Визвольний рух африканського населення

Організаційним центром руху чорношкірої більшості країни став заснований 1912 р. Африканський національний конгрес (АНК). У 50-х рр. АНК користувався переважно мирними парламентськими методами боротьби, а його тогочасний лідер Альберт Лутулі навіть отримав у 1960 р. Нобелівську премію миру. Зважаючи на безуспішність мирних засобів тиску на уряд, на початку 60-х рр. до керівництва Конгресом прийшла група радикалів на чолі з Нельсоном Манделою (1918 р.н.), юристом за фахом, що мав за спиною тюремний термін та великий досвід керівництва молодіжними організаціями національно-визвольного спрямування.

Символічним переломним моментом в історії АНК стали події 21 березня 1960 р. в Шарпевілі, коли під час організованої поміркованим Панафриканським конгресом демонстрації поліція застрелила 69 осіб. У відповідь на ці події, в ряді міст країни відбулися масові заворушення, а уряд заборонив діяльність АНК. У 1962 р. поліція заарештувала Н. Манделу, а через два роки він був засуджений до пожиттєвого ув'язнення.

Провівши серед білого населення референдум, уряд Генріха Фервурда (1958— 1966) оголосив у березні 1961 р. про вихід Південно-Африканського Союзу зі складу Британської співдружності, а 31 травня 1961 р. проголосив повну незалеж­ність країни під новою назвою — Південно-Африканська Республіки (ПАР). Водночас, бажаючи придушити опір чорношкірих у зародку, уряд ініціював прийняття кількох відверто недемократичних законів. Прийнятий 1962 р. "Закон про суспільну безпеку", більш відомий як "закон про саботаж", дозволяв суддям на власний розсуд кваліфікувати навіть незначне правопорушення в тих випадках, коли воно нібито мало на меті "здійснити або заохотити соціальні чи економічні зміни в країні", як важкий антидержавний злочин з відповідно важким покаранням. "Закон про підривну діяльність" дозволяв затримувати людей без ордера на арешт та утримувати їх в ув'язненні як завгодно довго, проводити єдині судові процеси над групами осіб за різні правопорушення й, що найбільш обурливо, карати цілу групу осіб за протизаконні дії якоїсь однієї людини, що належала до цієї групи. Надзвичайні заходи дозволили на якийсь час придушити визвольний рух чорно­шкірого населення.

Після придушення спалаху антиурядових виступів у середині 60-х рр. у ПАР почався період відносної стабілізації. Головні лідери опозиції змушені були емігрувати, а поліція та спеціальні служби ефективно нейтралізували спроби насильницького опору урядовій політиці апартеїду. Для того, щоб "випустити пару" національного руху, уряд ПАР удався до політики розширення автономії бантустанів, яка, втім, не змінювала загальної політичної системи країни. Унаслідок такої політики в 1975 р. в ПАР виникла організація поміркованої опозиції "Інката", керівником якої став харизматичний зулуський лідер Гатша Мангосуту Бутелезі (1928 р.н.), що належав до королівської родини й був прямим потомком легендарного короля Чаки. "Інката" оголосила про намір лояльно ставитися до існуючого уряду та бажання

діяти легальними методами. Така позиція одразу ж викликала рішучий спротив з боку лідерів АНК, що швидко призвело до кривавих зіткнень між конкуруючими в боротьбі за право представляти інтереси чорної більшості країни організаціями.