3 Сирією щодо повернення Голанських висот.

Незадоволення перебігом мирного процесу виявляли по-екстремістськи налаш­товані діячі груп ХАМАС та "Аль-Джихад" ("Священна війна"), група Абу Нідаля та опозиціонери всередині ОВП. Палестинські екстремісти здійснили в Ізраїлі та на окупованих територіях низку вибухів бомб, унаслідок яких загинули десятки ізраїльтян. З моменту підписання мирного порозуміння до початку 1995 р. внаслідок терактів та репресій у відповідь загинули 110 ізраїльтян та 195 палестинців. В Ізраїлі проти підписання угоди протестували релігійні ортодокси та праві екстре­місти. У кінці лютого 1994 р. єврейський шовініст Борух Гольдштейн розстріляв у Гроті Патріархів у Хевроні — святому для мусульман місці 29 палестинців, через що було зірвано графік виведення ізраїльських військ з Сектора Гази. Ізраїль постійно вимагав від Я. Арафата активної протидії палестинським терористам. Після особливо кривавого теракту 22 січня 1995 р., коли загинуло 22 ізраїльтян, Я. Арафат змушений був провести арешти діячів ХАМАС та інших екстремістів.

Під час наступних переговорів 28 вересня 1995 р. у Вашингтоні підписано угоду про передачу під владу палестинців двох третин земель Західного берега Йордану та проведення у січні 1996 р. виборів до Ради палестинської автономії, в компетенції якої були б усі питання внутрішнього життя, за винятком зовнішньої безпеки. На цих виборах з великою перевагою над конкурентами перемогла ОВП, а президентом автономії в лютому 1996 р. обрано Я. Арафата. Діячі ХАМАСУ, намагаючись зірвати процес порозуміння, влаштували на зламі січня та лютого 1996 р. у Тель-Авіві та Єрусалимі три вибухи бомб, від яких загинуло кількадесят ізраїльтян.

Поміркована політика ізраїльського керівництва викликала гострий спротив войовничо налаштованих членів єврейських ультранаціоналістичних угруповань.

4 листопада 1995 р. молодий єврейський націоналіст убив І. Рабина, а під час виборів у травні 1996 р., на хвилі незадоволення "капітулянтською позицією" у міжнаціо­ нальному діалозі, прем'єр-міністром країни обрано лідера "Лікуду" Беньяміна Нетаньяху (1949 р.н.). Новий керівник уряду обіцяв згорнути політику поступок палестинцям і навіть заявив про намір відновити розбудову єврейських поселень на Західному березі Йордану. Одразу після виборів припинено переговори із Сирією.

Пізніше під тиском США Б. Нетаньяху змушений був переглянути свою політику. Після тривалих переговорів 17 січня 1997 р. ізраїльський прем'єр підписав з Я. Арафатом угоду про графік виведення ізраїльських військ з наступної частини окупованих арабських земель і про розширення повноважень палестинської автономії. До кінця 1998 р. передбачалося вивести ізраїльські війська з усіх міст Західного берегу Йордану, за винятком 144 єврейських поселень та єврейських дільниць Хеврона зі святою для юдаїзму Дільницею пророків. Загалом на території палестинської автономії мало залишитися 150 тис. євреїв. Велика частина прихильників Б. Нетаньяху розкритикувала цю угоду, оскільки для багатьох ізраїльтян передача арабам Хеврона означала відмову від побудови "Великого Ізраїлю" в межах біблійних кордонів. Вже через два місяці мирний процес мало не було зірвано. У східній мусульманській частині Єрусалима почалося будівництво призначеного для євреїв житлового кварталу Гар Гома. Араби розцінили це як спробу змінити демографічну ситуацію шляхом розширення єврейської присутності на палестинських територіях. Протягом літа 1997 р. ХАМАС здійснив нову серію бомбових нападів. Розлючений діями терористів Б. Нетаньяху оголосив, що Ізраїль вважає себе вільним від взятих раніше зобов'язань щодо створення палестинської автономії.

Своєю чергою* лідери палестинської автономії оголосили про плановане на 4 травня 1999 р. проголошення повністю незалежної держави Палестина на повернутих ізраїльтянами територіях Західного берегу Йордану та Сектора Гази. Однак, зіткнувшись з гострою реакцією з боку ізраїльтян, палестинці скасували своє рішення. Крім цього, Я. Арафат побоювався перемоги на парламентських виборах 1999 р. кандидатів ще більш консервативно налаштованих, аніж Б. Нетаньяху.

