logo
Козицький А

Ірак під владою баасистів

Уранці 8 лютого 1963 р. частина військ багдадського гарнізону, під керів­ництвом А.С. Арефи, захопила стратегічні пункти столиці, а авіація здійснила бом­бовий удар по ставці президента А.К. Касема у військовому міністерстві. Вуличні бої тривали два дні й завершилися взяттям міністерства оборони, яке захищала особиста гвардія президента. Захопленого в полон А.К. Касема розстріляно. Влада опинилася в руках Соціалістичного блоку, до якого разом із БААС увійшли Партія незалеж­ності, Рух арабських націоналістів та група військових. А.С. Ареф став президентом, а Ахмед Хасан аль-Бакр (1914—1982) — прем'єр-міністром. Унаслідок закулісної боротьби військові згодом усунули від влади своїх партійних союзників і, починаючи з 18 листопада 1963 р., керували країною вже самостійно. А.С. Ареф та А.Х. Бакр залишилися на своїх посадах.

24 листопада 1963 р. керівники Іраку оголосили про намір будувати в країні "арабський соціалізм", який мав забезпечити соціальну справедливість та широкий державний контроль над господарським життям. Водночас було оголошено про "недоцільність" збереження багатопартійної системи та запропоновано створити єдину партію — Арабський соціалістичний союз Іраку. Новий уряд задекларував свої наміри лібералізувати зарегульовану в часи А.К. Касема економіку й розширити економічні контакти з країнами Заходу. Попри те, баасисти були рішуче налаш­товані на придушення опозиційних рухів всередині країни, а насамперед курдського повстання. Скориставшись тим, що в перший день перевороту іракські комуністи

виступили із закликами підтримати уряд А.К. Касема, А.С. Ареф оголосив їх поза законом. У результаті масових облав було вбито близько 10 тис. прихильників Комуністичної партії Іраку, а ще більшій кількості довелося емігрувати.

4 травня 1964 р„ проголошено нову конституцію країни, що мала діяти в перехідний період. 14 липня того ж року націоналізовано приватні банки, страхові компанії та частину промисловості. Керуючись єгипетськими взірцями, уряд взявся за реформування соціальної сфери.

Захопивши політичну владу, військові рішуче повели боротьбу з курдським національним рухом. До Курдистану перекинуто дві третини усіх збройних сил Іраку, а проти прихильного до повстанців мирного населення почався справжній геноцид. Застосовуючи тактику "випаленої землі", іракські військові знищили понад 500 курдських сіл, вбивши при цьому десятки тисяч осіб. Понад 300 тис. курдів стали біженцями. За голову керівника курдських повстанців М. Барзані уряд Іраку пообіцяв винагороду в 280 тис. доларів. Запекло захищаючись, курди відійшли в гори, але не здалися. Втрати іракської сторони також були серйозними. Уряд Іраку змушений був визнати, що тільки упродовж червня — листопада 1963 р. армія втратила в боях з повстанцями 5000 солдатів. Остаточно придушити курд­ський національний рух знову не вдалося. 10 лютого 1964 р. підписано чергову угоду про припинення вогню в Курдистані.

Ескалація внутрішньополітичного конфлікту в Курдистані та великі військові видатки погіршили економічний стан країни. Уряд змушений був переглядати. бюджет, оскільки на фінансування попередньо прийнятих планів грошей забракло. У середині 60-х рр. обсяги промислового будівництва скоротилися в 10, а іригаційно-дренажних робіт -— в-6 разів. Створення національної нафтової компанії та спроби інтенсифікувати розпочату в часи А.К. Касема земельну реформу суттєво не вплинули на покращення економічної ситуації.

Після загибелі 13 квітня 1966 р. А.С. Арефи під час катастрофи вертольота, влада перейшла до рук його рідного брата, начальника генерального штабу Абдул Рахмана Мухаммеда Арефи (1916 р.н.}. Зі зміною керівника держави відбулися значні перетворення. Ірак зробив спробу нормалізувати відносини з Туреччиною та Іраном, які були майже зовсім розірвані з часів перевороту 1958 р. У червні 1966 р. оголошено ще одну/ програму нормалізації курдської проблеми. Вперше за час існування республіки на пост прем'єр-міністра призначено цивільну особу.

Головним своїм завданням у економічній сфері уряд А.Р. Арефи вважав перегляд умов нафтових концесій, наданих "Ірак петролеум компані". Бажаючи отримати більший відсоток прибутків від продажу добутої в Іраку нафти, Багдад вів тривалі, але майже безрезультатні переговори. Нездатність домовитися з британцями сильно підірвала довіру до очоленого А.Р. Арефом уряду.

