3. Умови формування коаліційних урядів;

Коаліційні уряди в європейських країнах формують з представників різних політичних партій здебільшого на підставі принципу пропорційності або переговорів. Принцип пропорцій­ності передбачає, що при розподілі урядових посад між потенцій­ними членами коаліційного уряду, головним критерієм буде кількість місць, які має партія у парламенті. Такого принципу дотримуються під час формування коаліційних урядів такі держави: Австрія, Ірландія, Люксембург та Норвегія. Принцип переговорів, в основу яких покладено торг між політичними партіями характерний для Бельгії, Данії, Італії, Нідерландів, Фінляндії та Швеції339. Виділення принципів є досить умовним, на практиці вони досить часто змішуються у різних пропорціях. У Німеччині засада пропорційності довший час була основою формування коаліційних урядів цієї країни. Протягом 60-х середини 90-х років партія Вільних демократів почергово входила як другий партнер до коаліційних урядів спочатку ХСС-ХДС (1961, 1962,1963,1965), потім СДП (1969,1972,1974,1976,1980), повторно ХСС-ХДС (1982,1983,1987,1991,1994). Засадничим положенням формування коаліційних урядів з представників СДП та Зелених у 1998 та 2002 рр. була не просто достатність голосів для формування більшості, а ідеологічна близькість340.

Особливий механізм формування коаліційного органу виконавчої влади передбачено у Швейцарії341. Згідно з Конституцією Швейцарії виконавчу владу у країні має колегіальний орган - Федеральна Рада у складі семи осіб, яких з 1959 р. згідно з так званою Магічною формулою представляють чотири основні політичні партії: Радикальна, Християнсько-демократична та Соціал-демократична. Кожна з них має два місця у складі уряду, одне місце належить представнику Швейцарської народної партії (див. табл. 27)342. Цікаво, що в Конституції поняття "уряд" не використовується. Крім того, існує ще ціла низка додаткових вимог щодо претендентів до складу Федеральної Ради: до її складу не можуть входити ті, хто має родинні зв'язки; передбачене обов'язкове врахування норм представництва основних мовних груп: німецькомовні представники - чотири особи, франкомовні - дв, один повинен бути представником італомовної громади; три кантони, де проживає найбільша кількість мешканців - Цюріх, Берн і Вауд, повинні бути представлені у Федеральній Раді. Також існують вимоги щодо релігійної приналежності претендентів. Кожен член Ради відповідає за один з департаментів: зовнішньої політики, внутрішніх справ, справедливості та поліції, військовий, фінансів, економіки, комунікації та енергетики. Очолює Федеральну раду - Президент федерації, який щороку обирається парламентом разом із віце-президентом серед визначених семи членів Ради. Підстава вибору має досить формальний характер - переважає той, хто має найбільший досвід роботи в уряді. Президент виконує функції керівника закріпленого за ним департаменту. Тобто, формальної окремої посади прем'єр-міністра у Швейцарії немає, хоча реально ці функції виконує Президент Конфедерації343. Парламентські вибори 19 жовтня 2003 р. призвели до формування ситуації, яка здатна кардинально змінити систему формування урядів у Швейцарії. Під час виборів до парламенту у 1999 р. ультраправа Швейцарська народна партія отримала підтримку 22,5 % виборців, що дорівнювало найкращому результату однієї з чотирьох урядових партій - Соціал-демократичної партії Швейцарії. На виборах у жовтні 2003 р. Народна партія перемогала, набравши 27 % голосів, Соціал-демократична також покращила свій результат, але отримала лише 23,3 % голосів. Популярність Радикально-демократичної та Християнсько-демократичної партій поступово, але невпинно падає. У цій ситуації керівник Народної партії Крістоф Блохер висунув вимогу, щоб його партії надали друге місце в уряді, для цього треба буде змінити "Магічну формулу" формування коаліційного уряду, або взагалі від неї відмовитись344.

Переговорний процес з приводу формування коаліційного уряду переважно має форму торгу у відносинах між політичними партіями та у середині кожної з партій. Принцип торгів означає, що кожна урядова посада може бути оцінена за рівнем політичної впливовості, престижу, або за допомогою інших критеріїв345. Традиційно поведінку партій у процесі формування коаліційного уряду ми розглядаємо з погляду політичної програми, партійних декларацій і зобов'язань, які були попередньо публічно представлені політичними партіями. Це цілком обгрунтовано, тому що жодна партія не може поводитись безоглядно, вона повинна постійно пам'ятати про наступні вибори: якщо виборці забудуть про її непослідовність і невідповідність між передвиборчими деклараціями та реальними політичними діями, то завжди знайдуться політичні конкуренти, які належно це донесуть до громадськості.

Ми не повинні також забувати про "людський фактор", представлений у переговорному процесі у складі партійних делегацій амбітними політиками, які претендують на вакантні посади. М.Галахер, М.Лейвер та П.Майер зазначають: "Незважаючи на контроль наддержавною політикою, який мають члени кабінету міністрів, ми не повинні ігнорувати пільги для переможців, що отримують місце в кабінеті, це є найвищим досягненням їхньої кар'єри у політиці. Робота приносить суспільне визнання, владу, патронаж і багато інших атрибутів успіху. Ми не повинні бути здивованими знахідкою, що для багатьох політичних діячів прагнення потрапити в кабінет є завданням їхнього життя. Отож, існує дві основні інтерпретації політичної цінності портфелів кабінету, відповідно два основних рушії мотивації діяльності політичних діячів: бажання отримати вигоду від володіння офісом (міністерською посадою - А.Р.) та прагнення впливати на суспільну політику."346 З позиції цих двох головних чинників ми розглядаємо переговорний процес під час формування коаліційного уряду як торг.

