logo search
Козицький А

Правління Сіада Барре

Відмова від боротьби за "Велике Сомалі" була сприйнята значною частиною населення країни як зрада національних інтересів. На тлі постійних економічних невдач це послужило вироком правлячому режиму. 15 жовтня 1969 р. під час відвідин враженого сильною посухою району Лас Анод президента країни А. Шермака було вбито одним із місцевих поліцейських, що охороняв президентський кортеж. Прем'єр-міністр М.І. Егал негайно повернувся до столиці, але владу там вже захопили військові. Переворот вчинили прокомуністично налаштовані офіцери, очолені головнокомандувачем збройних сил країни генералом Сіадом Барре. Функції уряду перейняла створена старшими офіцерами Військово-революційна рада, країна змінила назву на Демократична Республіка Сомалі, а метою її політичного та економічного розвитку оголошено побудову соціалістичного суспільства. У 1970 р. заборонено всі політичні партії.

Розроблений за допомогою радянських фахівців план економічного розвитку країни передбачав посилення централізованих методів управління господарством та поетапну націоналізацію приватного сектору економіки. У 1975 р. уряд націона­лізував землю, яку згодом передав у оренду селянам. Розгорнуто амбітні програми покращення охорони здоров'я та ліквідації неписьменності. Разом з тим, великі бананові плантації та головні експортні фірми країни, що давали левову частку валютних надходжень, військові залишили в приватних руках.

Незважаючи на економічну допомогу з боку СРСР, Сомалі не вдалося уник­нути чергового голоду, що вразив країну після великої посухи 1974 р. Не маючи змоги допомогти голодуючим районам, уряд організував широку акцію переселення мешканців уражених голодом провінцій на південь країни.

В обмін на економічну та військову допомогу СРСР Сомалі дозволив радян­ським військовим кораблям базуватися у порту Бербера, що містився в стратегічно важливому місці біля входу до Червоного моря. Втім, зближення із Радянським Союзом не завадило Сіаду Барре розвивати добросусідські відносини із мусульманським світом. У 1974 р. Сомалі вступило до Ліги арабських держав. У регіональній полі­тиці військовий уряд повернувся до ідеї створення "Великого Сомалі", що мало об'єднати Французький берег Сомалі (Джибуті), Огаден і північну Кенію.

Створення "Великого Сомалі" Сіад Барре вирішив розпочати із приєднання населеної сомалійцями провінції Огаден, яку в 1954 р. британцями було передано Ефіопії. Сомалійські військові вирішили скористатися тим, що після повалення в 1974 р. імператора Хайле Селассіє І у Ефіопії почався тривалий період політичної нестабільності та суспільного розкладу. Завдяки таємній допомозі Могадішо, на терито-

рії Огадену створено Західносомалійський визвольний фронт, що розпочав збройну боротьбу проти уряду Аддіс-Абеби. Згодом до Огадену вступили частини регулярної сомалійської армії. Упродовж 1977 р. весь Огаден опинився в руках сомалійців.

Унаслідок цих подій у винятково складній ситуації опинився СРСР. Обидві конфліктуючі сторони, і Сомалі й Ефіопія, вважалися союзниками Москви, обидві країни декларували наміри будувати соціалізм, і в обмін на лояльність до комуністич­ної ідеології вимагали поставок зброї та інструкторів. Після деяких вагань Радянсь­кий Союз зробив ставку на Ефіопію, яка потенційно була потужнішою державою й виглядала більш привабливо в ролі головного регіонального союзника. До Ефіо­пії надіслано не тільки значні партії сучасної зброї, але й військових радників, що згодом безпосередньо брали участь у боях з сомалійцями. Крім цього, 18-тисячний військовий контингент до Ефіопії вислала Куба. Водночас всі радянські радники із Сомалі були відкликані на батьківщину. Опинившись без радянської військової підтримки, сомалійські війська зазнали поразки. До березня 1978 р. Ефіопія відновила повний контроль над провінцією. Під час боїв із ефіопсько-кубинськими військами майже цілу сомалійську армію було знищено.