На короткий термін внутрішні конфлікти у країні вдалося відсунути на задній план унаслідок арабо-ізраїльської війни 1967 р. Уся опозиція, включно з лідерами курдського руху, оголосили про свою підтримку уряду. 10 липня 1967 р. було сфор­мовано Уряд військового порятунку, до якого увійшли представники 12 основних партій країни. Відбулася низка антизахідних демонстрацій, під час яких маніфестанти палили будинки, що належали американцям та британцям, і нищили їх майно. Це одразу ж погіршило стосунки зі західними інвесторами, й на початок 1968 р. бюджетний дефіцит сягнув рекордної для тогочасного Іраку суми в 120 млн. доларів. Через помилки в економічному плануванні та недолуге проведення земельної реформи, половина конфіскованих у 1958 р. земель на 1967 р. не оброблялася. Економічні

невдачі та нове погіршення стосунків з опозицією спричинилися до появи в армії таємної організації Арабський революційний рух, яка поставила собі за мету усунути від влади режим А.Р. Арефи.

У липні 1968 р. відбувся черговий, вже третій за повоєнний час, державний переворот, унаслідок якого до влади прийшов колишній прем'єр А.Х. аль-Бакр. Переворот підтримали баасисти та ліві партії. У 1973 р. уряд створив Національний прогресивний фронт, до якого, крім баасистів, увійшли комуністи та ліві курдські партії. Проте вже 1978 р. правляча БААС звинуватила комуністів у протидержавній діяльності. До смертної кари засуджено 21 чільного лідера комуністів, а багато інших, через репресії, змушені були емігрувати з країни.

У внутрішній політиці режим А.Х. аль-Бакра був орієнтований на соціаліс­тичні моделі розвитку та послаблення впливів іноземних кампаній в іракській економіці. Найбільшим успіхом уряду стала повна націоналізація 1975 р. майна та потужностей "Ірак петролеум компані". Завдяки валютним надходженням від продажу нафти, що особливо зросли унаслідок світової енергетичної кризи в середині 70-х рр., Ірак зміг розпочати масовану реконструкцію своєї промисловості. На початок 80-х рр. Ірак став однією з найрозвиненіших у регіоні промислових держав. У травні 1970 р. прийнято новий аграрний закон, згідно з яким удвічі зменшувалися максимально допустимі розміри приватного землеволодіння. Викуповуючи в заможних власників землю, уряд передавав її згодом найбіднішим селянам. До 1972 р. майже половина сільських жителів Іраку отримала в приватне володіння, або ж на умовах гарантованої оренди, земельні наділи.

21 вересня 1968 р. Ірак прийняв нову тимчасову конституцію, яка проголо­сила країну "народно-демократичною державою" і визначила за мету побудову в країні соціалізму при збереженні приватної власності.

Зовнішня політика Іраку у 70-х рр. визначалася офіційною ідеологією прав­лячої партії БААС: панарабізм, протистояння Ізраїлю, подолання західних полі­тичних впливів, нейтральність, яку Ірак, втім, поєднував з тісною співпрацею з СРСР. Нерівномірно розвивалися відносини Іраку із Сирією. У окремі періоди вони були вельми напруженими, головним чином, через економічні суперечки, а в інші — з'являлися навіть плани об'єднання обох країн у одну державу. У 1979 р. президенти А.Х. аль-Бакр та X. Асад зробили навіть спільну заяву про плановане об'єднання Сирії та Іраку в одну державу з єдиним урядом і єдиним президентом. Однак одразу після приходу до влади в Іраку С. Хусейна ці плани було поховано через давню особисту неприязнь сирійського президента до нового лідера Іраку. Зважаючи на це, в наступні роки відносини між Сирією та Іраком неухильно охолоджувалися, а під час ірано-іракської війни Сирія підтримувала Іран.

Відносини з іншим сусідом Іраку — Іраном почали погіршуватися після того, як 1959 р. Ірак вийшов з Багдадського пакту. У 1970 р. мало не дійшло до війни через територіальні суперечки та іракські звинувачення Ірану в підтримці шиїтських повстанців у районі Басри. Лише після підписання у березні 1975 р. двосторонньої угоди на деякий час відносини між країнами поліпшилися. Тегеран закрив свій кордон для курдських повстанців, натомість іракці погодилися не підтримувати іранських арабів. Щоправда, домовленості втратили силу вже в 1979 р. після ісламської революції в Ірані.

