logo search
Козицький А

21 Серпня". К. Акіно народилася у родині заможного "цукрового барона". Отримавшиосвіту на Філіппінах та в сша, упродовж 13 років вона вела фінансові справи

своєї родини. У 1956 р. К. Акіно вийшла заміж за Б. Акіно, а після його смерті — почала активно займатися політикою. Під тиском урядових репресій у 1980 р. разом із чоловіком вона змушена була емігрувати до СІЛА. Антипрезидентські виступи вдови загиблого політика підтримали ієрархи римо-католицької церкви Філіппін. Численні маніфестації та демонстрації з вимогами відставки президента збирали чимраз більшу кількість людей.

У лютому 1986 р. К. Акіно взяла участь у проведених під міжнародним тиском дострокових президентських виборах, виступивши як єдиний кандидат від опозиції. Незважаючи начисленні зловживання влади та залякування представників опозиції (протягом виборчої кампанії було вбито понад 100 осіб), опозиція зуміла успішно провести свою виборчу кампанію. Результати виборів були сфальсифіковані на користь діючого президента, однак настільки грубо та нахабно, що повідомлення про "перемогу" Ф. Маркоса викликало на Філіппінах народне повстання. Частина армії, очолена начальником генерального штабу Фіделем Рамосом, відмовилася виконувати розпорядження скомпрометованого президента. Ф. Маркос у лютому 1986 р. змушений був емігрувати до США, де трьома роками пізніше помер. Згодом, вже ставши президентом, К. Акіно не дала дозволу на поховання колишнього диктатора на філіппінській землі. Символом корумпованості та аморальності старого режиму став створений у Манілі музей взуття дружини колишнього президента Імельди Маркос. У цьому музеї виставлено кілька тисяч пар взуття, що належало першій леді Філіппін.

Після втечі Ф. Маркоса президентський пост зайняла К. Акіно. З в'язниць випущено політичних в'язнів, почалися переговори з Новою народною армією. За час правління країною К. Акіно (1986—1992) Філіппіни прийняли на загальнонаціональному плебісциті 2 лютого 1987 р. нову демократичну конституцію й розпочали проведення економічних реформ. Проведена в 1988 р. земельна реформа зменшила число безземельних селян, проте не змогла цілковито вирішити проблему аграрного перенаселення. Задоволені усуненням від влади одіозного диктатора, США надали країні значну фінансову допомогу. У 1986—1989 рр. Сполучені Штати позичили Філіппінам 1,5 млрд. доларів. Однак реформування економіки супроводжувалося численними зловживаннями, у тому числі самої К. Акіно та її найближчого оточення.

У серпні 1987, грудні 1989 і жовтні 1990 рр. на Філіппінах відбулося три спроби державних переворотів, організованих таємними прихильниками Ф. Маркоса в армії та спецслужбах. Найпотужніший із заколотів 1989 рр., що тривав аж 6 днів, допомогли придушити розквартировані на Філіппінах війська США. Шукаючи підтримки серед населення, К. Акіно влітку 1990 р. створила загальнонаціональний рух "Кабісіг" ("Єдність"), який, однак, не здобув значної популярності. Попри намагання покращити економічну ситуацію, в країні тривала хронічна господарча криза. Темпи економічного зростання порівняно з 80-ми рр. впали в 3 рази. Величезного рівня сягнуло безробіття. Додаткові проблеми економіці країни створив у червні 1990 р. вибух давно згаслого вулкану Пінатубо, що мовчав із 1380 р. Виверження вулкану, розташованого лише в 90 км від Маніли, забрало життя 343 осіб, а ще майже 200 тис. втратили свої домівки. Значну частину посівних площ головного філіппінського острова вкрив шар попелу, подекуди товщиною до трьох метрів.

На президентських виборах 1992 р. перемогу здобув Фідель Рамос (1928 р.н.), генерал, який свого часу відмовився виконувати злочинні накази Ф. Маркоса стріляти в демонстрантів, а згодом відзначився при придушенні спроб антиурядових переворотів у кінці 80-х рр. Кандидатуру Ф. Рамоса, як свого наступника, підтри-

мала К. Акіно. Вдову Ф. Маркоса І. Маркос, що також виставляла свою кандидатуру на виборах, підтримало незначне число виборців. Новий уряд енергійно взявся за вирішення економічних проблем. Ф. Рамос продовжив приватизацію та зняв обмеження з діяльності місцевих та закордонних підприємців. У 1994 р, зростання ВНП сягнуло 4,3%, а через рік понад 5%. Після отримання наступних значних позик за кордоном, до 1996 р. негативні тенденції у економіці вдалося переламати. Загальмовано темпи інфляції, зросли обсяги експорту, успішно розвивалися сучасні науковомісткі галузі виробництва. Щоправда, відставав розвиток сільського господарства, яке сильно постраждало від чергових стихійних лих. У 1997 р. Філіппіни зазнали економічних збитків унаслідок фінансової кризи у Південно-Східній Азії. Упав курс національної валюти, збільшився зовнішньоторговий дефіцит, й що особливо болюче відбилося на країні, зменшилися іноземні інвестиції.

На чергових демократичних виборах у червні 1998 р. президентом Філіппін обрано професійного кіноактора та колишнього віце-президента Джозефа Естраду (1937 р.н.), що побудував виборчу кампанію на своєму кіноіміджі борця з багатими та захисника знедолених. Дж. Естрада оголосив про намір запровадити програми оздоровлення економіки та цільової допомоги найбіднішим верствам населення. За популістськими гаслами колишньої кінозірки не було жодної економічної програми. Новий президент тихцем дозволив прибічникам Ф. Маркоса відновити контроль над секвестрованим під час правління К. Акіно та Ф. Рамоса майном. Домовившись із генеральним прокурором, філіппінський президент закрив кримінальні справи проти звинувачених у казнокрадстві та корупції чиновників. Менше ніж через рік вже сам Дж. Естрада виявився вплутаним у скандал із хабарями від власників казино та інших нічних закладів, що давалися в обмін на сприяння в отриманні ліцензій. У кінці 2000 р. почалася процедура імпічменту, а після того, як армія відмовилася виконувати накази президента, Дж. Естрада був змушений сам подати у відставку. У середині січня 2001 р. президентом Філіппін стала жінка-політик, колишній віце-президент Глорія Арройо (1949 р.н.). Незважаючи на відчайдушні намагання уряду подолати кризові явища, Філіппіни залишаються серед найбідніших країн світу. Задеклароване урядом бажання реформувати неефективні економічні системи серйозно гальмується відсутністю зовнішнього інвестування. Важливим союзником Філіппін залишаються США, які зацікавлені в продовженні військової співпраці із Манілою. Розташовані на території Філіппін військові бази Кларк та Субік-Бей, на яких розміщено 16 тис. солдатів та офіцерів США, є останніми американськими військовими базами у регіоні.

Суттєву проблему для філіппінського уряду створює мусульманський сепаратистський рух на півдні о. Мінданао, що активно розвивається з початку 70-х рр. Мусульмани, об'єднані у "Фронт визволення Моро", вимагають створення окремої мусульманської держави на островах Мінданао, Сулу та Палаван. Спроби досягнути порозуміння у 1976—1977 рр. зазнали невдачі. Мусульманські повстанці таємно отримують фінансову та технічну підтримку від мусульманських держав Близького та Середнього Сходу. Крім цього, в 90-х рр. з'явилася ще одна мусульманська організація "Абу Саяф", що широко користується в своїй діяльності терористичними методами. Поруч із мусульманськими екстремістами, останнім часом активізувався комуністичний партизанський рух.

Демократична опозиція на Філіппінах розпорошена й не має чітких програм державного розвитку. Потенційні інвестори з недовірою ставляться до політично нестабільного суспільства, яке, попри усунення правителів авторитарного типу, зберігає створені в минулому олігархічні структури та кланові угруповання в армії та поліції.

В'ЄТНАМ

Війна в Індокитаї

Під час Другої світової війни лідери "Вільної Франції" взяли на себе зобов'язання внести серйозні зміни в систему управління французькими колоніями в Південно-Східній Азії. 24 березня 1945 р. французи пообіцяли надати самоуправління Індокитаю, який на той час ще був окупований японцями. Після капітуляції Японії імператорські війська в Індокитаї були роззброєні підрозділами гомінь-данівського Китаю та Великобританії, які згідно із підписаними раніше угодами, вступили до північних та південних районів країни. Лінією розмежування зон китайської та британської окупацій стала 16-а паралель.

Починаючи з вересня 1945 р., британці поступово почали передавати владу на півдні В'єтнаму французькій адміністрації. Французам вдалося відновити контроль лише над Південним В'єтнамом. Активним противником повернення французів була прокомуністично зорієнтована Ліга "В'єт Мінь" (Ліга незалежності В'єтнаму), що під час війни боролася проти японців. Лідером Ліги був Хо Ші Мін (1890-— 1969). Встановивши контроль над північчю країни (Тонкій та Аннам), партизанські сили Ліги проголосили в Ханої 2 вересня 1945 р. створення Демократичної Республіки В'єтнам (ДРВ). Згодом у контрольованих "В'єт Мінем" районах проведено вибори, в результаті яких прокомуністичний рух легітимізував свою владу. Незалежні спостерігачі стверджували, що результати виборів було сфальсифіковано. У багатьох районах депутати "В'єт Міню" "отримали" голосів "за" значно більше від фактичної кількості виборців. Так, наприклад, у Ханої за Хо Ші Міна "проголосувало" понад 169 тис. осіб, тимчасом як в місті було зареєстровано лише 119 тис. виборців.

Змушений зважати на розташовані в Північному В'єтнамі війська Чан Кайші, котрий, виявляючи неприязнь до колоніальних претензій Франції, разом з тим не був прихильним і до комуністичної ідеології, а також на те, що при владі у Франції знаходився, ліберальний уряд, віце-прем'єром якого був комуніст Моріс Торез, Хо Ші Мін пішов на мирні переговори із французами. У результаті цих переговорів 6 березня 1946 р. у Фонтенбло під Парижем укладено угоду, згідно з якою Франція визнала ДРВ, а Хо Ші Мін погоджувався на вступ своєї країни до Федерації Індокитаю та Французького союзу. Практичної реалізації угоди так і не відбулося, оскільки вже влітку 1946 р., з власної ініціативи й без наказу командування в'єтнамські та французькі підрозділи розпочали сутички вздовж 16-ї паралелі.

Прикордонні зіткнення переросли в широкомасштабну війну після того, як в листопаді 1946 р. у Хайфоні почалися вуличні заворушення, під час яких сталися напади на французів, що жили в місті. Аби припинити націоналістичні бешкети, 23 листопада 1946 р. французький флот обстріляв Хайфон, що призвело до загибелі в густонаселених припортових дільницях кількох тисяч в'єтнамців. Одразу після цього активні бойові дії почалися вздовж усього кордону ДРВ.

На першій фазі війни французький експедиційний корпус, успішно розвиваючи наступ, змусив північнов'єтнамську армію перейти до партизанських дій. У грудні 1946 р. французи захопили Ханой, однак цілковито придушити комуністичний рух

не змогли. Намагаючись уникнути звинувачень у бажанні ліквідувати в'єтнамську державність, у 1949 р. французи дозволили створити на півдні країни повністю контрольований колишньою метрополією уряд. Керівником сайгонського уряду став детронізований у серпні 1945 р. останній імператор В'єтнаму Бао Дай (1913—1997). Проголошена Парижем держава в Південному В'єтнамі мала продемонструвати, що французи не заперечують проти природного бажання в'єтнамців створити власну державність, однак заперечують проти її творення на марксистських засадах.

Тим часом партизанський рух на півночі країни не вщухав. Поворотним пунктом у війні став 1949 р. Після перемоги в громадянській війні в Китаї комуністів "В'єт Мінь" отримав потужний тил. Китайці допомагали в'єтнамцям, готуючи їх бійців і постачаючи зброю. Поставки зброї та спорядження із Китаю у В'єтнам постійно зростали: від 20 тонн щомісяця в 1951 р. до 2000 тонн у 1953 р. У 1950 р. СРСР та КНР встановили з ДРВ дипломатичні відносини. У відповідь США визнали Південний В'єтнам.

На початку 50-х рр. становище французького експедиційного корпусу, за допомогою якого тримався при владі Бао Дай, почало погіршуватися. У Франції війна в Індокитаї була страшенно непопулярною. Саме ця війна вперше в XX ст. отримала назву "брудної війни". Уряд не наважився вислати на війну солдатів строкової служби. Французи складали лише невелику частину (15—20%) експедиційного корпусу. Більшість французьких сил, що воювали в Індокитаї становили місцеві аннаміти, тайці, мусульмани французьких колоній в Північній Африці та підрозділи Іноземного легіону, в якому переважали в той час німці та слов'яни (поляки, хорвати, українці, росіяни). У грудні 1949 і січні 1950 рр. у французьких портах відбулися інспіровані комуністами страйки проти відправки до Індокитаю зброї та військових поповнень.

16 вересня 1950 р. війська в'єтнамських комуністів під командуванням Во Нгуєн Зіапа розпочали великий наступ з півночі країни. Невдовзі бойові дії з В'єтнаму перекинулися й до Лаосу, де виник власний прокомуністичний партизанський рух "Патет Лао". Величезними зусиллями військам під командуванням Жана де Лятра де Тассіні на початку 1951 р. вдалося завдати партизанам значної поразки в дельті Меконгу, але через постійне збільшення поставок зброї з Китаю, "В'єт Мінь" зумів швидко відновити свої сили.

Наступником головнокомандувача експедиційним корпусом генерала Ж. де Л. де Тассіні, який несподівано помер, став генерал Анрі Навар. Розроблений ним план удару по шляхах доставок зброї та спорядження в'єтнамцям з Китаю через Лаос, незважаючи на правильність закладених у ньому принципів, призвів до повної поразки французьких сил у В'єтнамі. Ідея генерала полягала в тому, аби створити глибоко в тилу комуністичних сил добре укріплений табір, ударами із якого можна було б перерізати постачання зброї партизанам. У листопаді 1953 р. повітряний десант французів закріпився на старому японському аеродромі в долині Д'єн Б'єнфу. Ця розташована на захід від Ханоя місцевість на кордоні з Лаосом займала стратегічне положення, й рейдами з неї французи збиралися нищити каравани зброї, яку північнов'єтнамські партизани отримували із Китаю. Навколо долини збудовано низку дерев'яно-земляних фортів, після чого в Д'єн Б'єнфу почалося зосередження французьких військ. На початок 1954 р. французький гарнізон в цьому районі вже налічував 15 тис. солдатів. Хоча все забезпечення табору здійснювалося повітрям і гарнізон був відрізаний від головних сил, французи почувалися у відносній безпеці, вважаючи, що через важкодоступну місцевість в'єтнамці не зможуть перекинути до Д'єн Б'єнфу якихось значних сил, а тим більше потрібної для штурму табору важкої техніки.

Генерал А. Навар недооцінив впертості та волі в'єтнамців до перемоги. "В'єт Мінь" за допомогою тисяч носильників переправив у район французького табору важку артилерію. Важкі гармати розібрали на дрібні деталі й, перенісши їх в такому вигляді через непрохідні джунглі, знову зібрали поблизу Д'єн Б'єнфу. Встановивши 200 гармат на пануючих над долиною узгір'ях, партизани розпочали методичні обстріли французького табору. Становище французів різко погіршилося після того, як було пошкоджено злітні смуги, й надалі боєприпаси обложеним довелося скидати на парашутах.

13 березня 1954 р. 90-тисячна армія Во Нгуєн Зіапа розпочала штурм табору. Незважаючи на запеклий опір, партизанам вдалося до початку травня, форт за фортом, захопити більшу частину укріплень навколо табору. Розпачливі звернення французів до СІЛА з проханням підтримати оточених ударами базованої у Таїланді авіації залишилися без відповіді. Вичерпавши майже всі засоби оборони, 7 травня 1954 р. 11 тис. уцілілих французів здалися. Лише 4000 з тих, хто потрапив у полон під Д'єн Б'єнфу, згодом повернулося до Франції. Половина полонених загинула вже під час першого пішого "маршу смерті" до таборів військовополонених у В'єнт Баку.

Незважаючи на порівняно невелике військове значення поразки під Д'єн Б'єнфу (втрати склали 5% експедиційного корпусу), вона визначила подальший розвиток подій у Індокитаї. Обурена безнадійною обороною та загибеллю гарнізону, французька громадськість ще різкіше, ніж раніше, виступила проти війни. Париж погодився на скликання в квітні 1954 р. у Женеві міжнародної конференції в справах Індокитаю. На переговори запрошено делегації СІЛА, Великобританії, Франції, СРСР та Китаю, а також представників Північного та Південного В'єтнамів, Камбоджі, Лаосу. ДРВ вимагала визнання незалежності В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі, виведення з них іноземних військ, проведення вільних виборів, узамін обіцяючи вступити до Французького союзу, не переслідувати політичних противників й обміняти полонених. Великобританія наполягала на виведенні не лише французької армії, а й військ ДРВ із Лаосу та Камбоджі.

Остаточного порозуміння досягнуто 20 липня 1954 р. після підписання трьох двосторонніх угод про припинення бойових дій у В'єтнамі, Лаосі й Камбоджі та низки односторонніх і багатосторонніх декларацій про гарантії виконання досягнутих угод. Франція визнала незалежність і територіальну цілісність В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі й погодилася вивести з них свої війська. Передбачалося створення міжна- ггг~т" родної комісії для нагляду за проведенням упродовж двох наступних років вільних виборів. На території Індокитаю заборонено створення іноземних військових баз. Невдовзі після укладення Женевських угод розпочалася міграція на південь населення, незадоволеного комуністичним режимом. Протягом 1954—1955 рр. з півночі на південь В'єтнаму переселилося майже 900 тис. в'єтнамців, тимчасом як у протилежному напрямку — тільки 4269 осіб. Зважаючи на падіння в регіоні військового та політичного престижу Франції, Сполучені Штати Америки

взялися за створення структур, які б змогли загальмувати поширення комуністичних впливів. У столиці Філіппін Манілі 8 вересня 1954 р. під патронатом СІЛА проголошено створення Організації Пакту Південно-Східної Азії (СЕАТО), до якого увійшло вісім країн: Австралія, Філіппіни, Франція, Нова Зеландія, Пакистан, Таїланд, СІЛА та Великобританія. Засновники пакту передбачали, що дія угоди про колективну оборону поширюватиметься також на Південний В'єтнам, Лаос і Камбоджу, які формально не належали до СЕАТО. Штаб-квартирою пакту став Бангкок, а першим його генеральним секретарем — таїландський дипломат Поте Сарасін.' Згодом, у 1967 р., у зв'язку з розгортанням війни у В'єтнамі, в якій, крім військ СІЛА, взяли участь підрозділи з Філіппін, Австралії, Нової Зеландії та Таїланду, Франція і Пакистан оголосили про вихід із структур цього пакту.

Громадянська війна та інтервенція США

У Південному В'єтнамі 26 жовтня 1955 р. проведено референдум, відповідно до результатів якого скасовано монархію й проголошено республіку. Президентом країни став прем'єр-міністр імператорського уряду Бао Дая Нго Дін Д'єм. Новий уряд Південного В'єтнаму визнав Женевські угоди, однак вимагав міжнародного нагляду над проведенням спільних для обох частин країни виборів. У внутрішній політиці уряд Нго Дін Д'єма провів помірковану земельну реформу, внаслідок якої було ліквідовано лише найбільші латифундії (понад 100 га), і, спираючись на велику фінансову допомогу США, зумів забезпечити повільний, але постійний приріст виробництва.

Тим часом у Північному В'єтнамі після короткотривалої "відлиги" 1956 р. комуністичний уряд повернувся до практики жорсткого придушення опозиції та підготовки збройного об'єднання країни. Закрито некомуністичні газети й використано армію для придушення виступів селян, що не бажали створювати колективних господарств. Після антиурядового повстання селян в Нге Ані страчено близько 100 тис. осіб. Унаслідок націоналізації промисловості та торгівлі, ДРВ довелося ввести традиційну для комуністичних режимів карткову систему.

У боротьбі проти уряду Нго Дін Д'єма комуністичні лідери Північного В'єтнаму використали зростання настроїв незадоволення мешканців півдня корупцією та непотизмом існуючого там режиму. Постійною темою комуністичної пропаганди стали репресії південнов'єтнамського уряду проти буддистів. Особливо наголошувалося на тому, що сам Нго Дін Д'єм, як і його дружина, були християнами. На знак протесту проти урядової політики та репресій в'єтнамські буддисти влаштовували навіть публічні самоспалення. На позначення квазідемократичного режиму Південного В'єтнаму західні журналісти вживали іронічний термін "д'ємократія", що мав означати позірно демократичний, але насправді корумпований та авторитарний режим, подібний за методами своєї діяльності до типової східної деспотії. Незважаючи на недемократичність сайгонського режиму, США надавали йому активну фінансову та військову підтримку. До 1964 р. Сайгон отримав 1,5 млрд. доларів допомоги. У В'єтнамі з'явилися американська військова техніка та військові радники.

Із середини 1957 р. на півдні В'єтнаму почав діяти партизанський рух, що згодом отримав назву В'єтконгу (скорочення від в'єтнамського — "в'єтнамські комуністи"). Формально представляючи альянс кільканадцяти політичних і релігійних угруповань, В'єтконг насправді напряму підпорядковувався ханойському урядові, від якого отримував військову допомогу. Командувачем сил південнов'єтнамських партизан став герой антифранцузької боротьби Во Нгуєн Зіап.

20 грудня 1960 р. В'єтконг оголосив про створення Народного фронту визволення Південного В'єтнаму, що декларував своєю метою ліквідацію уряду в Сайгоні. Ситуація в Південному В'єтнамі різко погіршилася після перевороту 1 листопада 1963 р., внаслідок якого Нго Дін Д'єм був убитий, а до влади прийшли військові. Упродовж наступних двадцяти місяців у країні сталося 10 військових переворотів. У червні 1965 р. смугу військових переворотів закінчив прихід до влади генерала Нгуєна Ван Тхієу.

На початку 1964 р. В'єтконг розпочав активну підпільну боротьбу безпосередньо в містах Південного В'єтнаму. Партизани та підпільники здійснили численні замахи та диверсії. Лише протягом лютого 1964 р. на території Південного В'єтнаму вчинено 7 замахів на життя американських військових радників. У травні вдалося відвернути спробу замаху на життя міністра оборони США Роберта Мак-Намари, а в червні на військовій базі недалеко від того місця, де виступав американський головнокомандувач сил у В'єтнамі генерал Уїльям Уестморленд, стався вибух. Унаслідок вибуху навантаженого вибухівкою автомобіля біля посольства США в Сайгоні в 1965 р. загинули 21 особа і 183 було поранено.