Коаліційні уряди, які є результатом переговорів, складаються з двох основних конструкцій. Перша властива коаліційним урядам, де існує одна домінуюча політична партія; друга, коли коаліція має врівноважений характер. Тобто, політичні партії, з яких складається коаліція, є приблизно однакові за кількістю депутатів. Конструкція коаліційних урядів із наявністю однієї домінуючої партії властива: Данії, Ірландії, Італії, Німеччині та Швеції.

Конструкція коаліційного уряду з домінуючою партією на прикладі уряду С.Наисвеу в Ірландії у 1989 р.

Врівноважуючі конструкції є характерними для урядів: Австрії, Бельгії, Нідерландів, Фінляндії та Швейцарії.

Врівноважуюча конструкція коаліційного уряду на прикладі Федеральної Ради Швейцарії у 1997 р.348

Звідси цілком вмотивованим виглядає твердження, яке широко тиражується у політологічній літературі, що позиція найбільшої, або двох конкуруючих між собою найбільших політичних партій буде визначальною і одночасно найкращою у процесі формування коаліційного уряду. Формування коаліційних урядів завжди дає шанс потрапити до влади представникам невеликих політичних партій, які мають своїх представників у парламенті. Це засвідчив досвід Вільних демократів ФРН, які, фактично, "вирішували," яка одна з двох найбільших партій сформує уряд протягом 60-90-х років. Оскільки магія можливості сформувати уряд значна, то потужні політичні партії заради формування уряду здатні йти на значні поступки своїм потенційним коаліційним партнерам, які мають необхідний/достатній коаліційний потенціал. Про це яскраво свідчить приклад формування уряду С.Наи§Ьеу в Ірландії у 1989 р. (див. табл. 26).

Якість узгоджень і досягнутих компромісів є головним чинником, який парламент враховує під час прийняття рішення про підтримку, або не підтримку уряду. Групу запропонованих міністрів повинна сприймати більшість парламентських фракцій і виборців, на позицію яких треба зважати всім без винятку політичним партіям. Досвід формування коаліційного уряду Австрії, після парламентських виборів 1999 р., з Австрійської народної партії та Австрійської партії свободи на чолі з Иоргом Хайдером, коли світова прогресивна громадськість рішуче виступила проти можливості входження до уряду відомого своїми антисемітськими виступами лідера партії Свободи, свідчить про те, що при формуванні уряду варто зважати і на світову громадськість.

Характер затвердження коаліційного уряду у парламенті залежить від країни. У Бельгії затвердження уряду відбувається у нижній палаті парламенту і передбачає одночасне представлення цілого складу уряду та програми його діяльності. В Італії уряд вважають сформованим, якщо протягом десяти днів після створення він отримає довіру Палати депутатів, Сенату стосовно складу та програми діяльності. Обов'язково треба представляти всіх міністрів і програму майбутньої діяльності під час затвердження уряду Данії. У Греції уряд протягом п'ятнадцяти днів після затвердження повинен одержати у парламенті вотум довіри349. В Австрії, Португалії, Фінляндії та Швеції затвердження у парламенті потребує лише кандидатура прем'єр-міністра, а міністрів призначають глави держав за поданням керівника уряду. У Швеції кандидатуру на посаду прем'єр-мінстра вносить не король, а глава парламенту-тальман. Особливістю цієї країни також є те, що міністрів призначає прем'єр-міністр350 самостійно. Контроль за діяльністю уряду з боку парламенту охоплює усні та письмові питання, інтерпеляції, комісії з розслідувань. Грізніший контроль парламенту за діяльністю уряду - відправка у відставку. Така норма, як зазначають М. Лейвр і К. Шепсл, є визначальним положенням європейської парламентської демократії351. Передбачено, що уряд має піти у відставку внаслідок втрати довіри/підтримки більшості депутатів під час голосувань з принципових питань, або внаслідок спеціальних голосувань "довіри" або "недовіри". В останніх двох випадках це є конституційним обов'язком уряду. Стаття 50 Конституції Франції вимагає:" Якщо Національні збори приймуть резолюцію недовіри, або якщо вони не схвалять програму, або загальну декларацію Уряду, то прем'єр-міністр повинен вручити президентові Республіки заяву про відставку Уряду"352. Наголошування на тому, що відставка уряду не може відбутися внаслідок не підтримки парламентом будь-якої пропозиції уряду, зроблено в Конституції Італії стаття 94: "...Голосування однією або обома палатами проти якої-небудь пропозиції Уряду не обов'язково тягне за собою його відставку"353. Конституція Португалії також дуже чітко регламентує варіанти примусової відставки у статті 198, пункт 1. Відставка може відбутися у разі відхилення програми уряду, неприйняття вотуму довіри або ухвалення резолюції з вотумом неодовіри абсолютною більшістю голосів354. У Сполученому Королівстві існує традиція, що за умови, коли парламентські дебати ініційовані урядом, шляхом внесення певного законопроекту, то голосування можна потрактувати як процедуру отримання вотуму довіри. На таке трактування голосувань суттєво впливає двопартійна система, коли не урядова частина парламенту фактично становить опозицію.

Для внесення на порядок денний сесії парламенту питання про недовіру уряду потрібне подання п'ятьох депутатів в Австрії, двадцяти депутатів у Фінляндії, однієї десятої депутатів Генеральних Кортесів в Іспанії, подібна норма існує також у парламентах Італії, Франції та Швеції.У Греції пропозицію про вотум недовіри повинна підписати не менше, ніж одна шоста від загальної кількості депутатів355. У Португалії для цього треба мати запит однієї четвертої депутатів, або будь-якої парламентської групи356. Рішення під час голосування з вотуму довіри/недовіри приймається більшістю голосів, за винятком Греції та Португалії, де для цього голосування потрібна абсолютна більшість.