5. Виборчі системи світу.

Виборчі системи розвинених демократій. Під країнами з розвинутими демократіями розуміють ті, де вільні вибори проводяться не менше як протягом 20 років підряд. До них відносять Австрію, Австралію, Багами, Барбадос, Бельгію, Ботсвану, Великобританію, Венесуелу, Грецію, Данію, Ізраїль, Індію, Ірландію, Ісландію, Іспанію, Італію, Канаду, Колумбію, Коста-Ріку, Люксембург, Маврикій, Мальту, Нідерланди, Німеччину, Нову Зеландію, Норвегію, Папуа-Нову Гвінею, Португалію, США, Трінідад і Тобаго, Фінляндію, Швецію, Швейцарію, Ямайку, Японію. У них проживає більше чверті мільйона чоловік. Найчастіше тут використовуються пропорційні виборчі системи - у 21 (59 %) з 36 країн. При цьому слід пам’ятати, що США та Індія, населення яких становить 71 % від загальної кількості цих 36 країн, використовують мажоритарну виборчу систему відносної більшості. Голосування за змішаною виборчою системою використовується частіше у розвинутих демократичних країнах і становить 11 %. Ці системи охоплюють 4 млн. чол. Більш поширені системи пропорційного представництва за партійними списками. Оскільки Японія перейшла на паралельну систему серед розвинених демократичних країн залишились лише Ірландія і Мальта, які застосовують систему голосування без права передачі голосу іншому кандидату. Якщо поглянути на проблему ширше і врахувати хвилю демократизації 80-90-х рр. ХІХ ст., то побачимо, що вже 98 незалежних країн та підпорядкованих територій ставляться у ранг “вільних” у доповіді “Свобода у Світі” за 1995-1996 рр., підготовленій “Домом Свободи” (“Freedom House). У цих країнах розподіл виборчих систем відповідає загальному співвідношенню: тут дещо переважають мажоритарні системи відносної більшості й пропорційні системи за партійними списками, і є приблизно половина систем голосування у два тури і паралельних систем; однак важко виділити якусь одну систему, що була б більш популярною у “вільних” країнах, ніж у світі в цілому. Однак серед 46 країн, які належать до категорії “не вільних”, диспропорційно багато систем голосування за принципом відносної більшості й систем представницького голосування, і набагато менше систем пропорційного представництва. У цілому мажоритарні системи становлять до 70 % виборчих систем, що використовуються у “не вільних” країнах світу.

Виборчі системи країн Західної Європи. Загальну характеристику виборчих систем країн Західної Європи представляє наступна таблиця:

Як видно з поданої таблиці в Західній Європі домінують виборчі системи, що спираються на багатомандатні виборчі округи, категоричне голосування та пропорційну формулу. Виняток складають Великобританія (одномандатні виборчі округи і формула звичайної більшості), Ірландія, Італія (до 1993 р.) і Швейцарія (голосування впорядковуюче), а також Франція (V Республіка) – формула звичайної більшості (за винятком 1986-1988 рр.). Сьогодні, незважаючи на високий рівень стабільності політичних норм у розвинутих країнах, щоденні політичні процеси внаслідок своєї багатоманітності сприяють постійним змінам як змістової частини, так і наявних форм виборів. Ці зміни стосуються і виборчих систем, які не можуть бути застиглими. К. Беніот на підставі дослідження багатоманітності діючих сьогодні чинників та детермінації основних виборчих систем говорить про необхідність поступової еволюції базових конструкцій виборчих систем. М. Голдер зазначає, що традиційно вибори до парламенту відбуваються із використанням мажоритарної або пропорційної виборчих систем. Однак дана дихотомія працює лише щодо європейських країн, варіантність виборчих систем зростає разом із збільшенням кількості прикладів, які ми маємо розглядати. К. Гледдіш зазначає, що можна вибирати не лише між мажоритаризмом і пропорційним представництвом. Існує широкий спектр формул, які розроблялися з огляду на національні особливості. Коли, наприклад ми розглядаємо системи, засновані не лише на мажоритарному принципі (причому слід зауважити, що мажоритарні системи також відрізняються в багатьох аспектах), то зіштовхуємося з такими особливостями, як система додаткового членства в Німеччині, альтернативного голосування в Австралії та система з правом передачі голосу іншому кандидату в Ірландії. Навіть коли за мету ставиться пропорційність, то варіанти практичної реалізації цього принципу відрізняються від регіональної системи в Португалії з різними за розміром виборчими округами до загальнонаціональної системи пропорційного представництва в Нідерландах. Тому ми можемо припустити, що існуючі сьогодні виборчі системи у країнах Західної Європи будуть у майбутньому поступово еволюціонувати відповідно до внутрішніх та зовнішніх політичних викликів.