Сполучені Штати Америки, які ще з кінця 50-х рр. надсилали до Південного В'єтнаму військових радників та зброю, були втягнуті у воєнний конфлікт унаслідок інциденту, що стався влітку 1964 р. в Тонкінській затоці. Два американські есмінці "Меддокс" і "Тернер Джой" 2 і 4 серпня 1964 р. були нібито атаковані торпедними катерами ДРВ. Через погані атмосферні умови перебіг інциденту не був до кінця з'ясований, однак Конгрес США 7 серпня 1964 р. прийняв так звану "Тонкінську резолюцію", що надавала право президентові Ліндону Джонсону віддавати накази про використання сили для "відбиття нападів на збройні сили США й запобігання розгортанню агресії".

Обмежене використання у В'єтнамі елітних підрозділів спеціального призначення для таємних операцій проти партизан невдовзі було доповнене бомбардуваннями районів "стежки Хо Ші Міна" — системи з 4 паралельних і 13 перпендикулярних доріг сумарною довжиною 20 тис. кілометрів, по яких В'єтконг отримував із ДРВ зброю та боєприпаси. Намагаючись позбавити партизанів природного укриття під кронами дерев, у 1964—1970-рр. американська авіація розпорошила спеціальний дефоліант "Оранжевий препарат" над 50% території Південного В'єтнаму. Потрапляючи на рослинність, цей препарат спричиняв повне опадання листя, тож партизанам важче було заховатися. Лише після закінчення війни виявилося, що "Оранжевий препарат" є шкідливим для людини. У США відбулися десятки судових процесів, на яких колишні американські військові, які служили у В'єтнамі, вимагали від уряду компенсації за втрачене здоров'я та народження в них дітей-калік.

Незважаючи на постійні повітряні удари, кількість військових вантажів, що переправлялися "стежкою Хо Ші Міна", постійно зростала. У грудні 1969 р. "стежкою" пройшло 15 тис. вантажівок, в січні 1970 р. — 25 тис, а в лютому того ж року — вже 45 тис. До серпня 1973 р. на "стежку Хо Ші Міна" було скинуто 2 млн. тонн бомб, причому американці втратили над нею 2455 літаків і вертольотів.

Шсля нападів партизанів на військові аеродроми США у Б'єн Хоа (31 жовтня 1964 р.) і Плей Ку (7—8 лютого 1965 р.), унаслідок яких на землі було знищено 20 літаків і вертольотів, розпочалися авіанальоти на територію ДРВ.

Втягнення США у війну у В'єтнамі спричинило швидке зростання чисельності американських сил у цій країні. На початку 1966 р. американські сили у В'єтнамі налічували 389 тис. чоловік, роком пізніше — 486 тис, а в 1968 р. — 548 тис.

В'єтнамські партизани під час рейду

солдатів і офіцерів. Крім цього, на півдні В'єтнаму висадилося 60 тис. солдатів держав СЕАТО, головним чином, з Південної Кореї. У війні брали участь невеликі символічні контингенти Австралії, Філіішін, Нової Зеландії та Таїланду. Власна армія Південного В'єтнаму налічувала понад 500 тис. солдатів. Сполучені Штати, крім понад півмільйонної армії, змушені були утримувати у В'єтнамі 200 із 400 стратегічних бомбардувальників Б-52, які були на озброєнні ВПС, а також 6 із 14 авіаносців ВМС.

Для боротьби з партизанами американці використовували гірські племена Центральнов'єтнамського нагір'я, що були традиційно вороже налаштовані до мешканців Північного В'єтнаму. На території племен нунг і мео організовано загони самооборони, які активно перешкоджали транспортуванню вантажів "стежкою Хо Ші Міна".

Остерігаючись втягнення до конфлікту Китаю, командувачу американських сил у В'єтнамі генералові У. Уестморленду було заборонено здійснювати воєнні операції на території ДРВ, а до 1970 р. — у формально нейтральних Лаосі й Камбоджі, через які В'єтконг отримував значну частку зброї та спорядження.

Нездатність великої світової держави придушити порівняно гірше забезпечений партизанський рух похитнула міжнародний авторитет СІЛА. Численні випадки бомбардувань цивільних об'єктів і жертви серед мирного в'єтнамського населення спричинилися до хвилі антиамериканських настроїв у світі й посилення симпатій до В'єтнаму. У Стокгольмі, за ініціативою відомого англійського філософа Бертрана Рассела, було скликано Міжнародний трибунал у справах військових злочинів у В'єтнамі. Під час війни дипломатичні відносини з ДРВ встановили Швеція, Данія, Норвегія, і навіть країна-член НАТО Канада. Потужні антивоєнні виступи відбувалися в США. Багато осіб призовного віку відмовлялися йти до армії. Серед молоді, що ухилилася від військової служби, був майбутній президент США Білл Клінтон.

Особливо гучний скандал викликав випадок масового вбивства цивільного населення військовими США у південнов'єтнамському селі Сонг Мі (інша назва — Мі Лай). 16 березня 1968 р. рота американської армії під командуванням лейтенанта Уїльяма Келлі, звинувативши жителів Сонг Мі в сприянні партизанам, котрі нібито таємно встановили міни, на яких підірвалося кілька військовослужбовців США, вчинила масове вбивство цивільного населення. Від остаточного знищення село врятували пілоти американського військового гелікоптера, які, пролітаючи над селом, побачили розправу над мирними людьми, приземлилися й, погрожуючи солдатам-піхотинцям зброєю, примусили їх припинити побоїще. Розправу над жителями Сонг Мі, в результаті якої загинуло понад 250 осіб і багато жінок було зґвалтовано, військове командування понад рік приховувало від громадськості. У березні 1969 р. один з американських військовослужбовців, що знав про масові вбивства в Сонг Мі, написав лист до Конгресу США із вимогою розслідувати цю

Війна у В'єтнамі 1964—1975 рр.

справу. Під час судового процесу звинувачення було висунуто проти 25 осіб, хоча, врешті-решт, засуджено було лише лейтенанта У. Келлі. Отримавши довічне ув'язнення,. У. Келлі вже через три роки вийшов на свободу. Масове вбивство мирного населення в Сонг Мі поляризувало американське суспільство в питаннях ставлення до в'єтнамської війни. Велика частина американців почала виступати із вимогами припинити жорстоку та безглузду війну у В'єтнамі.

У день в'єтнамського національного свята Тет (новорічного свята за місячним календарем) ЗО січня 1968 р. престиж американської армії зазнав чергового принизливого удару. Близько 80 тис. бійців В'єтконгу і солдат ДРВ розпочали масований

наступ на американські та південнов'єтнамські сили по всій території Південного В'єтнаму. Несподіваними ударами партизанам вдалося захопити низку міст, у тому числі давню імперську столицю Хюе й частину Сайгона. У Сайгоні невеликий підрозділ партизан навіть зав'язав бій за будинок американського посольства. Провідні телеагентства світу в прямому ефірі демонстрували кадри на яких працівники посольства відстрілюються із вікон своєї амбасади від насідаючих партизанів. З великими труднощами американцям вдалося відновити свої позиції й вибити нападників із захоплених ними під час першої фази "наступу Тет" позицій. Хоча з військової точки зору операція була швидше поразкою партизан, які втратили майже 45 тис. осіб, усе ж моральна перемога була за В'єтконгом. Бої в Сайгоні та інших містах країни принесли партизанам великий пропагандистський успіх.

"Наступ Тет" засвідчив неможливість розв'язання в'єтнамського конфлікту воєнним шляхом. Президент Л. Джонсон відкликав з В'єтнаму налаштованого на війну до переможного кінця генерала У. Уестморленда й оголосив про початок "в'єтнамізації війни". Цей процес полягав у поступовій передачі американцями основного тягара бойових дій південнов'єтнамській армії сайгонського уряду. У березні 1968 р. обмежено бомбардування території ДРВ, азі листопада 1968 р. їх цілком припинено. У липні 1968 р. армія США почала виходити з В'єтнаму, передаючи велику частину спорядження та зброї південнов'єтнамським збройним силам. Швидкими темпами чисельність південнов'єтнамської армії була доведена до 1,1 млн. осіб. У певний момент військова авіація сайгонського уряду стала четвертою в світі за кількістю бойових літаків та вертольотів.

Новопризначений головнокомандувач військ США у В'єтнамі Крейтон Абрамс енергійно взявся виправляти підмочену репутацію американської армії. Насамперед він наказав провести арешти серед офіцерів спецпідрозділів, які були замішані в несанкціонованих вбивствах підозрюваних у співпраці з комуністами американських таємних агентів. Черговий скандал викликало оприлюднення матеріалів, пов'язаних з проведенням спланованої Центральним розвідувальним управлінням -(ЦРУ) операції "Фенікс". Директор ЦРУ Уїльям Колбі вважав, що ліквідації інфраструктури партизанського руху можна досягнутії шляхом проведення арештів і викрадень осіб, запідозрених у співпраці з В'єтконгом. Як згодом виявилося, задіяні до проведення операції спецпідрозділи арештували лише 20% підозрюваних, а решту вбили "при спробі втечі".

За пропозицією США, 13 травня 1968 р. в Парижі розпочалися тристоронні переговори між представниками Сполучених Штатів Америки, Південного та Північного В'єтнаму. Згодом до них приєдналися висланці проголошеного 8 червня 1969 р. Тимчасового уряду Революційної Республіки Південного В'єтнаму. Переговори тривали понад чотири роки, впродовж яких бойові дії не припинялися. Періодично, аби зробити представників Північного В'єтнаму більш поступливими, американці відновлювали бомбардування території ДРВ.

Після того, як 3 вересня 1969 р. Хо Ші Мін помер, новим лідером Північного В'єтнаму став Тон Дик Тхань (1888—1980). В'тнамську компанію очолив Ле Дуан. Зміна керівника країни не призвела до радикальної корекції політичного курсу ДРВ. Війна тривала, причому ініціатива вже повністю була на боці партизанів. У січні 1971 р. в'єтнамські партизани, здійснивши несподіваний рейд до Пномпеня, знищили практично всю військову авіацію Камбоджі, уряд якої був лояльно налаштований до США. Пізніше окремі підрозділи В'єтконгу здійснювали напади на бази США навіть у Таїланді.

27 січня 1973 р. у Парижі держсекретар США Генрі Кіссінджер підписав з представником ДРВ Лі Дук Тхо угоду про припинення війни у В'єтнамі. Угоду було підписано від імені сайгонського уряду, а також маріонеткового уряду Революційної Республіки Південного В'єтнаму. Згідно з цією домовленістю, переважна частина американських військ, а також підрозділи СЕАТО протягом двох місяців залишили В'єтнам. Пункт угоди, в якому йшлося про проведення під міжнародним наглядом спільних для обох частин країни вільних виборів, так і не було виконано.

Сполучені Штати обіцяли надати Сайгонському урядові відповідну підтримку й допомогу в тому випадку, якщо комуністи зроблять спроби порушити умови паризького порозуміння. Ситуація, однак^, ускладнилася, коли після Уотергейтсь-кого скандалу Конгрес вдався до політичного демаршу проти Річарда Ніксона, проголосувавши за припинення допомоги Південному В'єтнаму, яку персонально обстоював президент.

У ніч на 9 березня 1975 р. почався загальний наступ партизанських сил та армії ДРВ на Південний В'єтнам. Упродовж місяця в'єтконгівці захопили 16 провінцій і 6 великих міст. Під час наступу сил ДРВ частина південнов'єтнамської армії перейшла на бік комуністів. Один з пілотів південнов'єтнамської авіації навіть скинув бомби на президентський палац в Сайгоні, перш ніж перелетіти до наступаючих комуністів. ЗО квітня 1975 р. танки Т-55 радянського виробництва виламали ворота президентського палацу в Сайгоні й захопили резиденцію керівництва Республіки В'єтнам. Останнього лідера південнов'єтнамської держави генерала Зионг Ван Міня ("Великого Міня") захоплено в полон. Американські пілоти вивезли вертольотами з обложеного Сайгона кілька тисяч в'єтнамців, що не побажали залишитися під комуністичним режимом. Вертольоти із біженцями сідали на американських авіаносцях "Мідуей" і "Хенкок". Раз у раз, коли польотні палуби переповнювалися, моряки скидали вертольоти в море, щоб зробити місце для посадки наступних машин.

Війна обійшлася США в 352 млрд. доларів, 56 тис. убитих (серед них бойові втрати склали 46079 осіб), 2500 пропавших безвісти. Понад 300 тис. поранених солдатів залишилися каліками. Поразка у війні з набагато слабшим противником зруйнувала залишки авторитету США в регіоні. ЗО червня 1977 р. через кризу в міждержавних стосунках довелося розпустити військовий союз СЕАТО.

В'єтнамська сторона втратила під час війни близько 5 млн. осіб, переважна більшість з яких були мирними жителями. Майже всі великі міста країни зруйновано. Понад 57% мешканців В'єтнаму в результаті бойових дій втратили своє майно, домівки або змушені були покинути місця свого проживання. Колосальних збитків зазнало сільське господарство та отруєні "Оранжевим препаратом" лісові угіддя країни.

Через рік після збройного об'єднання, у В'єтнамі проведено вибори до представницьких органів влади. У результаті тиску, який комуністичний режим чинив на мешканців країни, обрано слухняний парламент, який 2 липня 1976 р. проголосив створення Соціалістичної Республіки В'єтнам. Країну було визнано міжнародним співтовариством і 1977 р. прийнято до ООН. Встановлення на всій території держави комуністичного режиму супроводжувалося розгортанням політичних репресій. У країні створено концентраційні табори, в'язнями яких стало принаймні 200 тис. осіб. Понад мільйон мешканців міст півдня країни, в першу чергу "неблаго-надійних" політично, вислано на поселення до сільської місцевості. У 1978 р. уряд провів всезагальну націоналізацію торгівлі. Це рішення змусило емігрувати понад 140 тис. китайців, які традиційно займалися торгівлею у В'єтнамі.

Внутрішня та зовнішня політика 80-—90-х рр.

В'єтнам у 1975—1979 рр.

 Уже в 1980 р., незважаючи на жорстокий прикордонний режим, почалися масові втечі мешканців В'єтнаму до сусідніх країн. Утікачі найчастіше вибирали морський шлях порятунку, через що отримали загальну назву "людей у човнах". Лише впродовж 1980 р. з країни втекло понад 500 тис. осіб, головним чином, мешканців півдня.

Після ліквідації прозахідного політичного режиму Південного В'єтнаму Ханой розв'язав собі руки в питаннях поширення своїх впливів у сусідніх країнах. В'єтнамські регулярні війська вступили до Лаосу та Камбоджі й встановили там слухняні та лояльні до Ханоя режими. Самостійна політика В'єтнаму, який почав співпрацювати із економічними структурами соціалістичного табору і підписав 3 листопада 1978 р. союзницьку угоду з СРСР, викликала незадоволення в Китаї. Міждержавне протистояння двох комуністичних режимів особливо загострилося після вигнання з В'єтнаму китайської діаспори й вторгнення в'єтнамських військ до Камбоджі.

17 лютого 1979 р. 160-тисячна китайська армія вступила на територію В'єтнаму. Китайські лідери оголосили, що збираються "стримати непогамовані амбіції в'єтнамців і дати їм належний урок". Незважаючи на чисельну перевагу (на останньому етапі боїв у війні брало участь вже 660 тис. китайських солдатів), китайці не зуміли розгромити в'єтнамської армії та прорватися до Ханоя. Бої тривали до 6 березня 1979 р. КНР змушена була вивести свої війська з тих незначних ділянок в'єтнамської території, на які їм вдалося прорватися в перші дні інтервенції. Збройні сутички на в'єтнамсько-китайському кордоні відбувалися і пізніше. Особливо запеклими ці прикордонні зіткнення були в 1984 та 1987 рр. У січні 1987 р. під час триденних боїв з використанням усіх видів зброї з обох сторін загинуло та було поранено майже 2000 солдатів та офіцерів.

Упродовж 80-х рр. В'єтнам поволі почав утрачати завойовані в 1975—1979 рр. позиції регіональної наддержави. Видатки на утримання понад мільйонної армії, що за кількістю солдатів посідала четверте місце в світі, та неефективна соціалістична економіка поставили країну на межу господарської катастрофи. У 1991 р., лише за офіційними даними близько 4 млн. осіб голодувало, безробіття сягнуло 18%, інфляція — 67%, а загальний державний борг — 16,4 млрд. доларів. Лише завдяки щорічній багатомільйонній фінансовій допомозі від СРСР В'єтнаму вдавалося утримувати економіку від остаточного розвалу. У вересні 1989, р. В'єтнаму довелося вивести свої війська з Камбоджі.

Зміни у внутрішній та зовнішній політиці країни були пов'язані зі зміною партійного керівництва. У 1986 р. генерального секретаря в'єтнамської компартії Ле Дуана змінив на його посту Нгуєн Ван Лі. Новий партійний лідер відзначався більшою ліберальністю щодо економічних реформ.

Економічні реформи 80-х рр. йшли в парі зі зміною радикально антизахідного зовнішньополітичного курсу країни. У 1984—1985 рр. В'єтнам налагодив двосторонні стосунки із США. Найбільш важливим питанням для американської сторони була проблема американських солдатів, що зникли безвісти під час в'єтнамської війни. У вересні 1987 р. СРВ погодився провести розслідування долі зниклих безвісти, а упродовж листопада 1988 — січня 1989 рр. передав американській стороні тіла 86 загиблих, що раніше уважалися зниклими.

Після розпаду СРСР і припинення фінансових вливань комуністичному керівництву В'єтнаму довелося погодитися на більш радикальні економічні реформи. Господарські перетворення в країні відбувалися за "китайським сценарієм", себто із збереженням домінуючого становища комуністичної партії. На урядовому рівні оголошено про початок "політики оновлення". Прийнята 1992 р. конституція дозволила приватно-господарську діяльність, декларувала певне розширення громадянських прав, однак у політичному житті продовжувала зберігатися монополія компартії на владу. У тому ж році перестарілого керівника держави Во Ті Конга (1913 р.н.) змінив трохи молодший за віком Ле Дик Ань (1920 р.н.).

Сьомий партійний з'їзд в'єтнамських комуністів у 1996 р. підтвердив економічний курс попередніх років. Через погіршення відносин з Росією, котра зажадала повернення старих радянських боргів, в середині 90-х рр. Ханой почав зближення з Китаєм. В'єтнам співпрацював із Францією, Німеччиною, Великобританією, Австралією, Японією та країнами АСЕАН, членом якої В'єтнам став 1995 р.

У другій половині 90-х рр. до влади в СРВ прийшов перший в повоєнний час політик, який не належав до старого партійного покоління соратників Хо Ші Міна. З 1997 р. В'єтнамом керує Чан Дик Леонг (1937 р.н.). У 2000 р. Білл Клінтон став першим президентом США, що відвідав соціалістичний В'єтнам.

Разом із певними економічними успіхами сучасний В'єтнам і далі продовжує відчувати сумні наслідки багатолітнього тоталітарного правління та неефективного господарювання. Особливі проблеми спостерігаються в аграрному секторі, який сильно відстає від промисловості. Трансформація неефективних державних підприємств різко збільшила кількість безробітних. Рівень життя більшості в'єтнамців є напрочуд низьким,

ЛАОС

Проголошення незалежності

Поштовхом до початку політичних змін у Лаосі стала Друга світова війна. За роки протияпонської боротьби в країні сформувався досить сильний підпільний рух. На 1945 р. найвшшвовішою політичною силою національно-патріотичного спрямування у Лаосі став рух "Лао Іссара" ("Визволення Лаосу"). 23 серпня 1945 р. "Лао Іссара" почав національне антияпонське повстання. Встановивши контроль над більшою частиною території країни, 12 жовтня 1945 р. діячі руху проголосили тимчасову конституцію, згідно з положеннями котрої, Лаос ставав незалежною державою під назвою Патет Лао (Країна Лао). Французька сторона не визнала цього акту.

Не зважаючи на декларовану лаосцями незалежність, французькі війська восени 1945 р. почали повертатися до країни. До травня 1946 р, французьку владу в Лаосі відновлено. Погано навченим та слабо озброєним загонам "Лао Іссара" довелося відійти у важкодоступні гірські райони на кордоні з Таїландом. Уряд Патет Лао емігрував у Таїланд, де невдовзі через внутрішні суперечки "Лао Іссара" змушена була саморозпуститися. Частина колишніх опозиціонерів повернулася до країни й почала співпрацювати з французами. Король Сісаванг Вонг у 1946 р. підписав з французами угоду, згідно якою Лаос отримав автономію.

Залишки "непримиренної" опозиції очолили Кейсон Фомвіхан (1920—1992), Нухак Пхумсаван (1915 р.н.) і член королівської родини Суфанувонг (1909— 1995), який доводився дядьком майбутньому королеві Шрі Савангу Ватхану (1907— 1981). Суфанувонг вчився в Ханої, а згодом у Франції, де здобув фах інженера-будівельника. Працював у Бордо та Гаврі. Повернувшись в 28-річному віці до Лаосу, будував мости та дороги. Кейсон Фомвіхан, отримавши в Ханої освіту юриста, вже з 1942 р. почав співпрацювати з комуністичним підпіллям. У січні 1949 р. він став керівником першого озброєного загону лаоських комуністів, а в 1950 р. — міністром оборони в Уряді національного опору, згодом — головнокомандувачем Народно-визвольної армії Лаосу.

У січні 1949 р. емігранти створили Народно-визвольну армію Лаосу, а у березні 1951 р. підписали з представниками прокомуністичних рухів В'єтнаму та Камбоджі угоду про створення Єдиного фронту опору. Отримавши підтримку від в'єтнамців, лаоські партизани до початку 1953 р. встановили контроль над значними територіями центрального та східного Лаосу з населенням майже в мільйон чоловік.

Міжнародне визнання як незалежна держава Лаос отримав після підписання Женевських угод 1954 р. Гарантами дотримання угод мали стати співголови Женевської комісії — СРСР та Великобританія. Контроль над дотриманням угоди покладено на міжнародну комісію, до якої увійшли Індія, Канада та Польща. Лаос залишився конституційною монархією. До 1959 р. королем був Сісаванг Вонг.

Комуністичний рух 50—60-х рр.