На виборах у травні 1999 р. переміг Єгуда Барак (1942 р.н.), який одразу оголосив про намір вивести ізраїльські війська з Лівану та сприяти становленню палестинської автономії. Разом з тим новий уряд поставив палестинцям жорсткі умови продовження співпраці. Тель-Авів виступив з вимогою, щоб палестинці чітко визначили остаточну мету мирного процесу, маючи на увазі їх відмову від створення власної незалежної держави в Палестині. Крім цього, Є. Барак зажадав більш енергійної боротьби із терористами із середовища палестинських радикалів. У травні 2000 р., виконуючи свою передвиборчу обіцянку, уряд повністю вивів ізраїльські війська із Лівану.

Наступна криза в ізраїльсько-палестинських відносинах була спровокована візитом лідера ізраїльських правих Аріеля Шарона в святе для мусульман місце на Храмовій горі в Єрусалимі. Не зважаючи на те, що ізраїльтяни традиційно не відвідували Храмову гору, 28 вересня 2000 р. А. Шарон, в оточенні натовпу тілоохоронців, прийшов у священне для арабів місце і виступив там із провокаційно гострою промовою. Вже того ж самого дня увечері в Єрусалимі почалися масові заворушення. У наступні дні по всій території окупованих земель почалася "друга інтіфада". Заворушення одразу ж набрали винятково жорстоких форм. Лише до кінця 2000 р. армія та поліція вбили понад 300 палестинців. У багатьох місцевостях у сутички із ізраїльськими військовими почали вступати палестинські поліцейські, що підпорядковувалися адміністрації автономії Я. Арафата.

Зважаючи на наростання кампанії насильства та загрозу подальшої ескалації конфлікту, Є. Барак 10 грудня 2000 р. подав у відставку. На позачергових парла­ментських виборах перемогли прихильники "твердої руки", а сам призвідця урядової кризи А. Шарон став прем'єр-міністром.

У відповідь на вбивства беззбройних демонстрантів палестинські екстремісти розгорнули проти ізраїльтян жорстоку бомбову війну. Протягом 2001 р. конфлікт забрав життя кількох тисяч осіб, переважна більшість із яких були пал естонцями. Звинувативши Я. Арафата в нездатності приборкати терор, Ізраїль почав система­тично нищити соціальну інфраструктуру палестинської автономії.

Пристрасті на окупованих Ізраїлем територіях дещо вгамувалися восени 2001 р., після терористичних актів 11 вересня 2001 р. в США. Зважаючи на загально­світове погіршення ставлення до ісламського радикалізму, палестинці на певний час згорнули активні дії, але вже на початку 2002 р. конфлікт розгорівся знову.

Арабо-палестинське протистояння стало найбільш масштабним конфліктом другої половини XX ст. Через невирішеність низки пов'язаних із конфліктом проб­лем, протягом понад півстоліття Близький Схід залишається у фокусі світової політики. Конфлікт у Палестині має не лише локальне, але й значно ширше міжнародне значення. Справедливе врегулюванням арабо-ізраїльських суперечок повинно позитивно вплинути на загальну нормалізацію міждержавних відносин у регіоні та цілому світі.

СИРІЯ

• Політичні кризи та військові режими

• Правління Хафеза Асада

Політичні кризи та військові режими

"У перші роки незалежності Сирія перебувала в стані перманентної політичної кризи. Через невирішеність багатьох економічних та соціальних проблем країну постійно лихоманило. Неефективність державного керівництва викликала чимало нарікань мешканців країни. У відповідь на критику дій уряду з боку Партії арабсь­кого відродження Мішеля Афляка (1910—1989), президент Шукрі Куатлі (1891— 1967) увів у країні в 1947 р. надзвичайний стан і обмежив партійну діяльність. Ці заходи допомогли проурядовій Національній партії перемогти на чергових парла­ментських виборах та переобранню Ш. Куатлі президентом, але ситуації в країні не стабілізували. Через наростання кризових явищ у економіці та нездатність уряду їх ефективно вирішувати, в правлячій Національній партії стався розкол. У 1948 р. з неї почали виходити регіональні організації. Першими від'єдналися партійні осередки Дамаска та Алеппо.

