3. Оцінка стабільності коаліційних урядів у країнах Західної Європи

Визначальним показником діяльності уряду є оцінка його стабільності. У політичній науці поняття політична стабільність застосовують до багатьох базових інститутів: режим, уряд, партійна система і політична партія як самостійний елемент, саме суспільство. Всі зазначені інститути пов'язані між собою і при виділенні одного з них як самодостатнього інші можуть розглядатися і як залежні від стабільності в обраному інституті, і як чинники, які різною мірою здатні впливати на стабільність виділеного нами інституту. Прийнято вважати, що стабільність уряду виступає позитивною характеристикою діяльності уряду, тому що свідчить про його ефективну діяльність. Джованні Сарторі звертає увагу на те, що таке твердження не завжди може бути коректним, тому існує значна кількість конкретних прикладів384. Його зауваження стосуються не європейських країн, тому надалі ми будемо враховувати з позиції, що існування стабільного уряду в європейських країнах створює сприятливі умови для урядів успішно/ефективно виконувати власні функції. У цьому розділі ми свідомо не розглядаємо питання визначення сутності ефективності діяльності уряду, розуміючи, що це поняття багато­вимірне й охоплює ідеал, який кожен громадянин усвідомлює, але не всі зможуть його чітко окреслити. Ми вважаємо, що до основних індикаторів ефективної діяльності уряду треба віднести: сприяння реалізації на практиці прав і свобод громадян, забезпечення внутрішньої безпеки, запобігання виникненню внутрішніх конфліктів і війн, забезпечення зростання рівня життя власних громадян, завдячуючи економічному розвиткові країни, низький рівень безробіття та інфляції, дотримання усіма громадянами та суспільними інститутами норм права, надання потрібних послуг у потрібному місці у потрібний час, схвальне ставлення громадської думки, яка, з одного боку, є результатом дії перелічених чинників, з іншого - має багато внутрішніх, власних детермінант та багато інших.

Оцінка уряду як стабільного385 передбачатиме врахування дії цілої низки індикаторів. По-перше, це повинна бути діяльність уряду під керівництвом того самого прем'єр-міністра; по-друге, збереження того партійного складу уряду, який отримав підтримку у парламенті; по-третє, це збереження первинного персонального складу членів уряду. Стабільність уряду буде також вимірюватися тривалістю його дії, починаючи від формального призначення/ затвердження главою держави, або отримання підтримки у парламенті, там, де ця процедура є необхідною, і до моменту відставки. У випадку відставки не має значення, що було причиною - закінчення терміну повноважень визначених конституцією чи дострокова відставка. Для оцінки рівня урядової стабільності існує індекс урядової стабільності. Його обчислюють у відсотках. Він засвідчує, яку частину від максимально можливого часу - термін каденції парламенту згідно з конституцією, працював уряд (вважається, що максимально можливий час - це період від виборів до виборів*^; 100 %). Показники індексу у дової стабільності стосовно європейських країн за період 1945 - 1989 рр. обчислили Ж.Лейн та С.Ерссон386.

Індекс урядової стабільності у державах Західної Європи

Як свідчать результати подані Ж.Лейном та С.Ерссоном, середні показники урядової стабільності постійно зростають протягом післявоєнного періоду. Серед європейських урядів найстабільнимішими були коаліційні уряди (Федеральні Ради) Швейцарії, їхній показник максимально наблизився до 100 % і становить 95,6 %. Досить високий рівень урядової стабільності притаманний також: Німеччині, Нідерландам, Швеції, Австрії та Ірландії. З іншого боку, найменш стабільними були уряди: Італії, франції (особливо періоду IV Республіки) та Фінляндії.

Лейвер та Шофілд обчислили середню тривалість урядів країн Західної Європи у місяцях за період 1945 -1990 рр., їхні результати наведено у табл. 32. За їхніми обчисленнями, найбільш тривалими у часі (одиниця виміру - місяці) були уряди Ірландії - 39, Австрії - 38, Німеччини - 37; найменш тривалими: Італії - 13, Фінляндії - 15, Франції - 19. Результати, подані у двох працях, досить коректні. Італії належить "рекорд" найкоротшого терміну існування уряду у 1953 р. (уряд де Гасперо проіснував усього один місяць). Певна диспропорція у результатах простежується лише стосовно Швеції, де індекс урядової стабільності високий, а показник тривалості у місяцях - низький. Це пов'язано з тим, що у цій країні виборчий цикл, або період між парламентськими виборами згідно з Конституцією становить усього три роки.

Простежується і певна географічна відмінність у характеристиці стабільності урядів: переважно уряди північних країн — Данії, Норвегії та Швеції виявились стабільнішими, ніж уряди південних країн - Італії, Іспанії, Франції, Португалії та Греції. Щодо цієї групи країн ми повинні зважати на суттєві політичні зміни, які були властиві багатьом цим країнам. Зокрема, Греція, Іспанія та Португалія пережили тривалий період авторитарного правління; у Франції відбулася зміна конституції та політичної конструкції держави у 1958 р. Крім того, Італія і Франція завжди характеризувалися високим рівнем протестної активності значних груп населення, відповідно високим рівнем підтримки комуністичних партій.

Розглянемо чи існує залежність між урядовою стабільністю та характером кабінету - однопартійний або коаліційний і багатопартійністю.

Цілком ймовірно було б припустити, що найстабільнішими мали би бути однопартійні уряди більшості. Уряд Сполученого Королівства має лише сьому позицію за рівнем урядової стабільності серед 16 європейських країн. Пояснення цього результату полягає у тому, що прем'єр-міністр цієї держави має

Урядова стабільність у місяцях та чинники впливу387

право достроково розпускати парламент тоді, коли вважатиме за потрібніше. Як ми вже зазначали, дострокові вибори з наступним новим формування урядів відбуваються досить часто у цій країні. Греція, яка є наступною країною Європи за кількістю однопартійних урядів більшості, займає за рейтингом урядової стабільності лише 13 позицію. Низький результат можна пояснити врахуванням досвіду діяльності усіх урядів цієї країни у післявоєнний період історії. Якщо виділити лише період, який настав після падіння авторитарного правління режиму "чорних полковників", коли домінували однопартійні уряди більшості, то показник урядової стабільності становив би 77 %, підтверджуючи базове припущення.

У країнах, де переважали однопартійні кабінети (показник відсотка коаліційних кабінетів від 0 до 50 -див. табл. 32) середній термін перебування кабінетів при владі становить 65,5 %. Одночасно середній показник урядової стабільності для країн, які мали однопартійні уряди, досить рівний, тобто немає значного розриву між максимальним середнім у Швеції (76,5 %) і мінімальним середнім у Греції (53,4 %). У країнах, де переважали коаліційні кабінети, середній показник урядової стабільності загалом є дещо нижчий, розрив між країною із найвищим рівнем урядової стабільності - Швейцарія (95,6 %) та країною з найменшим показником - Італія (35,0 %) дуже значний.

