Правління Жозефа Сесе Секо Мобуту

У травні 1965 р. відбулися вибори, в результаті яких основну частину місць у парламенті поділили між собою прихильники президента та прем'єр-міністра. Ско­риставшись своїм правом висувати кандидатуру на пост керівника уряду, Ж. Касавубу спробував усунути М. Чомбе з політичної арени. Кандидатом у прем'єрське крісло призначено Еваріста Кімбу, кандидатуру якого, щоправда не затвердили прихильники колишнього прем'єра в парламенті. Виникла патова ситуація, в якій взяли слово військові. Скориставшись політичною кризою, 24 листопада 1965 р. Ж. Мобуту (1930—1997) вчинив державний переворот. Сирота, що виховувався в сім'ї бельгійського кухаря, журналіст та редактор, що згодом став міністром оборони країни, незва­жаючи на своє скромне військове звання старшого сержанта, Ж. Мобуту зробив карколомну політичну кар'єру. Скасувавши конституцію та проголосивши створення унітарної держави, військовий диктатор здійснив таємні бажання більшості простих конголезців, що вже втомилися від міжпартійної боротьби та сепаратистських усобиць. Прийняті в 1967 та 1974 рр. конституції встановили в країні президентську форму правління та однопартійну систему. Створивши адміністративними методами

проурядову партію Народний рух революції, до якої автоматично записували всіх грома­дян країни, що досягали 25-річного віку, Ж. Мобуту перетворив Конго на типову африканську країну з авторитарним та неде­мократичним режимом. Західні держави, що були зацікавлені в експорті конголезь­ких мінеральних ресурсів, воліли за краще заплющити очі на порушення прав людини, які допускав уряд Ж. Мобуту. Недемокра­тичність конголезького режиму стала плат­нею за стабільність багатої на природну сировину африканської країни.

Мобуту Сесе Секо

Починаючи з 1967 р., у країні послі­довно проводилася політика "африканіза-ції", що полягала, зокрема, в заміні всіх європейських географічних назв у Конго на місцеві. Змінилася й назва країни: 27 жовтня 1971 р. Конго стало Заїром. Сам президент Мобуту також змінив своє

європейське ім'я Жозеф Дезіре на місцеве Сесе Секо. Об'єднавши існуючі в Конго католицький університет та протестантський вільний університет, уряд створив єдиний національний університет з трьома відділами в Кіншасі, Лубумбаші та Кісангані. Для зміцнення "традиційної національної моралі" жінкам заборонено з'являтися на вулицях в європейському одязі. Особливо влада переслідувала мод­ниць, що посміли одягати штани. Чоловікам також рекомендовано носити тради­ційні африканські зачіски та вбрання.

Зберігаючи добрі стосунки із країнами Західної Європи, конголезький уряд все ж націоналізував в січні 1967 р. гігантську транснаціональну гірничу компа­нію "Юніон міньєр дю О'Катанга", яка приносила країні багатомільйонні прибутки. Цей дипломатичний успіх забезпечив проурядовим силам переконливу перемогу на парламентських виборах 1970 р. У тому ж році Мобуту був на безальтернативній основі переобраний на черговий президентський термін.

У середині 70-х рр. зовнішньополітичне становище Заїру погіршилося. Після початку громадянської війни в Анголі закрилася стратегічна залізниця, яка зв'язу­вала заїрську територію з портовим містом Бенгела, через яке експортувалася мідь з Катанги. Намагаючись відновити рух по цій залізниці, 1975 р. Мобуту втрутився в ангельський конфлікт, підтримавши опозиційні ФНЛА та УНІТА, що боролися з урядовими військами. Ангольський уряд, у відповідь, підтримав заїрську опози­цію. У березні 1977 р. та травні 1978 р. озброєні Луандою конголезькі емігранти двічі вторгалися на територію Заїру. 13 травня 1978 р. повстанці із Національного фронту визволення Конго генерала Натаніеля М'Бумби захопили столицю провінції Шаби (Катанги) місто Колвезі. Урядові війська не змогли дати їм відсіч, тому Мобуту довелося звернутися за військовою допомогою до Франції та Бельгії, багато громадян яких опинилися в зоні конфлікту. Тижнем пізніше французи вислали до Заїру підрозділи Іноземного легіону, які звільнили Колвезі, врятували більшу частину заручників-європейців й повністю розгромили повстанців.

Врятувавши режим Мобуту від падіння, західні держави посилили свої ви­моги щодо демократизації суспільного життя та боротьби з корупцією, справед­ливо вбачаючи в авторитарності заїрської влади причину її слабкості. Отримавши підтримку західних держав, опозиційні сили створили в 1980 р. демократичний рух, що задекларував бажання вирішити проблему корупції, яка навіть отримала міжнародну назву "заїрська хвороба". У грудні 1980 р. 13 депутатів парламенту звернулися до президента із відкритим листом, в якому на 52-х сторінках перелі­чували претензії та вимоги до влади. Змушеному постійно випрошувати за кордоном економічну допомогу Мобуту довелося терпіти опозиціонерів. У 1982 р. противники режиму створили Союз за демократію та соціальний прогрес. Його очолив відомий правозахисник Етьєн Тшісекеді.

