25 Жовтня 1956 р. Єгипет підписав з Йорданією та Сирією угоду про спільне військове керівництво, яка передбачала призначення єдиного головнокомандувача всіх сил сусідніх з Ізраїлем арабських країн.

Великі плани модернізації сільського господарства країни єгипетське керів­ництво пов'язувало з будівництвом висотної Асуанської греблі. Реалізація цього проекту мала забезпечити зрошення великої території Верхнього Єгипту. Вартість проекту оцінено у 1 млрд. доларів. У грудні 1955 р. США, Великобританія та Міжнародний банк реконструкції та розвитку розглянули прохання Єгипту про позику на будівництво греблі. Єгиптянам запропоновано позику в 270 млн. доларів (США — 56 млн., Великобританія — 14 млн. і МБРР — 200 млн. дол.) щорічними квотами по 70 млн. доларів. Єгипет не був задоволений ні обсягами, ні графіком планованого кредитування. На початку 1956 р., під тиском єврейського лоббі, США відмовилися від узгодженого проекту, а 19 липня 1956 р. остаточно відмовили Каїрові в позиці. Відмова була мотивована тим, що економіка Єгипту не витримає освоєння таких великих коштів.

Через тиждень після американської заяви, на великому мітингу в Александры

26 липня Г.А. Насер оголосив про намір націоналізувати Суецький канал. Проголошена президентом під час публічного виступу умовна фраза стала сигналом для єгипетських підрозділів, які одразу ж увійшли в зону каналу. Збудований у 80-х рр. XIX ст. зусиллями Великобританії, Франції та Туреччини, канал з часом повністю опинився в руках британців та французів. Після Другої світової війни Єгипет отримував заледве 6% з понад 100 млн. доларів щорічних прибутків від експлуатації каналу. Термін дії концесії закінчувався у 1968 р. Західні країни засудили рішення Єгипту, зате арабський світ сприйняв його з ентузіазмом. У сирійському парламенті пролунали заклики націоналізувати нафтотранспортну та нафтопереробну інфраструктуру "Ірак петролеум компані", демонстрації на під­ тримку Єгипту відбувалися в британських протекторатах Перської затоки. Розгля­ нувши можливість негайної воєнної акції, Великобританія вдалася до економічного тиску. На рахунках британських банків "заморожено" авуари Єгипту, а перерахунок прибутків від каналу блоковано.

Держсекретар США Аллен Даллес висунув ідею створення Асоціації користувачів каналу, бажаючи тим самим "інтернаціоналізувати" конфлікт. Ведучи переговори з Єгиптом, Великобританія водночас розпочала перекидання додаткових сил на свої військові бази на Кіпрі. У Нікосії створено штаб об'єднаних британо-французьких сил, котрі мали здійснити операцію захоплення зони каналу. Штабом керував британський генерал Кейтлі, а його заступником призначено французького адмірала Баржо.

Протягом кінця літа — початку осені 1956 р. відбувалися активні міждер­жавні консультації між Великобританією, Францією та Ізраїлем. До Парижа почергово вилітали особистий представник ізраїльського прем'єра Шимон Перес, міністр оборони Моше Даян, а згодом і сам Д. Бен-Гуріон. Після тривалих нарад 25 жовтня 1956 р. у Севрі під Парижем між трьома державами підписано таємну угоду про спільні дії. Угода передбачала, що Ізраїль спровокує конфлікт із Єгиптом, а після його початку Великобританія та Франція введуть свої війська в зону Суецького каналу під приводом необхідності забезпечення свободи судноплавства.

Перед початком конфлікту Великобританія та Франція зосередили на Кіпрі та біля берегів Єгипту величезне військове угруповання, що налічувало 65 тис. солдатів, 700 літаків, 430 танків, 520 гармат та мінометів. Десантну операцію забезпечували 122 кораблі, у тому числі 6 авіаносців та 6 підводних човнів.

Бойові дії розпочалися 29 жовтня 1956 р. несподівано для єгиптян наступом у двох напрямках: на півночі Синаю в напрямку до Ель-Кунтіли та на півдні півострова на Ель-Кусейму ізраїльські війська розпочали операцію "Кадеш" ("Очи­щення"). Водночас понад 400 ізраїльських парашутистів, викинутих у глибокому арабському тилу, зав'язали в центрі Синайського півострова бій за ключовий перевал Мітла. Вже наступного дня Великобританія та Франція звернулися до обох воюючих сторін з вимогою відвести свої війська на 10 миль від Суецького каналу і не чинити спротиву військам, які туди вводитимуться.