Правління Саддама Хусейна

У липні 1979 р. А.Х. аль-Вакр пішов з партійних та державних посад за станом здоров'я. Його наступником став Саддам Хусейн (1937 р.н.), друга особа у іракській військовій ієрархії. Бідний сирота, що виховувався в родині свого дядька, С, Хусейн у двадцятилітньому віці вступив до партії БААС. Згодом йому довелося відсидіти півроку у в'язниці, працювати в підпіллі й навіть прийняти активну участь в організованому партією 7 жовтня 1959 р. замаху на А.К. Касема, під час якого С. Хусейна було серйозно поранено.

Вже через рік після приходу до влади С. Хусейн розпочав збройний конфлікт з Іраном. Війна, котра планувалася як блискавична воєнна кампанія, стала одним з найкривавіших конфліктів другої половини XX ст. 22 вересня 1980 р. іракські війська вторглися на територію Ірану, але всупереч очікуванням, не змогли здобути швидкої перемоги. Іранська армія виявилася більш боєздатною, аніж здавалося в Багдаді, а перші тактичні успіхи іракців швидко було зведено нанівець. Виснаж­ливий для обох країн конфлікт, що тривав вісім років, завершився підписанням угоди про припинення вогню лише в серпні 1988 р.

Під час війни із Іраном Ірак відновив 1984 р:, після 17-річної перерви, дипломатичні відносини зі СІЛА, які, остерігаючись посилення ортодоксального ісламістського режиму в Тегерані, почали активно постачати С. Хусейну зброю. Крім цього, Ірак отримав від Вашингтона значну фінансову допомогу. Лише у 1984—1987 рр. США надали Іраку кредити на 2,5 млрд. доларів. Разом з тим Багдад зберіг добрі відносини із Радянським Союзом, що також постачав іракцям озброєння. Серед арабських країн найближчими союзниками Багдаду у війні з Іраном були Йорданія, Кувейт та в окремі періоди — Єгипет.

Війна з Іраном фатально вплинула на економіку Іраку. Багата нафтовидобувна країна, котра щорічно продавала нафти на 10—12 млрд. доларів, вийшла із війни із майже 40-мільярдним боргом. Зруйновано низку промислових та нафтовидобувних об'єктів. У районах, заселених курдами та шиїтами, почалися повстання. Звинува­тивши курдів у співпраці з іранцями, що почасти відповідало дійсності, С. Хусейн провів у курдських районах жорстоку каральну операцію, під час якої проти мирного населення було навіть застосовано отруйні гази.

Виснажений довготривалою війною, Ірак на початку 90-х р. опинився перед загрозою економічного краху. Відбудова знищеного господарства серйозно усклад­нювалася економічною політикою Кувейту, який, усупереч рішенням Організації країн-експортерів нафти, збільшив обсяги видобутку й продажу нафти. Падіння світових цін на "чорне золото" викликало великі фінансові втрати Багдада. Крім цього постійно тривали дискусії про приналежність підземних покладів родовища Ер-Румайла, розташованого в прикордонній зоні, яке активно експлуатувалося Кувейтом. Ірак звинувачував свого південного сусіда в тому, що той його обкрадає, тихцем викачуючи нафту, яка залягає під іракською територією.

У цій ситуації президент Іраку С. Хусейн наважився на авантюрний крок, окупувавши під гаслами загальноарабської єдності багатий нафтою Кувейт. Разом із Кувейтом Ірак зміг би контролювати 20% світового видобутку нафти. Увечері 2 серпня 1990 р. іракські війська, майже не зустрічаючи опору, зайняли невеликий (17,8 тис. кв. км) емірат. 8 серпня 1990 р. С. Хусейн оголосив Кувейт 19-ю провінцією Іраку. Уряд Кувейту встиг емігрувати. З огляду на стратегічне значення регіону, в якому відбулася агресія, конфлікт швидко набрав світового виміру.

Міжнародне співтовариство майже одноголосно засудило Ірак. Лише Лівія, Ємен, Йорданія та ОВП оголосили про підтримку іракських дій. Рада безпеки ООН прийняла рішення заборонити імпорт іракської нафти і накласти ембарго на торгівлю з багдадським режимом. Прийнята на вимогу США 29 листопада 1990 р. резолюція Ради безпеки №678 надавала країнам антиіракської коаліції право застосувати проти Іраку силу в тому випадку, якщо до 15 січня 1991 р. С. Хусейн не звільнить окупованого Кувейту.

