2. Становлення та основні етапи розвитку порівняльної політології

Головна особливість політичної науки, подібно як і багатьох інших суспільствознавчих дисциплін, полягає у тому, що, розвиваючись, вона не може опиратися на дані експериментальних досліджень та експериментально перевіряти отримані висновки, як це роблять у природничих науках. Це однаковою мірою пов'язано з макро - та мікрорівнем політичного життя. Тому головним засобом, механізмом отримання наукових знань про політичне життя та процеси стали порівняльні дослідження. Незалежні держави (понад двісті) і нагромаджений ними політичний досвід (успішного та проблемного розвитку) є тією базою, яка допомагає перевіряти існуючі теоретичні концепти, виробляти на підставі практичного аналізу нові залежності, виділяти тенденції та формулювати теорії, шукати варіанти розв'язання актуальних політичних ситуацій тощо. Отож, порівняльний метод слугує головним методом багатьох складових сучасної політичної науки. Як зазначає Пітер Меєр, порівняльний метод започаткував і самостійну галузь політичної науки - порівняльну політологію (компаративістику): "...порівняльна політика не є дисципліною, яка може бути чітко визначена в термінах окремого, незалежного поля дослідження. Це, швидше, акцент на самому порівнянні і на тому, як і чому політичні явища можуть порівнюватися, який виділяє її як окрему галузь політології". Водночас порівняльна політологія має власний предмет - іноземні щодо дослідника держави. У цьому полягає відомий парадокс визначення предмета порівняльної політології, який використовували вже вчені: дослідника з країни "А", який вивчає державу "В", розглядають як компаративіста, а дослідника з держави "В", який так само вивчає державу "В", - ним вже не вважають.

Сравни́тельная политоло́гия — одно из направлений политологии (политической науки). Основным методом сравнительной политологии выступает метод сравнения. Отсюда происходит еще одно название этого направления — компаративистика (от англ. — compare — сравнивать). Сравнительная политология занимается изучением политики путем сравнения и сопоставления однотипных политических явлений в различных политических системах. Среди таких явлений в первую очередь подвергаются изучению политические процессы, политические отношения, политические институты, политические режимы, политическая культура, политические партии, движения и т. п.

Становлення порівняльної політології як самостійної наукової дисципліни відбувалося протягом значного періоду часу. Девід Е.Аптер за критерій виділення етапів розвитку порівняльної політології взяв розвиток порівняльного підходу і виділив: інституціоналізм, девелопменталізм⁴ і неоінституціоналізм.⁵ Етап інституціоналізму розглядав з моменту формування політичної науки як самостійного предмету. У часовому вимірі етап девелопменталізму збігається з початком п'ятдесятих років, неоінституціоналізм - з рубежем 70-80-х років. Ми вважаємо, що варто розглянути пропозицію, яку запропонував Рой Макрідіс, який наприкінці 50-х років виділив два етапи у розвитку порівняльної політичної науки: традиційний і з початку 50-х років - "новий етап" розвитку власне порівняльної політології.⁶

Леонід Сморгунов виділив чотири основні етапи розвитку порівняльної політології:

перший - становлення порівняльної політології як самостійної галузі знання (друга половина XIX ст.);

другий - етап накопичення потенціалу, "традиційна порівняльна політологія" (перша половина XX ст.);

третій - етап оновлення та експансії, "нова порівняльна політологія" (з початку 50-х до кінця 70-х років);

четвертий - етап кризи та відділення субдисциплін, "плюралістична порівняльна політологія" (з середини 70-х років до сьогодні).⁷

Близькими є погляди й іншого російського дослідника М.Ільїна.

Ми можемо констатувати, що існує погодженість, згідно з якою одночасно з розвитком політичної науки у другій половині XIX ст. розпочався розвиток порівняльної політології. Першою працею присвяченою порівняльному вивченню політичних інститутів та процесів була книга Е.Фрімена "Порівняльна політика", яка вийшла у 1873 р. До авторів, праці яких сприяли становленню порівняльного методу дослідження і відповідно компаративістики у першій половині XX ст., відносять Френсіса Лібера, Вудро Вільсона, Джона Берджеса, Джеймса Брайса. Вони своїми працями сформували "традиційний", або описовий підхід до політичних явищ, приділяючи головну увагу вивченню державних інститутів. Початок тридцятих років XX ст. ознаменувався зародженням нових методів у політичній науці, формуванням нових шкіл, зокрема Чікагської під керівництвом Чарльза Мерріама, що відбилося і на порівняльній політології. Багато авторів відзначають велике значення праці Арнольда Тойнбі "Дослідження історії" (скорочений варіант дванадцятитомного твору було видано в Україні⁹) для формування сучасного бачення порівняльного методу та компаративістики взагалі.

