Військовий режим

Після завершення громадянської війни центральний уряд Нігерії взявся за урегулювання міжетнічних конфліктів та відбудову зруйнованої економіки. Війсь­ковий режим країни пообіцяв з часом передати владу цивільним, але швидко стало зрозуміло, що Я. Говон не збирається виконувати своїх обіцянок. Армія оголосила, що перш ніж влада перейде до демократично обраного уряду, мусять бути реалізовані дев'ять принципів: проведено перепис населення, реорганізовано

збройні сили, відбудовано зруйноване війною господарство, ліквідовано корупцію, 'запроваджено новий адміністративний поділ, прийнято нову конституцію, перспективний план розвитку економіки країни і новий виборчий закон, створено політичні партії та проведено парламентські вибори.

Скориставшись відсутністю Я. Говона, який виїхав на зустріч керівників держав організації африканської єдності (ОАЄ) до Кампали (Уганда), 29 липня 1975 р. група військових вчинила переворот. Я. Говон був усунутий від влади, а новим президентом Нігерії став бригадний генерал Муртала Мухаммед. Генерал утримався при владі заледве 200 днів, але, незважаючи на це, зумів дуже багато зробити для оздоровлення державного апарату та економіки. З уряду та армії було звільнено близько 15 тис. службовців та офіцерів, відомих своєю корумпованістю, анульовано суперечливі дані чергового перепису 1973 р., проведено адміністративну реформу, що полягала в створенні ще семи нових штатів. М. Мухаммед наказав перенести столицю країни з перенаселеного мусульманського Лагосу до Абуджі — міста, в якому не домінував жоден з великих народів країни. Було оголошено новий термін передачі влади цивільним — 1 жовтня 1979 р, але 13 лютого 1976 р., під час невдалої спроби перевороту, М. Мухаммеда вбито. Його наступником на президентському посту став відомий своїми перемогами в роки громадянської війни генерал-лейтенант Олесуген Обасанджо (1937 р.н.). Генерал продовжив політичний курс на санацію нігерійського державного апарату та суспільства.

У 1979 р. вступила в дію чергова конституція, яка передбачала прямі вибори президента. На проведених в липні того ж року виборах, в яких О. Обасанджо не брав участі, перемогу здобув виходець з мусульманської півночі країни Шеху Ніагарі. 1 жовтня 1979 р. О. Обасанджо передав владу цивільній адміністрації, а сам, покинувши політику, став займатися сільським господарством на власній фермі. Роки правління ПІ. Шагарі позначилися деяким покращенням становища в сільському господарстві країни, але, разом з тим, й значними невдачами в промисловому розвитку. Амбітно розпочавши будівництво кількох великих промислових об'єктів, у тому числі, й розширення нової столиці країни Абуджі, уряд згодом змушений був згорнути й заморозити ці проекти. Причина полягала в падінні світових цін на нафту, яка приносила Нігерії головні валютні надходження. Бажаючи звільнити для нігерійців робочі місця, на початку 1983 р. ПІ. Шагарі наказав, у примусовому порядку виселити з країни близько двох мільйонів нелегальних емігрантів з інших країн Західної Африки, переважно Гани. Цей захід не надто сприяв популярності президента й тому, лише сфальсифікувавши результати чергових президентських виборів, що відбулися 1983 р., ПІ. Шагарі зумів утриматися при владі. Однак у ніч на 31 грудня 1983 р. військові вчинили черговий, вже четвертий в історії країни, переворот й усунули скомпро­метованого президента від влади. Керівником уряду став ще один генерал Мухаммед Бухарі, якого, своєю чергою, скинули двома роками пізніше. М. Бухарі навіть й не намагався імітувати дотримання прав людини, одразу заявивши, що "демок­ратичний експеримент пора закінчувати, оскільки він себе не виправдав".