На території Саудівської Аравії та частково Туреччини країни антиіракської коаліції зосередили близько 700 тис. солдатів, 3500 танків і 1800 літаків. Для проведення операції свої війська надали США, Великобританія, Франція, Італія, Канада, Саудівська Аравія, Єгипет, Сирія, Пакистан, Бангладеш, Об'єднані Арабські Емірати, а також символічними контингентами — багато інших країн, включно з колишніми країнами соціалістичного табору в Східній Європі. Після закінчення терміну ультиматуму в ніч з 16 на 17 січня 1991 р. масованими авіаударами по Багдаду та військах Іраку в Кувейті союзники розпочали операцію "Буря в пустелі". Ірак, сили якого напередодні війни налічували 500 тис. солдатів, 4200 танків і 650 літаків, не зміг організувати ефективної протидії атакам союзників. Після знищення пунктів зв'язку, радарних станцій ППО та вузлів сполучення, іракська армія була дезорганізована й не чинила серйозного опору під час наземної фази операції, яка розпочалася в ніч з 23 на 24 лютого 1991 р. Упродовж кількох днів союзники повністю звільнили територію Кувейту. Здійснюючи ракетні удари по Ізраїлю, С. Хусейн намагався втягнути до війни Тель-Авів, що могло б бути використане пропагандою для оголошення "священної ісламської війни", однак ізраїльтяни виявили стриманість і не дозволили себе спровокувати. Співвідношення втрат сторін конфлікту продемонструвало значну перевагу техніки та тактики військ союзників над Іраком. Союзники втратили близько 30 танків, 50 літаків і 250 осіб убитими, знищивши при цьому 3800 танків, 240 літаків та 35 тис. солдатів іракської армії. Під час операції "Буря в пустелі" сили антиіракської коаліції випустили по Іраку 110 тис. ракет і 88,5 тис. тонн інших боєприпасів. Унаслідок цього величезних втрат зазнала економічна інфраструктура Іраку, зруйновано великі промислові підприємства Багдада та портові споруди Басри. У результатів авіаударів та ракетних обстрілів загинули десятки тисяч мирних жителів Іраку.

Усвідомивши масштаб завданих Іраку втрат, 27 лютого 1991 р. С. Хусейн оголосив про готовність прийняти резолюцію ООН щодо Кувейту. Після припинення воєнних дій Ірак змушений був допустити на свою територію групу з 52-х спостерігачів ООН, які контролювали виконання зобов'язання припинити розробку заборонених видів зброї та ядерних боєприпасів. Крім цього, Ірак погодився виплатити відшко­дування та обмежити продаж своєї нафти. СІЛА, котрі відігравали головну роль в організації антиіракської коаліції, не вдалися до усунення С. Хусейна від влади, зважаючи на загрозу посилення ворожого Заходові сусіднього Ірану та загострення ситуації в регіоні, яке могло настати після проголошення незалежності населених курдами північних та шиїтами південних районів Іраку. Тим не менше, США втру­тилися в жорстоке придушеная багдадським режимом виступів курдів та шиїтів, заборонивши польоти військової авіації та суттєво обмеживши право на перебування іракських військ в "зонах безпеки", якими визначено райони північніше 36-ї та південніше 33-ї паралелей.

Опинившись під американською "парасолькою безпеки", курди північного Іраку отримали фактичну автономію. На проведених 19 травня 1992 р. в Іракському Курдистані виборах обрано Курдську національну асамблею, яка взяла на себе

функції курдського парламенту. Місцевий уряд очолив лідер Демократичної партії Курдистану (ДПК) Масуд Барзані. Щоправда, майже одразу в Курдистані почалася внутрішня усобиця, в котрій силам ДПК М. Барзані протистояли підрозділи Патріотичного союзу Курдистану Джеляля Талабані. Стривожена появою біля своїх кордонів зародку курдської державності, Туреччина здійснила військове вторгнення в Іракський Курдистан. У травні 1997 р. 25-тисячне угруповання турецької армії перейшло північний кордон Іраку й розпочало бої з курдськими збройними форму­ваннями. Згідно з турецькими джерелами, під час боїв турецьким силам вдалося знищити 900 бойовиків. Незважаючи на цей удар, після виведення з Іраку турецьких військ курди швидко відновили свої сили, а в 1998 р., за посередництвом СІЛА, М. Барзані та Дж. Талабані помирилися й поділили владу. У 2000 р. М. Барзані здійснив дипломатичну поїздку до Західної Європи, де зустрівся із керівниками Великобританії, Франції та Німеччини.

