1. Характеристика уряду "мінімально-переможної коаліції"

Базовою для першої групи є модель - "мінімально-переможної коаліції", яка передбачає, що уряд може бути сформований на основі мінімальної кількості учасників. Обов'язкова умова: щоб їхні об'єднані зусилля хоча б забезпечили мінімальну, але більшість у парламенті. Як зазначають М.Галлахер, М.Лейвер і П.Майер: "...мінімально-переможні коаліції не везуть із собою пасажирів, вони складаються лише з партій, законодавчі голоси яких суттєві для отримання більшості"363. У цій моделі контроль за урядом трактується як своєрідна "нагорода" для тих, хто отримує право його формувати. Відповідно мінімальний склад пояснюється прагненням зменшити кількість учасників, між якими цю "нагороду" треба буде ділити. Як видно з табл. 29, кабінет Діхаена опирається лише на 55,3 % депутатських місць чотирьох політичних партій з одинадцяти, як пройшли до парламенту. Тобто, вихід зі складу коаліції навіть одного учасника, якому може належати найменша кількість голосів, призводить до відставки кабінету. Найширше використовується такий тип урядових коаліцій у Німеччині.

Характеристика уряду "мінімально-переможної коаліції" на прикладі урядового кабінету Бельгії від 23.06.1995 364

Політичні партії у моделі "мінімально-переможної коаліції" розглядають своє входження до уряду як самодостаню мету. Це означає, що партія, увійшовши до уряду, вже виконала своє політичне завдання і подальшу ЇЇ діяльність в уряді треба розглядати лише як інструментальну, як умову збереження за собою місця в уряді і наступного разу після чергових парламентських виборів. За цієї суто прагматичної лінії поведінки програмні положення і попередні політичні декларації, заяви, звернені до громадськості, будуть впливати на поведінку партії, але реально відіграватимуть другорядну роль.

Наступна модель формування коаліційного уряду передбачає, що критерієм під час прийняття рішення про входження до коаліції повинна слугувати ідеологічна близькість майбутніх партнерів по коаліції - "коаліції мінімального радіусу дії". Під "радіусом дії" розуміється ідеологічна близькість політичних партій у межах "ліво-правого" партійного спектра. Подібні коаліції будуть "ідеологічно потужнішими" у тому розумінні, що вони сладатимуться з партій, які займають максимально близьку позицію з питань ідеології у партійному спектрі. Отож, у цій моделі вступ партії до коаліції розглядається як механізм, який допоможе партії досягнути раніше проголошених політичних цілей, а коаліційна взаємодія у складі уряду не буде їм суперечити.

Протиставлення цих двох моделей у "чистій формі" дещо умовне. На практиці обидві моделі частіше всього виступають у змішаному варіанті, відрізняючись лише тим, яка з двох констант виявиться домінуючою - "прагматична" чи "ідеологічна". Тобто, "мінімально-переможні" коаліції формуватимуться передусім з розрахунку перспективи отримання влади, проте вони будуть й ідеологічно компактними. З огляду на це, Абрам де Сваан виділив "мінімально збігаючу переможну коаліцію" . Він зазначив, що діяльність політичних партій у парламенті зумовлюється прагненням визначити напрями політику уряду відповідно до партійних пріоритетів і зобов'язань перед виборцями: "...учасник намагається стати причиною виграшної коаліції, до якої він належить і від якої він сподівається проведення політики максимально наближеної до його власної"365. Чим меншою буде ідеологічна відстань між можливими партнерами по коаліції, тим більшими будуть шанси створити коаліцію. Для цієї моделі коаліцій притаманне об'єднання мінімальної, але достатньої кількості для отримання у парламенті підтримки більшості полі­тичних партій, які перебувають максимально близько між собою у "ліво-правому" спектрі, за умови, що ідеологічний критерій буде визначальним у процесі формування коаліційного уряду.

Подібної аргументації дотримується і Грофман, який вважає, що немає значення як багато вимірів характерно для конкретної партії. Процес урядового формування керується бажанням партії створити коаліцію з мінімальною ідеологічною різницею і реалізується шляхом окремих послідовних етапів: " На першій стадії кожний актор шукає форми для створення протокоаліції для себе і для актора, який є ближчий до нього у N просторі. Якщо виграшна коаліція ще не сформувалась, то процес переходить до другої стадії, в якій кожна протокоаліція шукає об'єднання з такою самою протокоаліцією"366. Процес повинен продовжуватись доти, доки не буде сформовано урядову коаліцію. Теоретично Грофман визнає, що коаліційному уряду не потрібний контроль над законодавчою більшістю, практично ж він постійно звертається до критерію більшості депутатів від політичних партій, які є членами урядових коаліцій у парламенті.

