Громадянська війна та ізраїльська агресія

Відносна політична стабільність Лівану та його економічні успіхи 50—60-х рр. не змогли повністю ліквідувати в країні міжрелігійної напруженості. На початку 70-х рр. стосунки між різними релігійними громадами почали загострюватися в особливо швидкому темпі. Причина цього полягала в тому, що запроваджена Національним пактом 1943 р. система поділу влади в країні все менше відповідала реальним розмірам та впливовості різних релігійних груп. Сильного поштовху деструктивним процесам у суспільстві надало перебазування 1970 р. до Лівану із Йорданії збройних сил ОВП. Палестинці поступово створили в Лівані справжню "державу в державі" — з власними силами безпеки, розвідкою, окремою адміністра­цією, що діяла на території палестинських таборів тощо.

Сулейман Франж'є (1910—1992), який переміг на президентських виборах 1970 р. й залишався при владі до 1976 р., був схильний зберегти традиційну систему релігійної сегрегації. Намагаючись не втручатися у суперечки між різними релігійними громадами, президент випустив із рук важелі управління ситуацією, яка, зрештою, почала розвиватися у цілковито непередбачуваному напрямку. Головними політичними силами країни початку 70-х рр. були християнський Ліванський фронт, у якому провідну роль відігравала очолювана П'єром Жмайєлем (1905—1984) партія "Катаїб" ("Фаланга") та союз кільканадцяти мусульманських організацій під назвою Ліванський національний рух. Значними впливами користувалися ОВП та просирійський рух "Амаль". Заселені друзами райони Лівану контролювала Прогресивно-соціалістична партія Каміля Джумблата (1917—1977).

Питанням, яке розкололо ліванське суспільство, стало ставлення до палес­тинського руху опору. Християни, побоюючись посилення ліванських мусульман, виступали за встановлення жорсткого контролю над діяльністю ОВП на ліванській

території. Крім цього, звинувачуючи ОВП в створенні "держави в державі", християни оголосили палестинців загрозою для національного суверенітету країни. Більшість ліванців-мусульман активно підтримували антиізраїльську боротьбу організації, керованої Я. Арафатом.

У квітні 1975 р. в Лівані почалася громадянська війна між християнами та мусульманами. Безпосереднім приводом до початку бойових дій стали події, що трапилися 13 квітня 1975 р. у Бейруті. У цей день невідомі обстріляли церкву, з якої саме виходив лідер "Катаїбу" П. Жмайєль, причому загинуло троє осіб, хоча сам лідер фалангістів не постраждав. У відповідь християни розстріляли автобус, у якому через християнську дільницю Бейрута Айн-Румману проїжджали палестинці та ліванські мусульмани. Унаслідок розстрілу автобуса 27 осіб загинуло і ще 19 було поранено. Мусульмани не залишилися в боргу й здійснили напад на християн. Невдовзі бойові дії закипіли по всій території країни. У бої проти християнських підрозділів "Катаїбу", на боці ліванських мусульман, включилися палестинці, а згодом і загони друзів К. Джумблата. Сформована за посередництвом президента С. Франж'є мусульмано-християнська комісія, що мала виробити умови з'амирення, виявилась неспроможною посадити ворогуючі сторони за стіл переговорів.

11 березня 1976 р. один із підрозділів ліванської армії захопив бейрутську телестанцію, після чого представники заколотників вийшли в прямий ефір і зажадали відставки президента. У той самий час інший підрозділ оточив президентський палац. С Франж'є не пішов у відставку, однак у результаті організованого офіцерами-мусульманами заколоту, урядова армія країни поділилася за релігійною ознакою. Лише восени 1976 р. С Франж'є передав свої повноваження новообраному президенту країни Еліясу Саркісу (1924—1985), котрий залишався при владі до 1982 р.

