Таїфська угода

У кінці 80-х рр. ситуація в країні настільки заплуталася, що бойові дії велися вже не лише між мусульманами та християнами, але й між мусульманськими організаціями. У 1988—1990 рр. сирійські сили атакували палестинців-, а "Хезболлах" вів бойові дії проти просирійського руху "Амаль". Не дивно, що в цих умовах, після завершення 22 вересня 1988 р. терміну перебування на свому посту А. Жмайєля, нового президента обрати не вдалося. А. Жмайєль призначив тимчасовим головою уряду головнокомандувача ліванської армії генерала-мароніта Мішеля Ауна й пе­редав йому виконавчу владу. Новий прем'єр енергійно взявся наводити в країні порядок, насамперед намагаючись перекрити шляхи нелегальних наркопоставок із Лівану до Європи. Це одразу погіршило стосунки уряду із друзами та рухом "Амаль", які саме завдяки продажу наркотиків постійно поповнювали свої арсенали.

У травні 1989 р. в Касабланці, за посередництвом ЛАД, досягнуто домов­леності про припинення вогню в Лівані. Окремим пунктом порозуміння було зазначено домовленість про потребу конституційної реформи й виборів нового президента.

Для вироблення умов нового порозуміння у вересні 1989 р. до Ет-Таїфу (Саудівська Аравія) було запрошено представників головних політичних сил країни, а також представників Сирії, Саудівської Аравії, СІЛА та ЛАД. Головні рішення мали прийняти вцілілі депутати останнього парламенту, обраного ще до війни. Серед обраних в 1972 р. 99 депутатів, до зустрічі в Ет-Таїфі дожили лише 62 особи, причому виявилося, що мусульман та християн серед них рівно по половині. Після трьох тижнів запеклих дискусій вирішено змінити Національний пакт 1943 р.

Результатом зустрічі в Ет-Таїфі стало підписання Хартії національної згоди, що, між іншим, передбачала зрівняння чисельного представництва мусульман та християн у парламенті, а також розширення прерогатив уряду. Президентом країни й надалі мав обиратися мароніт, але водночас частина його повноважень передава­лася прем'єр-міністру-сунніту. Спікером парламенту мав бути друз. Також було

вирішено, що сирійські війська, які на момент підписання угоди перебували в Схід­ному Бейруті, вийдуть із міста, але залишатимуться на сході Лівану ще два роки, поки триватиме виконання всіх умов мирного порозуміння.

Після тривалої перерви в жовтні 1989 р. скликано парламент, який 5 лис­топада обрав головою держави Рене Аніса Муавада (1925—1989). Менш ніж через три тижні урядування, президент Р.А. Муавад разом із 17-а своїми співпраців­никами загинув унаслідок вибуху автомобіля-пастки. Країна знову постала перед загрозою продовження війни. Компромісною фігурою, що задовільнила всі сторони конфлікту, став обраний президентом у листопаді того ж року Ільяс Храуї (1926 р.н.), повноваження якого у 1995 р. продовжено ще на три роки.

Суттєвою проблемою для Лівану було те, що поряд із урядом М. Ауна в країні продовжував діяти старий уряд Селіма аль-Хосса, який А. Жмайєль чомусь не розпустив, призначаючи нового прем'єра. Двовладдя зрештою переросло в збройне протистояння. 28 вересня 1990 р. частина ліванської армії, яка підпорядковувалася С. аль-Хоссу, розпочала блокаду тих районів Бейрута, на які поширювалася влада М. Ауна. У блокаді міста взяли участь і сирійські війська. Після шестимісячної облоги, під час якої загинуло 850 осіб і ще 3000 було поранено, сили М. Ауна повністю розбито, а сам прем'єр-невдаха заховався у французькому посольстві. Згодом М. Аун виїхав за кордон. 28 березня 1991 р. уряд прийняв рішення роззброїти всі недержавні військові угруповання, кількість бійців у яких, на той час, сягнула майже 20 тис. осіб. Втім, роззброїти вдалося тільки ті загони, що розташовувалися в Бейруті. Ще 12 тис. бійців перейшло на службу в урядову міліцію. У серпні 1991 р. оголошено амністію за більшість злочинів, вчинених протягом 1975—1990 рр., після чого війна остаточно закінчилася.