Комуністи не визнали Женевських угод. Створена 22 березня 1955 р. на основі лаоської частини Комуністичної партії Індокитаю Народно-революційна партія Лаосу продовжила збройну боротьбу за владу в країні. 6 січня 1956 р. створено Патріотичний фронт Лаосу (ПФЛ), який очолив принц Суфанувонг. Базою партизанів із Патріотичного фронту стали провінції Самниа та Пхонгсалі, що перебували в руках комуністів ще з 1953 р.

Лаоський уряд Катая Сасоріта в 1956 р. був змушений був піти у відставку. У квітні 1956 р. новим прем'єром став принц Суванна Фума (1901—1976), зведений брат лідера партизанів Суфанувонга. Вже 10 квітня 1956 р. брати підписали спільну декларацію, що визначила коло питань, які стосувалися подальшого політичного врегулювання в країні. ПФЛ став легальною організацією, а через рік його представники навіть увійшли до уряду Суванни Фуми. Незважаючи на досяг-нуте порозуміння, ситуація в Лаосі залишалася непевною. Основними політичними силами країни були комуністи, консерватори та нейтральні центристи. Хитка рівновага порушилася в 1958 р., коли Суванну Фуму в кріслі прем'єра змінив заможний аристократ Фуї Сананікон. Новий прем'єр відзначався сильними прозахідними симпатіями й не приховував свого прохолодного ставлення до комуністів. У лютому 1959 р. уряд Фуї Сананікона оголосив про відмову від дальшого дотримання Женевських угод 1954 р. й звернувся за допомогою до СІНА. Сполучені Штати вислали в Лаос військових радників, почали поставки техніки, військового спорядження та будівництво військової інфраструктури.

У вересні 1959 р. Лаос звернувся до ООН зі скаргою на дії Північного В'єтнаму, який порушував його суверенітет. ДРВ активно використовувала територію Лаосу для таємного перекидання зброї, живої сили та спорядження до Південного В'єтнаму. Територією Лаосу пролягала значна частина "стежки Хо Ші Міна". Водночас зі скаргою до ООН урядові війська провели арешти лідерів ПФЛ, включно із Суфанувонгом. Втім, всі арештовані зуміли швидко втекти із в'язниці.

На початок 60-х рр. підтримувані в'єтнамцями лаоські комуністи знову контролювали майже половину території країни. Зважаючи на загострення ситуації, в Женеві скликано спеціальну міжнародну нараду в справах Лаосу. У ній взяли участь делегації СРСР, СІЛА, Великобританії, Франції, КНР, Індії, Канади, Польщі, Бірми, Таїланду, ДРВ та Південного В'єтнаму. Лаос, був представлений трьома делегаціями: комуністів, правих та нейтралів. Нарада, що мала виробити засади внутрішньополітичного врегулювання в Лаосі, розпочалася 16 травня 1961 р.

Після тривалих дискусій 23 червня 1962 р., вдалося досягнути порозуміння щодо створення коаліційного Уряду національної єдності. До нього увійшли 11 представників нейтралів та по 4 представники комуністів та правих. Рівно через місяць, 23 липня 1962 р., прийнято кінцевий документ, що передбачав нейтралітет Лаосу та виведення з його території всіх іноземних військ.

Не зважаючи на підписання кінцевого документа Женевської наради 1962 р., В'єтнам продовжував використовувати лаоську територію для перекидання зброї та підкріплень партизанам В'єтконгу. Коаліційний уряд в Лаосі також виявився нестійким. Коли в червні 1963 р. невідомі вбили міністра закордонних справ Кініма Фолсена та ще кількох чільних нейтралів, комуністи та праві вдалися до взаємних звинувачень у вчиненні цього злочину. Незадоволені урядовою політикою військові здійснили в квітні 1964 р. державний переворот. Суванну Фуму арештовано, а влада перейшла в руки "революційного комітету". Водночас США розпочали бомбардування в'єтконгівців на лаоській території. Посилаючись на необхідність боротьби з в'єтнамськими партизанами, що створили бази на західному березі Меконгу, в 1970 р. війська США перетнули кордон Лаосу. У наступні роки територія Лаосу неодноразово ставала полем бою у в'єтнамській війні.

Підписання угоди про припинення війни у В'єтнамі позитивно вплинуло на ситуацію у Лаосі. 21 лютого 1973 р. у В'єнтьяні підписано угоду про досягнення національної згоди. Водночас, під тиском в'єтнамських комуністів прем'єр тимчасового уряду Суванна Фума погодився на включення до свого кабінету представників прокомуністичного руху "Патет Лао". Порозуміння закріпило поділ країни на дві зони, що контролювалися відповідно урядом та прокомуністичними партизанами. Рівновага сил була доволі непевною. Уже в серпні 1973 р. колишній генерал лаоської армії Тхао Ма з невеликим озброєним загоном перейшов з Таїланду в Лаос і спробував захопити столицю. Заколотників ніхто не підтримав, і спробу перевороту було придушено.

Лаоська Народно-Демократична Республіка

Об'єднання цілого В'єтнаму під владою комуністів та встановлення режиму червоних кхмерів у Камбоджі суттєво посилили позиції лаоських комуністів. Звинувативши правих у підготовці чергового державного перевороту, на початку травня 1975 р. комуністи захопили владу у В'єнтьяні. Упродовж літа — початку осені 1975 р. влада комуністів поступово була поширена майже на всю територію країни, хоча Лаос офіційно й надалі залишався монархією. Стривожений посиленням комуністичних впливів у сусідній країні, 18 листопада 1975 р. Таїланд закрив кордон із Лаосом. Економічна блокада, оскільки саме через Таїланд Лаос отримував до 80% імпорту, пришвидшила зближення лаоського керівництва із Ханоєм.

2 грудня 1975 р. за допомогою в'єтнамців ліквідовано монархію, й проголошено Лаоську Народно-Демократичну Республіку (ЛНДР). Президентом, а водночас і спікером парламенту країни став лідер "Патет Лао" Суфанувонг, Кейсон Фомвіхан зайняв пост прем'єра. Встановлення комуністичного режиму, як і скрізь у Південно-Східній Азії, супроводжувалося репресіями проти представників старого адміністративного апарату, хоча й значно м'якшими, ніж у сусідніх В'єтнамі та Камбоджі. Звинувачених у "підривній діяльності" нова влада висилала в спеціальні "табори перевиховання". Серед ув'язнених опинилися навіть старий король Шрі Саванг Ватхану та його син.

Взірцюючись на комуністичних зразках В'єтнаму, керівники ЛНДР намагалися провести швидкі та радикальні економічні реформи. Відбулося усуспільнення частини приватних підприємств. У 1976 р. проведено грошову реформу.

Згідно з підписаним 1977 р. на термін 25 років договором про дружбу та співробітництво, на територію Лаосу прибули військові радники й "обмежений контингент" в'єтнамських військ, що кількісно перевищував цілу лаоську армію. На 1987 р. у Лаосі перебувало 50 тис. в'єтнамських солдатів.

Йдучи у фарватері в'єтнамської політики, Лаос погіршив свої відносини із сусідніми державами. Звинувативши уряд Франції в підтримці сепаратистського руху народу мео, Лаос розірвав 1978 р. дипломатичні відносини з Парижем. На початку 1979 р. три лаоські батальйони разом із в'єтнамськими військами взяли участь у поваленні режиму червоних кхмерів в сусідній Камбоджі. Під час китайсько-в'єтнамського конфлікту 1979 р. Лаос беззастережно прийняв сторону В'єтнаму. Звинувативши китайців у підривній діяльності, лаоський уряд зажадав відкликання китайських фахівців, які будували дороги в північному Лаосі. У 1984 р. через суперечку за приналежність трьох прикордонних сіл у спірному районі відбулися сутички на кордоні з Таїландом.

У 1986 р. принца Суфанувонга на посту керівника держави змінив Фумі Вонгвігіт (1909—1994), який обіймав цю посаду до 1991 р. Згодом при владі в Лаосі змінили один одного два ветерани комуністичного партизанського руху Кейсон Фомвіхан (1991—1992) та Нухак Пхумсаван (1993—1998). З 1998 р. лідером країни є політик старшого покоління Хамтай Сіфандон (1924 р.н.).

Із послабленням у середині 80-х рр. позицій В'єтнаму як регіонального лідера Лаос почав поволі відновлювати відносини зі своїми сусідами в регіоні. У 1986 р. нормалізовано відносини з КНР, а в 1988 р. досягнуто порозуміння про делімітацію кордону з Таїландом. Повномасштабні дипломатичні відносини з Францією було відновлено ще в 1982 р.

Незважаючи на зусилля комуністичного уряду вивести господарство країни з перманентної кризи, економічне становище Лаосу у 80-х рр. залишалося винятково важким. Зважаючи на те, що лише 8% території країни придатні до сільськогосподарського обробітку, проведена форсованими темпами в 1976—1979 рр. колективізація ще більше погіршила й без того нелегку ситуацію із забезпеченням Лаосу продуктами харчування. Частково через ідеологічні упередження, а частково через незацікавленість інвесторів у розвитку лаоського господарства, упродовж 70—80-х рр. уряд зумів залучити до країни лише 800 млн. доларів інвестицій та економічної допомоги. Ще 895 млн. доларів було передано урядами комуністичних держав.

Сучасний Лаос залишається дуже відсталою країною. У 90-х рр. в цілому Лаосі налічувалося лише 600 промислових підприємств, причому більшість з них діяла в столиці держави. Єдиною прибутковою статтею експорту країни є ліс. Економічні експерименти, проведені за в'єтнамськими зразками, призвели до еміграції значної частини населення та падіння економіки, внаслідок яких Лаос опинився серед десятки найбідніших країн світу.

КАМБОДЖА

Комуністичний рух 50—60-х рр.

Після капітуляції імператорської Японії на території Камбоджі відновила свою діяльність французька колоніальна адміністрація. У січні 1946 р. королівський уряд Нородома II Сіанука (1922 р.н.) підписав із Францією тимчасову угоду про збереження існуючого режиму управління країною. Відмовившись від негайного проголошення незалежності, камбоджійці отримали натомість підтримку метрополією своїх вимог щодо повернення відібраних 1941 р. Таїландом територій.

У травні 1947 р. у Камбоджі запроваджено конституцію, яка прокламувала встановлення конституційної монархії. У грудні того ж року відбулися вибори до парламенту. У листопаді 1949 р. Франція підписала з Камбоджею угоду. Париж визнав Камбоджу "незалежною державою у рамках Французького союзу". У резу^ льтаті поразок французьких військ у В'єтнамі, в жовтні 1953 р. підписано фран-ко-камбоджійську угоду про передачу королеві верховної влади в країні, а 9 листопада 1953 р. у Пномпені відбулася церемонія припинення діяльності французької адміністрації. Міждержавним визнанням незалежності Камбоджі стали підписані 20 липня 1954 р. Женевські угоди.

Головною антиколоніальною силою в повоєнній Камбоджі був контрольований комуністами рух "Кхмер Іссарак" ("Вільний Кхмер"), який отримував підтримку від в'єтнамців. У квітні 1951 р. камбоджійські комуністи скликали конгрес народних представників, який проголосив створення Єдиного національного фронту Камбоджі. Згідно з Женевськими угодами упродовж серпня — вересня 1954 р. збройні сили "Кхмер Іссарак" мали бути демобілізовані. Однак, посилаючись на небезпеку репресій щодо учасників партизанської боротьби, комуністи саботували розпуск своїх збройних формувань.

У 1955 р. король Нородом II Сіанук зрікся влади на користь свого батька Нородома III Сурамаріта (1896-1960). Молодий екс-король створив політичний рух "Сангкум Реастр Нійюм" ("Народно-соціалістична спілка"), що поставив собі за мету побудувати в країні "буддистський королівський соціалізм". Напередодні парламентських виборів 1955 р. більшість політичних рухів Камбоджі підтримали Нородома II Сіанука, завдяки чому "Сангкум Реастр Нійюм" отримав 83% голосів усіх виборців.

Новоскликаний парламент у вересні 1955 р. прийняв рішення вийти зі складу Французького союзу, а вже в грудні того ж року країна вступила до ООН.

Шістдесяті роки були для Камбоджі часом відносної економічної та політичної стабільності. На тлі палаючих війною В'єтнаму та Лаосу спокійна та порівняно заможна Камбоджа отримала іронічну назву "Південно-Східної Швейцарії". Камбоджа експортувала продукти харчування в охоплений війною В'єтнам, а крім того, значна частина камбоджійців мала значний зиск з нелегальної контрабанди товарів через територію своєї країни. Камбоджійці отримували велику економічну допомогу як від західних, так і від комуністичних держав.

Після того, як 3 квітня 1960 р. король Нородом III Сурамаріт помер, Нородом II Сіанук повернувся на престол. Знову ставши монархом, він продовжив свою політику будівництва "буддистського королівського соціалізму". У 1963—1964 рр. уряд закрив низку зарубіжних фірм та банків. Ці заходи мали витіснити з країни іноземний капітал. Близько 25% сільських господарств об'єднано в кооперативи.

Правління Лон Нола

Скориставшись візитом Нородома II Сіанука до Франції, незадоволені ліберальним ставленням уряду до діяльності на території країни в'єтнамських партизанів, камбоджійські військові вчинили державний переворот. Приводом до зміни влади послужили заворушення в столиці країни. На початку березня 1970 р. у Пномпені почалися антив'єтнамські виступи. Обурені використанням камбоджійської території в'єтконгівськими партизанами, камбоджійці розгромили посольство ДРВ і представництво комуністичного партизанського уряду Південного В'єтнаму. Звинувативши місцевих в'єтнамців у таємному сприянні комуністичним партизанам В'єтконгу, військова влада Камбоджі зажадала, аби до 15 березня 1970 р. всі в'єтнамці покинули країну.

Використавши ці заворушення як привід до звинувачення найближчих сподвижників Нородома II Сіанука у некомпетентному управлінні службами правопорядку, 16 березня 1970 р. на засіданні Національних зборів військові влаштували слухання персональних справ двох державних секретарів Ум Маноріна та Состена Фернандеса. Обох звинуватили в корупції та контрабанді й усунули із займаних посад. Оскільки звинувачені були тісно пов'язані з королем, а Ум Манорін навіть доводився Нородому II Сіануку швагром, постало питання про ступінь вини короля в розвалі економіки та непродуманій зовнішній політиці.

Лон Нол


Н а спільній нараді Національних зборів та Ради королівства 18 березня 1970 р. Нородома II Сіанука усунено від влади. Стався безкровний державний переворот. Одноосібним правителем країни став проаме-риканськи налаштований генерал Лон Нол (1913—1985). Новий уряд одразу ж санкціонував використання території Камбоджі для боротьби із В'єтконгом американськими та пів-деннов'єтнамськими військами. У ніч на 1 квітня 1970 р. війська СІЛА та Південного В'єтнаму увійшли на територію Камбоджі. Через три місяці американська армія покинула Камбоджу, проте на камбоджійській території залишилися підрозділи сайгонського уряду. У відповідь близько 60 тис. в'єтконгівців захопили східні провінції країни й підтримали проголошений там Національний єдиний фронт Камбоджі. У грудні 1971 р. камбоджійські комуністичні партизани упродовж 12 годин утримували Пномпень в кільці облоги, а бої йшли у 8 км від ставки Лон Нола. На початок 1972 р. партизани захопили уже 75% території Камбоджі.

У 1972 р. Лон Нол оголосив себе президентом країни й провів референдум, який затвердив нову конституцію. Незважаючи на значну військову та фінансову допомогу США, після падіння Сайгона режим Лон Нола був приречений. До початку 1975 р. урядові війська Камбоджі контролювали лише невеликий район радіусом 70 км навколо столиці країни. Режим Лон Нола отримував усі поставки зброї та спорядження лише повітрям та по Меконгу, оскільки наземні транспортні шляхи перерізали партизани.

Режим червоних кхмерів

17 квітня 1975 р. до столиці Камбоджі Пномпеня вступили підрозділи червоних кхмерів, що формально підпорядковувалися Нородому II Сіануку, який на той час жив у вигнанні в Пекіні. Уже з перших днів нової влади стало зрозуміло, що камбоджійський режим, очолений діячем партизанського руху Салот Саром, котрий прибрав собі ім'я Пол Пота (1925—1998), буде дотримуватися цілковито нової політики. Пол Пот вирішив здійснити наймасштабніший в історії людства експеримент радикальної перебудови суспільства. Соціальні перетворення почалися з радіопромови Пол Пота, в якій він пообіцяв "показати всім ревізіоністам стопроцентну повну соціалістичну революцію". Заборонивши діяльність усіх політичних і громадських об'єднань, комуністи зосередили владу в руках "Ангки" ("Організації"), що перебрала на себе всі державні функції. Встановлюючи режим, заснований на страху та необмеженому терорі, керівництво Камбоджі намагалося залишитися анонімним, підписуючи свої розпорядження криптонімом "Відділ 870". Для боротьби з інакодумцями та невдоволеними створено службу безпеки-, бійці якої, "соансроки", мали право вбивати людей без суду й слідства. Налаштований на жорстоке придушення будь-якого опозиційного руху, Пол Пот заявляв, що вважає оптимальним скорочення 7-мільйонного населення країни до 1 млн. осіб, з якими буде побудоване "безкласове-суспільство".

З Пномпеня та інших міст країни протягом 72 годин виселено 3,5 млн. осіб. Міста, які червоні кхмери оголосили кублами паразитів, вирішено ліквідувати.

Пол Пот

Після переселення мешканців до сіл, почалося руйнування міських споруд, включно зі зриванням асфальту. На "звільнених" таким чином площах висаджували овочі. На футбольному полі головного стадіону Пномпеня посадили капусту. У Камбоджі закрито всі святині, школи, ліквідовано телебачення, заборонено видання книг, газет і журналів. На цілу країну виходив лише один офіційний листок. Заборонено використання грошей, довгі розмови між членами родини. Були періоди, коли камбоджійців розстрілювали за вміння читати та писати, доказом чого служило носіння окулярів або зберігання паперу й письмового приладдя. Усе населення, починаючи з 14 років, виконувало трудову повинність. За запізнення на роботу відрубували пальці. Економічна політика країни була зведена до гасла: "Буде рис — буде все!".

Весь народ розділено на три категорії: "старий народ", "новий народ" і "прислужників капіталізму". До "старого народу" зараховано жителів найменш розвинутих гірських та лісових районів, що послужили базою партизанського руху в 1970—1975 рр. "Новий народ", серед якого планувалося здійснити "чистку", складався з жителів тих місцевостей, які були визволені під час наступу 1975 р. Суспільні групи, призначені до цілковитого фізичного знищення ("прислужники капіталізму"), включали колишніх учителів, студентів, монахів, офіцерів, проституток і жебраків. Жорстоких репресій зазнали понад 20 національних меншин Камбоджі. Червоні кхмери заборонили розмовляти будь-якими, крім кхмерської, мовами й оголосили про "скасування" всіх національностей, наказавши некамбод-жійцям взяти собі камбоджійські прізвища. Повністю знищено невеликий народ чамів. Жорстоких переслідувань зазнавали мешканці Камбоджі за свої релігійні вірування. Сотні храмів дощенту зруйновано. Бажаючи принизити релігійні почуття камбоджійських мусульман, черлоні кхмери влаштовували у мечетях свинарники.

До сьогоднішнього дня точно не відомі масштаби геноциду, влаштованого режимом червоних кхмерів. Кількість жертв режиму в 1975—1978 рр. оцінюється в 1,5—3 млн. осіб. Ще близько 600 тис. осіб загинули під час партизанської війни 1970—1975 рр. З понад двомільйонного населення Пномпеня у вересні 1975 р. залишилося заледве ЗО тис. осіб.

Найпоширенішим способом страти під час панування в Камбоджі режиму червоних кхмерів був удар мотикою по голові. Один із агентів полпотівської служби безпеки не без пихи розповідав: "Я вбив 2300 осіб. І зі мною ніхто не мучився. Я вбивав одним ударом мотики в потилицю. Інші кінчали жертву двома, а то й п'ятьма ударами, а потім ще й пускали кулю". Понад 40% уцілілого після комуністичних експериментів населення мало серйозні недуги, найчастіше страждаючи на дистрофію.

У міжнародній сфері Пол Пот провадив не менш хаотичну та незбалансовану політику, ніж усередині країни. Камбоджа розірвала дипломатичні відносини з усіма країнами світу, за винятком Китаю, а посольство СРСР навіть було розгромлене. Захоплених у посольстві громадян Радянського Союзу примусили копати собі могили, але в останній момент помилували й вислали з країни. У кінці 70-х рр. Пол Пот оголосив про підтримку Китаю в суперечці з В'єтнамом і звинуватив Ханой в опортунізмі й змові із західним імперіалізмом. Натомість Китай вислав до Камбоджі близько 20 тис. радників та військових інструкторів. У 1975 і 1977 рр. відбувалися широкомасштабні воєнні зіткнення на камбоджійсько-в'єтнамському кордоні.

Політична боротьба 80—90-х рр.

У грудні 1978 р., скориставшись сутичками на камбоджійсько-в'єтнамському кордоні як приводом до інтервенції, 200-тисячна в'єтнамська армія розпочала наступ на позиції червоних кхмерів. Камбоджійська армія, що на той час перетворилася на банди вбивць беззахисного населення, не змогла вчинити ефективного опору, і вже 7 січня 1979 р. в'єтнамці взяли Пномпень та встановили контроль над переважною більшістю території країни. У столиці проголошено маріонетковий уряд Хенг Самріна (1934 р.н.), який засудив комуністичні експерименти Пол Пота й уклав союзницькі угоди з В'єтнамом. У 1981 р. Хенг Самріна змінив Чан Си (1932—1984), після смерті якого керівником камбоджійського уряду став Хун Сен (1951 р.н.)

На території Камбоджі до 1989 р. розташовувався втричі більший за національну камбоджійську армію контингент в'єтнамських військ. Уряд Хун Сена (1984—1993) не був визнаний міжнародним співтовариством, яке вимагало виведення з Камбоджі в'єтнамських військ. Упродовж 80-х рр. з різною інтенсивністю тривали бої між в'єтнамцями та червоними кхмерами, які переховувалися у важкодоступних районах джунглів на кордоні з Таїландом.

