1. Роль та значення виборчих систем.

Оцінка ролі та значення виборчих систем. У політичних та наукових дискусіях про виборчі системи та їх політичний вплив існує три засадничі питання, які є контраверсійними. Стосується це виборчих систем, напрямків їх впливу та оцінки їх можливих наслідків. Є вони тими площинами, які представлені з різною силою в актуальних дискусіях про виборчі системи і їх практичних наслідках в залежності від напрямку дослідження. Загалом, немає згоди щодо значення чинника виборчої системи для партійної системи, політичної системи і політичного розвитку певної держави, як у науці так і в політиці. З однієї сторони дискусія викликає питання, чи виборча система є залежною чи незалежною змінною. Багато дослідників поводяться досить догматично (і не лише з огляду на прийняту стратегію дослідження) і висловлюються в підтримку одного із становищ, хоча більш адекватно було б розглядати одночасно взаємні впливи. З іншої сторони неоднозначності викликають розбіжності щодо оцінки ролі чинника виборчої системи порівняно з іншими чинниками, які впливають на досліджувані змінні залежні також від різної оцінки ступеню цього впливу. Чи виборча система є важливішою за інші інституційні чинники, як наприклад, система урядування (а надто взаємини парламенту та уряду), важливішим також ніж чинники соціополітичні, наприклад соціальна структура чи домінуюча модель регулювання конфліктів? Деякі вчені в минулому приписували виборчій системі надзвичайного значення. Повязували вони навіть долю демократії з питанням, який тип виборчої системи застосовується. Так наприклад, пробується зясувати занепад Веймарської Республіки існуванням тут пропорційної виборчої системи. Ця теза є очевидно перебільшеною. Її прихильники не врахували, що політичний розвиток є загалом результатом (щільно пов’язаних) чинників різного походження. Зясування, яке зводиться до єдиного чинника не є конструктивним. Так само й протилежний підхід, який часто зустрічається, що відводить незначну роль виборчим системам, теж не можна підтримати. Проти нього маємо значну кількість аргументів. Наукова суперечка щодо найкращої виборчої системи очевидно була б неактуальною, якби не зусилля політичних груп, які стосуються реформ виборчих систем, а одночасно мала б вона характер парламентський, якби виборчі системи не мали значення. Виборчі системи спричиняють серед виборців психологічний ефект і механізми при перерахунку голосів на мандати. Структуризують вони результати виборів і партійний склад парламенту. Найчастіше формування парламентської більшості є результатом ефекту диспропорційності чи мажоритарності виборчих систем. Виборчі системи можуть однак також недопустити отримання керівництва найсильнішою за чисельністю отриманих голосів партією, відкриваючи тим самим можливість для врядування партії, яке отримала меншу кількість голосів виборців. Психологічний ефект теж є не менш значним, а доведення факту його існування ще складніше. Тут важливо осягнути суть наслідків застосування виборчого бар’єру. Автоматично спричиняє він те, що партії, які його не подолали не приймають участі у розподілі депутатських мандатів. Психологічно він впливає у такий спосіб, що виборці явно уникають віддавання голосів партіям, які потенційно можуть не подолати виборчого бар’єру. Ця теза вважається незаперечною. Представники такого напрямку аналізу, які готові вважати виборчу систему за незалежну змінну (наприклад Дж. Сарторі), мають однак позицію, що формотворчі умови виборчих систем сумніваються в значенні виборчої системи як окремого чинника. Треба при цьому однак вказати, що вже у процесі виникнення виборчої системи політичні актори дають собі звіт, щодо значення чинника виборча система. Проблема релевантності також оцінюється в розумінні, яке вказує трактувати виборчу систему одночасно як таку що виникає з чогось (залежну) і як таку, що сама впливає (незалежну). У 90-х рр. у контексті демократизації політичних систем у Латинській Америці, Східній Європі та в інших країнах – такі вчені як А. Лейпхарт та Дж. Сарторі, визначали домінуючу роль виборчих систем. Знавець партій, Дж. Сарторі писав, що виборчі системи найсуттєвішою сутнісною частиною функціонування політичної системи. Згідно з розумінням Дж. Сарторі виборчі системи є особливо сильними інструментами політичної інженерії, які приносили значні політичні ефекти. А. Лейпхарт підкреслював істотність виборчих систем навіть ще сильніше: виборча система,- зазначав він,- найфундаментальніший елемент представницької демократії. Навпаки у молодих демократіях, які борються за консолідацію демократії, панує у політично зацікавлених середовищах погляд, що ніби