Одразу після завершення війни за Огаден, обурений поведінкою СРСР Сіад Барре розірвав дипломатичні відносини із країнами соціалістичного табору й розпочав зближення із США. Усі мешканці країн комуністичного блоку, окрім китайців, були упродовж 48 годин вислані із країни. Втім, встановлення контактів із Вашингтоном не змінило авторитарної сутності сомалійського режиму. При владі стояла створена 1976 р. Сомалійська революційна соціалістична партія, а прийнята на референдумі 1979 р. конституція законодавчо закріпила існування однопартійної системи. У наступні роки практично вся влада в країні зосередилася у руках президента.

Незважаючи на програну війну, Сіад Барре не відмовився від ідеї "Великого Сомалі". На тлі постійних економічних невдач патріотичний запал мав би відвернути увагу населення від роздумів над некомпетентністю та непорядністю керівництва країни. Могадішо продовжував підтримувати партизан в Огадені, а Ефіопія, у відповідь фінансувала сепаратистський рух у колишньому Британському Сомалі — Сомалійський національний рух, що оголосив про намір створити окрему державу "Сомаліленд". Сформований там на основі вихідців із племені ісак партизанський рух користувався базами на ефіопській території й упродовж усіх 80-х рр. здійснював рейди.на сомалійську територію. У січні 1987 р. партизанам із "Сомаліленду" на короткий час навіть вдалося захопити адміністративну столицю півночі країни м. Харгейс. Роком пізніше партизани знову захопили кілька міст на півночі країни. Лише напруживши всі сили, урядовій армії вдалося відбити ці міста, причому під час запеклих вуличних боїв три чверті Харгейса було дощенту зруйновано.

Величезні військові видатки на боротьбу з партизанами доконали сомалійську економіку. У столиці почалися перебої з постачанням продуктів харчування, а комунальні служби міста, на знак протесту проти хронічної невиплати зарплатні, припинили роботу. Коли 6 червня 1988 р. Сіад Барре з'явився на столичному стадіоні, де мав відбутися футбольний матч, зібрані на трибунах болільники освистали президента. Президентська охорона відкрила вогонь по беззбройних людях, у результаті чого в тисняві та від куль загинула майже тисяча осіб.

Опинившись на початку 1989 р. перед загрозою економічного колапсу, уряд Сіада Барре оголосив про намір провести політичні реформи, які були умовою надання закордонних кредитів. Однак було вже надто пізно, й десятки тисяч людей вийшли

на вулиці. Ситуацію ще більше погіршив арешт лідерів духовенства, які виступили з критикою уряду. У липні 1989 р. у Могадішо розпочалися масові заворушення, під час яких загинуло 400 й було поранено понад 1000 осіб.

Гарячково намагаючись врятувати становище, постійно змінюючи прем'єрів, Сіад Барре метався між прихильниками "сильної руки" та опозицією. Пробуючи відвернути увагу від економіки, в березні 1990 р. Сіад Барре наказав розпочати великий наступ в "Сомаліленді" на півночі країни. З великими втратами урядові війська відбили кілька контрольованих партизанами районів, але ситуації на фронті це суттєво не змінило.

У червні 1990 р. велика група сомалійських політиків, що були усунуті від керівництва після перевороту 1969 р., звернулася до президента з відкритим листом, у якому вимагала від Сіада Барре піти у відставку, ліквідувати службу безпеки та призначити нові вибори. Розлючений президент наказав арештувати 45 головних ініціаторів відкритого листа. У відповідь три головні опозиційні угрупування країни, включно із партизанами "Сомаліленду", оголосили про намір консолідувати свої сили й зробити все для усунення скомпрометованого президента. Об'єднані збройні сили опозиції почали наступ на столицю.

У кінці грудня 1990 р. розпочалися бої за Могадішо. До 27 січня 1991 р. сили Об'єднаного сомалійського конгресу повністю захопили місто. Сіад Барре на одному з останніх танків, що ще залишалися у армії, утік зі столиці на південь Сомалі до своєї рідної місцевості. 29 січня 1991 р. опозиція оголосила тимчасовим президентом країни Мохаммеда Алі Махді, політика, який у 60-х рр. вже обіймав пост міністра.