Залишений у кінці 80-х рр. без в'єтнамської підтримки, політичний режим Камбоджі, намагаючись покращити свій зовнішньополітичний імідж, зробив низку кроків, що мали засвідчити його повернення до демократії. Було скасовано існуючу від часів Пол Лота назву країни Кампучія, буддизм оголошено державною релігією, розпочалися переговори про припинення громадянської війни. Тим часом спадковий правитель країни Нородом II Сіанук створив 1982 р. у Куала-Лумпурі (Малайзія) уряд у вигнанні. Зважаючи на визнання ООН правомочності цього уряду, комуністичні лідери Камбоджі були змушені в 1986 р. розпочати з ним переговори. Довготривалі переговори закінчилися в жовтні 1991 р. підписанням Паризької угоди, згідно з якою створювалася коаліційна Національна рада на чолі з Но-родомом II Сіануком. Рада мала керувати країною до часу проведення вільних виборів. Незважаючи на опір червоних кхмерів, котрі, продовжуючи контролювати 15% території країни, відмовилися визнати Паризьку угоду, 23—28 травня 1993 р. у Камбоджі відбулися парламентські вибори, на яких перемогу отримали монархісти, очолені сином Нородома II Сіанука Нородомом Раннарітом (1944 р.н.). У 1993 р. Нородом II Сіанук був проголошений королем Камбоджі, а його син став прем'єр-міністром (1993—1997).

Гостра політична криза вразила Камбоджу влітку 1997 р., коли, звинувативши уряд в таємних контактах із червоними кхмерами, Хун Сен силою усунув від влади Нородома Раннаріта. Почалися збройні сутички між прихильниками Хун Сена та монархістами. Порозуміння вдалося досягнути лише на початку 1998 р. На проведених у липні 1998 р. парламентських виборах перемогу здобула керована Хун Сеном Народна Партія Камбоджі. Новим прем'єром країни став Унг Хуот (1947 р.н.). Тоді ж стало відомо про смерть від серцевого нападу Пол Пота, який переховувався у віддаленому районі країни. Втративши лідера, залишки червоних кхмерів припинили боротьбу і до кінця 1998 р. більша їх частина склала зброю.

Сучасна Камбоджа є однією із найбідніших держав світу. Встановлення миру відкрило шлях до нормалізації економічного та суспільного життя цієї багатостраждальної країни. Однак, камбоджійцям доведеться прикласти ще чимало зусиль, аби підняти із руїн свою батьківщину.

СЕРЕДНІЙ СХІД

Особливості політичного та економічного розвитку

Незважаючи на позірну зовнішню відмінність, політичний та економічний розвиток країн Середнього Сходу в повоєнний період мав багато спільних рис. Усі три країни регіону — Туреччина, Іран та Афганістан — у різний спосіб намагалися здійснити політичні реформи та модернізацію своєї економіки. Однак, зважаючи на різні вихідні умови, в яких починалися ці реформи, а також неоднакові моделі реформування, наслідки спроб запровадження соціально-економічних змін в цих країнах виявилися зовсім різними.

Найбільших успіхів у політичному та економічному реформуванні досягла Туреччина. Вже в 50-х рр. Турецька Республіка стала інтегральною частиною західної системи безпеки й важливим фактором стабільності в регіоні. Завдяки цьому, західні країни та США, які були зацікавлені в збереженні прогнозованого та поміркованого політичного курсу Анкари, постійно допомагали Туреччині долати економічні проблеми. В повоєнний період Туреччина здійснювала реформи своєрідними "ривками", коли після чергового періоду соціальних та економічних змін в суспільстві наростав спротив трансформації традиційного життєвого укладу, й реформи вповільнювалися, або й взагалі згорталися. В окремі періоди позиції противників модернізації із середовища націоналістів або ультралівих посилювалися настільки, що виникала загроза зміни політичного курсу країни. У цих випадках у перебіг подій втручалася армія. У 1960 і 1980 рр. турецькі військові вчинили два державні перевороти, а в 1997 р. цоставили перед урядом ультиматум, який в кінцевому результаті призвів до усунення від влади ісламістів. У внутрішньополітичному житті Туреччини армія відіграла позитивну стабілізуючу роль. Військові встояли перед спокусою залишити владу в своїх руках, встановивши справжню військову диктатуру. Запровадження вільноринкової моделі економічного розвитку відбувається в Туреччині з певними труднощами, однак це не призводить до появи яскраво виражених антизахідних або фундаменталістських настроїв.

Спроби економічного реформування в Ірані призвели до кардинально відмінних результатів. Шах Ірану недооцінив потенційних можливостей спротиву, які виявили традиційні суспільні структури щодо запроваджених в 60—70-х рр. нововведень. Вже з перших кроків іранські реформи наштовхнулися на жорстку опозицію з боку духовенства та консервативно налаштованих верств населення. Іранські противники модернізації виступали із твердженнями, що запровадження західних моделей розвитку економіки та ліберальних звичаїв побутової культури руйнують традиційний уклад життя країни. Головною помилкою шахського уряду стало ігнорування релігійного чинника. На відміну від Туреччини часів реформ М. Кемаля, в повоєнному Ірані духовенство не втратило свого авторитету серед населення, а крім цього, накинуті "верхами" модернізаційні зміни не підкріплювалися патріотичним підйомом "низів".

Реакцією на примусову вестернізацію Ірану стала ісламська революція 1978— 1979 рр., унаслідок якої до влади прийшли ортодоксальні ісламістські сили. Під їх керівництвом у 80-х рр. Іран пережив своєрідну "ісламську культурну революцію", перебудувавши всі сфери суспільного життя згідно з релігійними приписами. Реалізація запропонованої лідерами ісламської революції формули "Ні Захід, ні Схід, а Ісламська революція" призвела, зрештою, до ізоляції Ірану на міжнародній арені й усвідомлення потреби політичних змін. У 90-х рр. іранському керівництву довелося відмовитися від найбільш жорстоких та ригористичних соціальних норм ісламістської суспільної моделі.

Афганістан став найбільш трагічним прикладом спроб модернізувати традиційне ісламське суспільство. Країна виявилася абсолютно не готовою до накинутих їй прокомуністичними урядами в 70-х рр. соціальних змін, які на додачу здійснювалися форсованими темпами. Факторами, які "поховали" всі спроби афганських реформ, стали: відсталість економіки, в котрій переважали патріархально-феодальні господарські відносини, низький освітній рівень населення, соціально-психологічна неготовність суспільства до радикальних змін. Втім, головними причинами, що не дозволили модернізувати афганське суспільство, стали комуністична ідеологія та іноземне військове втручання, які супроводжували всі спроби реформ в країні. Війна, яка тривала в Афганістані майже чверть століття, не залишила шансів для соціальних реформ. її наслідками стали зростання націоналістичних настроїв, які в умовах багатоетнічної країни посилили дезінтегра-ційні процеси, та узвичаєння волюнтаристських і насильницьких методів боротьби як норм щоденної політичної культури.

ТУРЕЧЧИНА

Лібералізація політичної системи та економічного життя

Незважаючи на те, що Туреччина не брала участі у бойових діях Другої світової війни і не зазнала руйнувань, становище країни в 1945 р. було дуже важким. На межі краху перебувала перенапружена під час війни економіка, прийняті під приводом військової загрози надзвичайні закони викликали масове незадоволення.

Перемога Радянського Союзу в Другій світовій війні реанімувала стару російську ідею про встановлення контролю над Чорноморськими протоками. 7 червня 1945 р. Москва попередила Анкару про те, що продовжить дію радянсько-турецької угоди про співпрацю, термін якої закінчувався в жовтні 1945 р., лише на певних умовах. Висловлені Москвою умови нагадували вимоги, котрі диктують переможці у випадку безумовної капітуляції противника. Звинувачуючи Анкару в співпраці із гітлерівським режимом, СРСР вимагав від турків передачі під радянський контроль турецької території в районах Карсу, Ардагану та Артвілу, зміни режиму проток та надання Червоній армії військових баз в районі Боспору та Дарданелл. Водночас в Болгарії на кордоні із Туреччиною до осені 1945 р. було зосереджено 200-тисячне військове угруповання з великою кількістю танків.

Зважаючи на те, що ще дві радянські армії розташовано на турецьких кордонах із республіками Закавказзя та Іраном, Туреччина опинилася в напівоточенні. У випадку збройного конфлікту СРСР мав змогу здійснити удари по турецькій території одразу із трьох напрямків.

Скрутне зовнішньополітичне становище змусило турків шукати союзників серед противників Москви. Західні уряди, які погодилися підтримати Анкару в протистоянні із СРСР, висловили побажання лібералізації внутрішньої політики турецького режиму та запровадження багатопартійності, справедливо вбачаючи в соціальній напруженості джерело потенційного посилення комуністичних впливів.

Аднан Мендерес і Джеляль Баяр (праворуч)

У спеціальному зверненні до народу 1 листопада 1945 р. президент І. Іненю оголосив про зміни в політичній системі країни: полегшення умов реєстрації нових партій, а також заміну двоступеневих виборів прямими. Першою опозиційною партією повоєнної Туреччини стала створена 18 липня 1945 р. Партія національного піднесення, яку очолив підприємець Нурі Деміраг. Метою своєї діяльності керівники партії декларували ліквідацію недоліків системи державного регулювання, а також етатизму, що набрав гіпертрофованих розмірів. 7 січня 1946 р. зареєстровану Демократичну партію ("Демократ Партісі" — ДП), яку очолили колишній прем'єр Дж. Баяр (1883—1986) та великий землевласник і депутат парламенту Аднан Мендерес (1889—1961). На проведених через півроку виборах ця партія досягнула першого успіху, здобувши 62 із 465 депутатських мандатів. Демократів підтримали насамперед селяни, які вважали себе скривдженими диспропорціями в фінансуванні промисловості та сільського господарства.

Задоволені ходом політичних реформ у Туреччині, США продемонстрували свою підтримку Анкарі, виславши до берегів Туреччини, в жовтні 1946 р. Середземноморський флот. 12 березня 1947 р. президент Гаррі Трумен оголосив про намір передати Туреччині та Греції, яким загрожувала радянська агресія, 400 млн. доларів. У країні з'явились американські військові місії та радники, почалися поставки сучасного озброєння. У серпні 1949 р. Туреччину прийняли до Ради Європи.

Лібералізація економічного життя викликала зростання цін, безробіття та інші економічні наслідки перехідного періоду. На початку 1949 р. у низці міст країни відбулися антиурядові демонстрації. Населення виступало проти зубожіння, викликаного спробами ліквідації одержавленої економічної системи. У сільській місцевості виступи селянства доводилося навіть придушувати силами поліції та жандармерії, причому в кількох повітах були людські жертви. Ситуація загострилася після викриття зловживань та корупції у верхніх ешелонах влади. Упродовж 1949-1950 рр. при владі в Туреччині змінилося три урядові кабінети, але жоден з них не зміг вивести суспільство зі стану перманентної кризи.

На проведених 14 травня 1950 р. виборах перемогла Демократична партія, яка здобула 408 місць у парламенті. Народно-республіканська партія (ДХФ) отримала лише 69 мандатів. Вибори підвели підсумок 27-літнього правління ДХФ.

22 травня 1950 р. президентом країни став Дж. Баяр, а прем'єром — А. Мендерес. Нове турецьке керівництво одразу ж оголосило про намір провести послідовну та широку лібералізацію всіх сторін суспільного життя. Уряд лібералізував тютюнову та чайну монополії, змінено закупівельні ціни на низку продуктів харчування. До 1953 р. площа засіяних зерновими культурами полів збільшилася з 7 до 11 млн. га, унаслідок чого Туреччина на короткий час вийшла на четверте в світі місце за обсягами зернового експорту. За десять років правління Демократичної партії протяжність доріг із твердим покриттям збільшилася з 1,6 до 7 тис. км. На початку 50-х рр. щорічний приріст ВНП складав 13% на рік.

Створивши сприятливий інвестиційний клімат, Туреччина зуміла залучити закордонні капіталовкладення. У країні з'явилися нові підприємства зі змішаним та приватним капіталом. Для іноземного капіталу створено пільговий режим, особливо в нафтовидобувній галузі. Щорічні інвестиції в турецьку економіку складали 200—300 млн. доларів. У 1948—1959 рр. лише від США Туреччина отримала допомогу на 2,9 млрд. доларів.

У суспільній сфері лібералізація торкнулася насамперед релігійного життя. Після тривалої перерви відкрилися навчальні заклади для служителів культу, спрощено умови, виконання яких було необхідним для запровадження викладання релігії В школі, почалося будівництво нових мечетей. Уряд ДП продовжив практику державного протегування націоналістичним організаціям. У 1951 р. створено Спілку націоналістів (з 1953 р. — Фронт національної солідарності). У вересні 1955 р. у Стамбулі та Ізмірі відбулися погроми магазинів, шкіл та інших культурних закладів греків та вірмен. Активну боротьбу уряд вів з комуністичним рухом. У листопаді 1951 р. проведено арешти лідерів турецьких комуністів. Двома роками пізніше, на "процесі 167-ми", більшість із них засуджено до різних строків тюремного ув'язнення. Прийняті контрольованим демократами парламентом закони про пресу та проведення демонстрацій і зібрань обмежили демократичні свободи мешканців Туреччини.

Влітку 1950 р. Туреччина оголосила про свій намір вступити в НАТО. Демонструючи солідарність зі своїми новими союзниками, в жовтні 1950 р. Анкара вислала до Кореї п'ятитисячну бригаду. Туреччина стала єдиною країною Близького та Середнього Сходу, що взяла участь у війні на корейському півострові. Загалом у корейській війні 1950—1953 рр. взяло участь 25 тис. турецьких військовослужбовців, людські втрати серед яких склали 10%. Участь в корейській війні зняла з Туреччини негативне тавро країни, яка співпрацювала з гітлерівською Німеччиною. 18 лютого 1952 р. Туреччина вступила до НАТО. У 1955 р. Анкара вступила до ще однієї військової організації — Багдадського пакту. Після того як у 1958 р. Ірак вийшов із пакту, штаб-квартиру блоку перенесено до Анкари. На території країни створено інтегровану в загальну інфраструктуру НАТО систему військових баз, радіолокаційних станцій, майданчиків для запуску ракет тощо. Власна армія Туреччини на 1960 р. досягнула чисельності понад півмільйона солдатів і офіцерів. На виборах 1954 р. ДП ще більше зміцнила свої позиції у парламенті, виборовши 503 мандати проти 31 місць конкурентів. Але вже на виборах 1957 р. почався спад популярності демократів. У другій половині 50-х рр. темпи економічного зростання сповільнилися: приріс ВНП впав до 4%, а бюджетний дефіцит почав зростати. Уряд запровадив контроль цін і твердий курс світових валют, що призвело до появи "чорного ринку". При офіційному курсі 2,80 лір за долар спекулянти платили за долар по 12 лір. Зворотним боком економічного розвитку стало безробіття, зростання цін і податків, великий бюджетний дефіцит, що сягнув у 1960 р. 19 млрд. лір.

У 1958 р. МВФ пообіцяв Туреччині надати кредити за умови повного звільнення цін, девальвації ліри та обмеження видатків бюджету, зокрема, замо-роження платні бюджетникам. Уряду довелося піти на ці кабальні умови. Отримані від Заходу фінансові вливання не покращили ситуації, а коли в 1959 р. А. Мендерес знову попросив в Дуайта Ейзенхауера грошей, той відмовив.

Зазнаючи критики з боку інтелігенції, ДП вдалася до антиінтелектуальної риторики, відновивши авторитарні методи правління ЗО—40-х рр. Опозиційно налаштованих до влади службовців та викладачів почали звільняти з роботи. Все це супроводжувалося шаленою урядовою пропагандою, якій у кінці 50-х рр. вже майже ніхто не вірив. Засобом боротьби із фальшивою пропагандою стало створене в кінці 50-х рр. "Товариство тих, хто не слухає радіо".

Друга республіка. Внутрішньополітична боротьба 60—70-х рр.

Супутнє ринковим реформам зубожіння частини населення країни, інфляція, зростання цін та податків спричинили посилення напруження в турецькому суспільстві. Незадоволення населення викликала відмова від етатиських заходів соціального захисту, що особливо болюче сприймалося на тлі відкритого протегування закордонному капіталу. Зростання суспільного напруження правляча ДП спробувала погасити репресивними заходами. На початку 1960 р. було закрито опозиційні газети, арештовано лідерів студентського руху. 18 квітня 1960 р. фракція Демократичної партії оголосила в парламенті про намір створити спеціальну комісію для розслідування діяльності опозиції. 27 квітня почалося офіційне розслідування. Маючи надзвичайні повноваження, комісія заборонила терміном на три місяці зібрання та з'їзди опозиційних партій, а також публікацію в пресі будь-якої політичної інформації. Вже наступного дня, 28 квітня 1960 р., під час розгону поліцією мітингу студентів Стамбульського університету, правоохоронці вбили одного опозиціонера і поранили багатьох інших. Виступи своїх колег підтримали студенти Анкари, після чого уряд оголосив воєнний стан. У ході боротьби з демонстрантами почали траплятися випадки непокори з боку військових: солдати та навіть офіцери відмовлялися виконувати неконституційні накази уряду.

Країна почала занурюватися в хаос. У цій ситуації вранці 27 травня 1960 р. турецькі військові вчинили безкровний переворот. Армія вже давно перестала підтримувати уряд. Через постійне урізання заробітної платні в роки правління демократів офіцери отримали жартівливе прізвисько "лимонадників", оскільки вважалося, що військові хронічно не мають грошей, щоб замовити в кав'ярні якісь дорожчі за звичайний лимонад напої.

Президента, прем'єра та головних міністрів інтерновано. Влада перейшла до створеного із 38 офіцерів та генералів Комітету національного порятунку, який очолив командувач сухопутних військ країни генерал Джемаль Гюрзель (1895—1966). Згодом комітет створив тимчасовий уряд з 3-х генералів та 15-ти цивільних чиновників.

14 жовтня 1960 р. на маленькому острівці в Мармуровому морі почався судовий процес над чільними діячами ДП. Серед 592 осіб, що постали перед судом, до різних термінів ув'язнення засуджено 449, а ще 15 — до смертної кари. Процес тривав майже рік, і остаточний вирок оголошено 15 вересня 1961 р. Згодом 12 засуджених

до смерті помилували. Повішено лише трьох — А. Мондереса, а також міністрів

фінансів і закордонних справ, які були найбільш уплутані в корупційні скандали. Дж. Баяра врятував похилий вік, оскільки турецький закон передбачав можливість

страти лише для осіб молодших від 75 років. Відсидівши три роки і звільнившись з тюрми за станом здоров'я, Дж. Баяр спокійно дожив до 103-річного віку.

Переворот 1960 р. Танки на вулицях Стамбула

Одним із перших розпоряджень військових стало створення із професорів Стамбульського університету спеціальної групи, яка мала підготувати проект нової конституції. Конституцію прийнято на референдумі 9 липня 1961 р., причому проти запропонованого армією проекту проголосувало майже 40% виборців. Основний закон, який проголосив Другу республіку, запровадив пропорційну систему виборів, а також увів другу палату парламенту — сенат. 15 жовтня відбулися вибори до парламенту, на яких перемогли п'ять партій. Найбільше місць отримали ДХФ — 173 та Партія справедливості ("Адалет Партісі" — АП) — 158, котрі й створили коаліційний уряд, який очолив І. Іненю. Президентом країни парламент обрав Дж. Гюрзеля.

Конституція 1961 р. проголосила Туреччину "національною, демократичною, світською та соціально-правовою державою", посилила вертикаль виконавчої влади та законодавчо закріпила особливий статус армії в турецькому суспільстві. Прем'єр-міністр отримав змогу напряму віддавати накази збройним силам без санкції парламенту чи президента.

Суперечки навколо шляхів подальшого розвитку країни призвели до двох спроб військових переворотів: 22 лютого 1962 р. і 20 травня 1963 р. Обидві спроби закінчилися невдачею. Коменданта військової академії в Анкарі Талаата Айдеміра, який брав активну участь в підготовці цих заколотів, було повішено.

Проведені 10 жовтня 1965 р. чергові вибори принесли перемогу АП, яку натой час очолив молодий та яскравий політик Сулейман Демірель (1924 р.н.).С. Демірель походив із багатої селянської родини, вчився у США, отримав фахінженера і будував греблі. Зважаючи на те, що в руках АП опинилося 240 із450 мандатів, С. Демірель зміг сформувати однопартійний уряд, що стояв при владіпротягом 1965—1971 рр. Дж. Гюрзеля, який помер в 1966 р., на посту президентазмінив генерал Чевдет Сунай. і

Керований С. Демірелем уряд відновив планування, а під час двох чергових п'ятирічок (1963—1967 і 1968—1972 рр.) середньорічний приріст ВНП складав 7%. У 1973 р. вперше в історії Туреччини обсяги промислової продукції в загальній структурі ВНП перевищили обсяг продукції сільського господарства. Укладаючи двосторонні контракти, турецька промисловість розпочала виробництво ряду товарів, які раніше доводилося закуповувати за кордоном. У 1966 р. в Туреччині налагоджено випуск власних автомобілів, а з 1968 р. почало діяти телебачення. У жовтні 1973 р. до 50-річчя проголошення республіки було відкрито рух по трансконтинентальному мосту, що з'єднав азійський та європейський береги Босфору. Значну фінансову допомогу мешканцям Туреччини надавали турки-заробітчани. Згідно з даними 1973 р., тільки в країнах Західної Європи їх працювало майже 900 тис, причому щороку вони пересилали додому близько мільярда доларів.

Водночас із економічним зростанням кінець 60-х рр. позначився появою цілої низки молодіжних радикальних груп, як лівацького, так і ультраправого спрямування. У 1968 р. майже одночасно виникли напівпідпільні організації турецьких націоналістів "Сірі вовки" та ультралівих радикалів "Революційна молодь", яка, щоправда, згодом розпалася на кілька дрібніших груп. Ультраліві розпочали кампанію нападів на представників влади та заможних верств населення, а також на військові бази США, розміщені в країні. "Сірі вовки", своєю чергою, вдалися до терору проти комуністів, або й просто тих осіб, діяльність яких уважали "антитурецькою".

У середині 60-х рр. почалося охолодження американо-турецьких стосунків. Причиною погіршення міждержавних відносин послужила криза 1964 р. на Кіпрі. Цей острів, що колись належав Туреччині, а згодом став британською колонією, проголосив у 1960 р. незалежність. Більшість мешканців острова складали греки, турецьке населення налічувало близько 18% всіх жителів Кіпру. Незалежний Кіпр прийняв дуже складну та громіздку політичну систему, яка передбачала квотоване представництво турецької меншини в органах влади, парламенті та уряді й навіть право вето, яким турки могли скористатися у випадку небажання прийняти якийсь закон. Грецька більшість острова була незадоволена закріпленням за турками 30% місць в парламенті та органах влади. Восени 1963 р. на Кіпрі почалися збройні сутички між греками та турками. Навесні 1964 р. Греція та Туреччина, підтримуючи кожна своїх земляків, вже стояли на порозі справжньої війни. У цій ситуації президент США Л. Джонсон виступив із суворим попередженням до Афін та Анкари, аби вони не втручалися до кіпрського конфлікту. Неприхильна постава Вашингтона викликала хвилю незадоволення в Туреччині. Додатково підігріла конфлікт міждержавна дискусія про вирощування в Туреччині опійного маку. Американці стверджували, що 80% героїну, який ввозився в 60-х рр. до США, вироблялося саме із турецького маку. Під тиском американців уряд С. Деміреля в 1971 р. заборонив вирощування маку, але вже через три роки заборона була скасована. У самій Туреччині наркоманія ніколи не набирала загрозливих розмірів.