У серпні 1985 р. новим лідером держави, що протримався при владі аж 8 років, став генерал-майор Ібрагім Бабангіда. Зробивши ставку на націоналістичну риторику та апелюючи до почуття національної гідності своїх земляків, І. Бабангіда відмовився від співпраці з МВФ й запропонував п'ятирічний графік повернення до цивільного управління державою. Продовження падіння світових цін на нафту не дозволило покращити економічної ситуації, а зубожіння населення викликало загострення всіх соціальних та національних проблем країни. Упродовж 1988— 1993 рр. інфляція в Нігерії щороку зростала в середньому на 133% . Національний

прибуток протягом 1980—1992 рр. в перерахунку на душу населення скоротився із 1000 до 320 доларів. Середня тривалість життя впала до 51 року для чоловіків та 54 років у жінок.

Для того, щоб позбавитися постійних звинувачень у недемократичності та репресіях проти опозиції, військовий уряд у жовтні 1989 р. в наказовому порядку створив дві політичні партії, які мали продемонструвати світові лібералізацію нігерійського режиму. Військові створили "ліву" Соціал-демократичну партію та "праву" Республіканську партію Нігерії. Втім, така косметична демократизація в жоден спосіб не змогла покращити ситуації країни, оскільки вся влада в країні, у тому числі й в обох партіях, перебувала в руках президентського оточення. На виборах 1992 р. уряд організував "перемогу" соціал-демократів, що отримали 37 із 52 місць у сенаті та 275 із 314 мандатів до нижньої палати парламенту.

Остаточна передача влади цивільним мала Відбутися після проведених 12 червня 1993 р. президентських виборів. Хоча офіційні результати виборів ніколи не були опубліковані, вважається, що на них переміг заможний підприємець йоруба Мошуд Абіола — перший за тривалий час виходець із півдня країни, котрий зумів вибороти найвищий державний пост. Однак 23 червня 1993 р. військові анулювали результати'виборів. Це викликало численні демонстрації та вуличні виступи, котрі, зрештою, змусили І. Бабангіду 26 серпня 1993 р. в мирний спосіб передати владу тимчасовому уряду, який очолив Ернст Шонекан. Утім, цивільний уряд не мав реальних важелів впливу на ситуацію в країні й вже менше ніж через три місяці був усунутий від влади в результаті чергового державного перевороту 17 листопада 1993 р. Владу взяв у свої руки міністр оборони Сані Абача (1943—1998), котрий свого часу брав активну участь у підготовці переворотів 1983 і 1985 рр.

Новий лідер країни продовжив попередню традицію недемократичного та авторитарного правління. Вже першими своїми розпорядженнями він розпустив все, що можна було розпустити, — уряд, національний та місцеві парламенти, органи місцевого самоврядування та обидві існуючі в країні партії. Переможця президентських виборів М. Абіолу звинувачено в державній зраді й у 1994 р. кинуто до в'язниці, де він чотирма роками пізніше помер нібито від інфаркту. Створивши замість уряду Тимчасову урядову раду на чолі з самим собою, С. Абача взявся за боротьбу з опозицією. Роки його правління були сповнені масових випадків порушення прав людини. Кілька особливо голосних скандалів, пов'язаних із незаконними арештами та тортурами опозиціонерів, остаточно зіпсували міжнародне реноме країни. У березні 1995 р., за сумнівними звинуваченнями в підготовці державного перевороту, ув'язнено колишнього керівника держави О. Обасанджо, восени того ж року, за сфабрикованими звинуваченнями, до смертної кари засуджено письменника та громадського діяча Кен Саро-Віва (1941 —1995). Низка нігерійсь­ких правозахисників загинули за загадкових обставин, інші були вислані із краї­ни. Всі ці події збіглися в часі з кількома корупційними скандалами, що набрали міжнародного розголосу та скандальною історією зґвалтування західної туристки лагоським поліцейським. Зважаючи на все це із середини 90-х рр. Нігерія потрапила в міжнародну ізоляцію. США ввели проти Нігерії економічні санкції, а Британська співдружність оголосила про тимчасове припинення членства нігерійців в цій організації. Щоправда, у 1997—1998 рр. Нігерії вдалося дещо зміцнити свої позиції в якості регіонального західноафриканського лідера. Нігерійські військові, що діяли за міжнародною санкцією під прапором Міжафриканських збройних сил, відіграли вирішальну роль під час забезпечення вільних виборів у Ліберії 1997 р. та відновлення конституційного ладу в Сьєрра-Леоне в 1997—1998 рр.