Громадянська війна та дезінтеграція країни

Завершення тривалої громадянської війни не принесло Сомалі довгоочікуваного миру. Після втечі Сіада Барре опозиційна коаліція розкололася на два крила: прихильників тимчасового президента М.А. Махді та авторитетного військового лідера Фараха Айдіда. За посередництвом Італії та Єгипту, противників вдалося посадити за стіл переговорів. Упродовж червня — липня 1991 р. на багатосторонній зустрічі в Джибуті досягнуто домовленості про створення єдиного коаліційного уряду країни. Для того, щоб задовольнити представників усіх політичних сил, штати новоствореного уряду довелося неймовірно роздути. Створений у жовтні 1991 р. коаліційний уряд налічував аж 83(!) міністерства.

Втім, спроба примирити різноманітні політичні сили виявилася невдалою. Уже 18 листопада 1991 р. у Могадішо почалися запеклі вуличні бої. Підрозділи Ф. Айдіда вибили пропрезидентські сили із столиці. У країні почався суцільний хаос. Озброєні банди, мародерів грабували крамниці та приватні помешкання, викра­дали заручників, влаштовували посеред міст справжні битви з використанням важкої техніки. Зважаючи на повний параліч влади та голод, що розпочався в багатьох місцевостях країни, ООН вирішила надіслати до Сомалі гуманітарні вантажі. Однак, левова частка цієї допомоги не потрапляла до голодуючих. Вуличні банди розграбовували її просто на аеродромах, продаючи згодом на "чорному ринку". Для того, що забезпечити доставку продуктів до голодуючих та їх справедливий розподіл, за погодженням із президентом М.А. Махді, у вересні 1992 р. до Сомалі надіслано невеликий контингент пакистанських військових. Оскільки вони не змогли забезпечити доставку гуманітарних вантажів, у кінці 1992 р. Рада безпеки

ООН вирішила послати до Сомалі міжнародний військовий контингент. Операція під назвою "Повернення надії", що здійснювалася під загальним керівництвом США, мала на меті припинити мародерство та міжусобиці й забезпечити доставку гуманітарних вантажів голодуючим.

9 грудня 1992 р. у Могадішо почали висаджуватися перші підрозділи "блакитних шоломів". До складу міжнародних сил увійшли представники 26 країн. Найбільші контингенти вислали до Сомалі СІЛА, Пакистан, Італія, Марокко та Франція. Витіс­нивши зі столиці більшу частину мародерів, миротворці конвоювали гуманітарні вантажі, шукали склади зброї та намагалися роззброювати парамілітарні формуван­ня. Сили М.А. Махді та Ф. Айдіда спочатку спокійно поставилися до появи миро­творців й навіть запропонували їм свою допомогу.

У червні 1993 р. американці вивели із країни більшу частину своїх військ й передали загальне командування над операцією турецьким військовим. Загальна чисельність миротворців у Сомалі на той час досягнула 21,5 тис. чоловік. Зламним моментом, що вплинув на подальший перебіг миротворчої операції, стали події 5 червня 1993 р. у Могадішо. У цей день пакистанські та американські військові спробували захопити невелику радіостанцію, контрольовану прихильниками Ф. Айдіда. Охорона радіостанції вчинила спротив, й "блакитним шоломам" довелося відступити. У розпалі бою миротворці почали стріляти в цивільних сомалійців, що призвело до численних людських жертв. Це викликало вибух обурення прихиль­ників Ф. Айдіда, які оточили оонівців й намагалися їх знищити. Лише втручання підкріплення врятувало висланий на радіостанцію підрозділ, хоча в бою й загинуло 24 пакистанських військовиків.

Керівництво миротворців поклало всю відповідальність за інцидент на сомалійську сторону. 24 червня 1993 р. Рада безпеки ООН видала мандат на арешт Ф. Айдіда. Ніхто не міг передбачити, що це завдання виявиться таким складним. Про легковажність, з якою миротворці поставилися до "проблеми Айдіда", свідчить й сміховинно низька сума винагороди, яку запропонували за голову партизанського лідера — 25 тис. доларів.