Починаючи з літа 1968 р., майже щомісяця відбувалися збройні напади ультралівих бойовиків на військові об'єкти США, або й на представників турецької влади. У деяких місцях просто на вулицях розгорталися справжні битви між "Сірими вовками" та лівими боївками. На тлі постійних збройних сутичок між молодими радикалами 27 квітня 1971 р. уряд увів надзвичайний стан. У відповідь на це бойовики Турецької народної визвольної армії в травні 1971 р. викрали та вбили ізраїльського посла в Анкарі Єфраїма Елрома. Викликаний цим вбивством гучний міжнародний скандал змусив турецький уряд вдатися до жорстких та

нварщмщш лій. Шщш ивчом щизввкш ижві щтв м ш*Шбувйи

тортури до затриманих за найменшою підозрою. Найбільш практикованою формою допитів стала традиційна мусульманська "фалака" — биття палицею по голих п'ятах. Переслідуючи ультралівих, правоохоронні органи не чіпали правих бойовиків. Втім, остаточно подолати лівий екстремізм у країні так і не вдалося.

Опинившись перед загрозою повної військової диктатури, турецький уряд все ж не перетворився на класичний деспотичний режим східного ґатунку. У країні зберігалися основні риси демократичного правління, насамперед, парламентська система.

У 1974 р. увагу країни від внутрішньополітичних проблем тимчасово відвернуло розгортання конфлікту на Кіпрі, який тлів ще з середини 60-х рр. 15 липня 1974 р. на острові відбувся інспірований грецькими "чорними полковниками" військовий переворот. Частини кіпрської національної гвардії усунули від влади прези-

Поліція проводить арешти турецьких студентів під час заворушень 1971 р.

дента Макаріоса (1913—1977) й оголосили "ено-зіс" — приєднання Кіпру до материкової Греції. У відповідь на це 20 липня 1974 р. Туреччина висадила на Кіпрі повітряний та морський десанти. Після кількох збройних сутичок між турецькою армією та кіпрськими греками ворогуючі сторони були розведені миротворчими силами ООН, які діяли на острові з 1964 р. Однак, зважаючи на те, що греки розпочали на своїй частині острова "етнічні чищення", вже в серпні бої відновилися. Турецькі військові встановили контроль над північною частиною Кіпру, що складала 37% території острова. Турки із грецької частини Кіпру переселилися на північ, а греки із півночі змушені були тікати на південь. Під захистом турецької армії на півночі Кіпру в 1983 р. проголошено Турецьку Республіку Північного Кіпру, яку очолив. Рауф Денкташ. Жодна з країн світу, крім Туреччини, не визнала цієї деожави.

Великі військові видатки, спричинені

конфліктом на Кіпрі, негативно позначилися на турецькій економіці. Додаткові клопоти створила всесвітня енергетична криза 1973—1974 рр., а також зменшення попиту на традиційні товари турецького експорту. Не бажаючи повторити помилок ДП.-уряд С. Деміреля відмовився виконувати рекомендації МВФ, які полягали в традиційному рецепті: скорочення бюджетних видатків, замороження заробітної платні та звільнення цін. Дірки в бюджеті залатати було нічим, тому до кінця 70-х рр. інфляція сягнула 90% на рік. Прикметами життя турецького суспільства стали щоденні багатогодинні відімкнення електроенергії, порожні полички магазинів та розквіт "чорного ринку". Значну проблему для уряду створило швидке зростання населення країни. Протягом 1945—1975 рр. кількість мешканців Туреччини подвоїлася: з 18,8 до 40,2 млн. осіб. Демографічний вибух спричинив збільшення безробіття та проблеми із житлом у великих містах. Навколо Стамбула та Анкари з'явилися цілі квартали халупок, нашвидкуруч зліплених із фанери, жерсті, а подекуди й звичайнісінького картону. Ці дільниці отримали назву "геджеконду" — (турецькою "збудовані вночі"), оскільки їх власники спритно користувалися законом, що забороняв насильно переселяти людину, яка має власний дах над головою. На кінець 70-х рр. у "геджеконду" тулилися 65% мешканців Анкари та 45% жителів Стамбула і Адани. На додачу до економічних негараздів у країні знову піднялася хвиля тероризму. Початок їй поклала виборча кампанія до парламенту навесні 1977 р. Під час першотравневого мітингу на стамбульській площі Таксім невідомі почали стріляти в натовп, чим спровокували паніку, внаслідок якої в тисняві загинуло 39 осіб. Через жертви серед прихильників лівої ідеї, які загинули на цьому мітингу, почалися акції відплати. Унаслідок взаємних нападів та терористичних актів лівих та правих до кінця 1977 р. вбито близько 200 осіб, а в наступні роки щорічно гинуло по 1,5 тис. осіб (чотири людини в день!). Одним із терористів, який розпочав свою злочинну "кар'єру" в цей час, був Алі Мехмед Агджа, відомий завдяки спробі вбити 13 травня 1981 р. Папу Римського Яна Павла II.

Третя республіка. Економічнні реформи 80—90-х рр.

У ніч на 12 вересня 1980 р. турецькі військові вчинили ще один державний переворот. Керівник перевороту генерал Кенан Еврен (1918 р.н.) мотивував дії армії необхідністю зупинити терор і запобігти громадянській війні, на порозі якої опинилася країна. Армія енергійно взялася наводити порядок. Протягом 1980—1984 рр. за політичними звинуваченнями арештовано 180 тис. осіб, щоправда, до смертної кари серед них засуджено лише 27 чоловік. Конфісковуючи зброю в незаконних парамілітарних угруповань, військові зібрали понад 500 тис. одиниць вогнепальної зброї, у тому числі понад 7000 кулеметів! Лідери ісламістів та націоналістів Неджметтін Ербакан (1926 р.н.) та Алпарслан Тюркеш (1917—1997) були засуджені відповідно на 2,5 та 11 років тюремного ув'язнення. 16 жовтня 1981 р. військові розпустили всі існуючі в країні партії, а багатьом політикам суд заборонив займатися політичною та громадською діяльністю терміном на 5—10 років .

Чергова конституція країни, яка запровадила новий державний устрій, була прийнята на референдумі 7 листопада 1982 р. Першим президентом Третьої республіки в Туреччині на безальтернативній основі обрано К. Еврена. Конституція розширила повноваження президента, ліквідувала сенат і зменшила число парламентарів до 400 осіб. Додаткові обмеження політичного характеру запроваджено прийнятим у квітні 1983 р., "Законом про партії", який сильно зменшив Можливості політичних партій впливати на політику уряду. До парламентських виборів, які відбулися 6 листопада 1983 р., уряд допустив лише три партії: Національно-Демократичну, Народну та партію "Вітчизна", яку навесні того ж 1983 р. створив економіст з великим стажем роботи в західноєвропейських структурах Світового банку та керівник комісії планування в уряді С. Деміреля Тургут Озал (1927— 1993). "Вітчизна" перемогла на виборах, здобувши 45% голосів виборців і отримавши 211 мандатів.

Перемога на виборах дозволила Т. Озалу сформувати однопартійний уряд, який створено 24 грудня 1983 р. Роки прем'єрства Т. Озала (1983—1989) позначилися гнучким поєднанням західноєвропейського економічного прагматизму із широким використанням місцевих релігійних традицій. Уряд вклав великі кошти в розвиток соціальної інфраструктури, будівництво доріг та розвиток телекому-нікацій. Це дозволило різко збільшити надходження від туристичного бізнесу. Щоправда, приріст ВНП у другій половині 80-х рр. був незначним — заледве 2% на рік. Поряд із лібералізацією ринку здійснено ряд кроків, що посилили вплив релігії у суспільстві. У школах запроваджено обов'язкове вивчення релігії, відкрито школи імамів та хатібів, збудовано сотні мечетей.

Незважаючи на економічні успіхи Туреччини, в середині 80-х рр. в суспільстві почали з'являтися настрої недовіри до уряду. їх причиною стала низка корупційних скандалів, що супроводжували входження функціонерів "Вітчизни" до влади. Численні нарікання викликав непотизм прем'єра, який часто призначав на відповідальні посади своїх родичів. Чималий розголос викликали похорони матері лідера "Вітчизни", яку поховали в султанській гробниці поряд із мечеттю Сулеймана Пишного. Крім цього, соціальне напруження підігрівало зростаюче безробіття, яке стало платою за лібералізацію ринку.

Восени 1989 р. Т. Озал виставив свою кандидатуру на президентських виборах і 9 листопада 1989 р. став другим в історії країни після Дж. Баяра цивільним президентом Туреччини. На парламентських виборах 20 жовтня 1991 р. "Вітчизна" поступилася Партії правильного шляху, яку очолював С. Демірель. Оскільки, за

підсумками виборів, у "Вітчизни" виявилося 115 мандатів, а в прихильників С. Деміреля — 178 парламентських місць, останній повернувся в прем'єрське крісло. Подібно до його попередника, пост керівника уряду став для С. Деміреля трампліном для президентства. Вже через місяць після несподіваної смерті 66-річного Т. Озала, 16 травня 1993 р. С. Деміреля обрано президентом Туреччини. Керівником уряду стала перша в історії країни жінка-прем'єр-міністр — Тансу Чіллер (1946 р.н.).

Жінка-прем'єр не виправдала покладених на неї очікувань. Незважаючи на блискучу економічну освіту та багатолітній досвід викладання в університетах СІЛА, пані Т. Чіллер не змогла подолати інфляції та економічного спаду, не кажучи вже про корупцію. Одним із небагатьох успіхів" Туреччини в середині 90-х рр. стало підписання 6 березня 1995 р. митної угоди із Євросоюзом. Втім, реальне значення цієї угоди для розвитку турецької економіки виявилося меншим від очікуваного, оскільки європейці низкою додатків зробили застереження, що угода не поширюватиметься на експорт турецької сільськогосподарської продукції.

Процеси лібералізації суспільних звичаїв та вестернізації культури, які супроводжували поглиблення економічних контактів із Заходом, викликали стійке неприйняття з боку фундаменталістських кіл. На ґрунті незадоволення суспільними процесами відбулося об'єднання консерваторів, що створили Партію добробуту ("Рефах Партісі"), очолену відомим лідером ісламістів Н. Ербаканом.

Вельми гострою проблемою в першій половині 90-х рр. залишалося для Туреччини національне питання. Влітку 1993 р. розгорівся турецько-алавітський конфлікт, який почався в Сівасі. 2 липня 1993 р. натовп підбурюваних релігійними екстремістами фанатиків напав на готель, де відбувалася конференція алавітських поетів та письменників. Унаслідок погрому загинуло 37 осіб. Влада оголосила призвідцем конфлікту відомого турецького сатирика Азіза Несіна, який переклав турецькою мовою контроверсійний роман Салмана Рушді "Сатанинські вірші". Будучи учасником конференції, А. Несін спровокував напад своїми гострими антирелігійними висловлюваннями. Алавітам, які складають 20% населення країни, не вдалося добитися покарання винних, однак погром не залишився без наслідків. У березні 1995 р. відбулися зіткнення алавітів із поліцією на передмістях Стамбула.

На виборах 24 грудня 1995 р. сенсаційну перемогу здобула Партія добробуту Н. Ербакана. Не бажаючи допустити до влади ісламістів, проти Партії добробуту об'єдналися кілька світських партій, але їх коаліційні кабінети виявилися нездатними керувати країною. Через півроку після виграних виборів, у липні 1996 р., Н. Ербакан став головою уряду. Всупереч очікуванням, прихід до влади прихильників ісламського шляху розвитку не став для Туреччини катастрофою. Деяке занепокоєння США та країн Заходу викликало покращення стосунків Анкари із Іраном та Лівією, але, тим не менше Туреччина не перетворилася на "другий Іран".

Побоюючись посилення ісламістських настроїв у країні, турецька армія черговий раз втрутилася в розвиток подій. У ніч на 1 березня 1997 р. військові, очолювані генералом Кенаном Девізом, пред'явили Н. Ербакану ультиматум, який стосувався ряду принципових питань внутрішньої та зовнішньої політики. Армія вимагала від голови уряду взяти на себе зобов'язання не міняти ліберального та прозахідного політичного курсу країни, погрожуючи усунути уряд Партії добробуту від влади. Після кількамісячних переговорів, в червні 1997 р., Н. Ербакану все ж довелося піти у відставку. Аби не допустити повернення ісламістів до влади, військові ініціювали прийняття 16 січня 1998 р. закону про заборону Партії добробуту. Н. Ербакану та ще шести іншим чільним представникам партії заборонено займатися політичною діяльністю терміном на 5 років.

Певної стабілізації економіки Туреччині вдалося досягнути після того, як в січні 1999 р. було сформовано уряд, очолений Бюлентом Еджевітом (1928 р.н.), багаторічним лідером ДХФ, тонким знавцем санскриту, поетом і перекладачем. Уряд В. Еджевіта підтримали партії лівого спрямування: Партія демократичної лівиці, Партія національного руху, а також "Вітчизна". Втім, жахливе стихійне лихо не дозволило новому керівництву країни реалізувати запропоновану економічну програму. 17 серпня 1999 р. Туреччина зазнала найсильнішого з 1939 р. землетрусу. Епіцентр коливань містився біля Ізміра, а сила поштовхів досягала 7,4 бала. Зруйновано десятки тисяч житлових будинків, багато промислових об'єктів. 20 тис. осіб загинуло, а ще 200 тис. мешканців країни стали бездомними.

Кошти, які за іншого розвитку подій країна могла б спрямувати на інвестування економіки, довелося витратити на відбудову зруйнованого землетрусом. Зовнішній борг країни сягнув астрономічної суми 50 млрд. доларів.

Великі надії Туреччина покладає на планований вступ до Європейського союзу, однак переговори, які тривають навколо цього питання з середини 90-х рр., так і не визначили конкретних термінів та умов приєднання Анкари до Євроспільноти. Неврегульованість цілої низки соціальних, економічних та національних проблем турецького суспільства віддаляє у невизначене майбутнє вирішення цього питання.

Курдська проблема

Незважаючи на те, що у 80-х рр. в Туреччині жило майже 10 млн. курдів, уряд не визнавав факту існування окремого курдського народу. У офіційних документах курдів називали "гірськими турками". Навіть в районах компактного розселення курдів у школах не вивчалися курдська мова та історія. Під приводом боротьби із тероризмом курдський національний рух зазнавав особливих переслідувань. Накладені на курдів обмеження іноді призводили до трагікомічних випадків, як сталося, наприклад, із курйозним розпорядженням міністра культури щодо виконання курдських національних пісень турецькою мовою. Турецький уряд заборонив видання книг та преси, а також поширення аудіо- та відеозаписів курдською мовою, а в жовтні 1983 р. навіть заборонено розмовляти нею в публічних місцях. У 1986 р. всі географічні назви курдського походження в Турецькому Курдистані замінено турецькими.

Курдський національно-визвольний рух, який існував у Туреччині з початку XX ст., на межі 70—80-х рр. вийшов на якісно новий рівень. Головною причиною цього стала поява значної маси курдської інтелігенції. Саме в середовищі курдських студентів у 1978 р. з'явилася Курдська робітнича партія ("Партія-і Каркеран-і Курдістан" — ПКК) — організація лівого спрямування, що поставила собі за мету створення незалежної курдської держави. Керівником ПКК став Абдулла Оджалан (1949 р.н.). Організація одразу ж заявила, що не виключає насильницької боротьби за реалізацію своїх політичних цілей. Вже влітку 1980 р. у ліванській долині Бекаа створено вишкільні табори курдських партизанів. У 1984 р. ПКК перейшла від спорадичних диверсій та терористичних актів до відкритої війни з турецькою армією та поліцією. Намагаючись викорінити курдський тероризм, турецька армія неодноразово вдавалася до використання проти курдського населення надмірної сили. Непоодинокими були випадки, коли репресій, за принципом колективної відповідальності, зазнавали цілі села, мешканців яких підозрювали в симпатіях до партизанів. Полонених партизанів турки піддавали тортурам, а для боротьби із ПКК поліція навіть залучала кримінальних злочинців турецького походження.

У відповідь на жорстокі репресії, курди вдалися до тактики індивідуального терору, вбиваючи не лише військових та поліцейських, але й турецьких вчителів, що приїжджали до Курдистану викладати турецьку мову, або й тих курдів, які співпрацювали з турецькою владою. Траплялися випадки, коли бойовики ПКК мордували цілі родини своїх земляків, які, з точки зору партизанів, уважалися зрадниками. У 1988 р., усвідомивши помилковість такої тактики, А. Оджалан заявив, що надалі ПКК не буде тероризувати цивільне населення, а вестиме війну тільки із турецькою армією та силами правопорядку. Згідно з офіційною статистикою, лише до початку 90-х рр. з обох сторін жертвами конфлікту стали понад ЗО тис. осіб.

Турецький уряд змушений був змінити своє ставлення до курдського питання через зовнішньополітичні зміни. Після війни в Перській затоці, у 1991 р., в північному Ірані де-факто виникла курдська автономія. Розуміючи, що існування біля турецького кордону фактично незалежної від Багдада території, яка відіграватиме роль району тилового забезпечення для ПКК, об'єктивно призведе до посилення курдського руху, Т. Озал в квітні 1991 р. пішов на послаблення антикурдського законодавства. Найбільш одіозні заборони вживання курдської мови та розвитку культури було скасовано. У 1992 р. в Стамбулі навіть відкрився інститут вивчення курдської мови. Таким чином турецький уряд спробував відвернути курдів від збройних методів боротьби за незалежність.

Політика щодо курдів черговий раз змінилася після обрання в 1993 р. на президентський пост С. Деміреля. На знак протесту проти повернення до старої політики ігнорування національних потреб курдського населення, в 1993 р. 16 депутатів турецького парламенту — курдів за походженням склали свої мандати і спробували створити легальну курдську політичну партію. Це викликало сплеск антикурдських настроїв серед тюркських націоналістів. Невдовзі легальну курдську партію заборонено. У другій половині 90-х рр. Туреччина змушена була утримувати в своїх східних районах 200-тисячну армію. Щорічні видатки на війну із курдами складали 8 млрд. доларів.

У жовтні 1998 р. під загрозою воєнної інтервенції Сирія згодилася ліквідувати на своїй території військові бази ПКК. Змушений покинути сирійську територію А. Оджалан упродовж кількох місяців шукав країну, яка б погодилася дати йому притулок, поки врешті 15 лютого 1999 р. не був викрадений турецькими спецслужбами із столиці Кенії Найробі. Турецький суд засудив лідера ПКК до смертної кари, але 12 січня 2000 р. уряд спеціальною постановою відклав виконання вироку до того часу, поки справу А. Оджалана не розгляне Європейський суд з прав людини. Тим часом з'явилися чутки, що між турецькою владою та курдами досягнено порозуміння, згідно з яким у обмін на збереження життя А. Оджалану ПКК припинить бойові дії і виведе свої підрозділи за межі Туреччини.

Турецький уряд енергійно намагається розв'язати курдську проблему, зважаючи на те, що саме через заселені курдами райони планується збудувати нафтопровід Баку — Супса — Джейхан. Вирішення курдської проблеми є однією із головних умов вступу Туреччини до Європейського союзу.

ІРАН

Криза монархічного режиму

У другій половині 40-х рр. Іран став ареною гострої політичної боротьби, постійних змін урядів, заворушень та навіть спроб державних переворотів. Така ситуація склалася внаслідок суперництва за владу в країні кількох політичних сил: прихильників партії "Туде", лівих націоналістів та ісламських екстремістів. Додаткові труднощі іранському уряду створювали інспіровані СРСР національні рухи азербайджанців та курдів. 12 грудня 1945 р. у головному місті радянської зони окупації Тебрізі проголошено Азербайджанську республіку, а 24 січня 1946 р. курди оголосили про створення Мехабадської республіки.

Озброєні радянською зброєю азербайджанські комуністи захопили владу' в північно-західних районах країни й, орієнтуючись на радянські зразки, розпочали творення власної адміністративної системи. Коли уряд вислав на придушення заколоту армію, радянські військові не пропустили іранців до Тебріза. Лише після того, як під тиском США радянські війська залишили Іран, у грудні 1946 р. тегеранському урядові вдалося повернути контроль над населеними азербайджанцями районами. На початку 1947 р. придушено курдські виступи.

У 1951 р. прем'єром країни став лідер лівих націоналістів Мохаммед Мосаддик (1881—1967). Він вніс до парламенту законопроект, що передбачав націоналізацію власності "Англо-Іранської нафтової компанії", яка мала виняткові права на розробку родовищ країни. Британці, намагаючись не допустити націоналізації, підкупили частину депутатів парламенту та членів уряду. За наказом М. Мосаддика, агенти іранської спецслужби викрали із офісу нафтовидобувної компанії списки "подарунків", розданих корумпованим іранським політикам. Списки було оприлюднено. Отримавши такий потужний козир, прем'єр зумів провести через парламент закон про націоналізацію.

Здійснена 2 травня 1951 р. націоналізація "Англо-Іранської нафтової компанії" викликала різку реакцію Лондона, який сприйняв іранські події як небезпечний для себе прецедент. Британці відкликали своїх фахівців з Ірану, чим паралізували роботу нафтопереробного заводу в Абадані. Крім цього, Великобританія схилила союзні країни до припинення закупівлі іранської нафти. Спричинене цим різке погіршення фінансового становища країни поглибило внутрішньополітичну кризу й призвело до конфлікту між М. Мосаддиком й шахом Мохаммедом Резою (1919—1980).

Протистояння між чільним державним посадовцем та монархом завершилося на користь М. Мосаддика. На початку 1953 р. прем'єр змусив шаха виїхати за кордон, але вже кількома днями пізніше британські та американські спецслужби провели в Ірані спільну операцію "Аякс", унаслідок якої здійснено державний переворот. Генерал Фазлулла Захеді, який очолив переворот, віддав під суд М. Мосаддика і оголосив про бажання нормалізувати стосунки з країнами Заходу. Згодом М. Мосаддика засуджено до трьох років ув'язнення.