Традиційний етап або інституціоналізм, характеризувався такими властивостями: по-перше, предметом вивчення слугували лише окремі країни Західного світу, де функціонувала представницька демократія; по-друге, об'єктом вивчення були державні інститути та політичні партії, які діяли відповідно до встановлених норм конституції; по-третє, дослідники концентру­вали свою увагу тільки на державах Європи та Північної Америки, які вони трактували як взірці для цілого світу; по-четверте, сам метод порівняльного дослідження переважно мав описовий характер і реалізовувався в історичній та юридичній площинах. Спільним для всіх авторів є погляд, що початок п'ятдесятих років був рубіжним у формуванні сучасної моделі порівняльної політичної науки, або, використовуючи термінологію Девіза Ептера, - "нової" порівняльної політики. Цей висновок пов'язують із проведенням у 1952 р. Еванстоунського семінару у Північнозахідному університеті (США), головою та ініціатором якого був Рой Макрідіс. Семінар фактично дав поштовх процесу, який протягом значного періоду готувався у США та європейських державах. Бурхливому розвиткові порівняльної політології з початку 50-х років сприяло багато чинників. Передусім розвиток порівняльного методу був пов'язаний із необхідністю оволодіти коректними знаннями про політичний устрій і механізми функціонування існуючих держав світу. Парадокс полягав у тому, що (як зазначали у статті "Пропонована стратегія дослідження західноєвропейського урядування і політики" Габріель А. Алмонд, Тейлор Коль та Рой К.Макрідіс) на той момент науковцям були доступні лише знання про державні інститути та механізми управління у США, Англії та частково Франції, решта держав, враховуючи навіть європейські, були невідомим полем."

По-друге, політика ізоляціонізму, яку провадило вище керівництво США напередодні Першої світової війни і частково у міжвоєнний період, виявила свою хибність в світлі нових викликів у міжвоєнний період, під час Другої світової війни та після неї. Події, які відбувалися у міжвоєнний період у СРСР, Німеччині, Італії, засвідчили не лише зростаючу взаємозалежність держав, а й відчутний вплив внутрішніх подій в одній державі на подій в інших. Уроки Тоталітарних режимів, гострий характер ідеологічної боротьби після закінчення Другої світової війни, загроза виникнення третьої світової війни детермінували необхідність глибокого вивчення сутності існуючих політичних режимів у різних державах світу.

По-третє, звільнення багатьох країн Африки та Азії від колоніальної залежності призвело не тільки до зміни традиційного порядку речей для "провідних" держав світу, а й мало своїм наслідком - створення Руху неприєднання, зростання кількості держав в ООН і зміну розкладу сил між державами-членами ООН під час голосувань. Денкворт А.Рустов у 1957 р. констатував:

"...обсяг нових націй збільшується в переліку незалежних держав і їхня глобальна важливість перевіряється сьогодні перспективними програмами економічної підтримки, поступовим переміщенням фронту холодної війни від Європи до Азії й Африки і недавнім перерозподілом голосуючих сил в Об'єднаних Націях.

...Не так давно Захід керував світом, сьогодні він вивчає його".По-четверте, Г.Голосов виділив суб'єктивний чинник, який полягав у впливі активної еміграції значної частини суспільствознавців до США напередодні та під час Другої світової війни¹³. Серед емігрантів були вчені з світовим ім'ям. Вони безумовно сприяли залученню до наукового аналізу політичної проблематики країн, звідки приїхали самі особисто, або через своїх учнів. Серед цих вчених можемо виділити: Пітіріма Сорокіна, Ханну Аренд, Карла Дойча, Отто Кіркхаймера, Пола Лазарсфельда, Ганса Моргентау, Франца Ноймана, Йозефа Шумпетера, Люіса Козера, Герберта Маркузе та ін.

По-п'яте, на поширення порівняльної політології вплинула сама логіка розвитку науки. Розширення географічної та історичної емпіричної бази створювало можливості для перевірки теоретико-методологічних конструкцій, напрацьованих вченими компарати­вістами, що стимулювало наступні зміни теоретичних парадигм і подальшу потребу перевіряти теоретичні висновки на широкому емпіричному матеріалі. Тобто, розширення емпіричної бази стимулювало відповідне вдосконалення та подальший розвиток, вироблення нових концептуальних конструкцій і парадигм.