На момент ультиматуму ізраїльтяни ще не досягнули лінії каналу, тому вико-' нання вимоги союзників було нереальним. 31 жовтня, після закінчення терміну ультиматуму, почалася операція "Мушкетер". Авіація союзників здійснила нальоти на військові об'єкти Єгипту в Каїрі та Порт-Саїді, а згодом бомбардувань зазнали й інші міста. Уже в перші години нальотів на аеродромах знищено понад 140 сучас­них літаків єгипетських ВПС. Позбавлені авіаційної підтримки єгипетські підрозділи на Синаї зазнали нищівної поразки. Вирвавшись на оперативний простір, північне угруповання ізраїльських військ досягнуло каналу, де продовжило наступ на південь, бажаючи з'єднатися з наступаючим з Негеву танковим підрозділом. Обидві групи зустрілися 5 листопада у Шарм аль-Шейху на крайньому півдні Синаю, завершивши тим самим окупацію цілого півострова. Ще раніше, 3 листопада, захоплено Сектор Гази.

Протягом боїв на Синаї продовжувалися бомбардування єгипетських позицій британо-французькою авіацією, а в Суецькій затоці британський крейсер потопив єгипетський фрегат "Акка". Британські та французькі парашутисти, висадившись. 5 листопада у Порт-Саїді та Порт-Фуадг, незважаючи на запеклий опір (боронилося й цивільне населення, якому роздали зброю), до вечора наступного дня оволоділи цими містами.

Одразу після початку бомбардувань Єгипту майже всі арабські країни розірвали дипломатичні відносини з Великобританією та Францією. У арабському світі почався потужний рух солідарності із Єгиптом. У Сирії висаджено нафтопровід "Ірак петролеум компані", а Саудівська Аравія припинила перекачування нафти в Бахрейн та на британські танкери. Йорданія заборонила британцям використовувати свій повітряний простір та військові бази й навіть оголосила разом з Сирією намір надати Єгипту збройну допомогу. Три країни Британської співдружності (Індія, Шрі-Ланка та Пакистан) виступили з різким осудом дій своєї колишньої метрополії.

Уряд СРСР ще 31 жовтня зробив у ООН заяву з пропозицією здійснити термінові заходи для припинення агресії проти Єгипту. Надзвичайна сесія ООН прийняла 2 листопада резолюцію з вимогою негайного припинення вогню. Після висадки союзницького десанту, 5 листопада Радянський Союз надіслав Великобри­танії та Франції попередження про готовність "вдатися до рішучих кроків" у тому випадку, коли агресію не буде зупинено. ООН прийняла 7 листопада ще ОДНУ резолюцію з вимогами припинення вогню та виведення іноземних військ

з території Єгипту.

Фактично бойові дії було припинено у ніч з 6 на 7 листопада 1956 р. З метою психологічного тиску на країни-агресори СРСР опублікував 11 листопада заяву ТАРС, у якій було згадано, що відповідні радянські органи не чинитимуть перешкод тим громадянам СРСР, котрі побажають виїхати на Близький Схід для надання інтернаціональної допомоги народові Єгипту. Попередження подіяло, і до 22 грудня 1956 р. британські та французькі війська залишили Єгипет. Ізраїльтяни

вивели свої підрозділи із Синаю в січні, а із Сектора Гази — в березні 1957 р. Після цього, на пропозицію Канади, ООН створила спеціальні міжнародні сили з підтримання миру. Для контролю за додержанням умов припинення вогню на 56-кілометровий відтинок арабо-ізраїльського кордону в Секторі Гази та 185-кілометрову лінію розмежування на Синаї уведено 3400 солдатів з Норвегії, Швеції, Індії, Югославії, Бразилії та Канади. Окремий пост для забезпечення свободи судно­плавства по Акабській затоці розташовано в Шарм аль-Шейху.

Офіційне визнання західними країнами націоналізації Суецького каналу відбулося в квітні 1958 р. на переговорах у Римі. Колишнім власникам каналу Єгипет зобов'язався виплатити 28,3 млн. фунтів стерлінгів. Президент Єгипту не зупинився на досягнутому, здійснивши невдовзі після успішного завершення римських переговорів націоналізацію майна філій англійських та французьких банків і страхових компаній. Пізніше було націоналізовано австралійські, бель­гійські та італійські підприємства фінансово-кредитної сфери. Ще в січні 1957 р., за законом про "єгиптизацію" економіки, конфісковано майно 2,5 тис. британців та 3,5 тис. французів, яких примусили виїхати з країни. Загалом в країні до 1962 р. націоналізовано 70% підприємств великого бізнесу.