Залежність між показником ефективної кількості політичних партій та урядовою стабільністю має такий характер. Країни, які мають найнижчий показник ефективної кількості політичних партій, переважно мають близькі показники урядової стабільності і, навпаки, країни, де показники ефективної кількості політичних партій є понад чотири, мають значні відмінності у показниках урядової стабільності, що яскраво простежується на прикладах .Швейцарії та Нідерландів, з одного боку, та Італії і Фінляндії, з іншого. Тобто, невелика кількість головних політичних партій позитивно відображається на урядовій стабільності, однак зі збільшенням кількості політичних партій збільшується кількість чинників, від яких залежатиме урядова стабільність. Даніель Д'єрмейер та Пітер ван Роозендаль зазначають, що чим більшим є показник ефективної кількості політичних партій, тим більша можливість творення коаліційних урядів, хоча, на їхню думку, треба буде зважати і на перспективу тривалішого формування коаліційного уряду Цікаве дослідження провели Лейвром і Шефілд щодо з'ясування тривалості функціонування урядових кабінетів залежності від типу моделі кабінету.

Термін діяльності різних типів урядових кабінетів держав Західної Європи³⁸⁹ (у місяцях)

Матеріали цієї таблиці свідчать, що найстабільнішою є модель однопартійного уряду більшості. Уряди такого типу моделі функціонують у середньому на рік довше від урядів моделі "мінімально-переможна коаліція". На підставі середніх показників по кожному типу урядової моделі можемо простежити, що найбільш стабільними є однопартійні уряди більшості. Відповідно від цієї моделі за спадаючою йдуть такі моделі: мінімально-переможної коаліції, коаліційний уряд більшості, найменш стабільний коаліційний уряд меншості. Водночас таблиця дає підстави вважати, що національні особливості суттєво впливають на показники урядової стабільності Ми згадували про "зовнішні" чинники, які впливають на тривалість коаліційного кабінету. Його стабільність залежатиме від становища у самому уряді, від характеру взаємовідносин між окремою міністерською автономією у вирішенні питань, які належать до компетенції міністерства, та колективним прийняттям рішень урядом як єдиним цілим. Колективне рішення уряду передбачатиме, що кожен член уряду повинен виконувати у сфері, за яку він особисто відповідає, узгоджену лінію поведінки, навіть якщо вона не зовсім збігається з його особистою позицією. Треба також зважати на ситуацію, коли призначення міністра є компетенцією політичної партії, як у випадку Нідерландів, тоді у своїй діяльності міністр буде проводити лінію партії, до якої він належить і яку він представляє. Це породжує додатковий комплекс проблем, які впливають на стабільність уряду. Лейвер і Шепсл виділяють значення процесу голосувань в уряді. Вони зазначають, що переважно це голосування, коли для прийняття рішення потрібна більшість голосів. За умови коаліційного характеру кабінету це може стимулювати утворення вже всередині самого кабінету мікроугруповань, які здатні суттєво впливати на подальшу діяльність і стабільність кабінету391.

Додатковим викликом для урядової стабільності стає відставка окремого міністра, а також наступний перерозподіл міністерських посад або нове призначення, яке досить часто може потребувати спеціальних, додаткових узгоджень. Переважно відставка міністра відбувається за рішенням прем'єр-міністра, або внаслідок втрати довіри з боку парламентарів і здійснюється вона головою держави. У Швеції прем'єр-мінстр самостійно відправляє у відставку міністрів уряду392. Як зазначють Лейвер та Шепсл, прем'єр-міністра незважаючи на широкі конституційні повноваження, не можна розглядати у країнах Західної Європи як "диктатора". Вони зауважують, що " внутрішні структури найбільших політичних партій такі, що навіть сильних прем'єр-міністрів можна просто скинути, втративши підтримку старших членів партії."393 Контраверсійність перелічених процесів доповнюється тим фактом, що прем'єр-міністр має лише один голос, подібно як і інші члени уряду/кабінету. Тому у своїй діяльності прем'єр-міністр поеинєн постійно зважати на ситуацію всередині коаліційного уряду. Як зазначає Р.Росс, в європейських країнах, де діють коаліційні уряди, простежується тенденція до певного обмеження сфери впливу прем'єра, оскільки головним завданнями у його діяльності стає впорядкування міжпартійних відносин і питань забезпечення стабільності власного кабінету394. На значення внутрішньопартійної дисципліни як чинника, який впливає на стабільність уряду, звертає увагу Джованні Сарторі395.

Ми також не повинні забувати, що політику роблять живі люди, які перебувають під впливом власних суб'єктивно-ідеальних переконань та установок. Крім того, саме собою політичне життя не є механічно запрограмованим, у ньому завжди певну роль відіграє випадок. Уряд, який має всі підстави для стабільного функціонування, може припинити своє існування внаслідок власної помилки, політичного скандалу, стихійного лиха, резонансного політичного вбивства, терактів, протестних виступів громадськості тощо.

Вплив різних чинників на урядову стабільність європейських країн грунтовно проаналізував німецький вчений Є.Ціммерман. Ми розглянемо їх за запропонованою автором схемою:

1) урядова стабільність негативно корелюється з кількістю партій у парламенті, тобто термін перебування при владі уряду зворотно пропорційний кількості партій у парламанті;

2) урядова стабільність тим вища, чим більша кількість місць, на які опираються у парламенті урядові партії;

3) уряд більшості стабільніший, ніж уряд меншості;

4) стабільність однопартійного уряду більша, ніж коаліційного уряду;

5) стабільність уряду більша у "мінімально-переможних оаліціях", зменшуючись від більших до менших коаліцій і є найменшою у коаліційному уряді меншості;

6) стабільність однопартійного уряду більшості більша, ніж уряду "мінімально-переможної коаліції", зменшуючись відповідно до зменшення кількості голосів, на які опирається уряд "мінімально-переможної коаліції" і є найменшою, якщо уряд опирається лише на меншість у парламенті;

7) чим більше місць у парламенті має опозиція, тим менш тривалим буде уряд;

8) стабільність уряду негативно корелюється з парламентською фракційністю;

9) стабільність уряду негативно корелюється з урядовою фракційністю;

10) чим більша сфера контролю опозиції у парламенті, Тим коротша тривалість уряду;

11) стабільність уряду позитивно корелюється з фракційністю опозиційних партій;

12) стабільність уряду негативно пов'язана з відсотком місць, які контролюють антисистемні партії;

13) стабільність уряду позитивно пов'язана з фракційністю антисистемних партій;

14) стабільність уряду негативно пов'язана з попередньою кризою у процесі формування уряду396.

