2.3. Виборчі (партійні) списки.

Виборчі (партійні) списки. Списки кандидатів у депутати, сформовані політичною партією у відповідності до вимог виборчого законодавства, для участі у виборах. Один із елементів пропорційної виборчої системи. Розрізняють наступні види партійних списків: закриті (зв’язані, фіксовані), преференційні, вільні (відкриті), напівжорсткі (напіввідкриті). Більшість виборчих систем, де вибори проводяться за партійними списками, є закритими. При застосуванні закритих списків порядок кандидатів у виборчих списках визначається самою партією і виборець не має можливості впливати на їх формування. Закрита система формування виборчих списків сприяє посиленню партійної дисципліни і є важливим інструментом впливу партійних керівників на парламентарів. Дана система застосовується у Іспанії, Нідерландах, Норвегії, Португалії. Закриті партійні списки дають можливість ввести в активну політичну діяльність представників національних меншин, різних релігійних та етнічних груп, жінок, які за інших обставин ніколи б не були обраними. Однак закриті партійні списки погано реагують на зміну ситуації. Так на виборах 1990 р. в Східній Німеччині ще до об’єднання чільний кандидат однієї партії був викритий як інформатор спецслужб лише за чотири дні до виборів, і його було негайно виключено з партії, але оскільки списки були закритими, виборці, які хотіли підтримати його колишню партію, не мали іншого вибору як голосувати і за нього. Преференційні списки надають виборцю право визначати в запропонованому партією варіанті кандидата за якого виборець голосує. У такому випадку списки, зазвичай, складаються в алфавітному порядку, а їх остаточний вигляд залежить від кількості голосів, набраних на виборах кожним кандидатом, представленим у списку. Відповідно депутатами стають ті з них, які отримали найбільшу кількість голосів на свою підтримку. Преференційна система застосовується в межах малих округів, де виборці можуть особисто знати кандидатів у списку. Застосування даної системи в загальнонаціональному, великих і навіть середніх округах неефективне. Даний тип партійних списків сприяє тому, що партійні кандидати змушені усвідомлювати, що для свого обрання їм потрібна не лише партійна підтримка, але й підтримка виборців, що змушує їх активно працювати публічно. Дана система формування списків зменшує рівень впливу партії на парламентарів і вважається демократичнішою від попередньої. Хоча при цьому виборці отримують набагато більшу свободу щодо вибору кандидата, така система голосування спричиняє і низку небажаних побічних ефектів. Оскільки кандидати від однієї партії змушені боротися між собою за голоси виборців, це часто призводить до внутріпартійних конфронтацій і розколів. Це також означає, що потенційні переваги, які може мати партія від того, що в її списку будуть представники різних верств населення, можуть зійти нанівець. Наприклад, у виборах у Шрі-Ланці спроби провідних синегальських партій виставити на прохідні місця тамільських кандидатів від меншості увінчалися фіаско, оскільки багато виборців навмисне проголосувало за синегальських кандидатів, які займали нижчі місця у списку. Ця система формування списків застосовується у Австрії, Бельгії, Данії, Греції, Фінляндії. Відкриті списки надають можливість виборцеві визначати власні преференції в усіх запропонованих партійних списках, що кандидують у межах виборчого округу, а не лише в одному, як це є в префереційній системі. Зазвичай за даної системи виборець володіє кількома голосами, кількість яких рівна кількості мандатів, що обираються у межах даного виборчого округу. Таким чином виборець має можливість вибору: або віддати свої голоси зазначеним у партійому списку кандидатам або віддати їх усі одному кандидату (кумуляція голосів) або ж обрати своїх кандидатів з різних партійних списків і таким чином створити власний список кандидатів (панашаж). Дана система передбачає високий рівень довіри до громадян зі сторони політичних партій та високий рівень політичної культури виборців. Ця система формування партійних списків вважається найдемократичнішою, однак і найскладнішою для реалізації. Вона застосовується в Ірландії, Люксембургу, Мальті, Швейцарії. Виборчі списки поділяються також на загальнонаціональні та регіональні. Д. Нохлен, аналізуючи різні типи партійних списків, дійшов висновку, що масові партії традиційно підтримують закриті партійні списки, натомість кадрові партії виявляють тенденцію до підтримки преференційного голосування.