Ситуація в Лівані ще більше ускладнилася внаслідок уведення в червні 1976 р. на територію долини Бекаа сирійських військ, котрі, як планувалося, мали розвести ворогуючі сторони. На зібранні ЛАД у Ер-Ріяді в жовтні 1976 р. сирійським військовим у Лівані пост фактум було надано статус Міжарабських сил стримування. Початково операція розвивалася цілком вдало, й бої між ворогую­чими сторонами припинилися, але вже в лютому 1978 р. стосунки між сирійцями та ліванськими християнами зіпсувалися. У ході кровопролитних боїв, які тривали з весни до осені 1978 р., християнські підрозділи витіснили сирійців зі східних районів країни та околиць столиці.

Додатковим фактором, що суттєво ускладнив досягнення миру, послужила каральна акція Ізраїлю проти баз ОВП на ліванській території в березні 1978 р. У відповідь на чергові терористичні акти, ізраїльська армія провела воєнну операцію, в ході якої було знищено 200 партизанів, а також загинуло понад тисячу мирних жителів і ще 200 тис. мешканців Південного Лівану змушені були покинути свої домівки. Ізраїльтяни захопили частину ліванської території. Ізраїльський прем'єр М. Бегін пообіцяв вивести свої війська з Лівану за умови розміщення на кордонах з Ізраїлем багатонаціональних сил ООН, котрі б контролювали умови припинення вогню. До 13 червня 1978 р. ізраїльські війська виведено, проте свої позиції вони передали не силам ООН, а підрозділам вороже налаштованої щодо ОВП ліванської християнської міліції. Таким чином Тель-Авів спробував створити уздовж свого кордону "буферну зону", яка б мала захистити ізраїльтян від палестинських нападів.

Навесні 1981 р. дислоковані вздовж шосе Бейрут-Дамаск сирійські війська ввійшли до північно-східних районів Лівану й атакували розташовані там підрозділи християнської міліції. У кінці квітня 1981 р., коли "Катаїб" опинився на межі

повної поразки, лідер фалангістів П. Жмайєль звернувся за допомогою до ізраїльтян. З 28 квітня Ізраїль почав здійснювати авіанальоти на сирійські війська. У відповідь бійці палестинського руху опору стали регулярно обстрілювати ізраїльську територію із установок залпового вогню "Град" радянського виробництва.

Використавши як привід вчинений 3 червня 1982 р. палестинським бойовиком із групи Абу-Нідаля напад на ізраїльського посла в Лондоні Шльому Аргова, Ізраї­ль розпочав широкомасштабну воєнну операцію "Мир для Галілеї" проти базованих на території Лівану партизанів ОВП. Здійснивши масові авіанальоти на позиції сирійців та ОВП, 5 червня 1982 р. ізраїльські війська перейшли ліванський кордон. Захопивши Сідон, вони швидко стали просуватися в напрямку до Бейрута. Сирійські війська взяли участь у боях з ізраїльтянами, проте зупинити їх наступ не змогли. Підрозділи ізраїльської армії під командуванням А. Шарона опанували південні райони Лівану й, об'єднавшись з християнами-фалангістами П. Жмайєля, вже 15 червня обложили західну мусульманську частину Бейрута.

Одразу після початку вторгнення Ізраїлю в Ліван Рада безпеки ООН прийняла резолюцію №508 з вимогою до всіх учасників ліванського конфлікту припинити вогонь і відвести свої сили на вихідні позиції. Вторгнення Ізраїлю в суверенну країну засудили міністри іноземних справ ЄС, однак Тель-Авів проігнорував міжнародний осуд.

У серпні 1982 р. головні бойові дії зосередилися навколо Бейрута, в якому оборонялися оточені палестинці та ліванські мусульмани. Ізраїльтяни та фалангісти постійно обстрілювали мусульманську частину міста, перетворивши її врешті-решт' на суцільні руїни. У результаті тривалих переговорів 12 серпня 1982 р. палестинці погодилися на евакуацію своїх сил з усією зброєю та спорядженням з оточеного Бейрута до Іраку, Сирії та Північного Ємену. Штаб-квартиру ОВП було вирішено перенести до Тунісу. ООН надала для перевезення палестинців кораблі, а Франція — військову ескадру, яка конвоювала транспорти до портів призначення.