Після перевороту шах повернувся на батьківщину. У серпні 1954 р. Іран підписав угоду про рамки нафтового консорціуму терміном на 25 років. США та Великобританія, які відігравали головну роль у цьому об'єднанні, отримали особлив

права на розробку іранських нафтових родовищ. Роком пізніше Іран вступив до

створеного під патронатом США Багдадського пакту. 5 березня 1959 р. Іран підписав зі США угоду про довготривалу програму двостороннього співробітництва.

Завдяки потужним інвестиціям та наданню технічної допомоги, упродовж десятиліття Іран зумів майже подвоїти видобуток нафти: з 32 млн. тонн у 1950 р. до 57 млн. тонн у 1961 р. Вирішальну роль у цих процесах відіграла фінансова допомога США, що склала в 1960 р. 800 млн. доларів. Щорічно зростаючі прибутки від продажу нафти дозволили уряду розгорнути низку амбітних промислових та соціальних програм. Було розширено та удосконалено мережу шосейних і залізничних доріг, завдяки модернізації збільшено пропускну здатність морських портів, прокладено зрошувальні системи та побудовано гідроелектростанції.

"Біла революція"

Спираючись на фінансування від США, шахський уряд здійснив широку програму реформ внутрішнього життя країни та швидкої модернізації суспільного устрою, що отримали згодом назву "білої революції". Економічні перетворення почалися зі здійснення земельної реформи. На початку 1961 р. великі землевласники, серед яких значну частину складало духовенство, в примусовому порядку передали свої наділи державі, котра виплатила їм грошову компенсацію. Згодом ці землі, а також землі, що були власністю шаха, розподілено між селянством. Загалом поділено понад 155 тис. га шахських і 20 тис. га державних земель. Крім розпродажу шахських та державних земель, уряд розробив законопроект про обмеження розмірів земельної власності. Затверджений парламентом закон встановив верхню межу землеволодіння: 600 га богарних земель і 300 га зрошуваних під паром та пасовищами. Завдяки підтримці уряду було створено сільськогосподарські кооперативи. У результаті аграрних перетворень відсоток селян, що володіли приватними земельними наділами, зріс з 25% до 78% всіх сільських господарів.

Зворотним боком аграрних реформ стала гостра криза, що охопила в 60-х рр. іранське село. її головною причиною була відсутність необхідної для ефективного обробітку землі інфраструктури та оборотних коштів у дрібних власників. Криза виявилася платою за перехідний період, що полягав у перебудові цілої системи економічних відносин в сільському господарстві Ірану.

Крім земельної реформи, уряд здійснив також низку інших заходів, спрямованих на модернізацію економіки та суспільного устрою країни. Спеціальні програми мали на меті ліквідувати неписьменність та покращити лікарську допомогу. Навесні 1963 р. почалося створення "корпусу просвітництва" — напіввійськової організації, сформованої з випускників шкіл та вузів. Службовців корпусу, замість військової служби, на 14 місяців відправляли в нерозвинені райони країни, де вони навчали неписьменних і пропагували основи санітарно-гігієнічних норм.

У січні 1963 р. уряд зобов'язав підприємців встановити залежність заробітної платні робітників від ефективності праці підприємства. Приватні власники з незадоволенням сприйняли це розпорядження й вдалися до його саботажу. До кінця року дія закону була поширена лише на 6000 осіб. Згодом уряд підвищив тарифні сітки для працівників бюджетної сфери.

Разом з реформами уряд Ірану демонстрував бажання покінчити з традиційними для країни казнокрадством та корупцією. За звинуваченнями в зловживанні службовим становищем і крадіжках державних коштів арештовано багато військових та цивільних чиновників. Серед засуджених до тюремного ув'язнення опинилися три бригадні генерали й навіть колишній міністр оборони.

До модернізаційних процесів вороже поставилися ортодоксальні кола шиїтського духовенства. Шах безжально придушував усі вияви опозиційності. Створена 1957 р. за допомогою ізраїльтян таємна поліція САВАК швидко розрослася до загрозливих розмірів і почала претендувати на всезагальний контроль над суспільним життям країни. У червні 1963 р. у відповідь на надання урядом надзвичайних економічних привілеїв громадянам США, шиїтське духовенство закликало народ до повстання. У зіткненнях з поліцією та армією загинуло близько 10 тис. осіб. Лідер релігійної опозиції, відомий богослов, знавець традиційного ісламського права та філософії аятола Рухолла Хомейні (1900—1989) змушений був емігрувати до Іраку, а згодом до Франції.

Ісламська революція

Опір іранського суспільства політиці соціальних реформ шаха особливо посилився в середині 70-х рр. Головною причиною незадоволення населення була європеїзація країни, наплив іноземців, поширення західної масової культури, що супроводжувалися жорстокими урядовими репресіями проти тих, хто критикував шаха за політику вестернізації країни. Поява в Ірані західного одягу, музики, кінофільмів, книг, журналів та загалом західного способу життя дратувала ортодоксально налаштоване духовенство. Форсоване проведення економічних та соціальних реформ відбувалося без врахування специфіки традиційного суспільного укладу та канонів мусульманства. Значний опір викликало поширення західної фінансової системи, яка розоряла дрібних підприємців та сільськогосподарських виробників.

У 1976 р. під тиском США Мохаммеду Резі довелося піти на деяку лібералізацію свого режиму. Шах звернувся до народу з виступом, у якому засудив практику політичних арештів, зловживання в судах та поліційні тортури, про які він нібито не знав. З квітня 1977 р. судові процеси в Ірані стали відкритими, частково ліквідовано цензуру, в країну стали допускати зарубіжних спостерігачів. У грудні 1977 р. президент США Джиммі Картер під час візиту до Ірану підтримав лібералізаційні процеси, пов'язавши водночас їх розвиток із продовженням американської фінансової підтримки.

Скориставшись наданням обмежених демократичних свобод у 1978 р., організаційно оформилася антишахська опозиція. Карім Санджабі та Шахпур Бахтіяр створили Національний фронт, а Мехді Базарган — Товариство захисту свободи і прав людини. Духовним лідером опозиції залишався аятола Хомейні. Створивши в Парижі центр антиурядової пропаганди, духовний лідер іранських шиїтів зумів схилити на свій бік переважну більшість населення Ірану. У своїх відкритих листах до народу аятола вимагав звільнення політв'язнів, ліквідації урядового репресивного апарату, покарання винних у економічних та політичних зловживаннях, скорочення військових видатків та згортання співпраці з європейськими країнами та США. Написана Хомейні в 1971 р. книга "Ісламський уряд" обґрунтовувала необхідність підпорядкування світської влади духовній та створення в Ірані теократичної держави.

Аятола Хомейні

У відповідь на образливу статтю, опубліковану 7 січня 1978 р. в урядовій газеті "Етте-лаат", що висміювала намагання Хомейні чинити тиск на шахський уряд, релігійно налаштована студентська молодь 9 січня влаштувала велику маніфестацію в священному для шиїтів місті Кумі. Розганяючи чотиритисячну демонстрацію, поліція почала стріляти в натовп і вбила близько 100 осіб. Після цих подій спалахи антиурядових виступів стали повторюватися через кожні 40 днів — 18 лютого, 29 березня і т.д. Демонстрантів, які збиралися на поминання убитих, розганяла поліція, з'являлися нові жертви, й усе повторювалося спочатку. У червні 1978 р. під час розгону маніфестантів у Тебрізі дійшло до вуличних боїв та погромів урядових установ, унаслідок чого загинуло майже 1000 осіб.

Змушений піти на поступки, шах оголосив 8 серпня 1978 р., що заплановані на червень наступного року вибори до парламенту будуть вільними й опозиція матиме змогу реалізувати своє право на участь в управлінні державою. Крім того, уряд зняв з посади одіозного керівника САВАК Нематтолу Насері, ввів мусульманський календар та закрив усі казино. Однак уже 19 серпня, скориставшись терористичним актом в Абадані, внаслідок якого загинуло 700 осіб, шах звинуватив релігійну опозицію в незаконній діяльності й заборонив легальні опозиційні партії та їхню пресу. У відповідь у країні почалися масові акції протесту, що знову призвели до людських жертв. Спроба запровадити в країні 7 вересня 1978 р. воєнний стан призвела до загального страйку. Вже наступного дня на вулиці Тегерану вийшли десятки тисяч людей. Поліція пробувала їх розігнати. У ході вуличних зіткнень сотні осіб загинули. Преса згодом назвала події 8 вересня 1978 р. "чорною п'ятницею, яка розлила море крові між шахом і народом". Брутальне поводження зі своїм народом та сотні жертв спричинили зміни в свідомості більшості іранців, що перейшли від пасивної опозиційності до прямої боротьби із правлячим режимом.

Восени 1978 р. політичне протистояння в Ірані сягнуло піку. Промисловість, транспорт і комунальні служби країни були майже повністю паралізовані страйками. Відчуваючи непевність у своїх силах, уряд робив взаємосуперечливі кроки: відбувалися арешти як лідерів опозиції, так і офіцерів САВАК, розпущено деякі партії, але водночас із тюрем випущено політичних в'язнів. Злякавшись посилення політичної нестабільності, західні інвестори почали вивозити з Ірану свої гроші. В окремі дні з країни за кордон переводилося по 50 млн. доларів. Відплив грошей одразу ж негативно позначився на економіці.

Незважаючи на заборону вуличних маніфестацій, опозиція вирішила продовжити демонстрації. Для цього лідери антишахського руху скористалися традиційними для шиїтів днями пам'яті імама Хусейна, упродовж яких кожного року протягом десяти днів відбуваються траурні вуличні походи. 2 грудня 1978 р. почалося відзначення днів пам'яті Хусейна, а 12 грудня на вулиці Тегерану вийшло 2 млн. осіб.

У січні 1979 р. в Хузистані почалися відкриті збройні зіткнення між армією та антишахськими партизанами. Оскільки армія не змогла встановити контроль над ситуацією, а окремі підрозділи відмовлялися виконувати накази головнокомандування, шах запропонував очолити уряд лідерові поміркованої опозиції Ш. Бахтіяру. Новий прем'єр одразу ж розпустив САВАК й оголосив про припинення протистояння влади з народом. 15 січня 1979 р. шах виїхав за кордон на лікування. Маючи намір стабілізувати економіку, Ш. Бахтіяр скоротив бюджетні видатки на 7 млрд. доларів, головним чином за рахунок відмови від закупівлі зброї.

Однак релігійні кола не визнали уряду, що отримав владу з рук шаха. 1 лютого 1979 р. майже 4 мільйони іранців зібралися в районі аеропорту іранської столиці,.щоб зустріти літак, на якому повертався з вигнання аятола Хомейні. 5 лютого Хомейні оголосив прем'єром країни одного із своїх прибічників М. Базаргана. У країні почалося двовладдя, оскільки різні міністерства визнавали різних прем'єрів.

Апогеєм кризи стали події 9 лютого 1979 р. У цей день підрозділи шахської гвардії "безсмертних" напали на навчальну базу ВПС під Тегераном, особовий склад якої активно виявляв підтримку Хомейні. Протягом двох наступних днів бої між прихильниками та противниками аятоли поширилися на Тегеран та інші міста. 12 лютого сили, що зберігали вірність шахові, припинили опір. Загалом під час подій 9—12 лютого 1979 р. загинуло 964 особи і близько 4000 поранено. Ш. Бахтіяр змушений був залишити країну. Загалом, число жертв іранської революції, разом з убитими урядовими військами та спецслужбами під час антиурядових демонстрацій 1978—1979 рр., досягнуло 15 тис. осіб.

Після ліквідації уряду Ш. Бахтіяра влада опинилася в руках духовенства, хоча формально прем'єром залишився призначений аятолою Хомейні М. Базарган. Після проведеного ЗО березня референдуму, 1 квітня 1979 р. країну проголошено Ісламською Республікою. У грудні 1979 р. прийнято нову конституцію країни, згідно з якою аятолу Хомейні проголошено "факіхом" — пожиттєвим правителем Ірану. Дотримуючись ригористичних норм ісламу, керівники ісламської революції одразу ж взялися за реорганізацію суспільного життя. Світське законодавство замінено нормами шаріату, а шиїзм проголошено державною ідеологією країни. На виборах до парламенту, що відбулися в два етапи у березні та травні 1980 р., найбільшу кількість мандатів отримала створена прихильниками Хомейні Ісламська республіканська партія. У січні 1980 р. президентом країни обрано Абульхасана Банісадра (1933 р.н.), який, втім, мав значно меншу владу, аніж аятола Хомейні.

Для боротьби із опозицією при уряді створено спеціальний трибунал, що розглядав справи членів шахського уряду, офіцерів служб безпеки та інших діячів попереднього режиму. Лише до серпня 1979 р. трибунал виніс 500 смертних вироків. Водночас ісламдька влада жорстоко придушила національні виступи курдів, белуджів та азербайджанців.

Зовнішня політика Ірану визначалася запропонованим аятолою Хомейні гаслом: "Ні Захід, ні Схід, а Ісламська республіка". Особливо напруженими були відносини Ірану зі СІЛА, які аятола навіть оголосив "світовим Сатаною". У листопаді 1979 р. в іранській столиці студенти Тегеранського університету захопили будинок американського посольства разом з усім персоналом. Вимагаючи видачі шаха, що виїхав до СІНА, іранці впродовж 444 днів утримували заручників. Президент СІНА Дж. Картер, відмовившись видати Мохаммеда Резу, спробував вчинити фінансовий тиск на Іран, заморозивши в банках СІЛА понад 8 млрд. доларів

іранських авуарів. У відповідь релігійні фундаменталісти вчинили напади на американські посольства в Пакистані, Малайзії, Індії та Туреччині, а в Парижі іранські агенти вбили племінника шаха. Спроба у квітні 1980 р. американського елітного спецпідрозділу "Дельта" силою повернути заручників завершилася повним провалом. Втративши літак, два вертольоти та 15 осіб вбитими, американці змушені були відмовитися від свого задуму. Іран повернув заручників лише 20 січня 1981 р., приурочивши цей акт до інавгурації нового президента Рональда Рейгана.

Спричинена захопленням заручників криза змусила піти у відставку тимчасовий уряд М. Базаргана. Новим прем'єром став Мохаммед Алі Раджаї. У країні почалися збройні сутички між прихильниками різних політичних груп, що намагалися усунути своїх противників від влади. Суперечки всередині іранського урядового табору призвели до втечі з країни в червні 1981 р. президента республіки Абульхасана Банісадра, котрому для того, аби вилетіти за кордон, довелося заховатися у туалеті авіалайнера. У Парижі опальний політик створив опозиційну до теократичного режиму Тегерана Раду національного опору.

Наступним президентом країни у вересні 1981 р. став Алі Хаменеї (1939 р.н.), авторитетний священик, знавець перської та арабської літератури, письменник та перекладач. Вибори нового президента відбулися не безхмарно — на А. Хаменеї вчинено замах, і він мало не загинув.

Головним завданням внутрішньої політики іранський уряд визначив ісламізацію суспільства та захист країни від впливів Заходу. За звинуваченнями в "антиісламській" поведінці влада почала переслідувати політичних противників, а разом й прихильників світського способу життя. Приводом до репресій могли стати усна критика духовенства, або навіть жарти на релігійну тематику. Для боротьби із інакодумцями створено воєнізований "Корпус стражів ісламської революції", що згодом неодноразово використовувався в ролі політичної поліції. Тисячі іранців, які отримали свого часу світську освіту, емігрували до Туреччини, Європи та Північної Америки.

Суттєвою складовою іранської зовнішньої політики у 80-х рр. стала спроба експорту ісламської революції до інших мусульманських країн. Іранський уряд надавав фінансову та військово-технічну підтримку багатьом терористичним угрупованням, а також національно-визвольному рухові в Афганістані. Іран довгий час підтримував тісні стосунки з радикальними палестинськими організаціями.

Винесений у лютому 1989 р. іранським духовним судом смертний вирок британському письменнику індійського походження Салману Рушді (1947 р.н.) викликав міжнародний скандал. Приводом до вироку стала книга "Сатанинські вірші", в якій, на думку іранських богословів, у образливий для мусульман спосіб автор змалював постать пророка Мухаммеда. Іран встановив високу грошову винагороду за голову С. Рушді, причому приватні жертводавці подвоїли суму, початково запропоновану за вбивство письменника. Уряд Великобританії оголосив, що захистить свого громадянина, однак йому довелося переховуватися на конспіративних квартирах.

Ірано-іракська війна

Найбільшим зовнішньополітичним конфліктом в історії Ісламської Республіки Іран стала війна 1980—1988 рр. з Іраком. Прикордонні ускладнення між двома країнами почалися ще в грудні 1971 р., коли Іран, за підтримки СІЛА, зайняв три острови в гирлі прикордонної річки Шатт-ель-Араб: Абу-Муса, Томб-ель-Бозорг

і Томб-е-Кучек. Острівці належали Об'єднаним Арабським Еміратам, але на них претендував також й Ірак. Після вибуху ісламської революції в Ірані та розвалу його старого державного апарату, президент, прем'єр та головнокомандувач збройних сил Іраку Саддам Хусейн вирішив повернути втрачені арабські території. Водночас багдадський лідер бажав виступити в ролі захисника загальноарабських інтересів.

Намагаючись використати політичний хаос в сусідній державі, 22 вересня 1980 р. війська Іраку вторглися на іранську територію. Приводом до війни стала відмова Ірану повернути захоплені 1971 р. острови та надати автономію арабам в іранському Хузистані. Крім цього, Ірак вимагав змінити на свою користь лінію іраксько-іранського кордону, що пролягала по тальвегу (найглибшій частині русла) річки Шатт-ель-Араб.

Війна, в якій ініціатива почергово переходила від однієї сторони до іншої, швидко набрала рис затяжного довготривалого конфлікту. У перші дні бойових дій іракська авіація знищила нафтові термінали в Абадані, Хорремшехрі та на о. Харк, а наземні війська на 50 кілометрів вклинилися на іранську територію. Однак уже восени 1981 р. іранці повернули втрачені на першому етапі боїв землі й навіть захопили плацдарм по той бік іраксього кордону. У липні 1982 р. розпочалися важкі бої навколо Басри, що тривали до самого кінця війни.

Не маючи змоги змінити перебіг наземних операцій, з 1984 р. Іран та Ірак розпочали "танкерну війну", що полягала у взаємних атаках на нафтоналивні судна у Перській затоці. Оскільки жертвами таких нападів часто ставали судна нейтральних країн, до регіону було стягнуто великі з'єднання бойових кораблів СІЛА та СРСР, які зобов'язалися гарантувати режим вільного судноплавства в Перській затоці. У відповідь на обстріли танкерів у кувейтських територіальних водах у жовтні 1987 р. СІЛА знищили дві іранські нафтовидобувні платформи.

Навесні 1985 р., у відповідь на масований іранський наступ на центральній ділянці фронту, Ірак почав завдавати бомбові удари по цивільних об'єктах у містах Ірану. Іран вдався до аналогічних бомбардувань, тому 1985-й рік отримав згодом назву періоду "війни міст". Упродовж 1986—1988 рр. запеклі бої відбувалися на півострові Фао, який іракці втратили в лютому 1986 р. Лише повернувши в квітні 1988 р. цей півострів, С. Хусейн погодився розпочати мирні переговори. Бойові дії ірано-іракської війни закінчилися 20 серпня 1988 р. підписанням перемир'я. Остаточну мирну угоду Іран та Ірак уклали в серпні 1990 р.

Восьмилітня війна, що стала найкривавішим конфліктом другої половини XX ст., обійшлася Ірану у 500 тис. людських жертв. Ірак втратив вбитими 250 тис. осіб. Унаслідок війни Ірану довелося переселити із району бойових дій 1,5 млн. осіб. Жодних територіальних надбань чи важливих стратегічних переваг жодна зі сторін конфлікту не отримала. Не справдилися ані плани Іраку приєднати заселений переважно арабами Хузистан, ані розрахунки Ірану поширити ісламську революцію на територію свого західного сусіда.

У цьому конфлікті більшість арабських країн підтримали Ірак, і лише Сирія, Лівія, Алжир, Південний Ємен та ОВП — Іран. Скандального міжнародного розголосу конфлікт набрав у 1985—1986 рр., коли було оприлюднено матеріали афери "Іран-контрас", що полягала в таємному продажі Сполученими Штатами зброї Іранові в обмін за допомогу в звільненні американських заручників, яких утримували в Лівані бойовики проіранського терористичного угруповання "Хезбол-лах". Гроші, отримані американцями в результаті продажу зброї, пізніше передано нікарагуанським партизанам "контрас".

Правління Алі Акбара Хашемі Рафсанджані

У кінці 80-х рр. серед політичної еліти Ірану йшлося до розколу. Частина керівників країни виступала за лібералізацію політичного режиму, пом'якшення ригористичних норм, накинутих країні ісламістською моделлю державного устрою, та нормалізацію стосунків із країнами Заходу. Прихильники традиційних ісламських цінностей рішуче заперечували проти таких пропозицій. На проведених у квітні — травні 1988 р. виборах до парламенту реформатори отримали більшість депутатських мандатів.

Після того, як 3 червня 1989 р. аятола Хомейні помер, його спадкоємцем-"факіхом" рада мусульманських старійшин обрала А. Хаменеї, що раніше виконував президентські функції. Водночас А. Хаменеї отримав духовний сан аятоли. На проведених місяцем пізніше виборах новим президентом країни обрано голову парламенту Алі Акбара Хашемі Рафсанджані (1934 р.н.). А.Х. Рафсанджані походив із селянської родини, отримав добру теологічну освіту в Кумах, належав до найближчого оточення аятоли Хомейні й брав активну участь в поваленні шахського режиму, однак належав до політиків порівняно поміркованого крила ісламістського режиму.

Зайнявши президентський пост, А.Х. Рафсанджані розпочав обережні економічні реформи та оголосив про наміри дещо лібералізувати суспільне життя країни. Президент пообіцяв, що за 10 років економіка Ірану відбудує руйнування, завдані війною, буде приватизовано великі підприємства й ліквідовано неефективні механізми управління господарством. Водночас Іран почав відходити від попередньої політики ортодоксальної конфронтації із країнами Заходу. Після того, як у серпні 1990 р. Тегеран підписав остаточну мирну угоду з Іраком, зміцнилося регіональне становище країни. Під час кувейтської кризи та війни у Перській затоці іранський уряд навіть спробував відіграти роль посередника в мирних переговорах, але невдало. Попри те, значним успіхом стало відновлення в червні 1991 р. закупівель СІЛА іранської нафти. У 90-х рр. Іран продовжував підтримувати шиїтські рухи в Лівані, Алжирі та Єгипті, а також розпочав налагодження контактів з новими мусульманськими державами,

що виникли на території колишнього СРСР.