Відкриті списки. Така форма виборчих (партійних) списків, що надає право виборцям виражати своє ставлення до кожного з кандидатів, занесених у конкретний партійний список. Для цього в виборчому бюлетені вони вказують, кого з кандидатів від даної партії хотіли б бачити обраним у першу чергу, кого в другу, тощо. Всі голоси, подані за кандидатів тої чи іншої партії, додаються, якби вони були подані за партійні списки. Далі відбувається розподіл місць між партіями, але у відповідності з кількістю голосів, отриманих кожним з кандидатів. Таким чином партійні лідери втрачають можливість складати партійні списки кандидатів, а виборці отримують більшу свободу вибору; таке представництво стає більш “особистісним”. Через це дану систему інколи в літературі називають як квазісписочна пропорційна система. Однак і в таких виборчих системах головну роль відіграють голоси, подані за партії, і саме вони покладені в основу розподілу депутатських місць між ними. Таке правило прийняте у законодавстві Австрії, Бельгії, Бразилії, Греції, Данії, Естонії, Італії, Норвегії, Латвії, Литви, Лівану, Панами, Перу, Польщі, Словаччини, Словенії, Уругваю, Фінляндії, Чехії, Чилі, Швеція, Шрі Ланки.

Вільні списки. Така форма виборчих (партійних) списків, яка дає виборцям можливість перейти межі партійних та скласти власний список з інших партійних списків. Партійний список має тоді лише значення як пропозиція. Застосовуються у Еквадорі, Ірландії, Люксембурзі, Мальті та Швейцарії.

Напіввідкриті (напівжорсткі) списки. Така форма виборчих (партійних) списків, що надає право виборцям виражати своє ставлення до кожного з кандидатів, занесених у конкретний партійний список за винятком першої п’ятірки списку (партійного керівництва), яка не зазнає оцінки виборців. Саме цих перших п'ять політиків уважатимуть обраними депутатами незалежно від кількості поданих за них голосів в округах (навіть якщо таких голосів подано менше за кількість, яка дорівнює виборчій квоті територіального виборчого округу). Такий варіант преференційної пропорційної системи також має місце і здатен відіграти компромісну роль під час погодження змін виборчої системи, оскільки враховує інтереси партійної бюрократії, лідерів та менеджерів.

Закриті (зв’язані, жорсткі, фіксовані) списки. Така форма виборчих (партійних) списків, за якої порядок розташування прізвищ кандидатів у партійному списку визначається самою партією, а виборець голосує за весь список в цілому й не може внести у нього зміни. Виборці голосують за політичну партію в цілому, а кандидати у депутати проходять до парламенту у визначеній списком послідовності й в залежності від кількості голосів, відданих за партію. У деяких державах вибір обмежується лише одним кандидатом у відповідному списку (Бельгія, Данія, Нідерланди). У таких випадках виборці практично позбавлені можливості визначити своє ставлення до конкретних кандидатів. Таке правило дозволяє політичним партіям гарантувати обрання будь-якого кандидата, поставивши його в чільній частині списку, що нерідко приводить до торгівлі місцями як елементу політичної корупції. Одночасно система закритих списків дозволяє включити в партійний список кандидатів, які характеризуються високим рівнем професіоналізму, є експертами в певних галузях і будуть потрібними в майбутньому для фахової роботи в парламенті або уряді; дає змогу забезпечити адекватне представництво, або наперед визначений відсоток жінок серед партійних кандидатів; включити в партійні списки представників національних меншин, які не проживають у межах країни компактно і за умов іншої виборчої системи не матимуть іншої можливості потрапити до парламенту. Пропорційна виборча система з закритими партійними списками передбачає відчутний рівень залежності депутатів парламенту від партії або виборчого блоку, за списком якої (якого) його обрали. Результатом такого типу виборчих списків є зміцнення самої партії, оскільки з’являється додатковий чинник внутрішньопартійної дисципліни. Це приводить до посилення партійного керівництва. Застосування закритих партійних списків імпліцитно передбачає недовіру з боку партій щодо виборців, рівня їхньої політичної культури, здатності самостійно обирати. Відповідно важко чекати взаємної довіри з боку виборців до політичної партії, яка фактично пропонує виборцеві віддати свій голос за назву, лідера, або декількох відомих особистостей з першої п’ятірки списку, за спинами яких часто криються маловідомі та малопопулярні особистості. Такий тип виборчої системи сьогодні використовується у Албанії, Аргентині, Беніні, Болівії, Боснії, Буркіна Фассо, Венесуелі, Вірменії, Гватемалі, Гвінеї, Гвінеї Бісау, Голландії, Гондурасі, Грузії, Джібуті, Домініканській Республіці, Індонезії, Ісландії, Камеруні, Коста-Риці, Лаосі, Ліберії, Македонії, Мадагаскарі, Малі, Мексиці, Молдавії, Мозамбіку, Намібії Нігерії, Норвегії, Новій Зеландії, Парагваї, ПАР, Південній Кореї, Росії, Румунії, Сальвадорі, Сенегалі, Тайвані, Туреччині, Україні, Філіппінах, Японії.