Протягом 90-х рр. СІЛА неодноразово вдавалися до ракетних та бомбових ударів по іракській території, мотивуючи свої атаки недотриманням іракською стороною підписаних раніше угод. У листопаді 1998 р. із країни було відкликано міжнародних спостерігачів через те, що Ірак нібито порушив прийняті раніше умови. У грудні 1998 р. військова авіація США та Великобританії здійснили операцію "Лис пустелі", піддавши масованому бомбардуванню територію Іраку.


Саддам Хусейн


Бомбардування території Іраку, а також накладені ООН економічні санкції остаточно доконали економіку країни. Через руйнування, завдані промисловій сфері ударами СІЛА, країна опинилася в доіндустріальній добі. Різко впали обсяги імпортно-експортних операцій. Якщо у липні 1990 р. Ірак закупив за кордоном товарів на 260 млн. доларів, то вже у вересні того ж року — тільки на 700 тис. доларів. Разом із передбаченими репараціями за спричинену вторгненням до Кувейту шкоду, борг Іраку складав майже 200 млрд. доларів. Заборона на поставки харчових продуктів

та ліків до Іраку викликала різке зростання смертності серед іракців та щоденні страждання місцевого населення. Через фінансову кризу Багдаду довелося згорнути більшість соціальних програм. У багатьох районах країни панували перманентний голод, інфекційні хвороби, розруха. Упродовж 90-х рр. удвічі зросла дитяча смертність, а третина дітей віком до п'яти років страждала від хронічних захворювань.

Разом з тим повний контроль уряду над засобами масової інформації та потужний репресивний апарат дозволяли С. Хусейну міцно утримувати владу в своїх руках. Культ особи президента сягнув захмарних висот. Періодично органі­зовувані владою плебісцити та вибори засвідчували "всенародну" підтримку режиму. 15 жовтня 1995 р. на влаштованому владою референдумі 99,96% мешканців краї­ни проголосували за те, аби продовжити повноваження президента ще на 7 років. 27 березня 2000 р. в Іраку відбулися парламентські вибори, на яких переважну більшість мандатів здобула правляча БААС.

Постійний страх за своє життя спричинився до того, що протягом 90-х рр. із Іраку за кордон кілька разів тікали високі посадовці. Восени 1995 р. з Іраку разом із дружинами втекли двоє зятів С. Хусейна. Повіривши обіцяній амністії, в лютому 1996 р. вони повернулися до Багдада, але майже одразу були вбиті. Поголоски твердили, що втікачів особисто застрелив син С. Хусейна Удай, який хоча й не займав жодних високих постів у державі, але тим не менше справляв великий вплив на політику країни. У випадку виживання багдадського режиму саме в Удаєві вбачали наступника С. Хусейна на посаді президента країни.

Восени 2002 р. США розпочали потужну пропагандистську кампанію, звинувативши Ірак в розробці ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї. Американці не зуміли навести достовірних доказів своїх звинувачень, тому ООН відмовилася санкціонувати воєнну операцію проти багдадського режиму. Незважаючи на це, президент США Джордж Буш-молодший зважився на війну із Іраком. На території Кувейту, ОАЕ та Бахрейну протягом зими - початку весни 2003 р. було зосереджено велике військове угруповання США.

Воєнна кампанія США проти Іраку поляризувала західне суспільство. Позицію Вашингтона беззастережно підтримали лише Австралія, Великобританія, Італія та Іспанія, а також близько 40 країн Азії, Африки та колишнього комуністичного табору. З різкою критикою війни виступили Франція та Німеччина. Значний вплив на перебіг війни мала відмова Туреччини надати свою територію для базування американських військ, котрі, як планувалося, мали відкрити на півночі Іраку другий фронт. Безпосередньо в бойових діях брали участь 225 тис. американських та 45 тис. британських військовослужбовців. їм протистояла понад півмільйонна армія Іраку.

Намагаючись будь-якою ціною уникнути війни, С. Хусейн пішов на значні поступки. Він дозволив повернутися до Іраку спостерігачам ООН, а також розпочав знищення ракет середньої дальності, радіус дії яких, за заявами західних експертів, на 20 кілометрів переважав дозволений для збройних сил країни ліміт. Експерти ООН не знайшли жодних доказів існування в Іраку зброї масового знищення, але без огляду на це, сили США та Великобританії 20 березня 2003 р. розпочали проти багдадського режиму війну, яку американська пропаганда назвала "етапом глобальної антитерористичної операції".