Підсумовуючи розглянуті питання, вважаємо, що формування коаліційних урядів у країнах Західної Європи відбувається не методом спроб і помилок, а з урахуванням загальних вимог теорії коаліцій. Вони були сформульовані на підставі узагальнення та критичного аналізу світового досвіду формування коаліційних урядів. На наш погляд, основними підходами під час формування урядових коаліцій є: "прагма­тичний", коли при формуванні коаліцій передусім враховують показники кількості місць, які мають партїі-потенційніучасники коаліції; "ідеологічний ", коли до уваги беруть ступінь ідеологічної близькості (сумісності) можливих партнерів по коаліції. Для першої групи базовою є модель - "мінімально-переможної коаліції", яка передбачає, що уряд може бути сформований на основі мінімальної кількості учасників. Обов'язкова умова- щоб об 'єднані їхні зусилля хоча б забезпечили мінімальну більшість у парламенті. Наступна модель формування коаліційного уряду передбачає, що критерієм під час прийняття рішення про входження до коаліці, повинна слугувати ідеологічна близькість майбутніх партнерів по коаліції- "коаліціїмінімального радіусу дії". Під "радіусом дії" розуміється ідеологічна близькість політичних партій у межах "ліво-правого " партійного спектра.

Ми вважаємо, що не існує "чистих" прагматичних та ідеологічних моделей, кожна модель, яку застосовують на практиці, поєднує в собі елементи двох зазначених моделей, але у різних пропорціях.

Ідеологічна модель формування урядових коаліцій можлива там, де міжпартійні ідеологічні відмінності не настільки гострі, щоб блокувати процес формування урядової коаліції. Ідеологічні детермінанти здатні впливати на арифметичні міркування і розрахунки можливих коаліційних партнерів, відповідно арифметичні калькуляції здатні створювати власні політичні тиски, примушуючи політиків йти на утворення коаліцій, чи даючи їм змогу раціоналізовувати партійну позицію. Отож:, коаліційна політика постійно вимагає узгодження партійних стратегій і можливих тактичних композицій/пропозицій щодо творення коаліційного уряду.

Аналіз ідеологічних відмінностей між головними партіями лівого та правого спектра в європейських країнах дає змогу констатувати, що відбулося суттєве зменшення цих відмінностей. Особливо значні зміни відбулися у Бельгії, яка з кінця 60-хроків, як ми вже зазначали, мала дуже відчутне напруження у багатьох соціополітичних поділах. Значне зменшення протистояння відбулося в Австрії, Ірландії та Сполученому Королівстві. Суттєвий вплив на зменшення ідеологічних відмінностей між: основними політичними партіями країн Західної Європи мало падіння "комуністичного режиму" у Радянському Союзі і колишніх країнах "соціалістичного табору ".

Ми вважаємо, що до основних характеристик діяльності урядів належить ефективність і стабільність. Відповідно до індикаторів ефективної діяльності уряду треба зачислити: сприяння реалізації на практиці прав та свобод громадян, забезпечення внутрішньої безпеки, запобігання виникненню внутрішніх конфліктів і війн, забезпечення зростання рівня життя власних громадян, завдячуючи економічному розвиткові країни, низький рівень безробіття та інфляції, дотримання усіма громадянами та суспільними інститутами норм права, надання потрібних послуг у потрібному місці і у потрібний час, схвальне ставлення громадської думки, яка, з одного боку, є результатом дії перелічених чинників, з іншого-має багато внутрішніх, власних детермінант та багато інших.

Оцінка уряду як стабільного передбачатиме врахування дії цілої низки індикаторів. По-перше, це повинна бути діяльність уряду під керівництвом того самого прем 'єр-міністра; по-друге, збереження того партійного складу уряду, який отримав підтримку у парламенті; по-третє, це збереження первинного персонального складу членів уряду. Стабільність уряду буде також: вимірюватися тривалістю його дії, починаючи від формального призначення/затвердження главою держави, або отримання підтримки у парламенті, там, де ця процедура є необхідною, і до моменту відставки. У випадку відставки не має значення, що було причиною — закінчення терміну повноважень визначених конституцією чи дострокова відставка

Лекція № 11.

Місце політичних партій у політичних системах країн Західної Європи

Серед сукупності основних політичних інститутів партії найбільш вагомі. Конституція Іспанії фактично дає визначення політичної партії у статті 6: "...політичні партії відповідно до принципу політичного плюралізму конкурують у процесі формування та висловлення волі народу, виступають головним інструментом участі у політичному житті. їх створення та діяльність є вільними у межах Конституції та закону."451 Головні індикатори, які виокремлюють політичні партії від інших політичних та суспільних інститутів, - наявність організації, тяжіння до влади та ідеологічний характер452.

Сучасні політичні партії зародилися і набули своїх базових характеристик передусім у державах Західної Європи. Європейські політичні партії за основними характеристиками є не лише головними акторами політичної сцени власних країн, а й зразковими моделями для інших країн. Тобто, причини утворення, еволюція, головні характеристики структурної побудови, суспільні функції трактують у літературі як взірець, з яким постійно звіряється партійний розвиток кожної окремої неєвропейської держави. Досвід діяльності політичних партій європейських країн допоміг сформулювати висновок про те, що політична партія є результатом і показником демократичного розвитку суспільства. Відповідно політичні партії виступають іманентним інститутом демократичного режиму. Р.Катц вважає, що синонімом представницької демократії є феномен партійних урядів, під якими він розуміє такі характеристики

1) у межах політичної спільноти існує конкурентна партійна ситема, що є наслідком дії принципу, який декларує свободу створення політичних партій. Така конкурентна модель системи однаковою мірою є результатом дії цінностей ліберальної демократії і детермінує її;

конкурентна партійна ситема інституалізує свободу політичного вибору, який відбувається в межах суспільства та право опозиції до висунення альтернативних варіантів розвитку;

ефектом конкуренції партії є те, що партія, яка виграє, отримує в нагороду цілковитий контроль над процесом урядування (інколи у складі коаліції);

тому що виділена державна влада отримує демократичну легітимізацію, партія реалізує на практиці волю суверена, висловлену в акті виборів;

державна влада відповідальна перед суспільством, тому що вона довірена особам, які організовані у партії, що завдячують своєю позицією виборчому схваленню; %

6) існує група політиків лояльних щодо партії та відповідальних перед електоратом, яка займає особливу роль у процесі суспільно-політичних торгів і переговорів.

