Правління Анвара Садата

Наступником Г.А. Насера став генерал А. Садат (1918—1981), що походив із бідної селянської родини, яка мешкала в дельті Нілу. Після закінчення в 1936 р. військового училища, разом із Г.А. Насером він став одним із засновників руху "вільних офіцерів". Через пронімецькі симпатії під час Другої світової війни А. Садат потрапив до в'язниці, звідки через три роки утік. Після війни майбутній президент працював автослюсарем, а в 1950 р., скориставшись амністією, повернувся до війська. Взявши активну участь у перевороті 1952 р., А. Садат згодом став спікером парламенту. Новому лідерові країни бракувало харизми та популярності попереднього президента. Втім, на відміну від Г.А. Насера, А. Садат був вельми релігійною людиною і навіть мав забібу — характерний мозоль на лобі, що виникає унаслідок частих поклонів під час молитви.

Початково зберігаючи союз із Москвою, А. Садат активно використовував допомогу СРСР для підготовки нової війни з Ізраїлем. Щоправда, за рік до війни, в липні 1972 р., він вислав із країни всіх радянських військових радників, вочевидь для того, аби згодом уникнути звинувачень, буцімто війну з ізраїльтянами вели не єгиптяни, а радянські військові.

Успішні дії єгипетських військ на першому етапі війни 1973 р. дозволили Каїру вийти із дипломатичного глухого кута. У листопаді 1973 р. були відновлені розірвані 1967 р. американо-єгипетські відносини. Згодом, саме за посередництвом американців, досягнено домовленості про розведення ізраїльських та єгипетських військ. Єгиптяни повернулися на східний берег Суецького каналу, що дозволило в 1975 р. відновити судноплавство. У вересні 1975 р. Єгипет та Ізраїль уклали угоду про взаємне припинення ворожих дій.

Підкреслюючи свою відмову від гасел радикального панарабізму, А. Садат ініціював зміну назви країни з ОАР на Арабську Республіку Єгипет. Остаточно відмовившись в середині 70-х рр. від економічних моделей "арабського соціалізму", А. Садат оголосив політику "інфітаху" ("відкритих дверей"), що мала допомогти в залученні зовнішніх інвестицій. Для інвесторів встановлювалося пільгове оподат­кування, уряд давав гарантії не націоналізовувати підприємства з часткою іноземного капіталу. Така політика А. Садата дала певні позитивні результати, але й разом з тим спричинила диспропорції в розвитку національної економіки Єгипту. Торгівля та фінансова сфери розвивалися набагато швидшими темпами, аніж промисловість та сільське господарство. Стрімко почав зростати зовнішній борг країни: з 1,7 млрд. доларів у 1971 р. до 14 млрд. в 1979 р. і 20 млрд. доларів в 1981 р. Через помилки в економічному плануванні вже в середині 70-х рр. до Єгипту довелося ввозити продукти харчування, у тому числі й пшеницю — товар, який для єгиптян упродовж століть був постійною експортною статтею.

Соціальним наслідком "інфітаху" стало значне майнове розшарування єги­петського суспільства. На тлі вражаючої злиденності бідних районів та села, в кінці 70-х рр., неначе гриби після дощу, почали з'являтися палаци та пишні

вілли скоробагатьків, котрі збили маєтки на фінансових спекуляціях чи посеред­ницькій торгівлі. Для того, аби отримати чергові позики від міжнародних фінан­сових організацій, єгипетський уряд зобов'язався скоротити бюджетний дефіцит, що було зроблено шляхом скасування державних субсидій на продукти харчування та паливо. Це автоматично спричинило зростання цін на низку продуктів першої необхідності. Разом з економічними труднощами велику проблему для країни складало стрімке зростання населення: з 33 млн-, в 1970 р. до 39 млн. осіб в 1976 р.

Економічну лібералізацію А. Садат поєднував із "загвинчуванням гайок" в політичній сфері. Прийнята в 1971 р. конституція розширила повноваження президента. Заборонено створення партій за релігійною, національною чи класовою ознакою. Посилено відповідальність за антиурядову діяльність. Створена владою в 1978 р. Національно-демократична партія з перших днів свого існування виявляла повну керованість та слухняність.

Незважаючи на постійний контроль за діяльністю опозиційних сил, єгипет­ському урядові не вдалося стримати соціальний вибух. У відповідь на різке зростання цін, 18 січня 1977 р. в Каїрі почалися масові заворушення. Протягом двох днів єгипетська столиця перебувала в руках маніфестантів. Протестуючи проти економічної політики уряду, десятки тисяч демонстрантів громили нічні клуби та казино, палили автомобілі та міські автобуси. У сутичках із поліцією та армією, які намагалися вгамувати бешкетників, згідно з офіційними даними, загинуло 80 осіб і 200 було поранено. Крім Каїра, антиурядові виступи відбулися в деяких інших районах країни. Увечері 19 січня А. Садат запровадив військовий стан на цілій території Єгипту. Провівши масові арешти, уряд зміг вгамувати ситуацію, однак активних учасників виступів 18—19 січня 1977 р. так і не покарали. Судовий процес, що тривав два роки, завершився звільненням усіх звинувачених, оскільки судді не змогли довести їх вину.

На певний час увагу єгиптян від внутрішніх проблем відвернуло підписання мирної угоди з ізраїльтянами. Уклавши за посередництвом США 25 березня 1979 р. Кемп-Девідську мирну угоду із Ізраїлем, А. Садат сподівався нормалізувати стосунки не лише з Тель-Авівом, а й з Вашингтоном. Єгипетський президент оголосив, що

вже через рік після підписання мирної угоди його країна зможе зробити значний ривок в економічному розвитку. Підставою такого оптимізму була обіцяна СІЛА значна фінансова допомога, яку єгиптяни мали отримати як компенсацію за припинення проти­стояння з єврейською державою.

Арабські країни вороже сприйняли підписання Єгиптом мирної угоди з Ізраїлем. Колишні союзники розірвали дипломатичні стосунки з Каїром і роз­почали економічний бойкот Єгипту. Міжнародний авторитет країни значно впав, а єгипетська еко­номіка зазнала суттєвих збитків. Після підписання Кемп-Девідської мирної угоди Єгипет вже не міг відігравати роль лідера арабського світу.

Ще одним наслідком примирення з Ізраїлем стала активізація в Єгипті підпільних організацій ісламістського спрямування. Улітку 1980 р. мусуль-

манські екстремісти влаштували низку нападів на коптів у Каїрі, Асьюті та Міньї. Незважаючи на те, що в ніч з 2 на 3 вересня 1981 р. єгипетські спецслужби провели на всій території країни масовану кампанію арештів, ув'язнивши 1536 найак­тивніших противників уряду, ісламістам усе ж вдалося здійснити вдалий замах на президента. 6 жовтня 1981 р. під час традиційного параду на честь річниці початку війни 1973 р. група військових закидала гранатами та обстріляла урядову трибуну, на якій знаходився президент. А. Садат був убитий.