У самому Лівані ситуація досягла критичної точки після вдалого замаху на християнського президента країни, сина лідера фалангістів П. Жмайєля Башира Жмайєля (1948—1982). Нового президента, який мав змінити Е. Саркіса, було обрано 23 серпня 1982 р., а вже 14 вересня будинок, в якому він виступав перед активістами своєї партії, висаджено в повітря. У помсту за це наступного дня загони християнської міліції влаштували різанину в таборах палестинських біженців Сабра і Шатіла в Західному Бейруті. Масові вбивства цивільного населення тривали з 15 по 18 ве­ресня, причому ізраїльські війська, які оточили палестинські табори, не зробили жодної спроби припинити різанину. Обурене вбивством понад 2000 цивільних осіб, переважно жінок і дітей, міжнародне співтовариство відреагувало на події створенням сил з підтримання миру у Лівані. До складу цих сил увійшли підрозділи США, Великобританії, Італії та Франції.

У жовтні 1982 р. міжнародні миротворчі сили висадилися в Бейруті, що відразу ж викликало незадоволення навіть серед поміркованих мусульманських лідерів. У результаті терористичних актів, учинених водіями-самогубцями, що таранили навантаженими вибухівкою автомобілями казарми та посольства західних країн, загинули 241 американець і понад 100 французів. Згодом американцям навіть довелося перекинути до ліванських берегів лінкор "Нью-Джерсі", який, у відповідь на обстріли американських підрозділів, вів масований вогонь по заселених друзами районах Джебель-Друзу. Бойові дії в Лівані стали першим після закінчення Другої світової війни збройним конфліктом, у якому взяв участь такий потужний та великий корабель ВМС США.

Ліван у 1982—1989 рр.

23 вересня 1982 р. наступним президентом Лівану став ще один представник клану Жмайєлів — Амін Жмайєль (1942 р.н.), старший брат вбитого Б. Жмайєля. У грудні він розпочав переговори про замирення з Ізраїлем. Переговори завершилися підписанням 17 травня 1983 р. угоди про створення на півдні країни 45-кілометрової "буферної зони" загальною площею 850 км кв., яка складала 8% території країни. Цю зону спільно мали контролювати християнська Армія Південного Лівану під командуванням майора Хаддада та ізраїльські військові.

Розцінивши угоду як зраду загальноарабських інтересів, більшість зі сторін конфлікту відмовилася її визнати, а згодом й сам уряд Лівану відкликав свою згоду. Тим не менше, "буферна зона" продовжувала існувати де-факто. Після загибелі в січні 1984 р. Хаддада, його змінив Антуан Лахад. У кінці 1984 р. з Лівану були виведені сили ООН, і в наступні роки під впливом просирійських, проіранських та проіз-

раїльських сил почалася дезінтеграція країни. Ліван перетворився на суцільний театр воєнних дій. Країна стала нагадувати конгломерат ворогуючих між собою релі­гійних громад. Сунніти володіли Західним Бейрутом, а також приморськими районами навколо Сайди та Тріполі; "Катаїб" контролював Східний Бейрут та території на північ і північний-схід від столиці; прихильний до С Франж'є маронітський рух "Марада" укріпився на півночі країни, друзи — в гірських районах Джебель-Друзу.

14 січня 1985 р. Ізраїль розпочав виведення своїх військ з центральних районів Лівану. За час бойових дій у Лівані ізраїльтяни втратили 648 солдатів та офіцерів, знищивши при цьому понад 14 тис. ліванців, три чверті з яких були мирними жителями. Контрольовану раніше ліванську територію ізраїльтяни передали союзній їм християнській Армії Південного Лівану під командуванням А. Лахада. Ізраїльтяни залишилися лише в 45-кілометровій "зоні безпеки" на півдні країни.

Параліч ліванських урядових структур та сил правопорядку призвів до"різкого збільшення випадків захоплення заручників з числа громадян західних країн із по­дальшим висуненням політичних вимог. У березні 1984 р. сумну смугу викрадень започаткувало захоплення керівника ліванського відділення ЦРУ Вільяма Баклі. У наступні місяці було викрадено десятки американців, британців, французів та ін­ших іноземців. Переважну більшість викрадень організував "Хезболлах", який таким чином намагався привернути увагу світового співтовариства до ліванської кризи.