то питання про виборчу систему не є таким важливим. Вважається, що демократична якість даної системи більшою мірою є залежною від інших чинників, наприклад від ступеню економічного розвитку і структури суспільства, соціополітичних поглядів, від політичної культури, соціальних стосунків влади, партій та їх структур (олігархічних), від вад виборчого процесу (маніпуляцій виборчих) і скорумпованих практик, які проникають крізь весь політичний процес. Фактично, засадничі проблеми розвитку соціально-економічного, соціальної структури, політичної культури, існуючих та міцніючих стосунків влади, спосіб поведінки політичних еліт і т. ч. істотні в молодих демократіях. Якщо не є гарантованими жодні вибори, якщо результати виборів можуть бути сфальсифіковані, відтоді виборча система як незалежна змінна виконує незначну роль; її важливість виявляється скромною, коли конкретні групи влади визначають, хто виграв вибори, якщо капітал і корупція керують політичними симпатіями виборців та їх представників. Загалом можна стверджувати, що одночасно з розвитком демократії в державно-правовому сенсі й в сенсі автентичної партисіпації зростає значення виборчої системи в політичному процесі. Виборчі системи здійснюють важливий внесок у розвиток цього процесу. Такі погляди суперечать максималістській позиції, яка вважає, що здоров’я демократії залежить від виборчої системи або що за допомогою реформи виборчої системи патології конкретної політичної системи можна усунути або суттєво зменшити. Ця вільна від контексту аргументація має місце у країнах, що розвиваються та інших і є мало імовірною і швидше шкодить ефективній політичній інженерії, творить небезпеку недооцінки можливостям, які створюють реформи виборчої системи: зміцнення легітимації та зміцнення ефективності політичної системи та управління певної держави. Підсумовуючи, можна стверджувати: виборчі системи мають важливе значення у процесі формування політичної волі і в її відображенні у парламентських мандатах. Виборчі системи беруть участь у формуванні волі виборців та мають вплив на результати виборів. Їх істотність не є однак вільна від контексту, а однозначні пояснення зводять все на манівці.

Застереження щодо оцінки виборчих систем. Набагато більше неясності і як наслідок більш суперечливим ніж питання істотності виборчих систем є проблема конкретних політичних наслідків виборчих систем. Які є наслідки мажоритарних виборів, як пропорційні вибори впливають на партійну систему і політичний процес? Чи виборчі системи зміцнюють чи послаблюють інтеграцію електорату, концентрацію партійної системи, політтичну стабільність, зміни у характері урядування? З аналізу функціоналістської, заснованої на британському парламентаризмі, літературі, випливає, що мажоритарній системі приписуються вплив, який веде до концентрації партій, особливо це стосується мажоритарних виборів у одномандатних виборчих округах. Пропорційні виборчі системи навпаки пов’язують з такими політичними наслідками як дезінтеграція, партійні поділи, політична дестабілізація й інші. Ми ж однак стверджуємо: у питанні політичних наслідків виборчих систем набагато більше є припущень аніж наукових висновків. Емпірично можна довести, що мажоритарні виборчі системи не завжди сприяють консолідації партійної системи і змаганню урядів. Дуже часто це все залежить від конкретних соціальних та політичних умов, у яких дані виборчі системи функціонують. Пропорційні виборчі системи можуть навіть у певних соціополітичних умовах краще виконувати очікувані функції ніж мажоритарні системи. Наступне зауваження пов’язане з фактом, що мажоритарні й пропорційні вибори становлять дві збірні категорії, які є внутрішньо дуже відмінними. Повинні у зв’язку з тим піддати аналізу ці відмінності. Дослідницьке поле не є однак окреслене через поодинокі явища, які б не давали жодних можливостей узагальнень та теоретизувань. Для аналізу повинні бути узгоджені соціополітичні змінні й інші чинники, що зясовують гомогенність та гетерогенність суспільства, як і специфічний тип виборчої системи, який застосовується у конкретній державі чи пропонується до застосування. Виборчі системи діють у певному комплексному зв’язку різних чинників, котрі можуть бути відмінними в різних суспільствах та періодах. Ці інші чинники можуть окреслювати вирішальний напрямок, спосіб та силу впливу виборчих систем. Виборчі системи є не лише незалежною змінною, але також й залежною. Не можна при цьому відступати однак від попередніх тверджень про вплив виборчих систем на партійні системи. Теорії про вплив виборчих систем на партійні системи й інші політичні явища слід співвідносити із конкретно історичними умовами.