Рішення арештувати Ф. Айдіда фатально вплинуло на подальшу долю миро­творчої операції. Замість того, щоб конвоювати гуманітарні вантажі, "блакитні шоломи" почали полювати за лідером озброєної опозиції. Щораз частіше втягуючись у сутички із місцевими збройними формуваннями, миротворці припустилися кіль­кох прикрих помилок. Намагаючись упіймати Ф. Айдіда, сили ООН неодноразово відкривали вогонь по беззбройних сомалійцях, або ж захоплювали зовсім непри­четних людей. Найбільше таких "помилок" робили американці. Зважаючи на це, у збройну боротьбу із "блакитними шоломами" почали включатися й інші політич­ні сили країни. 15 липня 1993 р. бої із миротворцями розпочали сили президента М.А. Махді.

У цій ситуації восени 1993 р. Ф. Айдід оголосив себе борцем за національну незалежність й закликав всі патріотичні сили країни об'єднатися для того, щоб вигнати іноземців із Сомалі. Тим часом миротворці зазнавали чимраз більших втрат. Лише в одному з вуличних боїв 3 жовтня 1993 р. ООН втратило 17 чоловік вбитими, 77 пораненими і 2 вертольоти. У цій ситуації ООН змушена була піти на поступки. 17 листопада 1993 р. офіційно оголошено про припинення "полювання" за Ф. Айдідом. Натомість Ф. Айдід, що знову почав з'являтися на людях та роздавати численні інтерв'ю, звільнив захоплених у полон американців. Зважаючи на провал миротворчої операції, в грудні 1993 р. прийнято рішення розпочати виведення "бла-

китних шоломів" із Сомалі. У першу чергу виводили контингенти США та євро­пейських країн, залишаючи представників азійських та африканських країн, котрі, як очікувалося, мали краще сприйматися місцевим населенням. Через рік, 4 листопада 1994 р., ООН прийняла рішення про остаточне згортання миротворчої операції в Сомалі. Евакуація всіх миротворчих сил завершилася 3 березня 1995 р.

Миротворча операція в Сомалі була однією із найбільш невдалих в історії ООН. "Блакитні шоломи" втратили лише вбитими 144 особи. Загальна вартість операції склала понад 3 млрд. доларів, причому більшу частину грошей використано не на гуманітарну допомогу голодуючим, а на військове забезпечення та "полювання" за Ф. Айдідом. Створена Радою безпеки ООН по гарячих слідах подій слідча комісія виявила численні випадки порушення миротворцями прав людини, корупції та неефективного керівництва операцією. Головну вину за невдачу місії ООН було покладено на США, які навіть не намагалися координувати свої дії із союзниками, а жорсткою політикою щодо місцевих жителів налаштували проти миротворців населення Сомалі.

Виведення з країни контингенту ООН зміцнило особистий авторитет Ф. Айдіда, який отримав реноме "переможця американців". 15 червня 1995 р. Ф. Айдід оголосив себе тимчасовим президентом Сомалі. Інші політичні сили країни не визнали його лідерства, тому громадянська війна відновилася. Через рік самопроголошений прези­дент був поранений під час вуличних боїв у Могадішо, й 1 серпня 1996 р. помер. Його наступником став син — Хусейн Мохаммед Айдід. Після дворічного про­тистояння у серпні 1998 р. Хусейну довелося підписати угоду про поділ влади у Могадішо із М.А. Махді.

Смерть Ф. Айдіда посилила дезінтеграційні процеси всередині країни. Окремі райони, що вже з початку 90-х рр. зберігали досить невизначений зв'язок із центром, почали проголошувати свою незалежність. Під контролем Х.М. Айдіда та М.А. Махді перебував тільки незначний район навколо столиці країни. "Сомалі-ленд", що формально існував ще з 1990 р., обрав власного президента, яким став М.І. Егал — один з колишніх прем'єрів країни. У середині 1998 р. незалежність проголосила ще одна квазідержава — "Пунтленд", президентом якої став полковник Абдаллах Юсуф Ахмед. Про наміри оголосити незалежність "Джубаленду" оголосив Мохаммед Херсі на прізвисько "Морган", в руках якого перебував увесь південь країни. Ніхто не визнав цих держав, однак вони продовжують існувати донині, періодично воюючи одна із одною та борсаючись у постійних економічних негараздах. На додачу в 1997—1998 рр. країну охопила сильна посуха в результаті чого від голоду постраждали понад півмільйона сомалійців. У жовтні 1998 р. страшна повінь зовсім зруйнувала кілька міст у південній частині країни.