Виборчі системи країн Центральної Європи. Якщо ми перенесемося від вже усталених західноєвропейських систем до центральноєвропейських, які досі знаходяться в ембріональному стані, то відкриємо ряд цікавих випадків. У Чехословацькій республіці у червні 1990 р. були проведені посткомуністичні вибори до двопалатної Федеральної Асамблеї та, відповідно, до Чеської і Словацької національних рад. У всіх трьох випадках була прийнята система партійних списків, але два моменти викликали занепокоєння. Першим був острах перед роздрібленістю, характерною для міжвоєнного парламенту (1918-1938); другий – стурбованість надмірними амбіціями партійних функціонерів (інша особливість нещодавнього минулого). Було вжито заходів, аби запобігти цим тенденціям. Вони включали встановлення 5 % виборчого бар’єру для федерального парламенту і Чеської асамблеї, і забезпечення преференційного голосування за партійними списками. Гіперфрагментації справді вдалося уникнути, хоча це можна було приписати успіху Громадянському Форуму, який отримав широку підтримку як перехідний політичний рух, тісно пов’язаний з “оксамитовою революцією”. Форум завоював дві третини місць в кожній палаті Федеральної Асамблеї і в Чеській Національній Раді. Незважаючи на прогнози коментаторів і опитування громадської думки, результати других виборів до Федеральної Асамблеї у червні 1992 р. також показали консолідацію провідних чеських і словацьких формувань (Громадянська Демократія і Рух за Демократичну Словаччину). Однак ця ж сама політична консолідація сприяла наростаючому розколу федерації, яка проіснувала 74 роки, на Чеську республіку і окрему Словаччину. Озираючись назад, бачимо, що не так була страшна партійна фрагментація, як національний розкол, хоча навряд чи можна довести, що система, яка б створювала меншу консолідацію в кожній з двох частин федерації, забезпечила б більш конструктивний підхід. У випадку Польщі маємо більш безпосередній приклад проблем виборчих механізмів. Вибори в жовтні 1991 р. привели в Сейм 29 парламентських партій, найбільші з яких зібрали менше 13 % поданих голосів і зайняли менше 14 % місць у Сеймі. Участь у голосуванні прийняли 42 % виборців. Вибори проводилися на основі пропорційного представництва, без порогового мінімуму, у 37 округах, кожному з яких виділялось від 7 до 17 місць. Ше 15 % від загальної кількості місць (69 із 460) розподілялися в національному масштабі з 5 % виборчим бар’єром і вимогою підтримки не менше, ніж в п’яти округах. Аби сформувати уряд, довелося витратити майже два місяці інтенсивних міжпартійних торгів, та й то з подальшими кадровими змінами. З листопада 1991 р. до вересня 1993 р. Польща мала чотирьох прем’єрів і три правлячі коаліції. Затяжні парламентскі конфлікти і незайняті впродовж тривалого часу відповідальні посади стали причиною серйозної інституційної нестабільності. Однак коли Польща встановила 5 % виборчий бар’єр для окремих партій і 8 % для коаліцій у 1993 р., тільки 6 партій або коаліцій змогли здобути місця в новому парламенті, а до складу правлячої коаліції ввійшло всього дві партії. Але нова виборча система також сприяла поверненню до влади колишніх комуністів і позбавила майже 35 % виборців представництва у парламенті. Досвід Чехії і Польщі показує непевність ранніх фаз переходу від однопартійної системи до багатопартійності. Однак кожен перехід має власні проблеми та особливості, і виборчі механізми залишаються лише одним виміром політичної боротьби. В Угорщині перехід від однопартійної системи являв собою щось проміжне між довгим маршем, очоленим Солідарністю в Польщі і раптовою “оксамитовою революцією” в Празі. Треба було три роки від початку інтенсивних дебатів, переговорів і організаційної роботи в середині 1987 р. і до перших багатопартійних парламентських виборів в квітні 1990-го, щоб Угорщина демонтувала комунізм і прийняла нову конституцію. Переговори за круглим столом наприкінці 1989 р. дозволили розробити систему для перших вільних виборів в посткомуністичній Угорщині. Історичні партії (дрібних власників, соціал-демократів, християнських демократів) віддавали перевагу пропорційному представництву із загальнопартійними списками за округами, як це було у 1945 і 1947 рр. Однак загальний настрій в країні, особливо серед депутатів парламенту, не дозволив скасувати існуюче представництво за виборчими округами. Оскільки за новими політичними партіями не стояв масовий народний рух, їх легітимність була обмежена. Місцеві діячі й громадяни не хотіли, аби весь процес висування кандидатів перейшов під контроль партійної бюрократії. Довге обговорення і загальний настрій не дозволили ввести нову систему, засновану на єдиному принципі. Отож, виборча система стала комбінацією різних принципів і методик. 