Наступне загострення урядової кризи стало наслідком першої арабо-ізра-їльської війни 1948—1949 рр., під час котрої, на думку опозиції, виявилася не­компетентність сирійського військового керівництва та корупція у вищих ешелонах влади. Протягом листопада 1948 р. у Дамаску тривали щоденні вуличні маніфес­тації, які врешті-решт переросли в масові заворушення. Уряд змушений був піти у відставку, але порядок було відновлено лише завдяки використанню проти маніфестантів армії.

Після того, як навесні наступного 1949 р. відновилися антиурядові виступи, найвище військове командування відмовилося виконувати накази скомпромето­ваного президента. Армія вирішила втрутися в перебіг політичного життя. Протягом 1949 р. в Сирії відбулося три державних перевороти. У ніч на 30 березня 1949 р. начальник Генерального штабу полковник Хусні аз-Заїм (1897—1949) здійснив перший із них. Захопивши владу, військові скасували конституцію, заборонили політичні партії, мітинги та масові зібрання, запровадили цензуру й закрили опозиційні газети. В червні 1949 р. X. аз-Заїм оголосив себе президентом, але вже в серпні його вбили під час другого військового перевороту, очоленого полков­ником Самі Хінауї. С Хінауї заявив про скасування підписаної попереднім урядом із американцями угоди про будівництво через територію країни нафтопроводу, а також франко-сирійської фінансової угоди, яка, на думку полковника, була невигідною для Дамаска. На проведених у листопаді 1949 р. виборах до Установчих зборів перемогли представники Народної партії, які підтримували С. Хінауї. Однак, вже 19 грудня 1949 р., унаслідок чергового перевороту С. Хінауї був усунутий від влади підполковником Адібом Шішеклі (1901—1964).

Зайнявши пост начальника Генерального штабу, А. Шішеклі дозволив ство­рити цивільний уряд, який, втім, перебував під сильним впливом військових. У країні відновлено всі привілеї західних фірм. Оголосивши себе "відновлювачем зневажених демократичних свобод", А. Шішеклі дозволив розпочати роботу парламенту, який 5 вересня 1950 р. прийняв нову конституцію Сирії. Щоправда, вже через рік, 29 листопада 1951 р., дія цієї конституції була скасована тими

ж військовими. Відкинувши ігри в демократію, армія встановила в Сирії пряму військову диктатуру. У черговий раз заборонивши всі політичні партії, військові організували 1953 р. референдум, на якому сирійці "обрали" А. Шішеклі президен­том. Однак, довго втриматися при владі диктаторський режим не зміг.

У кінці січня 1954 р. в районах, заселених друзами, почалося антиурядове повстання. Вислані урядом каральні підрозділи приєдналися до повстанців, яких очолив легендарний лідер антифранцузької боротьби 20-х рр. Султан аль-Атраш (1882—1982). Переляканий президент увів у країні воєнний стан і розпочав арешти серед військових, яких підозрювали у симпатіях до повстанців. У відповідь на це, 25 лютого 1954 р. повстання почалося в армійських підрозділах, розквартированих у північній Сирії. Алеппо, а згодом Латакія, Хомс і Хама опинилися в руках повстанців. А. Шішеклі втік за кордон.

Президентом Сирії група військових та опозиційних політиків, що зібралися під охороною повстанців у Хомсі, оголосила Хашіма аль-Атасі (1875—1960), який був обраний на президентський пост ще в 1949 р., але не зміг його зайняти через переворот А. Шішеклі. До новоствореного коаліційного уряду, крім військових, увійшли й цивільні політики. У Сирії відновлено діяльність політичних партій, а у вересні 1954 р. проведено парламентські вибори. На них найбільшу частину мандатів завоювала Партія арабського соціалістичного відродження (БААС), яка виникла після об'єднання Арабської соціалістичної партії та Партії арабського відродження.

Урядова коаліція виявилася нестійкою. Упродовж 1955 р. при владі змінилося два коаліційні кабінети, дії яких майже повністю були паралізовані через відсутність порозуміння між різними політичними групами всередині країни. Вимоги ради­кальних соціальних перетворень, з якими виступали баасисти, налякали консер­ваторів, котрі допомогли перемогти на серпневих президентських виборах колишньому президентові країни Ш. Куатлі. Його виборчу кампанію таємно фінансувала Саудівська Аравія, яка була зацікавлена в послабленні радикально налаштованих прихильників БААС.