Громадянська війна катастрофічно відбилася на соціальній та демографічній ситуації в Лівані. Війна коштувала країні ЗР тис. вбитих і ще 60 тис. поранених. Лише протягом перших 10 років війни вісьмом з кожних десяти жителів країни, принаймні на короткий час доводилося тікати із місць свого постійного проживання. Понад 130 тис. біженців виїхали за межі країни. У роки війни в Лівані розквітла наркоторгівля. У долині Бекаа, де містилися найбільші плантації наркосировини, в 1984 р. турецьку коноплю вирощували на 150 тис. дунамів землі, що було в 10 разів більше від площі місцевих виноградників і в 20 разів більше від площ, засаджених картоплею. Наркоділки створили справжні армії, які охороняли плантації коноплі та опійного маку від усіх сторонніх.

Незважаючи на закінчення громадянської війни, мир усе ж не запанував на ліванській землі. Серйозною проблемою для уряду була діяльність значних збройних сил "Хезболлаху", які постійно робили напади на окупаційні війська в Лівані та ізраїльську територію. У відповідь на ці напади, протягом осені 1992 — весни 1993 рр. ізраїльтяни майже щоденно здійснювали артобстріли та бомбові удари по ліванській території. Наслідком цих ударів стало 128 вбитих і ще майже 300 тис. біженців. Найбільша із операцій, спрямованих проти "Хезболлаху", під назвою "Грона гніву", почалася 11 квітня 1996 р. Протягом цієї операції ізраїльтяни неод­норазово здійснювали повітряні удари та артобстріли не лише військових, але й цивільних цілей. 18 квітня унаслідок обстрілу ізраїльтянами табору ліванських біженців, що перебував під опікою ООН, загинуло понад 100 осіб, у тому числі четверо військовослужбовців миротворчих сил Організації Об'єднаних Націй. Скандал, викликаний цим обстрілом, змусив Тель-Авів згорнути каральну операцію раніше від запланованого терміну. 27 квітня 1996 р. Ізраїль та "Хезболлах" підписали

угоду, в якій зобов'язалися надалі навзаєм утримуватися від обстрілів. Загалом під час цієї каральної операції ізраїльтяни вбили 50 бойовиків "Хезболлаху" та понад 200 мирних осіб. Після короткотривалого затишшя, в 1997 р. "Хезболлах" відновив обстріли ізраїльської території та напади на ізраїльтян в окупованих районах Лівану. У 1997 р. відбулося 715 обстрілів, а в 1998 р. — вже понад 1200.

На чергових президентських виборах, 15 жовтня 1998 р., президентом Лівану став колишній головнокомандувач збройних сил генерал Еміль Лахуд (1936 р.н.). Незважаючи на спротив друзів, які бойкотували вибори, 23 листопада 1998 р. він прийняв повноваження голови держави. Своїм головним завданням Е. Лахуд оголосив боротьбу з корупцією та проведення адміністративної реформи. У 1999 р. в країні із 3,2 млн. населення налічувалося аж 230 тис. чиновників! Значним успіхом ліванського уряду стало досягнення в січні 2000 р. домовленості про виведення із 45-кілометрової "буферної зони" на півдні країни ізраїльських військ. У травні 2000 р. останні ізраїльські підрозділи покинули Ліван. Сирія вивела в червні 2001 р. близько 10 тис. своїх військових із околиць Бейрута.

У середині 90-х рр. економіка країни почала оживати. Відбудовано значну частину зруйнованої війною соціальної інфраструктури, відновилося промислове виробництво. В 2000 р. приріст ВНП склав 18% . Втім, у ліванському суспільстві й надалі дуже сильними є релігійні поділи. Різні конфесійні групи живуть окремо одні від одних, дуже слабко інтегруючись в загальнонаціональне життя. Ліван потребуватиме ще багатьох років, щоб повністю залікувати рани тривалої та жорстокої громадянської війни.

ЙОРДАНІЯ

• Хашимітське королівство Йорданія

• Правління короля Хусейна

Хашимітське королівство Йорданія

У 1946 р. у політичному статусі Трансйорданії відбулися важливі зміни. Країна прийняла конституцію, а згодом уклала нову міждержавну угоду із Великобританією, у результаті якої було скасовано міжнародний мандат. Прийнята конституція майже ^!не змінила існуючої раніше системи влади. У країні створено двопалатний парламент, причому склад його верхньої палати повністю призначав сам король. Серед 20 виборних членів нижньої палати мусульманське населення представляли 12 депу­татів, ще 4 обиралися від християн, по два від бедуїнів та інших національних меншин. Прийняття конституції змусило Лондон переглянути свої відносини із Ам­маном. Згідно із новою міждержавною угодою, підписаною в Лондоні 22 березня 1946 р., Трансйорданія проголосила незалежність, щоправда, підтвердивши попередню політику тісного міждержавного союзу із Великобританією.