Упродовж 90-х рр. валютні надходження від продажу нафти, що складали 70% прибуткової частини бюджету, утримували нігерійську економіку від остаточного падіння, проте через численні помилки та розквіт корупції країна так і не зуміла вийти із стану господарської стагнації. Гроші, які уряд виділяв на інвестиційні проекти, найчастіше не доходили до реального виробництва, оскільки їх розкрадав бюрократичний апарат. Хронічний дефіцит бюджету в 90-х рр. складав у середньому 10% на рік. Зовнішній борг у 1993 р. сягнув ЗО млрд. дола­рів. У окремих регіонах безробіття складало 50% усьо­го працездатного населення.

Під тиском західних держав та внутрішньої опозиції в 1998 р. С. Абача змушений був піти у від­ставку, передавши владу ще одному генералу Абдуса-ламу Абубакару. Після того, як 8 червня 1998 р. С Абача несподівано помер, А. Абубакар випустив на волю політичних в'язнів й розпочав розслідування фактів корупції та порушення прав людини, допущених вищим керівництвом країни в роки правління свого попередника. 20 липня 1998 р. оприлюднено програму поступового переходу до демократичного правління країною. До Нігерії змогли повернутися вислані колись дисиденти. США та західні країни пообіцяли скасувати економічні санкції проти Нігерії, щойно в країні буде проведено вільні вибори й влада опиниться в руках законно обраних представників народу. 28 лютого 1999 р. у Нігерії відбулися президентські вибори, в яких переміг О. Обасанджо, що набрав понад 60% голосів виборців. Він оголосив про намір дотримуватися демократичних принципів та послідовно реформувати економіку країни, а також реорганізувати надмірно розбудовані спецелужби та поліцію. На сьогоднішній день, незважаючи на свої нафтові багатства, Нігерія належить до найбільш неблагополучних країн світу. Країна сильно потерпає від браку питної води, перенаселення міст та недостатнього розвитку системи охорони здоров'я та освіти. Половина всіх дітей у віці від 2 до 5 років страждає на різноманітні хронічні хвороби. Школу відвідує лише третина дітей відповідного віку. Володіючи великими запасами мінеральної сировини, країна має значні перспективи розвитку, які, втім, можуть бути реалізовані лише за умови переходу до демократичного способу правління.

ЗІМБАБВЕ

• Національно-визвольний рух

• Правління Роберта Мугабе

Національно-визвольний рух

Незважаючи на винятково складні умови життя аж до початку 1950-х рр. серед чорношкірого населення Південної Родезії (Зімбабве) практично не існувало жодного антиколоніального руху. Нечисленна місцева інтелігенція організовувала дискусійні клуби, діяли релігійні секти, однак питання про надання незалежності цій британській колонії не ставилося.

14 липня 1953 р. британський уряд оголосив про створення Федерації Цент­ральної Африки, до складу якої увійшли Південна та Північна Родезії (Зімбабве та Замбія), а також Ньясаленд (Малаві). Лондон пішов на створення федерації та розширення її політичних прав, зважаючи на прихід до влади у Південно-Африкансь­кому Союзі (ПАС) радикального уряду Даніеля Малана та остерігаючись експансіо­ністських планів Преторії, серед яких були навіть проекти приєднання Південної Родезії до ПАС. Зрозуміло, що при створенні федерації ніхто не взяв до уваги думку місцевого чорношкірого населення. Разом з тим, прийнятий 1958 р. новий виборчий закон дещо розширив права чорношкірих виборців.

У новоствореному об'єднанні Північна Родезія постачала сировину, Ньяса­ленд — робочу силу, а найбільш розвинена у промисловому плані Південна Родезія забезпечувала обробку та переробку природних ресурсів.