386 місць однопалатного угорського парламенту були поділені на три категорії: 176 обиралися за одномандатними округами, 152 – за регіональнми партійними списками і 58 – за загальнопартійними списками. У одномандатних округах, де кандидати не отримали абсолютної більшості в першому колі, довелося провести друге голосування. У другому колі для обрання вистачало простої більшості. По регіональним партійним спискам і загальнонаціональним місцям встановлювався 4 % виборчий бар’єр. Вся система була спрямована на те, аби уникнути партійної роздробленості. Звісно, це мало свою ціну: результати голосування були невиразними і мало в яких округах депутати були вибрані в першому колі. Через складність виборчих правил тяжко було б визначити, в якій пропорції пов’язані місця в парламенті з кількістю поданих голосів. Однак зрештою в парламент потрапило тільки шість партій, що дозволило утворити коаліційну більшість з однієї найбільшої партії і двох менших.

Виборчі системи країн Східної Європи. Дослідники демократичної консолідації виділяють два ключових моменти, які постають перед архітекторами нових демократій: 1) вибір між мажоритарними виборами і пропорційним представництвом; 2) вибір між парламентарною і президентською формами управління державою. Вирішальні питання наступні: чи вирішують ці варіанти питання, бути чи не бути посткомуністичній демократії? Якими є найкращі методи вдосконалення ефективності і законності її головних організаційних основ? Чи придатні ці методи для місцевих умов? Які пріоритети повинні встановити для самих себе будівничі демократії в своїх зусиллях стримати посткомуністичний організаційний хаос? Вибір варіанту виборчої системи вважається важливим, тому що він допомагає сформувати в країні партійну систему і встановити інституційний каркас: структуру парламенту, форму виконавчої влади, контури виконавчо-законодавчих відносин і т. д. Крім того, демократи Східної Європи зіткнулися не стільки з вибором – мажоритаризм чи пропорційним представництвом, - скільки з вибором – “сильний” чи “слабий” варіант пропорційного представництва. Крім того, неясно, наскільки пов’язаний тип виборчої системи з рівнем стабільності органів влади і загальним розвитком демократії. Країни з сильним (навіть крайнім) пропорційним представництвом не обов’язково почуватимуть себе гірше, ніж країни з поміркованим пропрційним представництвом. Зрозуміло, що крім виборчих систем, на розвиток демократії в регіоні мали великий вплив й інші фактори. Багато факторів вплинули на початкове рішення відносно виборчих систем у молодих демократіях Східної Європи: міжвоєнні традиції, невпевненість нових лідерів і т. д. Обираючи тип системи, всі країни (крім України) схилялися до пропорційного представництва, хоча різнилися в тому, яким чином і до якої міри буде досягнута пропорційність. Навряд чи британський тип мажоритарних виборів здобув би тут підтримку, тому що це створило б загрозу перспективам більшості партій, які мали місця в парламентах. Їх влаштовувала існуюча система, то для чого було б її міняти? Через це мало політиків у Східній Європі схильні прислухатися до порад тих, хто пропонує мажоритарну систему виборів як засіб від нестабільності влади. Якщо була вибрана не мажоритарна система, а пропорційне представництво, це ще не означає, що на виборах не буде явних переможців. У 1992 р. на виборах в Албанії Албанська демократична партія завоювала майже 2/3 всіх місць. На парламентських виборах 1992 р. в Литві Литовська демократична партія виборола 73 з 141 місць в Сеймі. Щоправда, в обох цих випадках пропорційність систем була досить обмежена. Албанська виборча система є найменш пропорційною у регіоні: 100 депутатів були обрані в