Конституції визначають головні засади політичного плюралізму, що виявляється у свободі громадян створювати/ об'єднуватися в асоціативні утворення, враховуючи політичні партії. Зокрема, Конституція Бельгії передбачає, що: "Користування правами та свободами, визнаними за бельгійцями, повинно бути забезпечене без дискрімінації. З цією метою закон і декрет особливо гарантують права та свободи ідеологічних, філософських меншин"454. Право на утворення політичних партій трактується у широкому контексті статті 26 : "Бельгійці мають право на об'єднання; це право не може бути піддано будь-якій упереджувальній мірі"455. Щодо об'єднань, до яких належать і політичні партії, переважно визначаються обмеження загального характеру до змісту, мети та їхньої діяльності, які не повинні

суперечити законодавству і не повинні бути спрямовані проти конституційного ладу або проти взаєморозуміння народів. Основний закон ФРН чітко визначає обмежувальні вимоги у статті 21: "Партії, які за своїми цілями або діями своїх прихільників прагнуть нанести шкоду підставам вільного демократичного ладу, або ліквідувати його, поставити під загрозу існування Федера­тивної Республіки Німеччини, антиконституційні. Питання про антиконституційність вирішує Федеральний конституційний суд"456. Конституція Греції висуває додаткове обмеження - такі організації не можуть бути спрямовані на отримання прибутку457. Конституція Французької республіки висуває вимоги про необхідність обов'язкового дотримування ними у своїй діяльності засад національного суверенітету та демократії458. Вимоги щодо демократичного характеру політичних партій сформульовані також у конституціях багатьох європейських держав. Найбільш повно державні вимоги щодо політичних партій зафіксовано у Конституції Португальської Республіки (статті 51), де перед­бачено: "Свобода об'єднань охоплює право на створення і участь в об'єднаннях і політичних партіях та демократичне суперництво при формуванні народної волі і організації політичної влади. Жодна людина не може бути одночасно членом більш ніж однієї партії або бути позбавлена будь-якого права на членство або вихід з партії, які створені законним шляхом. Політичні партії не можуть без шкоди для їх філософських або ідеологічних програмних засад використовувати у своїх назвах слова та вирази, які мають пряме відношення до будь-якої релігії або церкви, а також емблеми, подібні до національних та релігійних символів"459. Ліквідація політичної партії, так само як і будь-якого іншого суспільного об'єднання може бути визнана лише на підставі рішення суду

Також конституції фіксують головні функції, які політичні партії відіграють/повинні відігравати у суспільстві.

Головні функції, які політичні партії відіграють/повинні відігравати у суспільстві.

Партійні функції згідно з В.Гоаті можна поділити на : маніфестні (наявні, відкриті, які можна виявити та простежити) та латентні (приховані, які не афішує сама партія, або партії, але реалізуються у суспільстві)460. До головних маніфестних функцій сучасних політичних партій

належать :

- артикуляція, селекція та агрегація інтересів різних

суспільних груп;

розроблення ідеологій і політичних доктрин;

контроль за діяльністю, або визначення основних напрямів діяльності державних органів, за певних умов - тяжіння до контролю та спрямування діяльності державних органів;

сприяння/забезпечення діяльності інститутів і механізмів демократичного суспільства;

підготовка та висунення кандидатів на керівні державні посади;

активізація та інтеграція суспільних груп;

формування громадської думки.

Здебільшого політичні партії не мають справи з чітко усвідом­леними інтересами індивідів і суспільних груп, які однозначно сформульовані і їх треба лише прийняти до виконання. Політичні партії, працюючи на рівні місцевих осередків, переважно натрапляються на нечітко сформульовані вимоги, побажання окремих суспільних груп, констатують стан або зміну суспільної напруги, рівень незадоволення у певній сфері або сегменті суспільства. За цим є конкретні потреби певних суспільних груп, верств, які самостійно не здатні їх чітко сформулювати. Політичні партії є тим суспільним інститутом, який (на підставі аналізу стану напруження, рівня незадоволення та інших показників, які виникають у суспільстві загалом або в якомусь його сегменті) здатний сформулювати суспільні вимоги/очікування. Такі суспільні вимоги/очікування партії фіксують у відповідни

документах і у цьому полягає сутність функції артикуляції. Зазначимо, що процес висловлення, формулювання суспільних вимог/очікувань відбувається не лише за допомогою політичних партій, а й іншими суспільними організаціями та об'єднаннями. Серед багатьох суспільних вимог, які висувають партії, вони самі "виконують" не всі, оскільки ще відбувається внутрішня партійна обробка цього "матеріалу", яка передбачає зіставлення з власними програмними положеннями. Партії зважають також на особливість політичної ситуації у кожний конкретний момент, враховують співвідношення політичних сил та інші фактори. Все це становить сутність функції селекції суспільних інтересів. Партії вислов­люють суспільні інтереси у вигляді політичних вимог. Якщо партія має владу, то виконання цих вимог стає метою офіційної партійної діяльності, якщо вона є в опозиції, то прагне реалізувати власну програму за допомогою системи політичного тиску на інститути державної влади усіма офіційно дозволеними методами, або через систему різних домовленостей. Водночас із процесом селекції виконується функція агрегації, коли часткові, вузькі вимоги та інтереси об'єднуються у ширші, формулюється певна сукупність, програма, або, навпаки, з більш ширшого програмного цілого виокремлюються часткові вимоги.

На підставі артикульованих, селекційованих і агрегованих вимог політичні партії формують партійні доктрини, в яких фіксуються орієнтири та завдання партії, зазначаються методи досягнення сформульованих завдань. На підставі коректно або навіть хибно усвідомлених інтересів партії теоретично оцінюють політичне життя держави, регіону, а також місце певної суспільної групи або сукупності груп у політичному процесі. Це водночас передбачає виділення цілей та ідеалів, системи цінностей. Все це відображається в ідеології партії. В ідеології формулюється програма партійної діяльності на певному етапі суспільного розвитку, визначаються стратегічні та тактичні завдання.

Політичні партії, якщо вони мають владу, спрямовують діяльність державних органів відповідно до передвиборчої програми, яка може виходити та конкретизувати партійні завдання

навіть, дорівнювати їм. Якщо партія перебуває в опозиції, то це створює свої можливості для реалізації передвиборчих зобов'язань. У главі V ми вже зазначали, що однією з підстав формування урядів меншості є наявність досить ефективних механізмів впливу на державну політику опозиційних політичних сил за допомогою парламентських інститутів і міжпартійних домовленостей під час підтримки уряду або його програми у парламенті. Владні й опозиційні партії домагаються, щоб завдання, які становлять зміст їхніх програмних документів і передвиборчих зобов'язань, реалізовувались на практиці. З огляду на це, опозиційні партії та ті, які не входять до складу уряду, перебувають у дещо гіршому становищі від владних партій. Здебільшого вони за методами впливу змушені діяти як групи тиску. До яких конкретно видів тиску треба їм вдаватися і яким способом на це реагуватиме влада, залежатиме від наявного співвідношення політичних сил, стану громадської думки, рівня політичної культури, політичних традицій тощо.

Вольфанг Мюлер зазначає, що саме політичні партії сприяють забезпеченню виборчого процесу у державі та функціонування парламенту й уряду. Без партій зазначені інститути не зможуть вуконувати власні функції у демократичному суспільстві461. Згідно з законом про політичні партії Фінляндії від 10 січня 1969 р. політична партія, від якої жодного кандидата не обрали на останніх або передостатніх парламентських виборах, може бути викреслена з реєстру політичних партій країни, що рівнозначно припиненню її діяльності. Відповідно до німецького закону про політичні партії від 24 липня 1969 р. політична партія може втратити правовий статус тоді, коли вона протягом шести років не буде брати участі у парламентських і земельних виборах, формуючи власний

партійний список.