Оцінка різних форм виборчих (партійних) списків. Політичні партії оцінюють форму партійних списків у різний спосіб, що можна насамперед визначити їх історичним родоводом. Масові партії звичайно обстоюють закриті партійні списки, у той час як партії, які ведуть свій родовід з дев’ятнадцятого століття, навіть якщо й приймають цю систему, демонструють перевагу до преференційного способу голосування. Одночасно в рамках теорії демократії існує відмінність у підходах до цієї проблеми. Партисіпаційна теорія демократії у своїй критиці представницької демократії, а особливо політичних партій, головний акцент робить на анонімному характері закритих списків. Критикує вона монополію партій при формуванні списків кандидатів а також дефіцит репрезентації, оскільки виборці не знають своїх представників й не можуть також будувати з ними стосунки обперті на симпатіях до них. Функціональна теорія демократії зосереджується на ролі партій в сфері парламентської демократії та на її здатності до діяльності парламенту через формування парламентської більшості. Тим самим те становище захищає монополію партій під час вибору кандидатів та пов’язаній з тим послідовності кандидатів у списках, які представляються виборцям. Стосовно політичного змагання вирішальним є питання, чи конкуренція повинна існувати лише між політичними партіями, чи також і всередині партій. Досвід таких держав як Фінляндія, Австрія чи Голландія, показують, що або виборці рідко користуються преференційним способом голосування або бар’єри для здійснення змін є такими високими, що для виборців надто складно їх подолати. Загальні результати преференційного голосування або мішанини кандидатур з метою формування “власного списку” є незначними. Інший досвід у таких країнах, як Італія, Японія та Перу, показує, що внутріпартійна конкуренція в парламентських виборах є істотним аспектом виборів, однак має він також й істотні недоліки: надмірні видатки на виборчу боротьбу, розтрату грошових ресурсів, клієнтелізм та корупцію. З іншої сторони не слід забувати того, що списки з огляду на ступінь формування повинні бути “допасованими” до сприйняття виборців (у обмеженому часом акті голосування) та до можливостей виборчої адміністрації. Найлегше при цьому послуговуватися закритими виборчими списками а найскладніше - вільними партійними списками. Виборець під час акту голосування може мати труднощі, якщо він змушений щось здійснити, що вимагає певної компетенції, досвіду, а часами й вивчення певного рішення. Через те виборча адміністрація могла би мати проблеми з гарантуванням виборцеві достатньої кількості часу для спокійного голосування, через те, що застосування вільного списку триває значно довше. Може це стати критичним чинником тоді, коли існує недолік адміністративного досвіду чи коли виділяються особливості щодо правдивості виборів, чи мають місце чинники, які можуть поставити під сумнів легальність виборів як підстави демократичної системи. Всі ці чинники мають практичне значення під час виборів із застосуванням партійних списків. Однак загалом, оцінка типів виборчих списків залежить від трьох наступних критеріїв: 1) історичного досвіду в проведенні вільних виборів та демократії, 2) способу організації держави і рівня політичної системи (унітарна чи федеративна держава, регіон, область), 3) ролі, яку відіграють партії у функціонуванні політичної системи, а також від способу розв’язання суспільних проблем і відповіді на вимоги (наприклад суспільна репрезентація, національна інтеграція у випадку сильних етнічних, мовних чи релігійних суспільних поділів). Стосовно трьох згаданих критеріїв можемо зробити наступний висновок: чим меншим є досвід виборців щодо виборів та демократії, тим важливішим для національної інтеграції, формування соціальної репрезентації, для продовження демократії та для віднайдення адекватних розв’язків політичних та господарських проблем став спосіб формування політичної системи та самих політичних партій. У таких випадках закриті списки мають більше переваг та є доречнішими. Чим більшим є досвід у сфері демократії, чим нижчий рівень політичної системи (регіон, область) та чим меншою є роль партій (на комунальному рівні є вони конкурентами для соціальних об’єднань та громадянських ініціатив), тим частіше застосовуються відкриті списки чи вільні списки.