Як оцінювати вплив виборчих систем? Навіть коли судження про вплив виборчих систем повертаються до історичних чинників, виникає відкрите запитання, у який спосіб ці впливи, особливо на партійну систему, можна виміряти та оцінити. Історично сформувався як найважливіший критерій оцінки з точки зору інтересів окремих партій. Політичні сили чи політичні угруповання оцінюють виборчі системи з точки зору чи вони їм сприяють чи навпаки дискримінують. Структурально мала партія – а також партія, яка є і залишиться малою, оскільки спирається на вузькі соціальні верстви чи на відповідну етнічну чи релігійну меншину, яка не може збільшитись (наприклад Шведська Народна партія у Фінляндії) – інакше буде оцінювати впливи виборчої системи ніж якась сильна (народна) партія, яка загалом може здобути парламентську більшість. Мала партія понад усе буде високо оцінювати критерій ”справедливого представництва” (і цей критерій буде нею виражатися), натомість велика партія буде відстоювати, критерій стабільності уряду, який формується на основі партійної більшості в парламенті. Поряд з тими конкретними партійними інтересами мають місце й політично-державні інтереси. Можливі й на підставі одного й того ж критерію принципово різні оцінки, що пов’язано з відмінними соціополітичними умовами в окремих державах і періодах історії. Від цих історичних передумов абстрагуються насамперед теоретики політики, які виходять з ідеального типу демократії і з нього виводять відповідні функції виборчої системи. Критерієм оцінки виборчої системи при цьому виступає наскільки він відповідає демократичним системам. Єдиний функціональний критерій, який уможливлює принципову оцінку виборчих систем. У такий спосіб є також представлена проблема найкращої виборчої системи і у такий спосіб може вона бути найкраще з’ясована. У результаті залишаємось далеко від одномірного критерію оцінки, якщо навіть і підкреслюємо: для оцінки наслідків виборчих систем й також і для виділення тієї чи іншої виборчої системи має значення, чи враховують вони конкретні соціополітичні умови, які зустрічаються в різних державах і періодах. Типово ідеальний спосіб підходу оминає ці вимоги. Уможливлює це дослідникам оцінку виборчих систем зорієнтованого на одній функції. На практиці ж виборчі системи виконують ряд функцій. Оцінка наслідків виборчих систем підпорядкована різнорідним функціональним вимогам, які залежать від специфіки соціополітичного контексту.

Засади дослідження виборчих систем. З попередніх міркувань слідує, що в питанні ключових проблем виборчих систем існує багато суперечностей. Певною мірою ситуація ця відображає різні методологічні підходи до дослідження виборчих систем. Загалом можна виділити три принципові позиції, які дають можливість початково окреслити в залежності від того, чи мають вони головно теоретичний чи емпіричний характер. Емпіричні перспективи можемо загалом поділити на емпірично-статистичні та історично-емпіричні. Перший підхід можемо охарактеризувати як нормативний. У його рамках виборчі системи аналізуються та оцінюються відповідно до теоретичних частин до аксіоматичних тверджень, які щільно пов’язані з теоріями демократії чи доброго врядування. У такий спосіб обґрунтовується певний погляд на загальні мажоритарні вибори, як такі що лише вони відповідають природі парламентаризму та демократії і забезпечують політичну відповідальність обраних. Хорошим прикладом такого типу підходу, який більше віку домінував в дослідженнях виборчих систем – була позиція К. Поппера. Переваги визначеної виборчої системи він обґрунтовував політичною філософією, без огляду на емпірику. К. Поппер так вчинив, попри те, що власне він надавав у своїй філософії науки верховенство емпіричним методам (метод проб та помилок). Нормативний підхід передбачає, що його представники дають першість одному принципу й відповідно до нього оцінює відповідну виборчу систему. Це твердження є творчим, якщо йдеться про ефекти та переваги відповідної виборчої системи, але за рахунок ігнорування