Свої програмні положення та зобов'язання політичні партії реалізують так: на відповідальні державні посади висувають своїх

кандидатів. У країнах Західної Європи партії заздалегідь готуються до можливості здобуття влади, відповідно готують своїх представ­ників до виконання конкретних керівних державних функцій на різних рівнях.

Демократичний режим передбачає регулярність виборів. Відповідно політичні партії у своїй діяльності повинні постійно дбати про зв'язок зі своїми потенційними виборцями. За допомогою партій більшість громадян отримує змогу брати участь у політичній діяльності та забезпечувати відповідальну політичну роботу представників, обраних цими громадянами. Політичним партіям властиве прагнення висловлювати інтереси окремих суспільних груп або широких мас виборців не лише безпосередньо перед виборами, а й протягом міжвиборчого періоду. Активація та інтеграція суспільних груп з боку політичних партій досягається завдяки різноплановим заходам, які спрямовані на висловлення позицій та інтересів конкретних суспільних груп, що водночас сприяє формуванню позицій цих самих груп із конкретних політичних питань. На думку Дж.Блондела, виборці підтримують політичні партії внаслідок таких причин : 1) емоційного ставлення до діяльності конкретної партії. Оцінка програми та конкретної діяльності політичних партій зумовлює позитивне або негативне ставлення до самої партії; 2) виборці сприймають партію як людське об'єднання, як певну групу людей, до яких так само виробляється певне ставлення. У другому підході увагу приділяють персональному складу партійної організації462. На активізацію та особливо інтеграцію суспільних груп суттєво впливає політична поведінка партії, її робота з громадськістю. Політична наука і психологія дослідили, що конфліктні ситуації суттєво впливають на внутрішню консолідацію членів партії та її симпатиків навколо партійного лідера, та самої партії.

У державах Західної Європи важливу роль у політичному житті відіграє громадська думка. Вона є однією з форм вияву масової політичної свідомості та відображає ставлення суспільних

груп, певної частини населення країни до внутрішньої та зовнішньої політики, політичних подій, до діяльності політичних інститутів і політичних лідерів. Політичні партії є головним суспільним інститутом, який власною діяльністю або за допомогою засобів масової інформації формує та спрямовує громадську думку у певному напрямі.

Поряд із наведеними маніфестними функціями політичним партіям властиві й інші: сприяння політичній освіті та інформуванню окремих груп громадян, усього суспільства в цілому; забезпечення зв'язку між окремим громадянином і громадянами загалом, з одного боку, та між громадянами і владою,

з іншого.

До латентних функцій належать:

гарантування привілеїв членам партії та її прихильникам, особливо у випадку перемоги партії на виборах, або входження до складу урядової коаліції;

сприяння/ надання можливості суспільного піднесення представникам непривілейованих суспільних верств за допомогою партійної кар'єри;

забезпечення привілеїв для представників бізнесу, які надавали партії спонсорську підтримку, у разі приходу до влади або проведення/ лобіювання бізнес інтересів;

партії також є резервуаром безоплатної праці, коли партійні активісти та симпатики виконують різноманітні дії, особливо під час виборчої кампанії як волонтери.

Багато держав запровадили спеціальне законодавство, яке спрямоване лише на політичні партії ( Австрія - 1975, Іспанія -1978, Німеччина - 1969, Фінляндія - 1969). До ключових питань законодавчого регулювання партійної діяльності належать умови утворення, державної реєстрації та діяльності, участі у виборах. Основну частину цього законодавства складають нормативні акти, які регламентують фінансову сторону діяльності політичних партій.

У європейських державах існує усталене розуміння партійного членства, яке здебільшого пов'язане зі сплатою членських внесків. Тобто, здебільшого членом партії у державах Західної Європи

вважається той громадянин, який сплатив зазначену суму партійних внесків. Якщо громадянин не сплатив за поточний рік членські внески, то надалі вже не може бути членом конкретної політичної партії. Внески членів партії є вагомою статтею доходів для більшості європейських партій.

Структура доходів політичних партій

Згідно з даними Карла-Хайнца Нассмахера структура доходів політичних партій складається з таких статей: членські внески, державне фінансування, пожертви від приватних фізичних осіб, "партійного податку" з парт-функціонерів тощо.

Таблиця 47

Структура доходів політичних партій Німеччини463

Наведені дані узагальнені. Варто зазначити, що, наприклад, Соціал-демократична партія Німеччини на 50 % формує власний бюджет за рахунок членських внесків. Марцін Валецький наводить результати аналізу Інституту порівняльної політики університету в Ольденбурзі щодо струтури доходів 26 основних політичних партій Австрії, Німеччини, Італії та Швеції, згідно з яким частка членських внесків щодо загальної суми партійного бюджету великих партій464 у середньому становила 20-25 %, а для малих - 10 %465

Членські внески можуть сплачувати не лише індивідуальні члени партії, а й колективні. Передусім це стосується лейборист­ських партій, в яких існує інститут колективного членства для профспілок. У конкретному випадку Лейбористської партії Сполученого Королівства партійні внески вираховують із загальної суми профспілкових внесків. Коли член профспілки офіційно заявить, що він не бажає бути членом Лейбористської партії, тоді він не буде сплачувати частки партійних внесків до профспілкового відрахування. Згідно з даними Лайзи Янг частка доходів від профспілок для Лейбористської партії Сполученого Королівства протягом 1992 - 1996 р. становила від 35,0 до 65,0 % щодо загальної суми бюджету партії466.

Як видно з табл. 47, добровільні пожертви в структурі доходів політичних партій Німеччини становлять лише 20,0 % загального партійного бюджету. Серед пожертв фізичних осіб частка великих внесків щодо загальних пожертв за період 1991-1997 р. становила усього 1,5 %467. До цієї категорії пожертв відносили внески на суму понад 20 тис. німецьких марок (тоді це приблизно становило 11 тис. доларів США), щодо яких діяла обов'язкова вимога оприлюднення прізвища спонсора та його адреси. У Сполученому Королівстві у 1998 р. Комітет із стандартів громадського життя розробив такі рекомендації щодо політичного фінансування національних партій:

• повна публічна відкритість пожертвувань на рахунки національних політичних партій, якщо вони дорівнюють або перевищують 5 000 фунтів стерлінгів, та місцевим партіям або кандидатам, якщо вони дорівнюють або перевищують 1 000

фунтів;

• заборона анонімних пожертвувань, які перевищують 500

фунтів;

• податкова знижка на пожертвування у розмірі до 500 фунтів як форма державного фінансування партій і кандидатів.