Вже перші економічні реформи 1990—1991 рр. вилилися в підвищення цін, що, своєю чергою, викликало масові виступи незадоволених. Тим не менше, на парламентських виборах квітня — травня 1992 р. прихильники нового президентського курсу знову перемогли консерваторів. Наступні роки були сповнені економічних та політичних проблем, які виникали внаслідок конфлікту інтересів між традиціоналістами та прихильниками реформ.

У 1997 р. А.Х. Рафсанджані на посту президента змінив Мохаммед Хатамі (1943 р.н.). Новому президенту довелося вирішувати складні економічні проблеми, які спричинило падіння світових цін на нафту 1997—1998 рр. Водночас країна мусила виплачувати значні обсяги отриманих раніше закордонних кредитів. Стосунки між реформаторами та традиціоналістами сягнули критичної точки. Економічні реформи значною мірою були

паралізовані судовою владою, яка продовжувала залишатися в руках духовенства. М. Хатамі постійно зазнавав критики як з боку ортодоксальних ісламістів, так і з боку більш радикальних прихильників ліберальних перетворень. Періодично в країні відбувалися великі вуличні маніфестації. Одні з найпотужніших виступів студентської молоді, що вимагала секуляризації держави та ліберальних реформ, відбулися 10—11 лютого 2001 р.

Іран продовжує залишатися одним із головних бастіонів ісламського фунда-менталізму. Дещо пом'якшивши політику протистояння із країнами Заходу, Тегеран послідовно дотримується антиізраїльського курсу. Усвідомлюючи неминучість здійснення економічної модернізації, іранське керівництво обережно пробує віднайти власний "ісламський шлях" розвитку країни, який мав би гармонійно поєднати традиційну духовну культуру та економічну практику класичного ісламу із сучасними реаліями ліберального вільного ринку.

АФГАНІСТАН

Внутрішня та зовнішня політика другої половини 40—60-х рр.

На час закінчення Другої світової війни Афганістан був відсталою феодальною монархією. Життя основної маси населення було за своїм характером патріархальним. Близько 3 млн. афганців вели кочовий або напівкочовий спосіб життя. Більшість 16-мільйонного населення країни була неписьменною й абсолютно не цікавилася політикою. Реальна влада в більшості віддалених районів належала заможним землевласникам, муллам та племінним ватажкам.

Хоча формальним головою держави вважався король Мохаммед Захір Шах (1914 р.н.), аж до 1953 р. від його імені правили три його дядьки. У 1946 р. Афганістан вступив у ООН. Майже одразу після цього розмірений ритм афганського суспільного життя був порушений конфліктом із новопроголошеною поруч із Афганістаном мусульманською державою Пакистаном. Напруження в міждержавних стосунках спричиняла наявність на території Пакистану значної пуштунської меншини. Зважаючи на те, що пуштуни складали близько половини населення повоєнного Афганістану, Кабул вирішив висловити претензії на заселені пакистанськими пуштунами території. Приєднання цих земель дало б Афганістану вихід до моря. Афганістан підтримував сепаратистський рух пуштунів у Північно-Західній прикордонній провінції Пакистану. У 1950 р. на кордоні між обома країнами навіть відбувалися збройні сутички. Міждержавні стосунки вдалося врегулювати лише 1958 р.

Через вельми низький освітній рівень населення, більшість мешканців Афганістану не брала жодної участі в політичному житті, а король та його оточення на власний розсуд змінювали урядові кабінети. Упродовж 1945—1973 рр. при владі змінилося 7 прем'єр-міністрів. Тривалий період (1953—1963) уряд країни очолював Мохаммед Дауд (1909—1978), племінник Надір Шаха й двоюрідний брат, а згодом і зять правлячого короля. Плануючи широку модернізацію Афга-

ністану, М. Дауд вирішив спертися на допомогу СРСР. У 1956 р. Кабул отримав перші поставки радянської зброї, а з 1961 р. в Афганістані, з'явилися військові інструктори із СРСР. Під час візиту до афганської столиці Нікіта Хрущов підписав із Захір Шахом угоду про реалізацію спільних промислових проектів загальною вартістю в 100 млн. доларів. Загалом, до 1972 р. СРСР позичив Кабулу 900 млн. доларів, причому 40% цих грошей афганці витратили на купівлю радянської зброї.

Більша частина радянських цивільних інвестицій також була вигідною насамперед самій Москві. За допомогою СРСР збудовано залізницю від радянського кордону до Кабула, портові споруди на Амудар'ї, великий аеродром в Баграмі. Головним економічним проектом 60-х рр., який було реалізовано за допомогою Радянського Союзу, стало будівництво газопроводу із Афганістану до СРСР. У 1968 р. в радянську Середню Азію почав надходити дешевий афганський газ. Сам Афганістан використовував лише 3% видобутого на своїй території природного газу.

У березні 1963 р., бажаючи спинити поширення радянського впливу, котрий справедливо пов'язували із особою прем'єра, король відправив М. Дауда у відставку. Через рік, у 1964 р., прийнято конституцію, яка проголосила Афганістан парламентською монархією. Конституція передбачала повну виборність нижньої та часткову виборність вищої палат парламенту. У країні вперше в її історії з'явилися політичні партії. Процес лібералізації політичного життя в Афганістані другої половини 60-х рр. отримав назву "нової демократії". Влітку 1965 р. відбулися перші в історії Афганістану вільні загальнонаціональні вибори. Втім, парламент справляв досить обмежений вплив на прийняття політичних рішень, що й далі залежали від короля та його оточення. У 1965 р. ліві сили сформували Народно-демократичну партію Афганістану (НДПА), яка в 1967 р. розкололася на дві фракції "Парчам" ("Прапор") та "Хальк" ("Народ").

Квітнева революція 1978 р. та радянська інтервенція

У результаті безкровного державного перевороту 17 липня 1973 р. в Афганістані повалено монархію. Скориставшись зарубіжним візитом короля Захір Шаха, до влади в країні прийшла група військових, очолена колишнім прем'єр-міністром М. Даудом, який у західній пресі одразу ж отримав прізвисько "Червоний принц". Новий уряд орієнтувався на співпрацю із Радянським Союзом, а у внутрішньополітичній сфері спирався на НДПА. В очах населення М. Дауд насамперед був родичем короля, а також послідовним прихильником реформ, тому афганці сприйняли зміну влади байдуже. М. Дауд швидко зосередив у своїх руках всі головні важелі влади в країні, поєднавши пости президента, прем'єр-міністра та головнокомандувача збройних сил. Незадоволені прокомуністичним курсом уряду ісламісти, яких очолив Гульбеддін Хекматіяр, підняли в червні 1975 р. повстання в Паншерській долині, однак швидко були розсіяні урядовими військами. Проти політичних противників режиму влада розгорнула таємну війну. Прийнята в 1977 р. конституція закріпила існування в Афганістані однопартійної системи.

Невдалі спроби економічних реформ, що призвели до ще більшого зубожіння населення, викликали сплеск незадоволення неефективною діяльністю уряду. 26 квітня 1978 р. під час похорону вбитого невідомими чільного функціонера НДПА відбувся траурний мітинг, на якому присутні виступили із різкою критикою правлячого режиму. Різко відреагувавши, влада арештувала організаторів мітингу включно із лідерами НДПА Нур Мохаммедом Таракі (1917—1979) та Бабраком

Кармалем (1929—1996). Вже наступного дня, 27 квітня 1978 р., ті члени Народно-демократичної партії, що ще залишалися на свободі, організували державний переворот. У результаті повалення режиму М. Дауда до влади прийшов лідер партійної фракції "Хальк" Н.М. Таракі. Інша назва цих подій — Саурська революція (від пуштунської назви місяця квітень — "саур"). М. Дауда та членів його родини було вбито. Переворот у Кабулі підтримав Радянський Союз, оскільки в останні роки свого правління М. Дауд почав переорієнтовуватися на співпрацю із США та Саудівською Аравією. Революційний уряд скасував конституцію 1977 р., змінив назву країни на Демократичну Республіку Афганістан і підписав із СРСР угоду про дружбу та співробітництво. Отримавши фінансову та технічну допомогу від Радянського Союзу, Н.М. Таракі розпочав форсованими темпами здійснювати соціально-економічні реформи.

Н.М. Таракі розпочав проведення земельної реформи, пообіцяв ліквідувати неписьменність та запровадити програми емансипації жінок. Встановивши верхню межу землеволодіння в країні на рівні б га орної землі, уряд конфіскував "земельні надлишки" в майже 28 тис. селянських господарств. Нерозважливо вдавшись до атеїстичної риторики, уряд налаштував проти себе духовенство. У кінці 1978 р. у деяких районах країни, під'юджувані фундаменталістами, повстали кілька племен. До літа наступного року вони вже контролювали значну частину сільських районів Афганістану. Традиціоналістські родоплемінні структури країни чинили затятий опір спробам запровадити соціальні перетворення революційними насильницькими методами.

Успішний переворот та захоплення влади не змогли усунути суперечностей всередині НДПА, яка складалася з двох фракцій. На розбіжності в політичних поглядах накладалися кланові та національні інтереси. У своїй діяльності "Хальк" спирався переважно на пуштунів, що складали 54% населення країни, а "Парчам" — на . таджиків, які становили 37% жителів Афганістану. Оскільки Н.М. Таракі був лідером "Хальку", невдовзі почалося безжальне фізичне знищення політичних конкурентів з "Парчаму".

Політична боротьба загострилася на початку 1979 р. Країна постала перед загрозою політичного хаосу. Політичні вбивства та збройні зіткнення політичних суперників просто на вулицях столиці стали щоденним явищем. У багатьох районах країни тривала партизанська війна. Зовнішньополітичний імідж країни серйозно зіпсувало викрадення в березні 1979 р. членами маоїстського радикального угруповання американського посла в Кабулі Адольфа Даббса. Під час невдалої операції із звільнення посол загинув. У цій ситуації міністр оборони Хафізулла Амін (1929—1979) організував 14 вересня 1979 р. черговий переворот, у результаті якого Н.М. Таракі усунуто від влади. Згодом колишнього прем'єра задушив подушкою особистий охоронець.

Революційна рада Афганістану оголосила X. Аміна президентом. Новий керівник Афганістану продовжив прорадянську політику свого попередника, водночас почавши робити кроки в напрямку до політичного усамостійнення. X. Амін не довіряв радянським радникам, яких було надіслано Москвою ще під час правління Н.М. Таракі. Одна з причин охолодження стосунків полягала в тому, що серед радників було багато таджиків, у безсторонності яких сумнівався афганський уряд.

Відчувши загрозу власним інтересам, Москва зважилася на воєнну акцію в Афганістані. Радянський уряд надіслав до Кабула підрозділ спеціального призначення, який 27 грудня 1979 р. захопив президентський палац, знищивши X. Аміна та його

найближче оточення. Владу передано діячеві "Парчаму" Б. Кармалеві, який одразу ж звернувся до СРСР із офіційним проханням надіслати до Афганістану військовий контингент. На рішення радянських лідерів ввести до Афганістану війська вплинула уявна загроза поширення на Афганістан ісламістських впливів з Ірану. Москва сподівалася, що Захід залишиться пасивним спостерігачем радянського втручання, як це було двома роками раніше під час криз в Анголі та Ефіопії.

Уведення до Афганістану іноземних військ та прихід до влади "таджицького" "Парчаму" ще більше загострили національні проблеми країни. Значно активізувалися мусульманські повстанці, які розпочали партизанські дії в пуштунських прикордонних з Пакистаном районах ще 1978 р. Тікаючи від репресій урядових та радянських військ, упродовж лише 1980 р. до Пакистану переселилося близько 800 тис. осіб. Афганістан виключено з впливової міжнародної організації Ісламська конференція. На вторгнення радянських військ до Афганістану неочікувано гостро відреагували Сполучені Штати. Президент СІЛА Дж. Картер наклав ембарго на поставки зерна до СРСР і закликав бойкотувати Олімпійські ігри в Москві влітку 1980 р. Щоправда, західноєвропейські країни не підтримали американських пропозицій про міжнародний економічний бойкот агресора, а невдовзі, після президентських виборів, Р. Рейган скасував ембарго.

Поява в Афганістані інтервентів підняла на боротьбу з урядом навіть ті сили, які раніше зберігали нейтралітет або ставилися до лівих ідей із симпатією. До лав збройної опозиції режиму Б. Кармаля влилися десятки різноманітних організацій — від племінних ватажків до прихильників ісламської революції у Ірані. Крім пуштунів, партизанську боротьбу розпочали й інші народи Афганістану: таджики, узбеки, белуджі та ін. Отримавши значну військово-технічну допомогу від СІЛА, загальний обсяг якої за 1980—1988 рр. оцінюється в 3 млрд. доларів, афганські партизани "моджахеди" ("бійці за віру") створили в Пакистані та Ірані низку військово-вишкільних таборів та баз забезпечення. На допомогу афганським повстанцям почали прибувати добровольці та військові інструктори із мусульманських, а іноді й немусульманських країн.

Незважаючи на постійне збільшення чисельності "обмеженого контингенту військ", який у 1984 р. сягнув 150 тис. солдатів та офіцерів, радянська армія могла контролювати лише найбільші міста та транспортні шляхи. У багатьох місцевостях окупаційні гарнізони з року в рік перебували в оточенні, і зв'язок з ними утримувався виключно повітрям. Радянська армія часто вдавалася до методів колективної відповідальності, коли за партизанські напади репресій зазнавало цивільне населення. У багатьох підрозділах "обмеженого контингенту" поширювалися деморалізація та моральний розклад. Непоодинокими були випадки, коли радянські військові займалися контрабандою, торгівлею зброєю та наркотиками, або навіть переходили на бік "моджахедів".

Усвідомлюючи невдачі політичного курсу країни, Б. Кармаль здійснював жорстокі репресії, намагаючись таким чином зміцнити свій режим. У 1982 р. партійна чистка відбулася в "ІІарчамі". Після приходу до влади в СРСР Міхаїла Горбачова та проголошення нового політичного курсу сталися зміни й у політиці НДПА. У середині 80-х рр. урядовий тиск на опозицію послабився. На виборах до провінційних органів самоуправління в 1985 р. 60% місць отримали незалежні від НДПА кандидати. У наступному році Б. Кармаля усунув від влади керівник національної служби безпеки ХАД Мохаммед Наджибулла (1947—1996), який став лідером країни. Новий

уряд проголосив політику "національного примирення" та 6-місячне одностороннє припинення вогню, якого, щоправда, не дотримувалася жодна сторона. Уряд М. Наджибулли почав відхід від практики жорсткого ортодоксального комуністичного будівництва. Наслідком лібералізації режиму стало створення в 1987 р. опозиційного Національного фронту. У травні 1988 р. згідно з підписаною в Женеві Афганістаном, Пакистаном, СРСР та СІЛА угодою, почався вивід радянських військ. Останні радянські солдати покинули Афганістан 15 лютого 1989 р.

Радянська інтервенція коштувала Афганістанові понад 2 млн. жертв лише вбитими. Понад З млн. осіб стало біженцями. Зруйновано тисячі населених пунктів, виставлено сотні тисяч мін. За офіційно оголошеними даними, радянська армія втратила вбитими 14 453 солдатів та офіцерів, у тому числі — 2378 мешканців України. Поразка, якої зазнав Радянський Союз у афганській війні, гнітюче вплинула на ціле радянське суспільство й прискорила процеси розпаду СРСР.

Режим руху "Талібан"

У лютому 1989 р. в Пешаварі (Пакистан) створено коаліційний уряд афганського руху опору. Своєрідним дипломатичним визнанням його повноважень стала акредитація при ньому офіційного представника США. Лідером об'єднання повстанських угруповань став Г. Хекматіяр. Падіння уряду М. Наджибулли стало наслідком невдалого путчу 19-21 серпня 1991 р. в Москві та розпаду СРСР. Припинення поставок радянської зброї та боєприпасів винесло вирок кабульському комуністичному режимові. У квітні 1992 р. 60-тисячна армія узбеків під командуванням Абдул Рашида Дустума, що раніше воював на боці М. Наджибулли, перейшла на бік опозиції. Кабул зайняли таджицькі підрозділи Ахмед Шаха Масуда. В грудні 1992 р. президентом країни обрано Бурхануддіна Раббані (1940 р.н.) — керівника Ісламської спілки Афганістану.

Незважаючи на ліквідацію прокомуністичного режиму, війна в Афганістані не припинилася. Влітку 1992 р. почався конфлікт між підрозділами А.Ш. Масуда та військами коаліції Г. Хекматіяра. Ситуація ускладнилася після того, як в жовтні 1994 р. в громадянську війну втрутилися підрозділи руху "Талібан" — вишколених та озброєних в Пакистані учнів релігійних шкіл медресе. У листопаді 1994 р. таліби захопили друге за величиною місто країни Кандагар і проголосили його своєю столицею. Відзначаючись фанатичною самопожертвою та залізною дисципліною, таліби зуміли переламати хід війни на свою користь та взяти у вересні 1996 р. Кабул. Війська президента Б. Раббані та сили союзного йому А.Р. Дустума відійшли з північні райони країни. Отримавши військову допомогу від Росії та Узбекистану, А.Р. Дустум закріпився на півночі Афганістану, звідки зі зміннним успіхом вів бойові дії проти талібів, в руках яких опинилася переважна більшість території країни.

Під правлінням ортодоксально ісламістського уряду "Талібану" Афганістан перетворився на заповідник середньовічного обскурантизму. У країні заборонено поширення європейських та американських книг, фільмів та інших продуктів західної культури. Населенню строго приписано носити тільки традиційний східний одяг. Під час товариського матчу з футболу між збірними Афганістану та Пакистану, пакистанських спортсменів мало не лінчував розгніваний натовп, який обурився тим, що вони вийшли на поле в трусах, хоча традиційний іслам приписує чоловікам ходити винятково в довгих штанях. Закрито перукарні, оскільки за нормами традиційного ісламу мусульманин повинен носити волосся однакової довжини на цілій голові.

Великий резонанс у світі викликало знищення талібами двох великих скульптурних зображень Будди в провінції Баміан. Незважаючи на те, що обидві пам'ятки датувалися V ст., себто часами, коли ісламу ще не існувало, й на той факт, що обидві скульптури були внесені ЮНЕСКО до реєстру світової культурної спадщини, таліби усе ж висадили їх в повітря, посилаючись на заборону пророка Мухаммеда виготовляти людські зображення.

Хоча на початок 2001 р. таліби контролювали 90% території країни, їх уряд не здобув міжнародного визнання. Проголошений лідером "Талібану" муллою Мохам-медом Омаром Ісламський Емірат Афганістан визнали лише Пакистан, Саудівська Аравія та Об'єднані Арабські Емірати. Решта країн світу не встановили дипломатичних відносин із талібами, мотивуючи своє рішення винятковою недемократичністю їх режиму. Значну проблему для режиму талібів створили контакти керівництва країни із Осамою бен Ладеном, якого звинувачено в організації терористичних актів 11 вересня 2001 р. у США. Сполучені Штати заявили, що під управлінням "Талібану" Афганістан став розсадником міжнародного тероризму, оскільки на території країни цілком легально діяли вишкільні табори ісламських терористів.

У листопаді 2001 р. США розпочали велику військову операцію в Афганістані, наслідком якої стало повалення режиму руху "Талібан". У боротьбі з талібами американці використали сили Північного альянсу, яким була надана значна військово-технічна та фінансова підтримка. Унаслідок воєнної, чи, за визначенням керівництва США — антитерористичної операції, в країні створено новий світський уряд. Очолив його політик виразно прозахідної орієнтації Хамід Карзаї (1957 р.н.). Після закінчення війни із талібами на території країни залишився військовий контингент країн НАТО, що мав займатися пошуками бойовиків "Аль-Каїди" та "Талібану".

Понаддвадцятилітня війна зламала традиційний суспільний уклад замкнених сільських громад Афганістану. За час перманентної війни виросло ціле покоління, яке не уявляє собі життя без зброї під рукою. Шалено знищений війною та бідний на природні ресурси Афганістан знову опинився на узбіччі світової політики. Афганцям доведеться, вочевидь, прикласти ще чимало зусиль для принаймні часткової відбудови економіки та нормалізації суспільного життя своєї країни.

АРАБСЬКІ КРАЇНИ

Особливості політичного та економічного розвитку

На час закінчення Другої світової війни в світі існувало шість незалежних арабських держав: Єгипет, Ємен, Ірак, Саудівська Аравія, Сирія та Ліван. Чотири перші були монархіями, а Сирія та Ліван — республіками. Порівняно незалежну політику серед арабських держав проводили лише Саудівська Аравія та Ємен. На території Єгипту та Іраку розташовувалися британські, а в Сирії та Лівані — французькі війська. Зважаючи на це, а також на умови міждержавних угод, нав'язаних формально незалежним арабським урядам колишніми метрополіями, Єгипет, Ірак, Сирія та Ліван були змушені тісно координувати свою політику із Великобританією та Францією.

Ще в ході Другої світової війни арабські країни зробили перші кроки до створення загальноарабського політичного об'єднання. Ініціатором цих процесів став Єгипет. Скликана у вересні 1944 р. в Александрії підготовча конференція прийняла спеціальний протокол, в якому проголошено намір створити всеарабський політичний пакт. 22 березня 1945 р. сім арабських країн (Єгипет, Саудівська Аравія, Ірак, Ємен, Сирія, Ліван та Трансйорданія) на зібранні в Каїрі оголосили про створення Ліги арабських держав (ЛАД). Щоправда, майже одразу, в діяльності ліги почалися труднощі, спричинені суперечками між країнами, що стояли на різному рівні розвитку, а також особистими та династичними амбіціями. Консолідації зовнішньополітичних позицій цій міжарабській організації вдалося досягнути лише в кінці 40-х рр. на ґрунті протистояння із Ізраїлем.