причинно-часових умов. Характерними тезами цього підходу є наступні ”вибори мажоритарні є кращими аніж пропорційні” або “система відносної більшості є тією системою, що найкраще узгоджується з суттю демократії і з природою парламентського врядування”. Нормативний підхід представляє тезу, про те, що те, що корисне чи властиве для одного випадку є корисним також і для інших або навіть для усіх випадків. Показовим прикладом цієї тенденції є узагальнення, яке відображене у нормі права ”Виборча система більшості веде до формування двопартійності”. Теоретичні узагальнення про виборчі системи, про позитивні та негативні сторони репрезентації, їх ставлення до політичних інституцій загалом і про динаміку політичних процесів продовжують базуватись на працях у рамках нормативного підходу. Недолік цього підходу лежить без сумніву у ставленні до предмету дослідження – виборчих систем з політикою загалом. При цьому виборчі системи ніби у збільшувальному склі зосереджуються головні принципи аналізу. Часто зустрічаються також ціннісні підходи про причинні зв’язки. Великий мінус цього підходу знаходить відображення у тому, що ані різноманітний спектр можливих зв’язків поміж основними виборчими системами не включені до аналізу – а відтак усі ці елементи, які мають вирішальне значення для наслідків виборчих систем та їх оцінки. Другий підхід має емпірично-статистичну природу. Логіка статистичної методології, яка вимагає значної кількості випадків, аби мати вирішальне значення, спонукає до аналізу найбільшої кількості існуючих вчора і сьогодні виборчих систем. Емпірично-статистичний підхід, у порівнянні з нормативним, краще розрізняє компоненти виборчих систем, оскільки займається важливими компонентами як змінними в статистично орієнтованими моделях, які узгоджують багато змінних. Використання окремо цього підходу у вивченні виборчих систем означає, що застосовуємо дослідження Д. Рає (1967) і великі дослідження А. Лейпхарта (1994). Вони найкращим чином представляють основи емпірично-статистичного підходу. Порівняння між тими двома дослідженнями дозволяє зрештою зробити значний поступ у розвитку цього підходу. У емпірично-статистичному підході на критику заслуговує факт, що концентрується воно на тому, що можна виміряти, а також піднімає спробу такого аналізу історичного матеріалу, який дозволить вживати його до статистичного аналізу. Такий спосіб підходу не завжди приводить до задовільних результатів, а часом і до помилкових висновків. У емпіричному аналізі виборчих систем приймається також іноді перспективи редукціоналістські, щоб спростити класифікацію. Зрештою звертається увага також на математично виражені показники досліджуваної проблеми (наприклад пропорційні чинники). Однак політичне значення таких формул є перебільшене, а загальний критерій оцінки та чинники їх впливу є часто помилковими. Третій підхід – це історично-емпіричний. Його методологічна риса є орієнтація на вивчення конкретного прикладу виборчої системи і аналізі соціополітичного контексту в якому він функціонує. Історично-емпіричний підхід, порівняно з емпірично-статистичним є індивідуалізованим. Через це він часто критикується представниками статистичної школи. У історично-емпіричному підході існує методологічна засада пошуку теоретично плідних випадків. Кокретні випадки є важливими з погляду, що лише завдяки індукційним методам можна досягнути теоретичних узагальнень, який одночасно має емпіричний фундамент. Цей підхід, незважаючи на випрацювання гіпотез і теорій, істотних для порівняльних досліджень, цінний тим, що розвиває термінологію і систематичну класифікацію. Однак часами в національних дослідженнях ігнорується порівняльний аспект, який є таким важливим для емпірично-історичного підходу. Даний підхід найчастіше застосовується до політичного аналізу виборчих систем. У зв’язку з цим варто підкреслити те, що емпірично-історичний підхід не надає переваги якійсь одній окремо визначеній виборчій системі, без всестороннього особливого дослідження чинників контексту.