Суецька криза 1956 р.

Політична перемога, якою закінчилася для Єгипту Суецька криза, спричинила зростання особистого авторитету Г.А. Насера в цілому мусульманському світі. У багатьох країнах Близького Сходу з'явилися політичні сили, що вимагали змін державного ладу за взірцем єгипетських. Особливо популярним єгипетський лідер

був у Сирії, де при владі перебувала партія БААС. Сирійський президент Ш. Куатлі особисто прибув до Каїра, щоб попросити Г.А. Насера об'єднати дві країни в одну. 1 лютого 1958 р. було оголошено про створення нової федеративної держави — Об'єднаної Арабської Республіки, президентом якої став Г.А. Насер. Об'єднана держава мала єдиний парламент, спільні структури військового командування й проводила скоординовану зовнішню політику. Щоправда, вже у вересні 1961 р. у результаті військового перевороту в Дамаску Сирія вийшла зі складу ОАР.

На початку 60-х рр., спираючись на економічну допомогу із СРСР, Єгипет розпочав активне промислове будівництво. У 1960—1964 рр. за допомоги СРСР збудовано першу чергу Асуанської греблі. Штучне озеро, що виникло в результаті її будівництва, отримало ім'я Насера. Протягом 1952—1967 рр. Єгипет потроїв свій економічний потенціал. З 1962 р. уряд гарантував кожному випускникові з вищою освітою роботу. Спеціальним законом було встановлено рівень мінімальної заробітної платні для селян.

Суттєвого удару економічному та політичному розвитку Єгипту завдала арабо-ізраїльська війна 1967 р. Через закриття Суецького каналу різко скоротилися надхо­дження до бюджету. Одразу після закінчення бойових дій "шестиденної війни" в Єгипті почався потужний антиізраїльський та антизахідний рух. Дипломатичні відносини з Ізраїлем розірвано, біля посольств західних країн відбувалися протес-таційні демонстрації, траплялися напади на іноземців та погроми їх магазинів і фірм. Арабські країни вирішили готуватися до реваншу за програну війну. На зустрічі керівників арабських держав у Хартумі 29 серпня — 3 вересня 1967 р. вирішено, що багаті нафтові країни регіону (Лівія, Саудівська Аравія та Кувейт) щорічно виділятимуть Єгипту та Йорданії 135 млн. ф. ст. на потреби оборони. Натомість Єгипет погодився вивести свої війська із Ємену. Саудівська Аравія, пообіцяла припинити підтримку монархістських сил у цій країні. Було вирішено не вести з Ізраїлем мирних переговорів і не погоджуватися на підписання мирної угоди, перш ніж будуть звільнені окуповані ізраїльтянами унаслідок "шестиденної війни" території. Незважаючи на військову поразку, Г.А. Насер не втратив свого авторитету. Ще 10 червня 1967 р. він оголосив, що добровільно йде у відставку, але через масові маніфестації на свою підтримку вже наступного дня повернувся в президентське крісло.

Гамаль Абдель Насер

Вину за програну війну покладено на військових. У лютому 1968 р. відбувся судовий процес над низкою генералів єгипетської армії, звинувачених у поразці. 30 березня 1968 р. президент Єгипту оголосив скеровану на модернізацію єгипетського суспільства програму реорганізації суспільного та державного устрою країни. На референдумі 2 травня 1968 р. запропонована Г.А. Насером "програма ЗО березня" була схвалена народом Єгипту. Радянський Союз одразу ж після війни розпочав поставки нових партій зброї, тому вже в середині 1968 р. повністю відновлено ВПС Єгипту, а до середини 1969 р. кількість танків у його армії перевищила довоєнний рівень. Крім цього, СРСР вислав до Єгипту велику кількість військових радників, які часто не лише навчали арабських ко­лег, але й безпосередньо виконували бойові завдання. До 1970 р. у Єгипті перебувало близько 10 тис. радянських військових.

Г.А. Насер помер від серцевого нападу 28 вересня 1970 р., наступного дня після підписання угоди про припинення вогню між йорданською армією та бійцями ОВП, в підготовці якої він брав найактивнішу участь. Діяльність Г.А. Насера на певний час висунула Єгипет на авансцену світової політики. Президент Єгипту створив модель політичного та економічного розвитку, яка протягом тривалого часу слугувала взірцем для багатьох інших арабських країн.