Після проголошення федерації африканське населення отримало можливість створити власні політичні організації. Перша з них, Міська молодіжна ліга, була заснована в Солсбері в 1956 р. Роъом пізніше вона була трансформована у Африкан­ський національний конгрес, але вже 1959 р. її заборонили. На початку 60-х рр. виникло ще кілька організацій чорношкірих, однак всі вони були швидко заборо­нені. Найвпливовішою опозиційною політичною силою федерації став створений Джошуа Нкомо (1917—1999) Союз африканського народу Зімбабве (ЗАПУ). У серпні 1963 р. із ЗАПУ вийшла група діячів, що створили власну організацію Африканський національний союз Зімбабве (ЗАНУ). Нову організацію очолили священик Ндабінінгі Сітоле та сільський вчитель, католик за віросповіданням Роберт Мугабе (1924 р.н.).

Розпад Федерації Центральної Африки розпочався із Ньясаленду, де домінування місцевого населення було безумовним: поруч з кількома мільйонами африканців у протектораті проживало заледве 3000 європейців. У липні 1961 р. Лондон надав Ньясаленду конституцію, яка, зокрема, передбачала повні виборчі права для всього місцевого населення. На проведених місяцем пізніше виборах до парламенту переміг керований Гастінгсом Камузу Бандою (1906—1998) Конгрес Малаві, що виступав за повну незалежність протекторату. Подібні процеси відбувалися і в Північній Родезії, де африканці виступили з вимогами незалежності. 31 грудня 1963 р. Лондону довелося розпустити федерацію, а вже через півроку дві з її колишніх частин проголосили незалежність — 6 липня 1964 р. незалежність проголосила Малаві, а 4 жовтня того ж року — Замбія.

У цій ситуації біла меншість Південної Родезії, представлена Федеральною партією Едгара Уайтхеда, звернулася до Лондона з вимогами незалежності й для своєї колонії. Одначе британський уряд обережно поставився до незалежницьких прагнень родезійців, вимагаючи гарантій стабільності майбутньої держави. Зрозу­міло, що такі гарантії могло дати лише реальне залучення африканської людності до управління країною, оскільки на 1958 р. серед кількамільйонного чорношкірого населення Південної Родезії лише 6584 африканців мали виборчі права. У 1961 р. виборче законодавство дещо пом'якшено — кількість чорношкірих виборців збільшилася до 158 900, — але це зовсім не задовольнило Лондон.

Навіть такі обмежені спроби розширити виборчі права африканців викликали шалеці протести та радикалізацію частини білого населення. У березні 1962 р. виник Родезійський фронт, який виступив із закликами розпуску федерації та критикував політику поступок чорношкірим. Після перемоги на проведених у тому ж році виборах керівником уряду став один з лідерів фронту Уїнстон Філд.

Після короткого періоду загравання з чорношкірою більшістю, уряд У. Філда відно­вив практику дискримінації африканського населення й звернувся до Великобританії з прямими вимогами надати Південній Родезії незалежність на тих самих умовах, що її отримали Малаві та Замбія. Лондон відмовив, і це привело до влади в квітні

1964 р. ще радикальніший уряд Яна Сміта.

На проведеному урядом Я. Сміта 5 листопада 1964 р. референдумі, участь в якому брало переважно біле населення, більшість голосуючих висловилася за негайне проголошення незалежності. Через рік, не зважаючи на протести британсь­кого уряду Гарольда Вільсона та місцевого чорношкірого населення, 11 листопада

1965 р. біла меншість Південної Родезії проголосила незалежність. На цей момент у країні налічувалося 250 тис. білих колоністів та майже 6 млн. чорношкірих. Того ж самого дня Генеральна асамблея ООН засудила цей акт, а кількома днями пізніше заборонила підтримувати будь-які контакти з урядом Солсбері, який так і не визнала жодна країна світу.