На початку 90-х рр. заїрська економіка опинилася на межі повного розвалу. 24 квітня 1990 р. Мобуту оголосив про скасування однопартійної системи. Поча­лося формування легальних опозиційних партій. Після того, як упродовж вересня — жовтня 1991 р. солдати урядової армії, яким не платили вже кілька місяців, влаштовували в столиці майже щоденні бешкети зі стріляниною та грабунками магазинів, Мобуту призначив визнаного лідера опозиції Е. Тшісекеді прем'єром. Щоправда, новоспечений голова уряду навіть не встиг сформувати свій кабінет, оскільки президент передумав і відправив його у відставку. Трагікомічна ситуація згодом повторилася ще раз — Мобуту знову призначив Е. Тшісекеді прем'єром, а після кількох днів — знову звільнив.

На початку серпня 1992 р. в Кіншасі зібралася Верховна національна кон­ференція, що мала виробити умови переходу країни до демократії, створення пар­ламентської моделі правління й оздоровлення моральної атмосфери в суспільстві. На неї були запрошені представники всіх політичних сил включно із опозицією. 4 серпня 1992 р. конференція прийняла тимчасову конституцію країни, а згодом дворічну програму демократичних перетворень, що мали в кінцевому рахунку запро­вадити в Заїрі реальну демократичну систему. Делегати одноголосно вирішили позбавити Мобуту всіх владних повноважень, однак, зберегти за ним пост прези­дента, який мав бути зведений до декоративно-представницьких функцій. Реальна влада передавалася прем'єр-міністру, котрим, з великим відривом від суперників, обрано Е. Тшісекеді. Під час голосування в парламенті 15 серпня 1992 р. за нього подано 71% голосів.

Утім, Мобуту не збирався добровільно віддавати владу. Його підтримували сформовані за роки безконтрольного керівництва країною, пов'язані корупцією та круговою порукою кланові утворення, а також надмірно розбудовані армія, спецслужби та поліція. Ситуація в країні почала нагадувати хаос тридцятилітньої давності, за часів суперництва Ж. Касавубу та П. Лумумби. Державний апарат відверто саботував розпорядження прем'єра, а силові структури розгорнули проти прихильників Е. Тшісекеді відкритий терор. 1 грудня 1992 р. Мобуту вчинив вже третій за свою політичну кар'єру переворот. Погрожуючи застосуванням сили, президент змусив Верховну національну конференцію закрити свою роботу. Більшість призначених Е. Тшісекеді міністрів було вбито, причому частину просто в своїх офісах. 28—ЗО січня 1993 р. у столиці країни відбулася друга хвиля бешкетів. Сп'янілі від безкарності солдати урядових військ вбили кількасот осіб, серед яких були іноземці й навіть французький посол.

Політичний безлад у Заїрі додатково ускладнився тим, що на сході країни знайшли прихисток втікачі-хуту із сусідньої Руанди. Влаштувавши навесні 1994 р. криваву різанину руандійської національної меншості тутсі, хуту згодом самі змушені були тікати за кордон. У заїрських таборах біженців опинилася майже ціла колишня руандійська армія та багато озброєних бойовиків хуту. У жовтні 1996 р. новий уряд Руанди, який очолили тутсі, розпочав воєнну операцію, що мала на меті знищити табори хуту в Заїрі. Цим скористалися повстанці Л. Кабіли, які ще у 1967 р. оголосили про створення у важкодоступному гірському районі Південне Ківу комуністичної, республіки. Продаючи через Танзанію заїрське золото, партизани протягом двох десятиліть вели збройну боротьбу проти центрального уряду. Об'єднавши антимобутівську опозицію із тутсі в Альянс демократичних сил визволення Конго-Заїру, Л. Кабіла почав наступ у центральні райони країни. У результаті семимісячних бойових дій, до яких на боці сил Л. Кабіли згодом приєдналися ще й угандійські війська, 17 травня 1997 р. Мобуту було скинуто. Колишній диктатор виїхав до Марокко, де у вересні того ж року помер. Заїр офіційно повернув собі стару назву, проголосивши себе Демо­кратичною Республікою Конго.

Новим лідером країни став Л. Кабіла, який, однак, не виправдав покладених на нього надій щодо запровадження в Конго демократичної багатопартійної системи. Борючись проти Мобуту, колишній комуніст заявляв, що підтримуватиме політичний плюралізм та ринкові перетворення. Захопивши владу, Л. Кабіла заборонив всі політичні партії, ув'язнив лідерів опозиції, що критикували його режим, й, що особливо обурило західних бізнесменів, відмовився виконувати попередньо досягнуті

економічні домовленості. Ангола була незадоволена тим, що через заїрську територію опозиційні до уряду в Луанді партизани Й. Савімбі продовжували вивозити алмази і натомість ввозити зброю. Тутсі, які допомогли Л. Кабілі захопити владу, були незадоволені тим, що їх поволі усувають з відповідальних посад, заміняючи земля­ками президента із Катанги. Посварившись з усіма своїми колишніми союзниками, Л. Кабіла звернувся за допомогою до Китаю, а також, неочікувано для всіх, уклав військову угоду з кубинським лідером Фіделем Кастро.