Ці рекомендації були запроваджені Актом про політичні партії, вибори та референдуми, який набрав чинності у лютому 2001 р.468

Значне зростання видатків на партійну діяльність, особливо під час проведення виборів, передусім західноєвропейських країн, поставило на порядок денний проблему державного фінансування політичних партій. Вимоги щодо фінансування політичних партій з боку держави стосувалися спочатку лише дозволу на безкоштовне використання державних радіо та телестудій під час виборів. Вперше серед країн Західної Європи державну допомогу партіям надали у 1959 р. в Німеччині. На законодавчому рівні систематичну допомогу запровадили у цій країні у 1967 р. Сьогодні державне фінансування політичних партій відбувається у тій або іншій формі практично у всіх європейських країнах469. Роль фінансів у практичній діяльності політичних партій надзвичайно важлива470, відповідно прагнення партій подолати постійну нестачу фінансів досить часто призводить до порушення ними національних законодавств, про що свідчать гучні скандали471. Тому Парламентська Асамблея Ради Європи була змушена звернутися до розгляду питання про фінансування політичних партій. Результатом цього стало прийняття у 2001 р. "Рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1516 щодо фінансування політичних партій". У цьому документі надано рекомендації для

урядів європейських держав щодо системи фінансування партій та контролю за видатками. У рекомендації щодо джерел фінансування зазначено472:

держави повинні заохочувати громадян до участі у діяльності політичних партій, враховуючи фінансову підтримку партій. Тим більше, що членських внесків, традиційних і безспірних джерел фінансування недостатньо з огляду на постійно зростаючі витрати на політичну боротьбу;

політичні партії повинні отримувати фінансування з державного бюджету, щоб не потрапити в залежність від приватних донорів і щоб гарантувати рівні можливості усім політичним партіям. Державне фінансування повинно, з одного боку, визначатися пропорційно до політичної підтримки, яку має партія, з урахуванням таких об'єктивних критеріїв, як кількість поданих голосів або здобутих місць у парламенті, з іншого - надавати новим партіям змогу з'являтися на політичній арені та на чесних умовах конкурувати зі стійкішими, вже відомими партіями;

державне фінансування не повинно перевищувати рівня, потрібного для досягнення вищезазначених цілей, оскільки надмірна залежність від державного фінансування може призвести до послаблення зв'язків між партіями та їхнім електоратом.

У рекомендаціях Парламентська Асамблея наголошує на суспільному значенні приватного фінансування, зокрема пожертвувань. Наголошується на тому, що для запобігання надмірного впливу спонсорів на поведінку політичних партій -отримувачів цієї допомоги та недопущення корупції, європейські країни повинні обов'язково застосовувати такі вимоги: треба заборонити пожертвування від державних підприємств і підприємств, які перебувають під державним контролем, а також фірм, які виробляють товари або надають послуги для публічного

сектора; треба також заборонити пожертвування від компаній, які розташовані в офшорних зонах; суворо обмежити пожертвування від юридичних осіб; визначити законодавчу межу максимальної суми пожертвувань, а також треба заборонити пожертвування від релігійних інституцій.

У спеціалізованій літературі, присвяченій діяльності політичних партій, виділено негативні наслідки запровадження системи державного фінансування.

По-перше, на думку К.Строма, державне фінансування здатне збільшити незалежність партійних лідерів від активістів і членів партії внаслідок того, що керівництво партії стає центром, який отримує та розподіляє державні кошти, а партійні підрозділи стають залежними від волі партійних лідерів, одержуючи фінансові надходження до власних партійних бюджетів473. Внаслідок цього нерівність лідерів і членів однієї партії провокує послаблення внутрішньопартійної демократії.

По-друге, Дж.Шлесінджер вважає, що така система детермінує поширення бюрократизації політичних партій, вона сприяє піднесенню значення внутрішньопартійного апарату, який виконує процедуру оформлення, виділення та внутрішнього контролю за розподілом отриманих партією грошей474. Оскільки основні доходи політичні партії отримують внаслідок успішного проведення виборів, то це зумовлює зростання вимог до професіоналізації партійного апарату на всіх рівнях, ще більше послаблюючи роль простих членів партій.

По-третє, державні субсидії здатні сприяти поступовому входженню / втягуванню політичних партій у державну систему, перетворенню тих партій, які отримують державну допомогу, у частину державного механізму, що розглядається у широкому контексті. Оскільки фінансування передбачає певну систему державного контролю за отриманою від держави часткою

фінансів, то й відповідно зростає можливість держави контролю­вати видатки партій. Внаслідок державного фінансування відбувається формування системи спільних інтересів політичних партій і держави, що сприяє перетворенню партій з інституту громадянського суспільства у громадсько-державний.

По-четверте, державне фінансування фактично повинно підтримувати існуючий у державі статус-кво у партійній системі, проте воно спрямоване проти формування нових партійних інститутів, яким буде складно витримати конкуренцію з пар­ламентськими партіями, які отримують державну допомогу.

По-п'яте, значна кількість громадян ставиться до ідеї та практики державного фінансування політичних партій негативно. Яскраво це виявилося в Італії, де на загальнодержавному рівні у 1974 р. було запроваджено систему державних субсидій політичним партіям, яку відмінили у 1993 р. Підставою стали результати референдуму, коли 90,3 % громадян висловились за скасування системи державного фінансування політичних партій. Пізніше було прийнято новий закон, який регламентував систему державних компенсацій політичним партіям.

По-шосте, зосередження політичними партіями своєї уваги на державному фінансуванні та на інших джерелах доходів поза системою членських внесків, певною мірою спотворює суть політичної партії як добровільної, асоціативної організації, яка опирається на членів. Партії, які менше зорієнтовані на розвиток власної членської бази і бюджет яких не залежить від членських внесків, почали виявляти тенденцію до перетворення на машину по зароблянню голосів на виборах і по проведенню/лобіюванню спонсорських інтересів.

Партійні системи держав Західної Європи

Реальне політичне життя доводить, що формальна кількість політичних партій не завжди коректно відображає партійну систему країни. Ця некоректність полягає в тому, що вплив на політичний процес чинять не всі зареєстровані партії, а лише обмежена їх кількість. Наприклад, у Сполученому Королівстві,

де існує близько 50 зареєстрованих на загальнонаціональному політичному рівні партій, на останніх парламентських виборах у 2001 р. отримали підтримку від виборців лише 18 партій, а партійну систему держави традиційно трактують як двопартійну. Для визначення кількості політичних партій, які реально впливають на політичне життя країни, серед існуючих національних партій, Макку Лааксо та Рейн Таагепера у 1979 р. запропонували використовувати індекс "ефективної кількості політичних партій". Індекс обчислюється на підставі визначення розміру підтримки, яку має кожна політична партія під час виборів. В такому випадку є два варіанти визначення розміру цієї підтримки : перший - на підставі результатів виборів до парламенту (відсоток голосів одержаних партією); другий - на підставі показника кількості депутатських мандатів, які належать політичній партії за результатами виборів. Наявність двох підходів зумовлена тим, що досить часто перший і другий показники відрізняються між собою. Причини такої відмінності ми розкрили у главі VII. Вона полягає у неможливості забезпечити стовідсоткову трансформацію отриманих партією голосів на виборах у відповідну частку депутатських мандатів. Математично індекс визначають за допомогою формули

де N - показник індексу "ефективної кількості політичних партій"; р~ - відсоток голосів або депутатських мандатів, які отримала на виборах партія і;

2^ - сума результатів усіх політичних партій на виборах; п -

кількість політичних партій, результати яких обчислюються, тобто це стосується лише тих партій, які провели своїх представників до парламенту; і=1 - позначка кожної партії, яка провела своїх представників до парламенту.

Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Європи

Ефективна кількість політичних партій у державах Західної Європи475

*У таблиці враховано результати після ліквідації у цих країнах авторитарних режимів

У таблиці простежено зміну ефективної кількості політичних партій протягом 1945-2003 рр. Зазначена сегментація періодів за роками має, на наш погляд, лише технічний характер і зумовлена

часом публікації результатів дослідження .

Зіставлення показників ефективної кількості політичних партій і матеріалів "Додатків", в яких зазначено інформацію про основні політичні партії, які сьогодні беруть участь у загальнонаціональних виборах, свідчить про суттєву відмінність між цими двома показниками. Ефективна кількість політичних партій завжди значно менша порівняно з загалом політичних

партій. Цей показник дає змогу найадекватніше охарактеризувати партійну систему кожної держави.

Порівняння даних за допомогою однофакторного дисперсійного аналізу з надійністю 95 % дає змогу стверджувати, що в період з 1945 до 2003 рр. простежується тенденція до збільшення показника ефективної кількості політичних партій у межах виділених періодів. Загальна тенденція, яку ми можемо помітити на основі матеріалів таблиці, полягає у поступовому зростанні показника індексу для всіх європейських держав загалом і, практично, для кожної держави окремо.

На наш погляд, зростання показників індексу для решти європейських країн зумовлено такими чинниками.

Ліквідація жорсткого ідеологічного протистояння між "капіталістичною" та "комуністичною" системами призвела до подолання дихотомії "свій" і "чужий" у сприйнятті виборцями політичних партій власних держав, характеру політичного протистояння та національного політичного процесу в цілому. Відповідно це сприяло посиленню ідеологічного плюралізму, внаслідок чого виборці мали змогу відмовитись від обов'язкового або необхідного голосування, спрямованого на результат (підтримка ліберального напряму на противагу "комуністичній загрозі" або з протилежною мотивацією) надавати перевагу голосуванням відповідно до своїх дійсних преференцій.

Великі партії, які претендують на входження до влади, досить часто для здобуття підтримки максимальної кількості виборців змушені орієнтуватися на широкі групи виборців і на більш загальні суспільні інтереси. Внаслідок цього парцелярні групи інтересів вони не враховують, або не можуть враховувати і вони представлені меншими партіями.

Поява нових внутрішніх і глобальних суспільних викликів : загроза навколишньому середовищу; проблеми війни та миру; необхідність реального забезпечення однакового положення різних меншин, враховуючи нетрадиційної сексуальної орієнтації з більшістю традиційних громадян; орієнтація на відмінні від прийнятих більшістю цінності передбачає формування політичних суб'єктів здатних обстоювати інтереси громадян, суспільних груп, які активно реагували на ці виклики. Промоторами цих проблем стали переважно невеликі, не основні політичні партії, які орієнтувалися на все населення, а менші партії, які були націлені на конкретні суспільні групи. Оскільки у західноєвропейських державах більшість питань, які належать до "першого" та "другого кошика прав людини", вирішені для власних громадян, то частина виборців активно реагує на націленість політичних партій на

вирішення нових актуальних проблем "третього" та "четвертого кошиків," представлення яких і стало надбанням менших партій.

Певна "втома" від традиційних або "старих" політичних партій, які багато разів були при владі і не понесли реальної політичної відповідальності за недоліки у різних сферах суспільного життя власних держав, за їх певну відірваність від суспільства, нездатність ефективно виконувати функції, які їм належать у суспільстві477. Здебільшого таке явище стосується політичних партій масового типу, які сформували стабільне ядро/ групу партій. Така група складалася з двох взаємопов'язаних частинок, кожна з яких могла бути при владі, відповідно інша частина цієї групи партій повинна була становити опозицію. Владна та опозиційна позиції були іманентною властивістю політичних партій цієї групи, формуючи циркуляційну систему. Протест проти цієї групи старих великих партій і означав шанс для менших партій, які отримували голоси або нових виборців, що не підтримали традиційну партійну визначеність старших поколінь, або тих виборців, які відійшли від підтримки зазначеної групи партій.

Запровадження на законадавчому рівні системи державного фінансування політичних партій, про що ми вже згадували, сприяло перетворенню партійної роботи, якщо не у прибуткову, то в таку, яка допомагала забезпечити достатній рівень життя, належний суспільний статус партійним функціонерам та активістам. Це сприяло підвищенню фаховості у партійній роботі та політичної відповідальності. Загалом державне фінансування стало додатковим стимулом для існувавших політичних партій краще працювати, орієнтуючись на інтереси виборців.

Зазначені чинники та багато інших, сприяли тому, що великі/ старі політичні партії почали втрачати у 90-х роках голоси виборців, що дало підставу дослідникам заявляти про "кризу політичних партій". Одночасно почала зростати підтримка політичних партій, які традиційно, або раніше, тобто до цього

періоду, не мали відчутної підтримки виборців. Крім того, поряд з основними політичними партіями сформувалися менші за розмірами та політичним впливом політичні партії, які набули протягом багатьох виборчих кампаній значного політичного досвіду, навіть коли цей досвід складався з численних фактів невдалих за результатами для її членів та прихильників виборчих кампаній. Чинник часу сприяв природному політичному відбору, коли залишалися в політичному житті лише кращі, які були необхідні/відібрані виборцями, так само час зумовлював і їхню поступову еволюцію. Ті політичні партії, які не зуміли зробити висновків із програшів та невдалих результатів власних і чужих, з часом відійшли на узбіччя політичного життя. Ті, що вміли вчитися на позитивних і негативних результатах, поступово набирали політичного авторитету, збільшували власну політичну могутність. Результатом цього, на наш погляд, стало збільшення показника ефективної кількості політичних партій у державах Західної Європи.

Політичні партії у своїх діях тісно пов'язані між собою, взаємозалежні, перебувають у певних відносинах з усіма інститутами національної політичної системи та через систему міжпартійних взаємовідносин з політичними партіями інших держав. Сукупність взаємозалежних політичних партій, які діють у рамках певної держави на підставі офіційних норм права, фактично окреслює партійну систему держави.