Незважаючи на обрання президентом консервативного політика, в середині 50-х рр. Сирія все більше входила на орбіту країн комуністичного табору. У грудні 1955 р. Сирія, другою серед арабських країн після Єгипту, почала закуповувати радянську зброю. Водночас посилилося військово-технічне спів­робітництво із Каїром. Хвилю симпатій до Г.А. Насера викликала в Сирії поведінка єгипетського лідера під час Суецької кризи 1956 р. Ці процеси спричинили занепокоєння в сусідньому із Сирією Іраку, де при владі перебував прозахідний монархічний режим. Отримавши підтримку спецслужб США, іракці почали готувати військовий переворот та зміну влади в Дамаску. Проте сирійській контррозвідці вдалося виявити таємні поставки зброї із Іраку до районів розселення курдів. "Збройовий" скандал викликав відставку кількох сирійських міністрів, що вирізнялися прозахідними настроями. Унаслідок цього серед сирійського керів­ництва ще більшої популярності набули ідеї панарабської єдності та співпраці із країнами комуністичного табору.

У цій ситуації в 1956 р. сирійські військові розпочали переговори про пер­спективи міждержавної співпраці із Єгиптом. Зважаючи на посилення в Сирії та Єгипті панарабських настроїв, було вирішено об'єднати обидві країни. 1 лютого 1958 р. у Каїрі оголошено про створення Об'єднаної Арабської Республіки (ОАР), а вже 21 лютого 1958 р. рішення про об'єднання двох країн підтвердив референдум, що одночасно відбувся в Сирії та Єгипті. Тимчасова конституція передбачала існування єдиного для цілої ОАР президента та двох виконавчих рад (урядів) для

обох частин країни. Єгипетська та сирійська армії були об'єднані під єдиним командуванням. Однією із умов об'єднання став саморозпуск всіх сирійських політичних партій. У Сирії на офіційному рівні почалася активна пропаганда ідей "арабського соціалізму".

Викликана об'єднанням початкова ейфорія швидко змінилася незадоволенням серед сирійців. Єгиптяни почали поширювати на Сирію, без врахування місцевої специфіки, програми економічного розвитку, розроблені свого часу для Єгипту. Особливе незадоволення викликали програми націоналізації та перерозподілу національного надбання. У вересні 1961 р. Сирія оголосила про вихід із ОАР.

На парламентських виборах восени 1961 р. найбільшу кількість мандатів завоювали Національна та Народна партії. Коаліційний уряд було доручено сформувати Мааруфу ад-Давалібі. Спираючись на підтримку військових, новий уряд взявся за радикальне реформування країни. Скасовано прийняті під час існування ОАР рішення про експропріацію британської, бельгійської та французької власності, пом'якшено найрадикальніші положення закону про передачу землі найбіднішим селянам. Розпочався процес повернення націоналізованих підприємств у приватні руки.

Відмова від попереднього курсу реформ викликала опір групи офіцерів-баасистів, які в березні 1962 р. заарештували більшу частину членів парламенту й спробували змусити їх прийняти парламентське рішення про продовження ре­форм. Влада залишалася в руках армії до вересня 1962 р., коли незалежність парламенту відновлено й створено уряд Халеда аль-Азема, до якого увійшли пред­ставники всіх політичних сил країни, крім тих, які виступали за відновлення союзу із Єгиптом. Обурені відстороненням від політичного життя, прихильники панарабського соціалізму організували низку вуличних маніфестацій та мітингів. Крім них на вулиці вийшли ортодоксальні ісламісти, яких турбувало поширення західної культури та комуністичних впливів у країні.

Посилаючись на небезпеку політичного хаосу та масових заворушень, 8 берез­ня 1963 р. сирійські військові черговий раз вчинили державний переворот. Переворот очолив військовий комітет партії ВААС, який, втім, не вважав себе організаційною частиною загальноарабської партійної структури й провадив власну політику. Вже в перші місяці правління сирійські баасисти націоналізували банківські та страхові компанії та обмежили розмір приватного землеволодіння. Починаючи з весни 1964 р., в країні почалося створення профспілкових об'єднань та загальної федерації селян.