Тікаючи від війни, голоду та епідемій сотні тисяч мешканців Сомалі емігрували до сусідніх Ефіопії, Кенії, Ємену та Саудівської Аравії. Про розміри катастрофи, що спіткала Сомалі, свідчить той факт, що у середині 90-х рр. серед 1000 новонарод­жених там виживало заледве 163 дитини. Біля берегів Сомалі відновилося морське піратство. Ніщо не вказує на те, що найближчим часом країна може відновити свою єдність та позбавитися принаймні частини надзвичайно важких соціальних та економічних проблем.

КЕНІЯ

Антиколоніальний рух

Кенія була єдиним британським володінням, в якому вже з середини XX ст. активно діяв національний незалежницький рух. Потужним стимулом для розвитку антиколоніального руху послужила Друга світова війна, під час якої британцям довелося розширити політичні права місцевого населення. У 1944 р. африканець вперше став членом Законодавчої ради при губернаторі протекторату. У тому ж самому році виникла й перша політична партія чорношкірих кенійців — Кенійський африканський союз.

У 1947 р. колишній службовець колоніальної адміністрації, письменник та антрополог Джомо Кеніата (1894-1978) заснував Спілку африканської Кенії, що оголосила своєю метою здобуття повної незалежності. Поряд із національно-виз­вольними гаслами, Дж. Кеніата проголошував ідеї боротьби з проникненням до Африки християнських впливів. Стрижнем соціальної програми Дж. Кеніати був заклик повернути африканцям найкращі землі країни, що перебували в руках білих, арабів та індійців. У тісному порозумінні зі Спілкою африканської Кенії діяла таємна організація племені кікую під назвою "мау-мау". Після того як у жовтні 1952 р. британці спробували заарештувати лідерів спілки та руху "мау-мау", в Кенії почалося національне повстання. Бойові дії проти партизанів та підпільників з різною інтенсивністю тривали до 1959 р. Лише перекинувши до протекторату значні військові сили, Лондон зумів придушити збройні виступи. На кінець 50-х рр. кількість жертв партизанської війни сягнула 10 тис. осіб. Дж. Кеніату, який за походженням був кікую, звинуватили у.підготовці повстання, й 1953 р. засудили до семи років каторги. Щоправда, 1959 р. вирок було пом'якшено: в'язницю замінили засланням до віддаленого села, де він перебував до 1961 р.

Тим часом кількість африканців у Законодавчій раді при британському губер­наторі постійно збільшувалася, що дозволило цьому органу дистанціюватися від колоніальної влади та її адміністративного апарату. Прийнята у 1958 р. колоніальна конституція Кенії передбачала розширення африканського представництва в раді й виборність її членів (раніше чорношкірих членів ради призначав губернатор). З іншого боку, виборчі права для африканців й надалі обмежувалися майновим та освітнім цензом. Зважаючи на безперспективність дальшої збройної боротьби, частина місцевих лідерів незалежницького руху пішла на переговори з британцями. Разом з африканцями участь у засіданнях круглого столу у Лондоні брали представ­ники Партії нової Кенії Майкла Бланделла, що представляла інтереси білих мешканців протекторату. У процесі тривалих консультацій досягнуто згоди про мирну передачу влади місцевому населенню.

Після круглого столу африканці створили нову незалежницьку партію Націона­льна спілка африканців Кенії (КАНУ), яку очолили лідер кікую Джеймс С. Гічуру та профспілковий діяч Том М'боя. Висунувши гасло "Ухуру" ("Свобода"), ця партія здобула перемогу на парламентських виборах лютого 1961 р. над поміркованими проанглійсь-кими партіями. У серпні того ж року, на вимогу діячів КАНУ, Дж. Кеніату звільнено із заслання, а в жовтні 1961 р. він перейняв керівництво над партією.

Після того, як на наступних виборах у травні 1963 р. КАНУ підтримало 75% виборців, 12 грудня того ж року Кенія проголосила незалежність. Дж. Кеніата став її першим прем'єр-міністром, а згодом і президентом.