Серед багатьох підходів щодо класифікації партійних систем основним критерієм є кількісний, згідно з яким підставою для поділу партійних систем приймається кількість діючих у країні політичних партій. М.Дюверже з цього приводу зазначив: "...різниця за ознакою: однопартійна, двопартійна, багатопартійна система може стати основним способом класифікації сучасних режимів, інші відмінності накладаються на неї або поєднуються з нею."478 Враховуючи кількісний критерій, розрізняють : однопартійну, двопартійну та багатопартійну системи. Проте

багато дослідників, погоджуючись із важливістю зазначеного критерію, наголошують на його недостатності при класифікації партійних систем. Дж.Сарторі, досліджуючи партійні системи, дійшов висновку, що враховувати треба не всі діючі в конкретній країні політичні партії, а лише певну їх частину, оскільки визначення кількості політичних партій, між якими відбувається конкуренція в рамках партійної системи, дає змогу нам побачити "...рівень, до якого політична влада виявляється сфрагментаризо-вана або несфрагментаризована, сконцентрована або розпорошена"479. Він запропонував такі критерії щодо політичних партій, які варто розглядати як елементи партійної системи: 1) партії, які мають "силу місць"; 2) партії, які мають "коаліційний потенціал"; 3) партії, які мають "силу залякування"480. На підставі виділених критеріїв він розробив типологію партійних систем, яку сьогодні більшість дослідників розглядають як базову:

однопартійні системи;

системи з гегемонною партією;

системи з переддомінуючою партією;

двопартійні системи;

системи з обмеженим плюралізмом;

системи з екстремним плюралізмом;

атомізовані системи481.

Серед партійних систем держав Західної Європи немає жодної однопартійної системи та системи з гегемонною партією. Водночас, Дж.Сарторі як самостійну категорію виділяє "систему з переддомінуючою партією", розуміючи під цим явищем -партійні системи, де між собою можуть змагатися багато політичних партій, але протягом низки виборчих циклів до влади приходить та сама політична партія (більше ніж три рази). У подібному контексті ми могли б говорити про наявність подібної ситуації: в Австрії протягом 70-х рр., коли чотири рази вибори

вигравала Соціал-демократична партія; у Греції з 1993 р., коли чотири рази підряд вибори виграв Загальногрецький соціалістичний рух (РАЗОК); в Ірландії з кінця 50-х і до кінця 60-х років, коли шість разів до влади приходила Фіана Файл; період з 1982 до 1996 рр. в Іспанії, коли Іспанська соціалістична робоча партія чотири рази вигравала вибори; з 1945 до 1963 рр. у Норвегії, коли Норвезька партія праці вісім разів формувала уряд; і особливо шведську Соціал-демократичну робочу партію, яка після Другої світової війни 18 разів самостійно формувала однопартійні уряди.

До початку середини 90-х років багато партійних систем науковці трактували як двопартійні і , використовуючи класифікацію Дж.Блондела, як дво-і півпартійні системи. Зокрема, до двопартійних систем відносили: Австрію з 1945 до 1979 рр.; Сполучене Королівство з 1945 до 1994 рр.; Грецію до 1994 р.; а до дво- і півпартійних систем : Австрію з 1980 до 1994 рр. та Німеччину з 1945 до 1994 рр. Сьогодні партійні системи цих держав варто відносити до багатопартійних з обмеженим плюралізмом. Згідно з Дж.Сарторі визначений тип охоплює партійні системи з кількістю від двох до п'яти/шести політичних партій, в яких немає антисистемних політичних угруповань482. Така група партійних систем буде домінуючою для держав Західної Європи. Відповідно партійні системи Бельгії та Італії мали б бути віднесені до систем з екстремним плюралізмом.

Кількісний критерій як базовий для характеристики партійних систем використав і Пітер Майр, який запропонував враховувати категорію "великих" і "малих" партій. До "малих" партій він зачисляє ті, які на виборах отримують підтримку виборців від 1,0 до 15,0 %, "великі" повинні мати підтримку понад 15,0 %. Розмір підтримки, на думку автора, не повинен асоціюватися з вагомістю та впливовістю партії483. Автор виділив чотири типи партійних систем. Перша - системи великих партій, в яких великі партії разом отримують значну перевагу голосів виборців. До них належать

Австрія, Ірландія, Німеччина та Сполучене Королівство. Друга -системи малих партій, коли малі партії разом одержують більше від великих. До цієї групи країн належить Данія і Швеція. Третя -середні партійні системи, коли великі та малі партії отримують приблизно однакову кількість голосів. До цих країн автор зачисляє Італію, Нідерланди, Норвегію та Фінляндію. Четверта група характеризує перехідні партійні системи, для яких характерний перехід від першої групи систем до другої, або навпаки. Означена характеристика, на думку П.Майера, властива лише Бельгії.

Оскільки автор зробив обчислення стосовно періоду 1947-1987 рр., то ми на підставі матеріалів, вміщених у Додатках, визначили характер партійних систем на базі результатів парламентських виборів за період 1988-2003 рр. До першої групи з системами великих партій сьогодні належать : Австрія ( 87,3 %), Греція ( 84,7 %), Іспанія ( 73,5 %), Нідерланди (71,5 %), Німеччина ( 77,1 %), Португалія ( 78,0 %) та Сполучене Королівство ( 91,8 %). До другої групи з системою малих партій належить лише Бельгія, де частка малих партій становить 87, 7 %. Держави, які повинні належати до третьої групи з середніми партійними системами: Данія, Ірландія, Італія, Норвегія, Фінляндія, Франція, Швейцарія та Швеція.

Використані нами методики аналізу партійних систем свідчать, що, починаючи з 90-хроківXXст., у державах Західної Європи відбувається поступовий процес зміни партійних систем. Цей процес порівняно з періодом 1945- початок 90-х років характеризується такими тенденціями:

суттєво збільшився показник ефективної кількості політичних партій для всіх держав за винятком Данії та Швейцарії;

у 90-х роках порівняно з попередніми етапами просте­ жується тенденція до зменшення відмінностей між: партійними системами держав Західної Європи за показником ефективної кількості політичних партій;

3) в середньому збільшилась кількість держав, де виборці надають великим (понад 15,0%) партіям переважаючу підтримку;

малі парті і здебільшого пов 'язані з новими суспільними викликами та суспільними групами, стабілізують підтримку виборців, яка допомагає їм закріпитися на політичній сцені власних країн;

відходять у минуле двопартійні та дво - і півпартійні системи, домінуючим типом партійної системи для держав Західної Європи сьогодні стає багатопартійна система;

внаслідок державного фінансування відбувається формування системи спільних інтересів політичних партій і держави, що сприяє перетворенню партій з інституту громадянського суспільства у громадсько-державний;

"криза партій " як феномен, що характеризує стан розвитку партійних систем держав Західної Європи наприкінці XX ст., виявилась нетривалою, або суто умовною. Політичні партії сьогодні продовжують залишатися провідними інститутами політичної системи;

все це загалом дає змогу стверджувати про зменшення дистанції між: партійними системами західноєвропейських держав і про наявність тенденції до зростання подібних характеристик між: партійними системами держав цього регіону.