одномандатних виборчих округах і тільки з 40 місць проводилось загальнонаціональне голосування за пропорційною виборчою системою. Однак можна доводити, що Албанська демократична партія захопила б більшість парламентських місць і в умовах чистого пропорційного представництва, тому що серйозної конкуренції з боку інших партій у березні 1992 р. не існувало. Крім цих випадків, однак, країни Східної Європи явно підтверджують точку зору Дж. Сарторі, що система чистого пропорційного представництва має тенденцію до політичних маніпуляцій. Крайнє пропорційне представництво може привести до сильно роздробленого парламенту і багатопартійних структур виконавчої влади. Перехід від крайнього до поміркованого варіанту пропорційного представництва дає можливість запобігти надмірному роздробленню парламенту і пов’язаними з цим проблемами (як у польському варіанті). Модернізація пропорційного представництва не являє собою панацеї для лікування ненадійних органів, можливо, за неї доведеться заплатити зменшенням рівня представництва і легітимності. У найгіршому випадку непредставлені виборці (можливо, і не голосуючі) можуть відчути себе настільки обманутими, що стануть на шлях антидемократичної політики. Проте помірковане пропорційне представництво теж не обов’язково сприяє більшій організаційній стабільності. Болгарські вибори 1991 р., засновані на поміркованому пропорційному представництві, забезпечили місця в парламенті трьом партіям, але параліч при вирішенні питань був такий же, як і у польському парламенті з його 29 партіями. У кінці 1992 р., наприклад, болгарам знадобилось аж два місяці, щоб сформувати новий кабінет. Більш того, болгарська поміркована система пропорційного представництва залишила без представництва чверть всіх виборців – тих, хто проголосував за партії, які не подолали виборчого бар’єру.

Географія виборчих систем. Географія поширення різних типів виборчих систем у світі – цікава сфера наукового аналізу. Вражає географічне розмежування країн, де діє пропорційна система, та країн, де застосовується система відносної більшості. Остання досі застосовується лише у країнах, що перебували чи перебувають під британським політичним впливом – США, країнах Британської Співдружності та власне у Великобританії. Але цю систему не знайти у країнах континентальної Європи, де скрізь (крім Франції) застосовуються партійні списки, які є чужими для всіх країн Співдружності за винятком Гаяни та Шрі-Ланки. Водночас альтернативна система багатомандатного округу вважається саме “аглосаксонським” різновидом пропорційної системи. Адже вона застосовується лише у країнах Співдружності або колишніх її членах. Так, за цим методом обиралися депутати нижніх палат ірландського та тасманського, верхні палати австралійського та цілого законодавчого органу Мальти. Це також єдина система пропорційного типу, спроби запровадити яку здійснювались у Великобританії. За нею у період з 1920 р. до 1923 р. та з 1972 р. відбувалися вибори на місцевому рівні, а з 1921 р. до 1929 р. – вибори до парламенту Північної Ірландії, а у 1979 р. – вибори до Європейського парламенту. Проте ця система ніколи не використовувалась країнами континентальної Європи, хіба що у формі експерименту у Данії ще у XIX ст. У деяких країнах загальнонаціональні вибори проводяться за іншою виборчою системою, ніж місцеві вибори. До таких країн, приміром, належить ФРН. Тут вибори до бундестагу та до земельних парламентів проходять за модифікованою пропорційною системою. Водночас у ряді федеральних земель комунальні вибори проводяться на основі чистої пропорційної системи. Серед індустріально розвинених держав США - єдиний випадок, коли президентська форма правління поєднується з принципом більшості. У 4 державах: Австралії, Канаді, Новій Зеландії та Сполученому Королівстві, де парламентська форма правління поєднується з принципом більшості та 9 демократій парламентсько-пропорційного типу - Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Німеччина, Італія (до 1995 р.), Голландія, Норвегія та Швеція. Сім багаторічних, стабільних демократій - Франція, Ірландія, Японія, Швейцарія, Ізраїль, Ісландія та Люксембург не підпадають під жодну класифікацію або надмірно піддаються зовнішньому впливові.