Незважаючи на оголошений ООН міжнародний бойкот та накладені Великобри­танією економічні санкції, Південна Родезія почувалася досить впевнено. Зважаючи на власні регіональні інтереси, співпрацю із урядом Я. Сміта розвивали Південно-Африканська Республіка та Португалія. Колосальні природні багатства країни забезпе­чували стабільні вливання до бюджету країни, а опозиційний рух африканців початково видавався зовсім безсилим. Однак ситуація невдовзі змінилася. Допомогу в органі­зації опозиційного руху родезійським африканцям надала сусідня Замбія. У серпні 1967 р. з території Замбії до Південної Родезії почали просочуватися партизани. Початок партизанської війни в сусідній державі занепокоїв Преторію, яка на прохання Солсбері вислала до Родезії 2700 поліцейських, що мали на озброєнні вертольоти та бронеавтомобілі. За допомогою цих сил родезійці упродовж трьох тижнів розбили партизанів, але вже через рік, у липні 1968 р., партизанський наступ із території Замбії повторився. Розпочалася тривала боротьба, в якій жодна зі сторін не могла досягнути остаточної перемоги. Збройні сили Південної Родезії, за підтримки південноафриканців, періодично завдавали партизанам болючих втрат, однак ті щоразу відновлювали свої сили. У боротьбі з урядом партизанам надавали підтримку Танзанія, Китай та Алжир. Суттєва проблема полягала в тому, що ЗАНУ і ЗАПУ утворили окремі партизанські сили, й кожен на власний розсуд воював з урядом.

Тим часом зовнішньополітична ситуація Родезії змінилася. У червні 1970 р. до влади у Великобританії прийшов консервативний уряд Едварда Хіта, що був більш прихильно налаштований до Солсбері. 24 листопада 1971р. Лондон підписав із Солсбері угоду, яка передбачала, що в обмін на дипломатичне визнання родезійці проведуть низку реформ, які покращать становище африканців. Щоправда, угода так і залишилася на папері, оскільки британський парламент її не ратифікував, а родезійці, своєю чергою, не поспішали покращувати становище чорношкірих.

Улітку 1971 р., роздратований суперництвом двох відламів антиколоніального руху, президент Замбії Кеннет Каунда особисто взявся за об'єднання родезійської опозиції. Замбійський лідер поставив керівництву ЗАНУ і ЗАПУ ультиматум, пригрозивши, що якщо обидві організації негайно не об'єднаються, то він ліквідує їх вишкільні табори та бази на своїй території. Об'єднавчу пропозицію прийняла лише частина членів обох рухів, утворивши 1 жовтня 1971 р. у Лусаці (Замбія) Фронт визволення Зімбабве (ФРОЛІЗІ), який очолив С. Сівела. Таким чином, спро­ба консолідації національно-визвольних сил призвела лише до їх роз'єднання. Роком пізніше, 23 березня 1972 р. представники ЗАНУ і ЗАПУ все ж підписали угоду про координацію дій.

Переломним в історії Південної Родезії став 1975 р. Військово-стратегічна ситуація Солсбері різко погіршилася після проголошення незалежності Мозамбіку та приходу там до влади лівого марксистського уряду. На території Мозамбіку створено партизанські бази, тому родезійській армії довелося додатково охороняти ще кількасот кілометрів кордону. Крім цього, в той же час економічні проблеми змусили ПАР зменшити свою допомогу уряду Солсбері. Витрати на оборону Родезії від партизанів виявилися надто важким тягарем для південноафриканського бюджету. Зважаючи на це, Преторія зробила спробу підштовхнути родезійський уряд до пошуків порозуміння із партизанами. Актуальність такого кроку підкрес­лювалася й тим фактом, що опозиціонерам врешті вдалося об'єднатися. 9 грудня 1974 р. ЗАНУ, ЗАПУ і ФРОЛІЗІ створили Об'єднаний фронт визволення Родезії, який очолив відомий харизматичний лідер єпископ Авель Музорева.

У кінці 70-х рр. у країні склалася патова ситуація. Партизани не мали до­статньо сил, щоб повалити "білий" уряд, а європейці не могли остаточно перемогти партизанів. Крім цього, біла меншість країни вже втомилася від життя у постійній воєнній напрузі. Усвідомлюючи безперспективність подальшої збройної конфронтації, в березні 1978 р. Я. Сміт погодився створити перехідний уряд за участю представників опозиції. На проведених у квітні 1979 р. перших в історії країни вільних парламент­ських виборах, як і очікувалося, перемогла опозиція. 1 червня 1979 р. А. Музорева став першим чорношкірим прем'єром Південної Родезії. Втім, обранням А. Музореви залишилися невдоволені ЗАНУ Р. Мугабе та ЗАПУ Дж. Нкомо.