Завершення Другої світової війни спричинилося до зростання в арабських країнах національної свідомості та політичної активності прихильників незалежності, а також посилення арабського національно-визвольного руху. Водночас у європейських країнах дедалі більшої популярності набували ідеї відмови від "класичного" колоніалізму. Усе це в комплексі створило умови для проголошення незалежності нових арабських держав. У 1946 р. незалежність здобула Трансйорданія (з 1950 р. — Йорданія), 1951 р. — Лівія, 1956 р. — Марокко та Туніс, 1961 р. — Кувейт, 1962 р. — Алжир. На зламі 60—70-х рр. здобули незалежність британські протекторати в районі Перської затоки. У 1967 р. незалежним став Південний Ємен, який виник унаслідок об'єднання колишньої британської колонії Аден та створеної 1959 р. під протекторатом Лондона Федерації Південної Аравії. У 1968 р. решту своїх арабських володінь у регіоні Великобританія об'єднала у Федерацію арабських еміратів, до якої увійшло сім окремих напівдержавних утворень. У 1971 р. із неї вийшли, проголосивши незалежність, Бахрейн і Катар. "Залишкова" федерація отримала назву Об'єднаних Арабських Еміратів (ОАЕ).

Виникнення нових незалежних держав та зміцнення суверенітету існуючих арабських країн, що поступово виходили зі сфер впливу колишніх метрополій, вплинули на зростання арабського націоналізму та настроїв панарабської солідарності. Винятковий вплив на ці процеси мала створена в 1947 р. Мішелем Афляком Партія арабського соціалістичного відродження (БААС). Крім ідей загальноарабської єдності, партія пропагувала особливий арабський шлях досягнення соціальної справедливості — "арабський соціалізм". У 60-х рр. баасисти прийшли до влади в Сирії та Іраку, а також справляли великий вплив на політичне життя Єгипту. Щоправда, здійснена в 1958—1961 р. спроба політичної інтеграції Єгипту, Сирії та Ємену зазнала невдачі. Причинами цього був різний рівень економічного, соціального та культурного розвитку країн, котрі спробували створити єдину державу.

Для значної частини арабських країн у повоєнний період були характерними соціалістичні експерименти в економіці, які часто здійснювалися безпосередньо за марксистськими рецептами. У 60-х рр. Алжир, Єгипет, Сирія та Ірак, а в 70— 80-х рр. Лівія запроваджували програми націоналізації приватного майна, встановлення урядового контролю над промисловістю, обмеження економічної діяльності приватного сектору тощо. Подібне експериментування найчастіше тягнуло за собою й відповідні політичні зміни: встановлення однопартійних режимів, обмеження демократичних свобод, поширення авторитарних методів одноосібного правління, а іноді й встановлення справжніх диктаторських режимів. Декотрі арабські лідери намагалися поєднати марксизм із ісламськими традиціями, в результаті чого з'явився "ісламський соціалізм".

Найбільших успіхів у промисловому розвитку в повоєнний період досягнули Єгипет, Алжир, Сирія та Ірак. Щоправда, іракська економіка, яка на початку 80-х рр. була одною із найсильніших в арабському світі, в наступні роки зазнала занепаду та руйнування. Скромнішими були успіхи арабів у розвитку сільського господарства. Незважаючи на здійснені в більшості арабських держав земельні реформи, арабський світ до сьогодні не забезпечує себе продуктами харчування. Щороку арабські країни ввозять продукти харчування вартістю в десятки мільйонів доларів.

Сучасна економічна модель багатьох арабських країн являє собою химерне багатоукладне поєднання елементів державного капіталізму, вільного ринку, а подекуди навіть феодально-патріархальних господарських відносин. Практично всі арабські країни наприкінці 80-х рр. відмовилися від експериментів соціалістичного ґатунку. Навіть найбільш соціалістично заангажована Лівія розпочала у 90-х рр. ринкові перетворення.

Популярна в 50—60-х рр. ідея загальноарабської єдності дещо потьмяніла після смерті Г.А. Насера. Проте, серед арабських країн продовжувала існувати практика економічної взаємодопомоги, яка полягала в наданні фінансових субсидій з боку багатших країн (Саудівської Аравії, Кувейту, Лівії) біднішим (Йорданії, Сирії, Лівану, Організації визволення Палестини (ОВП), а з 1995 р. — Палестинській автономії). Прикметним є досвід кувейтської кризи 1990 р., під час якої переважна більшість арабських країн засудила панарабську риторику С. Хусейна, котрою багдадський диктатор намагався виправдати свою агресію в Кувейті.

Сучасні арабські країни об'єднують кілька міждержавних організацій. Найбільш авторитетною серед них залишається Ліга арабських держав. Крім ЛАД існує низка вужчих міждержавних об'єднань арабських країн. 1981 р. створено Раду співробітництва арабських держав Перської затоки, яка включає шість країн регіону, 1989 р. виник Союз арабського Магрібу. Арабські країни відіграють значну роль у створеній 1969 р. Організації Ісламська Конференція. Великий вплив мають арабські країни в Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), котра була створена в 1960 р. з ініціативи Саудівської Аравії. Серед 11 членів ОПЕК 7 країн належать до арабського світу (Алжир, Ірак, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ, Саудівська Аравія). Паралельно із ОПЕК із 1968 р. існує Організація арабських експортерів нафти. Дієвість "нафтової зброї" була наочно продемонстрована в 1973—1974 рр., коли внаслідок оголошеного арабськими країнами ембарго світові ціни на нафту зросли в чотири рази.

Фактором, який суттєво впливає на політику арабських країн, є постійно тліючий арабо-ізральський конфлікт. Перманентне військове протистояння змусило арабський світ щорічно витрачати значні кошти на озброєння. Підтримка Ізраїлю з боку США та деяких країн Західної Європи підштовхнула арабські країнам в обійми Москви.

Арабо-Ізраїльський конфлікт

Створення держави Ізраїль

Після закінчення Другої світової війни ситуація в Палестині різко загострилася. Бажаючи привернути увагу світового співтовариства до палестинської проблеми, єврейські воєнізовані формування розгорнули широкомасштабну диверсійну та терористичну діяльність. 31 жовтня 1945 р. загони "Хагани", знищивши в кількох місцях колії та станційні споруди, паралізували систему залізничного сполучення країни. У річницю проголошення декларації Бальфура, 2 листопада 1945 р. в Тель-Авіві відбулися масові демонстрації, що завершилися бійками та бешкетами. Загалом протягом листопада 1945 р. здійснено три напади на поліційні дільниці та спробу висадити нафтопереробний завод у Хайфі. Оскільки британський уряд ніяк не відреагував на ці дії, бойовики перейшли до індивідуальних терористичних актів проти представників британської адміністрації. Британцям довелося укріплювати ті дільниці міст, де містилися приватні помешкання чиновників мандатної адміністрації. Оточені кулеметними вишками та обнесені колючим дротом "британські квартали" палестинських міст отримали іронічну назву "Бевінградів".

Британська армія завдала контрудару 29 червня 1946 р., заарештувавши понад 3000 бійців "Хагани", включаючи майже весь її керівний склад. Водночас арешти проведено серед лідерів "Єврейського агентства". У відповідь євреї підірвали 24 липня 1946 р. єрусалимський готель "Цар Давид", у якому розташовувалися штаб британських військ та офіси цивільної адміністрації. У результаті вибуху загинуло 17 британців та 50 арабських і єврейських службовців. Британці продовжували арешти, тому в січні 1947 р. у Яффі висаджено будинок перестарілих та місцеву філію англійського "Барклайз банку", в результаті чого загинуло понад 20 чоловік. У Єрусалимі бомба вибухнула в готелі "Семіраміс".

Готель "Цар Давид", висаджений в повітря єврейськими терористами

Зважаючи на такий розвиток подій, в січні 1947 р. Лондону довелося розпочати евакуацію з Палестини 2000 британських підданих. У лютому 1947 р. в Тель-Авіві та Єрусалимі введено воєнний стан. Намагаючись припинити постійні напади, британці вирішили продемонструвати твердість і стратили за вироком військово-польового суду .трьох єврейських терористів. У відповідь 31 серпня 1947 р. бійці "Хагани" викрали в Тель-Авіві просто з кав'ярні двох британських солдат. Коли британський патруль, знайшовши їх повішеними за містом, почав знімати тіла, вибухнула замаскована бомба, поранивши ще кількох чоловік.

Ця подія стала останньою краплею, що переповнила чашу терпіння британської громадськості. Британією прокотилася хвиля протестів проти політики уряду в Палестині. Населення вимагало від уряду вивести британську адміністрацію з країни, котру не вдавалося контролювати навіть за допомогою армії. Утім, навіть при бажанні, Лондон не міг вдатися до жорсткого силового варіанту придушення терористичного руху в Палестині збройним шляхом — через ще свіжу в пам'яті світу антисемітську політику гітлерівців. Щоб не наразитися на неприємні паралелі та звинувачення в антисемітизмі, британцям довелося відмовитися від управління Палестиною з позиції сили.

Починаючи з серпня 1945 р. до вирішення палестинської проблеми активно підключилися США. До британського уряду звернувся Г. Трумен з особистим проханням прийняти в Палестині додатково 100 тис. єврейських емігрантів. У листопаді 1945 р. до Палестини скеровано спільну англо-американську слідчу комісію, яка до квітня наступного року підготувала рекомендації про перспективи надання країні незалежності. У першу чергу комісія радила скасувати обмеження на купівлю землі євреями та еміграційні квоти для них.

Після невдалої спроби скликати у вересні 1946 р. в Лондоні арабо-єврейську конференцію, британський уряд запропонував розділити Палестину на 4 частини: округи Негев та Єрусалим під прямим британським контролем і дві (єврейську й арабську) автономні держави гід загальним британським управлінням. Обидві сторони конфлікту цей план відхилили.

На початку лютого 1947 р. Лондон запропонував арабам та євреям ще один проект урегулювання, що полягав у відтермінуванні на 5 років вирішення питання про існування національних держав у Палестині. Цей план також не знайшов підтримки. Вичерпавши таким чином усі засоби порозуміння, в лютому 1947 р. Великобританія передала вирішення палестинської проблеми на розгляд 00Н. У квітні 1947 р. створено спеціальний комітет ООН у справах Палестини в складі 11 держав (Австралія, Гватемала, Індія, Іран, Канада, Нідерланди, Перу, Швеція, Чехословаччина, Уругвай та Югославія). Висновки комісії представлено на Другій сесії Генеральної асамблеї ООН (вересень — листопад 1947 р.). Більшість (7 із 11) учасників комісії наполягали на поділі країни на дві самостійні держави зі збереженням міжнародного статусу Єрусалима, а меншість (Індія, Іран та Югославія) пропонували створити єдину федеративну державу. Австралія не підтримала жодного з проектів.

У результаті довгих і запеклих дебатів пізно ввечері 29 листопада 1947 р. Генеральна асамблея ООН прийняла рішення №181 про припинення британського мандату над Палестиною і поділ країни на дві самостійні держави. За резолюцію проголосувало 33 держави (у т.ч. СРСР і США), а проти — 13 (арабські країни, Туреччина, Афганістан, Пакистан, Індія, Куба і Греція) та ще 10 — утрималися (у т.ч. Великобританія). Згідно з прийнятою резолюцією арабську державу планувалося створити на території в 11,1 тис. кв. км (42,88% Палестини), де на початку 1947 р. мешкало 749 тис. арабів (у т.ч. 22 тис. бедуїнів-кочовиків) і 9520 євреїв, а єврейську на — 14,1 тис. кв. км (56,47%) з 499 тис. євреїв і 510 тис. арабів (у т.ч. 105 тис. кочовиків-бедуїнів). Єрусалим з околицями (0,65% території Палестини) з населенням 105,5 тис. арабів і 99,7 тис. євреїв виділявся в спеціальну зону під міжнародним контролем. Резолюція передбачала встановлення тісних економічних відносин між обома державами, митний союз, існування спільної валюти, єдність транспортної мережі та системи телекомунікацій, спільне користування іригаційною мережею тощо. Планувалося, що свої війська Лондон виведе із Палестини не пізніше 1 серпня 1948 р., а незалежність обох держав буде проголошено одночасно не пізніше 1 жовтня 1948 р.

Перша арабо-ізраїльська війна

Після прийняття резолюції №181 діяльність у Палестині парамілітарних єврейських та арабських організацій активізувалася. Кожна зі сторін конфлікту намагалася в односторонньому порядку захопити стратегічно важливі райони краї­ни, а також витіснити "чуже" населення з тих місцевостей, які мали скласти територію майбутніх незалежних держав. Араби використовували тактику блокади єврейських поселень, розраховуючи на свою кількісну перевагу за межами міст.

Однак тактична перевага була на боці євреїв. Ефективно деблокуючи оточені поселення, "Хагана" займала позиції, які покидала британська армія. Водночас проводилися анти-арабські акції, що мали залякати й вигнати арабське населення з територій майбутньої єврейської держави. У такий спосіб повністю було вигнано арабське населення сіл Квазда (грудень 1947 р.), Салама (березень 1948 р.), Бієр Аббас і Дейр-Ясін (квітень 1948 р.). В останньому із сіл у ніч з 9 на 10 квітня бойовики "Штерн ґанг" та "Іргун цвай леумі" вбили 254 особи, разом з дітьми та жінками. На момент проголошення незалежності Ізраїлю 400 тис. арабів змушені були покинути місця свого постійного проживання.

На початку квітня 1948 р. ізраїльські сили розпочали здійснення операції "Нахшон", спрямованої на деблокування оточених у Єрусалимі євреїв. До Єрусалима прорвалися колони вантажівок зі зброєю, боєприпасами та провіантом. Унаслідок запеклих боїв ізраїльтяни вигнали арабське населення кіль­кох сіл, що були розташовані уздовж голов­ної дороги до Єрусалиму, після чого забезпе­чення єврейської частини міста стало регуляр­ним. Одразу після евакуації британських військ, 21 квітня 1948 р. євреї встановили контроль над Хайфою, а 30 квітня було дебло­ковано місто Цфата в Північній Палестині. Великим успіхом стало захоплення 13 травня головного порту країни Яффи, звідки вигнано майже все арабське населення.

Перша арабо-ізраїльська війна

Єврейське населення активно готува­лося до створення власної держави. Ще з жовтня 1947 р. діяла єврейська комісія з підготовки проектів конституції та кодек­сів законів майбутньої держави. 1 березня 1948 р. створено Тимчасову державну раду (уряд), в якій представлено 12 партій,

етнорелігійні общини, а також ВСО. Євреї вирішили не чекати на призначений ООН термін одночасного проголошення неза­лежності єврейської та арабської частин Палестини, і створили свою державу в одно­сторонньому порядку. У день, визначений ООН як термін припинення британського мандату — 14 травня 1948 р., на засіданні Тимчасової державної ради проголошено незалежність держави Ізраїль, щоправда, без зазначення точних кордонів новопосталої держави. Перший уряд із 13 міністрів очолив лідер партії МАПАЙ, голова палестинського виконкому ВСО і "Єврейського агентства" Давид Бен-Гуріон (1866—1973). Через два дні президентом держави обрано лідера Партії загальних сіоністів Хаїма Вейцмана (1874— 1952). Створення незалежної єврейської держави стало можливим завдяки підтримці США та СРСР, які, керуючись власними інте­ресами, вважали позитивним послаблення британських впливів на Близькому Сході.

Широкомасштабні бойові дії між арабами та євреями розпочалися вже наступного дня після проголошення незалежності Ізраїлю. Уранці 15 травня єврейські дільниці Єрусалима та міську електростанцію бомбили єгипетські літаки, а наземні сили Трансйорданії, Іраку, Сирії, Лівану, Єгипту та Саудівської Аравії перейшли кордони Палестини. Збройні сили арабів Палестини представляли порівняно нечисленні та слабо організовані загони "Наджада" та "Футува". У районі Єрусалима діяла невелика партизанська група "Армія порятунку", підпорядкована особисто М.А. Хаджу аль-Хусейні. Уже під час бойових дій створено ще два палестинські військові угруповання: "Джихад аль-Мукаддас" ("Священна боротьба") та "Абталь аль-Ауда" ("Герої повернення"). Арабські сили не мали єдиного командування, а за рівнем підготовки, забез­печенням зброєю та бойовими якостями поступалися єврейським частинам. Серед збройних сил сусідніх арабських держав єдиним і справді боєздатним підрозділом сучасного типу був трансйорданський Арабський легіон під командуванням британця Джона Глабба (Глабб-паші) (1897—1986). Значну частину офіцерських посад у легіоні займали британці, а високого рівня підготовки особового складу було досягнуто ще під час Другої світової війни, коли легіон готували до висадки в Греції.

Наступ на єврейську частину Палестини здійснювався з трьох боків: з півночі — силами Сирії та Лівану, на центральній ділянці фронту — Арабським легіоном та військами Іраку та з півдня — єгиптянами спільно з невеликими підрозділами Саудівської Аравії. На першому етапі війни успіх був на боці арабів. Сирійські та ліванські війська окупували Східну Галілею, легіон Дж. Глабба дійшов до Єрусалима та оточив єврейські дільниці міста, а на півдні наступом у двох напрямках єгиптяни захопили Газу, Беєр-Шаву, Хеврон та Бейт-Лахм (Вифлеем). За посередництвом представника ООН на Близькому Сході графа Фолька Бернардотта (1895—1948) 18 червня 1948 р. оголошено перемир'я. Євреї скористалися перервою в бойових

діях для реорганізації та переозброєння своєї армії. Оголосивши загальну мобілізацію, військові формування країни вдалося довести до 60 тис. чоловік, а завдяки поставкам зброї з Чехословаччини забезпечити армію найновішими видами озброєнь. Усі збройні підрозділи Ізраїлю переформовано в Армію оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) під єдиним командуванням.

Після завершення терміну перемир'я 9 липня 1948 р. сили ЦАХАЛ неспо­дівано перейшли в наступ на всій довжині арабо-ізраїльського фронту. Особливих успіхів досягнуто на півночі, де, відкинувши сирійців, євреї 16 липня взяли Назарет. На центральній ділянці фронту Єрусалим деблокувати не вдалося, а на півдні за день до запланованого наступу єгиптяни нанесли превентивний удар, оточивши частину ізраїльських військ у пустелі Негев. З метою психологічного тиску на уряди арабських держав ВПС Ізраїлю завдали демонстраційних авіаударів по Дамаску та Каїру.

У результаті десятиденних запеклих боїв 18 липня 1948 р. підписано наступне перемир'я. Ф. Бернардотт безуспішно намагався посадити ворогуючі сторони за стіл переговорів. Урешті-решт ізраїльські екстремісти розстріляли машину представ­ника ООН просто в центрі Єрусалима. Вбивст.во графа Ф. Бернардотта, який був не лише представником ООН, але й відомим діячем Міжнародного Червоного Хреста, а під час Другої світової війни намагався рятувати переслідуваних нацистами євреїв, викликало обурення в цілому світі.

28 вересня 1948 р. ЦАХАЛ розпочав операцію "Хірам". З жорстокими боями ізраїльтянам вдалося вибити ліванців з Галілеї та майже повністю знищити сили палестинських арабів. Реалізуючи план "Йоав", єврейські сили розпочали наступ на півдні. 15 жовтня 1948 р. вони деблокували оточені раніше ізраїльські підрозділи й самі до 20 жовтня завершили оточення 4000 єгипетських солдатів біля села Фалуджі. У Фалудзькому котлі єгиптяни оборонялися до 24 лютого 1949 р., після чого, так і не склавши зброї, евакуювалися до Єгипту. В останні дні грудня 1948 р. ізраїльтяни відрізали ще одне єгипетське з'єднання в районі Гази й прорвалися на Синайський півострів. Під час боїв на Синаї ізраїльська військова авіація помилково збила кілька літаків британських ВПС.

Останньою воєнною операцією арабо-ізраїльської війни 1948—1949 рр. було витіснення ізраїльтянами 6—9 березня 1949 р. нечисленних йорданських патрулів <з пустелі Негев. Не чинячи опору, араби залишили пустелю, а євреї 10 березня вийшли до невеликого арабського села Умм Рашраш на березі Акабської затоки. У цьому місці Ізраїль згодом збудував порт Ейлат, отримавши, тим самим, вихід в басейн Індійського океану.

Мирні переговори між арабськими державами та ізраїльтянами відбулися на о. Родос. Ізраїль підписав угоди про перемир'я з Єгиптом у лютому, з Ліваном — у березні, з Трансйорданією — в квітні, Сирією — в липні 1949 р. Саудівська Аравія формально не брала участі у війні, а Ірак відмовився підписувати мирну угоду.

У результаті війни Ізраїль додатково до визначених йому ООН територій захопив 6,7 тис. кв. км земель, що мали увійти до складу арабської держави. З окупованих земель змушені були тікати близько 750 тис. арабів. За даними ООН, на початок 50-х рр. за межами Палестини перебувало 906 тис. арабських біженців. У межах єврейської держави залишилося не більше 200 тис. арабів. Для допомоги арабським утікачам з Палестини 1 квітня 1950 р. створено Близькосхідне агентство ООН для допомоги палестинцям та організації робіт (БАПОР). Ізраїль проігнорував прийняту в грудні 1948 р. постанову ООН №194 про забезпечення умов для повернення арабських біженців,, погодившись на квотоване повернення не більше 100 тис.

біженців. Будинки арабів, які покинули свою батьківщину, знищували, а залишені ними землі передавали в "Єврейський національний фонд". Згодом цей фонд роздав захоплені таким чином землі в оренду новим єврейським поселенцям. Арабські країни, на території яких опинилися палестинські біженці, провадили політику протидії асиміляції прибульців, оселяючи їх у спеціальних таборах. Маючи надію повернути окуповані євреями землі, арабські лідери зберігали невизначений статус біженців, що з часом перетворило палестинців у громадян другого ґатунку, піддатливих на екстремістські впливи.

На вимогу світового співтовариства, в Швейцарії розпочалися переговори про широкомасштабні мирні угоди між арабами та євреями. Оскільки переговори не давали надії на успіх, 9 грудня 1949 р. на Генеральній асамблеї ООН поставлено питання про поділ Єрусалима на єврейську та арабську частини та надання йому міжнародного статусу. У відповідь Ізраїль в односторонньому порядку оголосив Єрусалим своєю столицею, а 16 грудня 1949 р. король Трансйорданії Абдаллах (1882—1951), незважаючи на заперечення Ліги арабських держав, приєднав окуповану під час війни територію Палестини. Приєднавши західний берег річки Йордан, Абдаллах проголосив створення єдиної держави Хашимітського Королівства Йорданії. Було скликано парламент з представників палестинців та йорданців, який 24 квітня 1950 р. ратифікував це рішення. Арабські країни відмовилися визнати анексію палестинських земель і встановили дипломатичні відносини з урядом палестинських арабів Ахмеда Хільми-паші, що існував ще з вересня 1948 р. у Секторі Гази.