У січні 1965 р., під час святкового для мусульман місяця Рамадан, уряд прийняв рішення про націоналізацію головних промислових підприємств країни — "Рамаданівський соціалістичний декрет". Дискусія навколо шляхів втілення в життя цього декрету спричинилася до розколу у керівництві партії. Більш помір­коване крило баасистів очолив колишній міністр внутрішніх справ, а згодом і прем'єр сирійського уряду Амін Хафез. Радикалами керував Салах Джадід, що мав великий вплив у військових колах. Почалася вперта "підкилимова боротьба", що полягала в намаганні розставити вірних собі людей на ключові пости в уряді та армії. Протистояння завершилося 23 лютого 1966 р. усуненням прихильників С. Джадіда із уряду та перемогою поміркованих баасистів.

Великих матеріальних збитків завдала Сирії арабо-ізраїльська війна 1967 р. Крім цього, окупація Ізраїлем Голанських висот серйозно підірвала міжнародний престиж країни. Усе це, а також нездатність сирійського керівництва організувати відбудову економіки, викликали у кінці 1968 р. антиурядові виступи.

Правління Хафеза Асада ,

У листопаді 1970 р. у Сирії відбувся черговий переворот, який очолив коман­дувач ВПС Хафез Асад (1930—2000). Наступного року сирійці в "добровільно-примусовому" порядку обрали його президентом. Поміркованіший за попередніх військових керівників країни, X. Асад вирішив поєднати соціалістичну та ринкову моделі розвитку економіки. Уряд надавав фінансові дотації великим державним підприємствам і водночас підтримував розвиток приватного сектору в торгівлі, будівництві, сільському господарстві. Було запропоновано п'ятирічний план підйому економіки. Завдяки фінансовій та науково-технічній підтримці з боку СРСР, до 1973 р. Сирія змогла суттєво покращити свої економічні показники.

У 1973 р. прийнято нову конституцію, що проголосила Сирію країною із плановою соціалістичною економікою, яка, щоправда, допускала існування приватної власності.

Важливим свідченням зміцнення державної потуги Сирії стала арабо-ізраїльська війна 1973 р., під час якої, принаймні на короткий час, сирійці відбили захоплені ізраїльтянами в попередній війні Голанські висоти й завдали євреям болючих втрат. Незважаючи на те, що в кінцевому підсумку Ізраїль відновив попередню лінію фронту, міжнародний авторитет Сирії суттєво зріс. У 1974 р. Тель-Авів відвів війська з частини окупованих територій, куди введено сили ООН. У ширшій перспективі війна 1973 р. спричинилася навіть до покращення еконо­мічної ситуації в Сирії. У другій половині 70-х рр. Саудівська Аравія та Кувейт, вигравши від збільшення світових цін на нафту, надали Сирії значну фінансову допомогу. Парадоксальним чином початок громадянської війни у Лівані та втручання в цей конфлікт Сирії вплинули на зміцнення сирійсько-ліванських економічних відносин. Руйнування значної частини ліванських підприємств змусило мешканців цієї країни купувати більше сирійських товарів, а також позбавило Сирію від конкурентів на регіональному ринку.

Втім, економічні успіхи Сирії супроводжувалися цілою смугою корупційних скандалів, у яких часто були замішані керівники країни. Це викликало критику з боку ісламістів, що швидко перейшли від слів до діла. Упродовж 1977—1979 рр. у багатьох місцевостях країни відбувалися напади на урядові установи та функціо­нерів правлячого режиму. Організаторами антиурядових виступів стали ортодоксаль­ні ісламісти "Брати-мусульмани". Навесні 1980 р. в Алеппо, Хамі та Хомсі ісламісти розпочали справжні вуличні бої з армією та силами правопорядку. У відповідь X. Асад оголосив міжарабську фундаменталістську організацію "Брати-мусульмани" поза законом і розпочав арешти її активних діячів. Для того, аби зменшити соціальну базу прихильників ісламізму, водночас було збільшено заробітну платню всім працівникам державного сектору. Разом з тим уряд проводив послідовну полі­тику наступу на приватний сектор економіки, усіляко перешкоджаючи роботі приватних підприємців. Особливе незадоволення викликало втручання держави в політику ціноутворення, надання пільг та субсидій неконкурентоздатним державним підприємствам, встановлення контролю над експортною діяльністю тощо.