Оцінювання виборчих систем. Оцінка виборчої системи є оцінкою політичних наслідків, які отримує суспільство внаслідок застосування конкретної виборчої системи. Загалом виборчі системи оцінюються за чотирма показниками: 1. Чи сприяє система встановленню працездатного уряду? 2. Чи забезпечує вона справедливе представництво? 3. Чи поважають належним чином права меншин? 4. Чи несуть обрані депутати відповідальність перед своїми виборцями? Відповідно до цих показників не існує жодної досконалої системи. Так, голандська та ізраїльська моделі дають очевидно негативну відповідь на перше запитання: “працездатний” уряд у цих країнах можна спостерігати дуже рідко. ”Завалюються” вони і на четвертому показникові: тут депутати зовсім не підзвітні виборцям. Скандинавів, як і італійців, цілком задовольняє вибір на чисто партійній, а не індивідуальній, основі. І якщо Італію характеризує мінливий і немічний уряд, причиною того є не голосування за регіональними списками, а те, що більш ніж чверть італійських виборців голосує за комуністів – партію, що відмежована від будь-яких з рештою провідних політичних організацій. Але однією з найбільш невдалих видається британська система відносної більшості, яка працює за принципом ”переможець отримує все”. Впадає в очі її невідповідність другій і третій вимогам: ця система не забезпечує ані справедливого представництва, ані поваги до справ меншості. Як можливий засіб покращення ситуації можна було б обрати виборчу систему Австралії, французьку двотурову систему, німецький симбіоз принципів пропорційності та відносної більшості або альтернативну систему багатомандатного округу, що діє в Ірландії. Виборчі системи важко розглядати в якості незалежного феномену, вони, зазвичай, є частиною складного комплексу політичної системи, внаслідок чого постійно зазнають впливів від інших компонентів, рівно як і самі здійснюють вплив на них. Оцінка виборчої системи передбачає врахування багатьох змінних, які можуть по різному впливати на саму оцінку. Серед базових оцінок виборчих систем домінують оцінки щодо забезпечення представництва та щодо рівня пропорційності. У першому випадку оцінка представництва передбачає аналіз результатів виборів з погляду відповідності депутатського корпусу основним, наявним у суспільстві соціальним та соціополітичним поділам. Мова йде про парламентське представництво основних, існуючих у країні соціально-економічних, етномовних, конфесійних, регіональних, гендерних та інших груп. Оцінка рівня пропорційності виборчої системи є вужчою. При цьому, однак, найменші зміни у виборчій системі здатні суттєво вплинути на формування і стримування політичної поведінки, і навіть якнайретельніше підібрану систему можна “підірвати” простими, часто формальними, засобами. Через це оцінювання перспектив виборчої системи у досягненні цілей адекватного суспільного представництва, демократичного управління й високої легітимності політичних інститутів влади та їх рішень, загальновизнано важливою є загальна атмосфера у суспільстві. Вона виражається у забезпеченні умов для реалізації прав людини і верховенства права та їх дотриманні громадянами. Серед цих умов – вимога стабільності виборчого законодавства, що її розглядають як потребу захистити виборчі права громадян від маніпуляцій в інтересах тих політиків, котрі ухвалюють рішення, особливо якщо виборче законодавство змінюють напередодні виборів. Консолідація демократії та демократичних виборів конче потребує забезпечення умов для свободи вираження поглядів, зібрань, вільного утворення й діяльності об’єднань, відсутності різних форм тиску на засоби масової інформації й журналістів. Реформування виборчої системи має відбуватися у контексті й у зв’язку з рештою реформ і цілями суспільного розвитку. Визнаним підходом у літературі з політології до оцінки виборчих систем є такий, що базується на оцінці потреб суспільства, які можна задовольнити почасти через спосіб і вид представництва. Зокрема, цей підхід виразив Д. Горовіц, який стверджує: ”Для того, щоб оцінити виборчу систему чи обрати нову, потрібно спочатку поставити питання про те, для чого виборча система має призначатися. Жодна виборча система не відбиває просто переваг виборців, наявної моделі поділу на групи в суспільстві чи панівної конфігурації політичних партій. Кожна виборча система формує і переформовує ці навколишні особливості, й кожна чинить це по-своєму”. Це відрізняється від того підходу в оцінках виборчих систем, який іще досить часто зустрічається в публіцистиці, де абстрактно зважуються ”плюси” та “мінуси”, сильні й слабкі сторони виборчих систем, переважно поділених на мажоритарні та пропорційні. Між тим, оцінювання виборчих систем не лише лежить поза суспільним і політичним контекстами. Воно має стосуватися спроможності виборчої системи впливати на досягнення суспільних цілей конкретно в даній країні.