Широкому розвитку порівняльного методу та порівняльних досліджень сприяли активний розвиток біхевіорального та системного методів. Поєднання у реальній практиці обидвох підходів щодо порівняльних досліджень сприяло відкриттю нових методологічних можливостей порівняльної політології. Зокрема, системний метод сприяв тому, що поряд з державою та класичними політичними інститутами, предметом дослідження стали усі можливі варіанти політичних інститутів і суспільних утворень, які були здатні впливати на політику як групи тиску, громадська думка тощо. Біхевіоральний метод стимулював активне вивчення проблем процесуального характеру політики та різноманітності політичної поведінки у різних країнах світу. Сутєво на розвиток компаративістики вплинули теорії модернізації та залежностей. По-перше, вони остаточно перетворили порівняльну політологію з європоцентристської у загальносвітову; по-друге, значну увагу приділяли соціальній складовій у політиці та ролі економічних чинників. Сідней Верба так охарактеризував якісні зміни у компаративістиці на цьому етапі: "Революція у порівняльній політології розпочалась з проголошення багатьох принципових засад: бачити за описом теоретично більш релевантні проблеми, бачити за одним прикладом порівняння багатьох фактів, бачити за формальними інститутами управління політичні процеси і політичні функції, бачити за країнами Західної Європи нові держави Азії, Африки та Латинської Америки". Серед принципових праць, які вийшли протягом цього етапу і зумовили якісний подальший розвиток порівняльної політології, були дослідження Габріеля Алмонда і Джона Пауелла, Стейна Роккана, Роберта Даля, Сеймура Ліпсета та інш.¹⁵ У їхніх працях ми знаходимо систематичне порівняння існувавших тоді суспільств і державних систем, вивчення широкого спектра політичних інститутів та складових елементів політичних систем різних країн світу. Підставою для їхніх досліджень слугував аналіз значного емпіричного матеріалу, тому ці та інші науковці мали змогу зробити багато важливих концептуальних висновків. Важливе значення мало заснування у 1968 р. журналу "Порівняльна політика" (Сотрагаііуе Роіііісз).

Характеризуючи розвиток третього етапу порівняльної політичної науки, який розпочався з середини 70-х років, зауважимо, що він збігся з кризою біхевіоралізму і поширенням постбіхевіорального методу у політичних дослідженнях. М.Іль'ш виділив у ньому три основні тенденції", перша - може бути названа радикальною і пов'язана з постмодерною та феміністичною політико-теоретичною орієнтацією; друга - асоціюється з відновленням значення історико-порівняльної методології, що пов'язано з сучасним розумінням праць К.Маркса та М.Вебера; третя - трактується як оновлювальна, тобто розширено інструментарій наукового порівняльного аналізу, що досягається за рахунок звернення до нових концептуальних підходів, які можна застосувати та розвивати нагромаджений комплекс засобів статистичного аналізу, водночас вирішувати проблему єдності кількісних та якісних досліджень.

Третій етап пов'язаний із поступовим становленням та наступним широким використанням у порівняльному аналізі теорій раціонального вибору та постмодернізму. Це зокрема підтвердив політичний світовий симпозіум журналу "Світова політика" у жовтні 1995 р. який був присвячений темі: "Роль теорії у порівняльній політиці". На цьому етапі увага вчених знову була сконцентрована на проблематиці політичних інститутів, які фактично, як зазначає Пітер Меєр, давали змогу говорити про циклічність у розвитку порівняльної науки. Однак аналіз політичних інститутів з позиції теорій раціонального вибору накладає певну специфіку на самі дослідження. Інститути і державу, як найбільший політичний інститут, трактують у межах цієї теорії як незалежних "акторів", які прагнуть на політичному полі максималізувати власні досягнення і мінімізувати втрати. Представники цієї теорії спектр політичних акторів значно роз­ширюють, внаслідок чого суттєво змінюється традиційне розумін­ня політичних інститутів, що було властиве першому етапу розвитку порівняльної політології. Крім того, нагромаджені на основі вивчення досвіду політичного життя величезної кількості держав світу концептуальні конструкції допомогли дещо по-новому підійти до аналізу самих політичних інститутів. Додатко­вою особливістю цього етапу стала відмова дослідників від універсальних, всеохоплюючих досліджень на користь менших за кількістю об'єктів дослідження. Це сприяло підвищенню спеціалізації та професіоналізації досліджень.