Блокування списків. Коли два або більше списків формують спільний список, говоримо тоді ми про блокування списків або apparentment, термін французького походження, який не має адекватного перекладу. У Німеччині під блокуванням списків розуміється об’єднання двох чи більше регіональних списків тієї ж партії. Об’єднання регіональних списків різних партій, які не кандидують спільно у жодній з земель, було визнане в 1990 р. Німецьким Конституційним Трибуналом як таке, що суперечить конституції, оскільки порушувало принцип рівності виборів і шанси кандидатів. Блокування списків різних партій слугує – з точки зору виборчих систем – зменшенню кількості втрачених голосів, тобто відданих за малі партії, які б були втраченими, якби партія не подолала відповідного встановленого для кожної окремої виборчої системи – виборчого порогу. З точки зору партійної стратегії блокування уможливлює малим партіям, а особливо таким, які можуть сформувати власний партійний список – зазвичай є це помірковані партії – отримання парламентського представництва. Блокування списків може спричинити те, що виборець буде мати менші шанси здійснення вибору, ніж можна було би очікувати, спираючись на різницю партій в парламенті. У випадку блокуванння списку можна управляти форматом партійної системи на парламентському рівні. Добрим прикладом цього може слугувати історія чилійських виборів. У 50-х рр. ХХ ст. заборона блокування списків спровокувало атомізацію партійної системи. У 1989 р. демократична опозиція режиму Піночета відстоювала можливість запровадження блокування списків до існуючої системи двомандатних виборчих округів. З цього часу партія повинна здійснювати блокування, якщо розраховує на шанси отримання місць в парламенті. Виборець має не надто багато альтернатив, тоді коли на парламентському рівні існує багато партій. Слід розрізняти об’єднання списків національних та регіональних, які здійснюються поміж виборчими округами. Останні наприклад мають місце в Бразилії, що спричиняє там значну кількість регіональних блокувань. Це в свою чергу зумовлює складність обрахунку кількості голосів, відданих за партію на національному рівні. Аби уникнути роздріблення партійної системи на парламентському рівні, яке може бути зумовлене блокуванням списків, у деяких східноєвропейських державах запроваджено застосування виборчого порогу. Не безпідставно А. Лейпхарт зачисляє блокування партійних списків до чотирьох найважливіших змінних, які визначають існування відповідних виборчих систем. Результати можна підсумувати наступним чином: блокування списків зменшує диспропорційність, збільшує ефективну кількість партій представлених у парламенті й зменшує частоту формування штучних більш остей, тобто таких абсолютних парламентських більшостей для однієї партії, які не кореспондуються з абсолютною більшістю голосів відданих виборцями.