Обурені урядовим тиском дрібні торговці Хами в лютому 1982 р. відкрито виступили проти уряду. Повстання очолили місцеві "Брати-мусульмани", які декла­рували намір встановити в Сирії ісламський політичний режим. Після кількаденних вуличних боїв урядові війська під керівництвам брата президента Ріфата Асада придушили заколот.

На початку 80-х рр. економічний бум попереднього десятиліття в Сирії завершився. Зменшення фінансових надходжень до бюджету співпало з серйозним збіль­шенням військових витрат, пов'язаних із втягуванням країни у воєнний конфлікт у Лівані. Крім цього, падіння світових цін на нафту спричинило зменшення над­ходжень від експорту переробки нафтопродуктів та грошей, які переказували сирійські емігранти-заро-бітчани, що працювали в багатих нафтовидобувних країнах Перської затоки.

Все це змусило сирійське керівництво перейти до наступного етапу економічної реформи. Визнавши неефективність низки механізмів урядового керів­ництва промисловістю, в 1985 р. Сирія розпочала створення підприємств із залученням іноземного капіталу. Зважаючи на те, що Сирія традиційно ува-жалася країною близькою до комуністичного табору, західні підприємці не поспішали інвестувати у си-рійську економіку. У той самий час кризові явища кінця 80-х рр. у Радянському Союзі змушували Москву згортати обсяги фінансової допомоги та науково-технічного ■співробітництва із Дамаском. Унаслідок цього на початку 90-х рр. Сирія отримала стабільний та значний щорічний бюджетний дефіцит.

Через економічні негаразди сирійському керівництву довелося посилено пильнувати за політичною опозицією. Посилаючись на небезпеку відновлення у країні войовничого ісламістського руху, X. Асад запровадив у Сирії жорсткий авторитарний режим. На президентських виборах у лютому 1999 р. за X. Асада проголосувало 99,9% виборців.

Після смерті 10 червня 2000 р. X. Асада, правляча БААС висунула на президентський пост кандидатуру сина покійного лідера країни 34-річного лікаря-офтальмолога Башира Асада (1965 р.н.). Новий президент був затверджений на своєму посту референдумом, проведеним 10 липня 2000 р. Попри демократичний камуфляж, посада,керівника держави перейшла в Сирії від батька до сина за спадковістю. Б. Асад оголосив про наміри зберегти незмінним політичний курс, започаткований в роки правління його батька.

ЛІВАН

^ш Політичний та економічний розвиток

• Громадянська війна та ізраїльська агресія

• Таїфська угода

Політичний та економічний розвиток

Перший президент незалежного Лівану Бешар аль-Хурі (1890—1964) був прихильником вільного розвитку економіки та розширення контактів країни з державами Заходу. За час його правління (1943—1952) Ліван зумів залучити значні західні інвестиції, а також налагодити транзитну торгівлю через свою тери-

торію. Для покращення інвестиційного клімату ліванський уряд створив вільну економічну зону. У 1948 р. Ліван уклав із США угоду про спорудження на те­риторії країни нафтопроводу та нафтоочисного заводу в Сайді. Трьома роками пізніше Бейрут почав отримувати від Вашингтона фінансову допомогу.

Зміцнення контактів Лівану з країнами Заходу з тривогою сприйняли сусідні арабські країни. Зважаючи на присутність в Лівані великої християнської громади та потужні економічні впливи західних держав, сусіди почали розглядати Бейрут як потенційного союзника вчорашніх метрополій, або навіть "коридор" для західного проникнення в арабський світ.

Економічні успіхи Лівану не захистили президента Б. аль-Хурі від звинувачень з боку опозиції в надто тісному зближенні з країнами Заходу та ігноруванні загальноарабських інтересів. Незадоволення населення викликали допущені владою під час чергових парламентських виборів зловживання та прийнятий в 1949 р. закон, який дозволяв Б. аль-Хурі залишитися на президентському посту ще на один шестирічний термін. Під тиском опозиції, яка оголосила загальний страйк, 18 вересня 1952 р. Б. аль-Хурі пішов у відставку, а його пост обійняв один з лідерів опозиції Каміль Шамун (1900—1987), що виконував обов'язки президента в 1952— 1958 рр. Під час обрання на пост президента К. Шамун дав представникам тих партій, що його підтримали, письмову обіцянку дотримуватися колективно узгодженої програми розвитку країни. Проте, вже через кілька місяців, новий президент порушив своє слово, розпочавши просування відданих йому осіб на державні пости та в парламент.