На першому етапі боїв збройні сили Іраку змогли вчинити досить сильний опір. Через непорозуміння, американські та британські війська неодноразово обстрі­лювали підрозділи один одного. Серед цивільного населення Іраку було багато люд

ських жертв. Одночасно із наступом англо-американських військ із Кувейту, наступ із півночі країни розпочали збройні підрозділи курдів. Організований опір армії Іраку припинився після того, як американські сили увірвалися до Багдада. Протягом кількох днів у іракській столиці тривали грабунки, які чинило місцеве населення. Американці не перешкоджали мародерам, що громили крамниці, державні установи, покинуті посольства іноземних країн та просто будинки заможних осіб. Мародери пограбували та розгромили музеї із безцінними пам'ятками Месопотамської циві­лізації. Під час війни США втратили 138, а Великобританія — 35 осіб вбитими. Втрати армії Іраку виявилися на порядок більшими. Крім цього загинуло майже 4,5 тис. цивільних осіб. 1 травня 2003 р. Дж. Буш-молодший оголосив про завер­шення воєнної кампанії.

Після закінчення війни територію Іраку було розділено на три окупаційні зони: американську, британську та польську. До польської зони Україна вислала військовий контингент. С. Хусейна, який зник під час боїв за Багдад, вдалося впіймати тільки в грудні 2003 р. Американцям не вдалося знайти жодних слідів зброї масового знищення, звинувачення в наявності якої стало приводом до початку війни. Натомість було знайдено кілька місць масових поховань жертв саддамівського режиму. Протягом літа — осені 2003 р. майже щоденно відбувалися напади іракців на американських військових, внаслідок чого вже в серпні кількість вбитих серед солдатів США перевищила втрати воєнної кампанії. Створена американцями тимчасова адміністрація, якою керує Пол Бремер, обіцяє передати владу в країні представниками місцевого населення, щойно буде приборкано партизанський рух, однак до повної нормалізації суспільного життя в Іраку ще далеко.

САУДІВСЬКА АРАВІЯ

Економічний та політичний розвиток 40—70-х рр.

Після Другої світової війни Аравійський півострів тривалий час залишався маргінальною зоною світової політики. Проте, з часом, Саудівська Аравія поступово перетворилася на головну економічну потугу регіону. Основну роль в цьому процесі відіграла нафта, прибутки від експорту якої дозволили країні реалізувати широко заплановані програми державного розвитку. Починаючи із 1945 р., західні інвес­тори здійснювали інтенсивну розбудову нафтовидобувної інфраструктури на території Саудівської Аравії. Протягом 1948—1953 рр. нафтовидобувні компанії вклали в розвиток галузі 0,5 млрд. доларів. Було збудовано підводний нафтопровід до Бахрейну, а також 1719-кілометровий трансаравійський нафтопровід до Лівану. Модернізація нафтових свердловин та розвиток нафтотранспортних магістралей різко збільшили.прибутки західних нафтових компаній. У цій ситуації природно постало питання про збільшення відрахувань до місцевого бюджету. Вже в 1949 р. склалася парадоксальна ситуація, коли компанія АРАМКО платила більший податок зі своїх прибутків у США, аніж відсоток відрахувань для Саудівської Аравії. У 1950 р. укладено нову угоду про поділ прибутків від продажу нафти, згідно з якою Ер-Ріяд почав отримувати 50% зароблених на продажу нафти грошей. Надходження до бюджету країни від продажу нафти постійно зростали: 1950 р. — 90 млн., 1953 р. — 200 млн., 1956 р. — 250 млн. доларів.

Після 50-річного правління, 9 листопада 1953 р. Ібн Сауд помер, передавши владу своєму сину Сауду ібн Абд аль-Азізу (1902—1969), який на той час був найстаршим із 35-ти синів монарха. Новий король не успадкував здібностей свого батька, а крім того мав слабке здоров'я. Страждаючи від артриту та прогресуючої втрати зору, Сауд майже не втручався в управління країною. У часи його правління (1953—1964) серед безконтрольного чиновництва буйним цвітом квітли корупція та зловживання владою при укладенні контрактів із закордонними підприємцями. Поширеною серед Саудівських посадовців практикою стала купівля розкішних віл та земельних маєтків у Єгипті та Лівані. Деякі із нахаб будували розкішні палаци, що могли суперничати із королівськими апартаментами, просто на батьківщині. У адміністративному апараті поширився непотизм, при якому кандидатів на державні посади призначали не за здібностями, а відповідно до родинних зв'язків або особистих симпатій.

Неефективне управління економікою, фінансовими надходженнями, а також непослідовність у внутрішній та зовнішній політиці призвели 1958 р. до гострої урядової кризи. Під тиском родичів Сауду довелося передати реальну владу своєму братові Фейсалу (1904—1975), якого призначено прем'єр-міністром. Вперше в історії країни сформовано постійно діючий кабінет. На якийсь час Сауда зовсім відсторонено від державних справ, хоча він і надалі залишався королем.