Угода 1946 р. викликала різку критику з боку арабських країн, а вступ Трансйорданії до ООН був заблокований Москвою під тим приводом, що Амман не є цілком самостійним у прийнятті внутрішньополітичних рішень. Двома роками пізніше, у 1948 р., Амман і Лондон підписали ще одну угоду, яка підтвердила право британців зберігати свої військові бази на йорданській території.

Становище Аммана дещо покращилося після арабо-ізраїльської війни 1948— 1949 рр. Участь у бойових діях йорданського Арабського легіону, який виявився найкраще підготовленою до війни збройною частиною серед усіх арабських армій,

покращило ставлення до Трансйорданії з боку її арабських сусідів. Унаслідок успішного наступу легіону, під контролем йорданців опинилася більша частина Західного берега Йордану та східні мусульманські дільниці Єрусалима. Встановлення контролю над Західним берегом Йордану кардинально змінило становище Трансйорданії. Із невеликої країни з населенням заледве 400 тис. осіб, без покладів корисних копалин, виходу до моря та особливого міжнародного авторитету, Трансйорданія в один момент перетворилася на впливового гравця великої політики. Разом із палестинцями населення країни зросло до 1,4 млн. осіб, з'явився вихід до Червоного моря. Крім цього на території країни опинилася третя за значенням після Мекки та Медини святиня мусульманського світу — храмовий комплекс у Єрусалимі. Безпосередня заангажо-ваність Аммана в близькосхідний конфлікт змусила західні держави більш уважно поставитися до своїх відносин із королем Абдаллахом.

Разом із позитивними надбаннями Трансйорданія отримала й значні проблеми. Насамперед це була проблема пглестинських біженців, більша частина яких не мала постійного житла та роботи. Розташовані в тимчасових таборах палестинці так до кінця й не інтегрувалися в йорданське суспільство. Постійно тліючий конф­лікт між палестинцями та ізраїльтянами неодноразово втягував Трансйорданію в конфлікти із західним сусідом, а зрештою, й коштував життя самому Абдаллаху.

Ще у 1949 р. Абдаллах розпочав таємні переговори із Тель-Авівом про взаємне визнання. Бажання зберегти в складі своєї країни Західний берег Йордану виявилося сильнішим від почуття загальноарабської солідарності. Підписання мирної угоди між Трансйорданією та Ізраїлем викликало повне несприйняття в арабському світі. Це, однак не спинило короля, який, незважаючи на заперечення Ліги арабських держав, 16 грудня 1949 р. приєднав окуповану під час війни територію Палестини. Анексувавши Західний берег Йордану, Абдаллах проголосив 'створення єдиної держави під новою назвою — Хашимітське королівство Йорданія. Для легітимізації цього кроку в Аммані було скликано новий парламент з представників палестинців та йорданців, який 24 квітня 1950 р. ратифікував це рішення. Арабські країни відмовилися визнати анексію палестинських земель, а радикально налаштовані бойовики спрямували на Абдаллаха всю свою ненависть до Ізраїлю та США. 20 липня 1951 р. під час відвідин могили свого батька на Оливній горі в Єрусалимі короля Абдаллаха вбив 21-літній швець Мустафа Шукрі Ашу.

Владу успадкував Таляль (1907—1972), син короля від шлюбу із свою двоюрідною сестрою. Вроджений меланхолік, байдужий до державних справ та агресивний зі своїми близькими, він виявився абсолютно нездатним керувати країною. Якось в нападі шалу Таляль навіть спробував вбити свою дружину. Коро­нувався Таляль 5 вересня 1951 р. Відсутність будь-якого адміністративного дос­віду, емоційна неврівноваженість, а також прогресуючий невроз зрештою змусили парламентарів втрутитися в питання престолонаслідування. У серпні 1952 р. Таляль добровільно передав владу своєму неповнолітньому синові Хусейну (1935—1999) і виїхав лікуватися до Європи. Згодом він доживав віку на маленькому острівці в Босфорі. До повноліття нового короля країною правила регентська рада.