У економічній сфері К. Шамун дотримувався політичного курсу свого поперед­ника. Активно залучаючи інвестиції, Ліван звільнив у 1954 р. великі національні та іноземні підприємства від податків на б років. Цей та інші подібні заходи приз­вели де нечуваного економічного зростання. За час президентства К. Шамуна іноземні вклади в ліванських банках сягнули астрономічної суми 1 млрд. ліванських фунтів. Крім цього, країні продовжували надавати значну фінансову допомогу США.

Отримання фінансової допомоги та значні дивіденди від посередницької торгівлі змушували уряд Лівану обережно ставитись до популярних у 50-х рр. гасел загально-арабської солідарності. Ліван відмовився укласти спільний із Єгиптом, Сирією та Саудівською Аравією оборонний союз, що мав стати противагою орієнтованого на Західну Європу Багдадського пакту. У березні 1957 р. Бейрут, першим серед арабських країн, приєднався до проголошеної США "доктрини Ейзенхауера".

Дотримання країною прозахідної орієнтації викликало особливий осуд у сере­довищі ліванських панарабських кіл, особливо після проголошення на початку 1958 р. об'єднання Єгипту та Сирії в єдину Об'єднану Арабську Республіку (ОАР). Створення ОАР підштовхнуло ліванських прихильників панарабізму до початку відвертої агітації за приєднання країни до цього міждержавного утворення. Підтримані Г.А. Насером прихильники загальноарабської інтеграції підняли в травні 1958 р. у Тріполі повстання проти режиму К. Шамуна. Виступ підтримали друзи, й невдовзі бойові дії перекинулися на інші райони країни. Президент К. Шамун звернувся до Ради безпеки ООН зі скаргою на втручання ОАР у справи Лівану, звинувативши Каїр у наданні допомоги повстанцям. За рішенням військових структур Багдадського пакту, до якого Бейрут формально не належав, у липні 1958 р. до Лівану повітряним шляхом перекинуто близько 1000 іракських солдатів, які взяли участь у боях з повстанцями. Це, однак, не змінило ситуації на користь уряду. Тоді 15 липня 1958 р. до Бейрутського порту ввійшли кораблі 6-го флоту

США, з яких висадився десант. Згодом додаткові американські підрозділи на 18-и великих транспортних літаках перекинуто із ФРН. Загалом десантні сили США в Лівані налічували 14 тис. солдатів та офіцерів. Лише завдяки американській допомозі К. Шамуну вдалося придушити антиурядове повстання.

Пряма військова інтервенція врятувала режим К. Шамуна від падіння, але остаточно скомпрометувала, тож президент змушений був відмовитися від спроб переобиратися на другий термін. У вересні 1958 р. наступним президентом країни (1958—1964) став генерал Фуад Шехаб (1902—1973), що вже в одній зі своїх пер­ших заяв оголосив, що не вважає себе зв'язаним умовами дотримання "доктрини Ейзенхауера" й наполягатиме на зміні надто прозахідного зовнішньополітичного курсу країни. У наступні роки Ліван почав нормалізувати відносини із Єгиптом та Сиріею, встановив торгові контакти з СРСР та країнами соціалістичного табору. Бажаючи послабити залежність країни від СІЛА та Великобританії, що були голов­ними інвесторами ліванської економіки, президент Ф. Шехаб активно розширював економічну співпрацю із Францією.

За час президентства Ф. Шехаба збільшилася кількість промислових підпри­ємств з національним ліванським капіталом, було засновано Національний банк, з 1962 р. почалася реалізація єдиного плану будівництва доріг, іригаційних споруд та електрифікації країни. Загалом успішний розвиток країни дозволив прихильникам Ф. Шехаба провести на наступних виборах на президентський пост Шарля Хему (1912—2001), який в 1964—1970 рр. продовжив курс свого попередника.