У 1960 р. Сауд знову повернув собі всю повноту влади, зайнявши пост прем'єра. Новий етап його правління був нітрохи не кращим за перший. Країна продовжувала борсатися в тенетах економічних проблем, що ускладнювалися залаштунковою боротьбою усередині королівської династії. В жовтні 1964 р. нарада принців крові вирішила остаточно усунути Сауда від влади. Це рішення підтвердила спеціальною фетвою нарада улемів. Серед причин, що зумовили цей крок, виріша­льне значення мали революція 1962 р. у Ємені та голосний міжнародний скандал, пов'язаний із втечею чотирьох принців крові за кордон. Виїхавши до Бейрута, члени королівської родини публічно звинуватили Сауда в лінощах та нехтуванні своїми обов'язками керівника держави.

Восени 1964 р. наступним королем країни проголошено Фейсала, який вод­ночас знову зайняв пост прем'єра. Вихований у жорстких та аскетичних традиціях воїнів пустелі, Фейсал був обачним та розумним правителем. Ще у 15-річному віці він виконував окремі політичні доручення батька, а з 1926 р. займав пост віце-короля Хіджазу, а водночас міністра закордонних справ. Будучи принцом, майбутній король багато подорожував, а тому набагато краще від своїх попередників на троні орієнтувався в реаліях сучасного світу.

Фейсал енергійно взявся за реформування економіки, водночас зберігаючи недоторканим зовнішньополітичний курс країни. Десятиліття його правління стало часом стабілізації та розквіту економіки Саудівської Аравії. Країна зазнала разючих змін не лише в галузі господарства, але й в адміністративній, освітній, військовій та соціальній сферах. Забуте десь на околицях цивілізованого світу пустельне королівство перетворилося на одного з впливових гравців світової політики. Саме в цей час заможний Саудівський шейх, який користуючись невичерпним акреди­тивом, скуповує в Західній Європі найдорожчі автомобілі та замовляє сантехніку із щирого золота, став хрестоматійним образом світової масової культури. Багато саудівців виїхало на навчання до США та інших розвинених країн. У 60-х рр. Саудівська Аравія почала надавати щорічні фінансові субсидії Йорданії, ОВП, а після 1967 р. і Єгипту.

Під управлінням короля Фейсала Саудівська Аравія зберігала добрі відносини із США та іншими країнами Заходу. Значно складніше розвивалися відносини Ер-Ріяда із арабськими сусідами, особливо Єгиптом. Певне покращення відносин із Каїром, яке спостерігалося в кінці 40-х рр. на ґрунті спільного протистояння Ізраїлю, припинилося одразу після приходу до влади 1952 р. у Єгипті радикально панарабськи налаштованих "вільних офіцерів". Різко антизахідні та соціалістичні настрої Г.А. Насера викликали занепокоєння поміркованих -ґа консервативних саудівців. Погіршення відносин між обома країнами врешті призвело до опосе­редкованого воєнного зіткнення. У 1962 р. у Ємені відбувся антиурядовий переворот, після якого група пронасерівськи налаштованих офіцерів звернулася за допомогою до Єгипту. Саудівська Аравія у відповідь підтримала єменських монархістів. Лише після катастрофічної за наслідками для арабів "шестиденної війни" 1967 р. Єгипет та Саудівська Аравія нормалізували відносини. Ер-Ріяд навіть надав єгиптянам фінансову допомогу, що мала компенсувати втрати спричинені закриттям Суець-кого каналу. Після смерті в 1970 р. Г.А. Насера, король Фейсал став найбільш масштабною фігурою в арабському світі, що дозволило Саудівській Аравії зміцнити своє міжнародне становище.

У 1973 р., після чергової арабо-ізраїльської війни, неочікувано для своїх західних союзників Саудівська Аравія виступила одним із ініціаторів встановлення нафтового ембарго. У боротьбі з ізраїльськими впливами в західному світі "нафтова зброя" виявилася винятково ефективним інструментом. Проголошене арабськими нафтовидобувними країнами ембарго на торгівлю зі західними країнами, які, на думку арабів, врятували ізраїльтян у ході "війни Судного дня", струснуло еконо­мікою цілого світу. Водночас ембарго спричинило збільшення цін на нафту у чотири рази (з 2,74 до 11,65 долара за барель) та казково стрімке зростання прибутків нафтовидобувних держав. У 70-х рр. Саудівську Аравію засипав золотий дощ нафтодоларів. Для того, аби звільнитися від диктату транспортерів нафти, Саудівська Аравія швидко збудувала власний танкерний флот, створила свою дистрибутерську та маркетингову мережу.