Ян Бадж і Майкл Лейвер, аналізуючи цей тип моделі коаліційної політики, дійшли висновку, що найкращі можливості формування урядової коаліції з ідеологічно близьких партій має центристська партія - "ефективний політичний диктатор"367. Вони вважають, що центристська партія має найкращі можливості щодо залучення ідеологічно близьких партнерів. На підставі дослідження партійних програм, урядових декларацій та цілісної діяльності коаліційних урядів восьми країн - Бельгії, Данії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Німеччини, Норвегії та Швеції вони констатують, що "...майже всі утворені коаліції на практиці включають партійний контроль середнього законодавця у "ліво-правому" вимірі, або найбільшої "центральної" партії у багатовимірному політичному просторі. Це є доказом важливості безпосередніх політичних узгоджень при формуванні урядових коаліцій. Якби політика не була важливою, то партійний контроль не займав би специфічного місця у формотворчому процесі."368 На їхню думку, додатковими чинниками, які сприяють формуванню такої моделі коаліційного уряду, є розмір можливої коаліції та величина самої центристської партії369. Роль центристської партії у формуванні коаліційного уряду Пауль Варвік пояснює тим, що сучасний вимір політичного простору у Західній Європі продовжує переважно характеризуватися як ліво-правий. За цих умов: "..найбільш ймовірно, що центристська партія (партія; яка контролює центристського законодавця) сформує уряд.... З поваги до коаліційних партнерів теорія зазначає, що вони швидше всього складатимуться з партій, які ідеологічно близькі до центристської, тому що в інших випадках їм доведеться обороняти і втілювати в життя політику, яка буде дуже далекою від їх власної. Якщо центристська партія не є форматором, то потреба досягнення згоди у політичних питаннях призводить до того, що коаліцію формуватимуть лише ідеологічно близькі партії. Тоді для коаліційних партнерів очікування (сподівання) полягають у тому, що ідеологічна близькість до форматора збільшує шанси коаліційного урядового членства"370.

Пітер Майер провів дослідження щодо наявності зв'язку між виборцями та політичними партіями. Він вивчав партійну ідентифікацію виборців, зміни, які відбуваються у самих політичних партіях та у міжпартійних взаємовідносинах у більшості країн Західної Європи. Він простежив зміни ідео­логічної дистанції між головними партіями "лівого" та "правого" спектра провідних європейських країн від 1983 р. до 1993 р.

На підставі даних табл. ЗО, бачимо, що відбулося суттєве зменшення ідеологічних відмінностей між головними партіями лівого та правого спектра в 11 з 13 європейських країн. Особливо значні зміни відбулися у Бельгії, яка з кінця 60-х років, як ми вже зазначали, мала дуже відчутне напруження у багатьох соціо-політичних поділах. Значне зменшення протистояння відбулося в Австрії, Ірландії та Сполученому Королівстві. З табл. 30 видно

Зміна ідеологічної дистанції у "ліво-правому" спектрі між політичними партіями держав Західної Європи371

що напруження за означений період збільшилося лише у Данії та Італії. Оскільки зазначене дослідження охоплювало матеріали, які в часовому вимірі стосувалися періоду після падіння "комуністичного режиму" у Радянському Союзі і колишніх країнах "соціалістичного табору", то можемо констатувати, що така подія сприяла зменшенню ідеологічного протистояння між політичними партіями у країнах Західної Європи.

Зближення політичних партій у питаннях ідеології створює додаткові сприятливі можливості для формування коаліційних урядів. Як зазначає А.Антошевський: " Це призвело до того, що традиційна боротьба між лівими та правими змінилася в окремих випадках на співпрацю центристсько-лівих і центристсько-правих партій, яка виявилась у формуванні стабільних коаліційних кабінетів. Союз цей охоплює передусім партії соціал-демократичні та християнсько-демократичні, яким властиве поступове зближення між собою у питаннях соціальної політики, збільшуючи спільний коаліційний потенціал."373

Показовою у цьому плані була ситуація з формуванням коаліційного уряду 2002 р. у Німеччині. Теоретично, поряд з Соціал-демократичною партією шанс на формування уряду мало би й об'єднання ХДС/ХСС, оскільки обидва головні політичні конкуренти мали по 38,5 % голосів. Гіпотетично, або за умови прийняття "прагматичної моделі" творення коаліційного уряду, оскільки Союз 90/Зелені, які отримали 8,6 % голосів, могли вибирати, з яким політичним партнером вони б створили уряд на підставі того, хто з цих двох партнерів запропонує їм кращі умови. Насправді подібного варіанта не було навіть теоретично, тому що Зелені були близькі і виступали безпосередніми партнерами з Соціал-демократами з ідеологічних питань, відповідно ідеологічна відстань їх з ХДС/ХСС була значно більшою.