Через конфлікт між прихильниками президента та руандійськими тутсі 2 серпня 1998 р. у Кіншасі почалися вуличні бої. Для того, аби відрізнятися від своїх вчорашніх союзників, що носили ті ж самі мундири, прихильники Л. Кабіли одягали свою уніформу, вивернувши на лівий бік. Перемігши тутсі, солдати урядових військ влаштували на очах журналістів показовий розстріл сотні полонених, а кількох людей скинули з високого мосту й розстріляли просто в повітрі. Звісно ж, що тутсі, основні сили яких були зосереджені на південному заході та сході країни, не могли залишитися осторонь цієї різанини й розпочали наступ на столицю. Л. Кабіла запросив собі на допомогу ангольські війська, погодившись натомість припинити транзит алмазів та зброї через свою територію. Услід за Анголою свої війська до країни увели Зімбабве та Намібія. У цій ситуації Руанда оголосила, що її війська залишатимуться в Заїрі, захищаючи місцевих тутсі. У кінці літа 1998 р. Заїр перетворився на одне велике поле бою.

Спільна допомога Анголи, Зімбабве та Намібії врятувала режим Л. Кабіли від падіння. Після майже цілого року боїв 10 липня 1999 р. у Лусаці (Замбія) представники Заїру, Анголи, Зімбабве, Намібії, Уганди та Руанди підписали угоду про припинення бойових дій. Представники опозиційно налаштованих до Л. Кабіли заїрських сил не визнали цієї угоди й на власний розсуд до серпня 2000 р. продов­жували війну. Щоправда, опозиціонери невдовзі пересварилися між собою, причому у кількох місцевостях дійшло до відкритих збройних зіткнень.

16 січня 2001 р. Л. Кабілу було вбито одним із його тілоохоронців. Наступним головою держави став його 29-літній син, генерал-майор Джозеф Кабіла. Через два тижні після смерті батька новоспечений лідер однієї із потенційно найбагатших на сировину та природні ресурси африканських країн відвідав Париж, Брюссель та Вашингтон. Скрізь Дж. Кабіла обіцяв радикально змінити політичний курс своєї країни та розпочати довгоочікувані справжні демократичні реформи.

НІГЕРІЯ

• Проголошення незалежності

• Громадянська війна

• Військовий режим

Проголошення незалежності

У багатій на природні ресурси Нігерії, яку Лондон уважав найціннішим серед своїх африканських володінь, британці поводилися винятково обережно. Колонія на­лежала до найбільш населених країн континенту. На час закінчення Другої світової війни її економіка, особливо імпортно-експортна сфера, процвітали. Нігерія мала добре розвинену систему залізниць та автомобільних доріг. У 1946 р. Лондон оголосив першу з трьох колоніальних конституцій, що передували наданню повної незалежності країні.

Згідно з цією конституцією, в Нігерії передбачалося створення трьох законодавчих рад у північних, західних та східних районах країни. Це було зумовлено значними відмінностями етнічного та релігійного плану, що існували між різними регіонами країни. У 1951 р. британці запровадили другу колоніальну конституцію, яка, втім, викликала гостру критику всіх опозиційних сил.

Антиколоніальні сили країни на той час були представлені кількома створе­ними на племінній основі партіями. Єдиною серед них, що виступала за консолідацію всіх народів Нігерії, була Національна рада Нігерії та Камеруну під керівництвом Нанді Азіківе (1904—1996), авторитетного письменника та науковця-антрополога, що закінчив у США три університети (Пенсільванський, Колумбійський та університет Лінкольна) та довгий час працював редактором газет у Аккрі та Лагосі. Переважна більшість членів партії Н. Азіківе належала до народу ібо, що заселяв в основному східні райони Нігерії. Головний народ заходу країни йоруба був представлений партією Група дій, а на півночі найбільшого впливу набув Північний народний конгрес. Враховуючи побажання цих трьох партій, у 1954 р. Лондон запропонував нігерійцям чергову конституцію, що передбачала часткове самоврядування та федеративний устрій держави. Країна поділялася на три автономні провінції — Західну, Північну та Східну. Згодом, після внесення деяких поправок та доповнень, саме ця конституція й стала основою для першої конституції незалежної Нігерії.

Представникам місцевого населення Нігерії влада була передана мирним шляхом 1 жовтня 1960 р. Проголосивши незалежність, Нігерія залишилася членом Британської співдружності, а Н. Азіківе став першим її керівником. У 1963 р. Нігерію проголошено республікою, тоді ж виділено й четверту автономну частину країни — Середній Захід. Початкові політичні альянси та коаліційні угоди часів боротьби за незалежність невдовзі почали розпадатися. Численні суперечки викликало оприлюднення результатів перепису 1963 р. Створені за етнічною ознакою партії поставили під сумнів деякі із зафіксованих переписом показників. Зокрема, заявлялося, що на півночі країни під час перепису до реальних показників дописано ще 10 млн. "мертвих душ", які мали б забезпечити переважання представників саме цього регіону в загальнонаціональному парламенті.