блокування є узгоджене висунення кандидатів, тобто присутність у кожному окрузі лише одного представника даного партійного альянсу. З огляду на це даотурова система передбачає ширший вибір кандидатів. Водночас згадані системи сприяють нейтралізації ”позасистемних” партій, які не спроможні ані знайти собі місце в існуючих блоках, ані утворити їх самі; до 1914 р. це відчували на собі німецькі соціал-демократи, а одразу після 1958 р. (та з новою силою у 80-х рр.) – французькі комуністи.