Вагомим недоліком моделі ідеологічних коаліцій є практична неможливість формування коаліційного уряду тоді, коли ідеологічні відмінності у "ліво-правому" спектрі багатовимірні і мають гострий характер. Тобто, тоді, коли партії відрізняються між собою в ідеологічній оцінці релігійних, етнічних, регіональних та інших існуючих у суспільстві поділів, будь-яка політична позиція завжди буде наражатися на необхідність узгодження контраверсійних позицій основних політичних акторів, здатних у такій ситуації виступати ідеологічними опонентами. У подібних ситуаціях формування коаліції на засадах ідеологічної близькості партнерів буде досить складним процесом. Зменшення ідеологічного протистояння основних політичних партій сприяє послабленню дії цього чинника, але збереження актуальності існуючих соціополітичних поділів не даватиме змогу повністю зняти це зауваження з порядку денного політичного життя європейських країн.

Підсумовуючи, зазначимо, що ідеологічна модель формування урядових коаліцій можлива там, де міжпартійні ідеологічні відмінності не настільки гострі, щоб блокувати процес форму­вання урядової коаліції. Ідеологічні детермінанти здатні впливати на арифметичні міркування та розрахунки можливих коаліційних партнерів, відповідно арифметичні калькуляції здатні створювати власні політичні тиски, примушуючи політиків йти на утворення коаліцій, чи даючи їм змогу раціоналізовувати партійну позицію. Отож, коаліційна політика постійно вимагає узгодження партійних стратегій і можливих тактичних композицій/пропозицій щодо творення коаліційного уряду.

Процес формування коаліційного уряду значною мірою залежить від форматора, тобто партії, керівнику якої глава держави надав право створити уряд. Вона визначатиме ідеологічну близькість і сумісність ідеологічних позицій потенційних партнерів із власною позицією, в рівній мірі і з власною передвиборчою програмою. Ключовим у такому процесі формування буде власне бажання успішно сформувати уряд. Пауль Варвік зазначає, що "...партія, глава якої офіційно формує уряд, отримує більш лідируючу і важливу роль, ніж інші партії чи члени коаліції"374. Роль партії форматора залежатиме значною мірою від її розміру, тобто кількості депутатських мандатів, які вона має. Партія-форматор веде переговорний процес.

Іншим важливим чинником, який вирішально здатний впливати на формування коаліційного уряду, є попередній досвід участі партії у роботі уряду. Пауль Варвік зазначає: "Один із вис­новків полягає у тому, що статус "форматора" уряду має тенденцію повторюватись, як і взагалі факт участі в коаліційному уряді. Наяв­ність такого досвіду збільшує шанси участі в уряді, навіть незалеж­но від того чи партія була в останньому уряд і.... Формування урядової коаліції - це гра, що періодично повторюється і тому досвід у ній надзвичайно важливий"375.

Більшість коаліційних переговорів, як зазначають Даніель Д'єрмейр та Пітер ван Роозендал, характеризуються пропозиціями "...хочете приймайте, а ні, то ні" і відбуваються вони завжди за умов неповної інформації376. Особливістю переговорного процесу є те, що він відбувається між представниками декількох політичних партій, які усі проміжні результати, пропозиції та контрпропозиції, або вже остаточні результати, повинні узгоджувати з власними партіями. Це узгодження завжди дає учасникам переговорів можливість маневру, коли вони можуть послатися на те, що ту чи іншу пропозицію партія не зможе прийняти ні за яких умов, що привносить у переговорний процес дію чинника невизначеності. Процес переговорів відбувається у межах конструкції теорії раціонального вибору, коли володіння інформацією, приховування повної/правдивої інформації та виголошення її певної частини, акторами переговорного процесу визначатиме результат, який вони отримають. У межах цієї конструкції розглядають переговорний процес Даніель Д'єрмейр і Пітер ван Роозендал. Вони висунули дві базові моделі переговорного процесу: "прихованоїрівноваги " та "сигналізуючої рівноваги "377.