25 березня 1975 р. під час офіційного прийому король Фейсал був вбитий одним із своїх племінників, якому трьома місяцями пізніше привселюдно відрубали голову. На престол вступив брат Фейсала Халед ібн аль-Азіз (1913—1982). Щоправда, через слабке здоров'я король швидко усунувся від ведення державних справ й, про­вадячи життя простого бедуїна, займався своїм улюбленим соколиним полюванням. Більшу частину владних повноважень король передав спадковому принцові Фахду (1922 р.н.), якого призначив віце-прем'єром та міністром внутрішніх справ. До уряду було запрошено кількох фахівців, що отримали західну освіту, проте ключові пости й надалі традиційно залишалися в руках консервативно налаштованих принців крові та потомків засновника ваххабізму Мухаммеда ібн Абд Аль-Ваххаба.

У другій половині 70-х рр. великі валютні надходження від продажу нафти дозволили Саудівській Аравії різко збільшити інвестиції в розвиток соціальної інфраструктури та покращення побуту. У 1976—1977 рр. річний бюджет країни сягав 32 млрд. доларів. Запроваджено щорічні фінансові субсидії племенам, безоплатні послуги соціальної сфери. Усе це, а також щедрі пожертви релігійним інституціям сприяли утвердженню авторитету та популярності королівської влади. Отримавши змогу купувати найкращу та найдорожчу військову техніку, Ер-Ріяд створив сучасні збройні сили. Протягом 1974—1977 рр. Саудівська Аравія лише в США купила зброї на 8 млрд. доларів. Багатомільярдні суми Саудівська Аравія

інвестувала за кордоном, створюючи тим самим своєрідний "страховий поліс" на випадок змін на нафтовому ринку. Отримуючи від уряду регулярні субсидії, велика частина населення країни перестала працювати. Для виконання брудної та малопрестижної роботи до країни дозволено в'їзд заробітчан, яких на початок 80-х рр. в Саудівській Аравії вже налічувалося понад 2,1 млн., при тому, що власне населення країни на той час складало близько 5 млн. осіб.

Поширення західного способу життя зміцнило серед консервативно налаш­тованих верств населення антизахідні та фундаменталістські настрої. Незадоволення "відступниками", які на думку ортодоксів, "зрадили віру батьків", особливо поси­лилося після перемоги на початку 1979 р. ісламської революції в Ірані. У перший день нового 1400 р., який за мусульманським календарем настав 20 листопада 1979 р., 250 озброєних ортодоксально налаштованих ісламістів під керівництвом Джухаймана аль-Кутейби захопила храмовий комплекс головної мечеті Мекки. Заколотники оголосили, що серед них є Махді, який прийняв на себе керівництво країною. Ситуацію ускладнило те, що захоплення храмового комплексу Кааби відбулося в розпал традиційного для мусульман паломництва до святих місць й поряд із екстремістами в мечеті перебували сотні прочан. Рада улемів країни дала спеціальний дозвіл на штурм і використання зброї в святому місці, а уряд віддав наказ вибити терористів силою з мечеті. Після двотижневих боїв, під час яких активно використовувалися газомети, мечеть звільнено, причому загинуло понад 200 осіб. Ще 63-х організаторів заколоту страчено пізніше.

Події у Мецці стали серйозним сигналом для Саудівського уряду. Усвідомлюючи необхідність запровадження політичних змін, на початку 1980 р. спадковий принц Фахд оголосив про плани створення Консультативної ради — першого в історії країни дорадчого передпарламенту, який, щоправда, вперше було скликано лише 1993 р. Водночас спеціальна комісія із- восьми правників склала своєрідну конституцію країни — "систему управління" із 200 статей, що базувалися виключно на засадах традиційного ісламу.

Зіткнувшись зі збройним опозиційним рухом, уряд постав перед складною дилемою. У Саудівській Аравії не існувало політичних партії, засоби масової інформації перебували під повним контролем влади, й більшість населення країни цілковито було усунено від процесів прийняття державних рішень. Природним чином, таке становище викликало занепокоєння, оскільки потенційно могло при­звести до соціального вибуху. З іншого боку, саме позбавлена демократичних свобод Саудівська Аравія на початку 80-х рр. була чи не єдиним серед арабських країн острівцем стабільності та спокою.