2. Виборча кампанія та виборчий процес.

2.1. Передвиборна кампанія. Період спеціально організованої діяльності до часу офіційного початку виборів, спрямованої на “висвітлення”, формування чи підтримання необхідного іміджу й позитивного образу майбутнього кандидата (політичної партії, руху, окремого політика), забезпечення його упізнаваності серед потенційного електорату та утвердження (збереження попереднього статусу) на політичному полі відповідного рівня. Передвиборні кампанії ніяк не пов’язані з датою виборів і вони можуть вестися практично безперервно, перетворюючись на виборчі. До передвиборних проектів відносять: проекти, пов’язані зі збиранням підписів виборців, під різними вимогами до влади, зверненнями, відозвами та ін.; адресні проекти щодо роботи з різними групами населення: пенсіонерами, молоддю, військовослужбовцями; проекти щодо роботи із засобами масової інформації (ЗМІ); організація регіональних і міжрегіональних науково-практичних конференцій з актуальних проблем: економіка, охорона здоров’я, наука, культура, злочинність, екологія та ін.; проекти, пов’язані з розвитком підприємництва в регіоні; інші проекти, пов’язані зі збиранням коштів під виборчу кампанію (фондрайзінг); благодійні акції та програми.

Попередня “розкрутка”. Скрита форма виборчої кампанії, яка розпочинається задовго до офіційного її початку й має на меті зібрати гроші та організаційні ресурси та підвищити політичний рейтинг. У ході попередньої “розкрутки” кандидат добивається відповідної впізнаваності, що дасть йому можливість приймати участь в майбутніх виборах в якості реального кандидата. Для досвідченого політика попередня “розкрутка” в класичному розумінні не потрібна. Він продовжує свою виборчу кампанію всю активну політичну діяльність. Попередня “розкрутка” не потребує викладу цілісної програми, вона краще здійснюється навколо тих проблем, які хвилюють мешканців. При попередній “розкрутці” не варто заявляти про своє бажання приймати участь у боротьбі за депутатський мандат. Зазвичай попередня “розкрутка” закінчується за три-чотири місяці до виборів, коли починається активна підготовка до участі у виборчій кампанії.

2.2. Виборча кампанія. Офіційно оголошений період доцільно організованої, методично грамотно побудованої і змістовно насиченої діяльності кандидата у депутати, політичної партії, спрямованої на виконання масового психологічного впливу на електорат з метою усвідомленого і неусвідомленого їх спонукання до віддачі голосів за вказаного кандидата (партію). Як будь-який політико-правовий процес, виборча кампанія є як певною діяльністю визначених законом суб’єктів щодо забезпечення народного волевиявлення, так і системою правових норм, що регулюють цю діяльність. Відповідно, практично всі сучасні держави законодавчо регулюють правила проведення такої кампанії, аби забезпечити дотримання на практиці конституційних принципів рівних і вільних виборів. Таке регулювання, серед іншого (визначення суб’єктів виборчого процесу, їхніх прав і обов’язків, повноважень виборчих комісій тощо), полягає у визначенні правил використання в кампанії ресурсів, що забезпечують вплив на свідомість виборців (агітаційних, комунікаційних, медійних) дозволяють утримувати адекватне матеріально-фінансове забезпечення кампанії (фінансування виборчої кампанії), залучають органи публічної влади до процесу формування персонального складу виборних органів (повноваження органів публічної влади в організації і забезпеченні виборів, обмеження зловживань службовим становищем). Усі зусилля в кампанії спрямовані на оптимальне використання наявних виборчих ресурсів для посилення переваг кандидата (партії) та для нейтралізації сильних сторін опонентів. У законодавстві країн Центральної та Східної Європи словосполучення “виборча кампанія” вживається у сенсі “агітаційна кампанія”. Кожна виборча кампанія є унікальною й несхожою на попередні. Унікальність виборчої кампанії визначається трьома чинниками: особою кандидата, специфікою моменту, стратегією виборчої кампанії. Форма та зміст виборчої кампанії залежать від багатьох факторів. Виділяють різні типи виборчих кампаній. В залежності від рівня представницької влади, що обирається, а також від розміру виборчих округів виділяють: місцеві виборчі кампанії малого масштабу (вибори депутатів сільських чи районних рад – чисельність виборців до 5000); місцеві виборчі кампанії середнього розміру (від 5 до 20 тис.); місцеві виборчі кампанії великого масштабу (від 20 до 50 тис.); регіональна виборча кампанія (понад 50 тис.); регіональна виборча кампанія середнього розміру (понад 100 тис.); регіональна виборча кампанія великого розміру (понад 200 тис.); загальнонаціональна виборча кампанія (всі виборці України). Чим меншим є масштаб виборчої кампанії, тим простішою є її структура і тим активнішим є особистий контакт кандидатів з виборцями. І навпаки - чим більший масштаб виборчої кампанії – тим меншою є залученість кандидатів у неї, зростає роль виборчого штабу. В залежності від суміщення тобто чи вибори проводяться на один рівень чи обираються одночасно кандидати різних рівнів. Зазвичай суміщають вибори різних рівнів (районні, міські, обласні та Верховну Раду) або вибори з референдумом. В залежності від типу виборчої системи. У виборчих кампаніях прийнято виділяти два види факторів, які впливають на неї: керовані та некеровані. Перші залежать від рішень та дій самого кандидата та його команди і можуть бути виявлені за допомогою спеціальних соціально-психологічних досліджень. Другі не залежать від рішень кандидата та його команди. До них відносять: загальний вектор соціально-політичних процесів в країні; діяльність центральних, обласних та регіональних органів влади; економічна ситуація в державі та окрузі; особливості екологічної ситуації; особливості соціального портрету регіону; характер діяльності опонентів та їх команд; різка зміна політичної ситуації в сусідніх країнах, кліматичні умови тощо. Виборча кампанія складається з кількох етапів: нульовий (підготовчий) – триває до початку офіційної реєстрації кандидата в депутати (партії, блоку); початковий – початок пропагандистської кампанії, перше знайомство з кандидатом та його програмою; основний – реалізація плану-графіку виборчої кампанії; заключний – останні два тижня перед виборами – активізація виборчої пропаганди та агітації; день виборів; підведення підсумків. Враховуючи розмір території України термін, що дається законодавством на ведення виборчої кампанії є доволі значним. Висування претендентів починається за 170 і закінчується за 140 днів до виборів, реєстрація кандидатів Центральною виборчою комісією (ЦВК) повинна закінчуватися не пізніше як за 90 днів до виборів. Таким чином, для агітаційної роботи українські кандидати на посаду Президента мають не менше ніж 89 днів, тобто майже три місяці. Для порівняння: у набагато менших від України державах, таких, наприклад, як Болгарія, на виборчу кампанію кандидатів у президенти дається 24 дні, у Словаччині – 13 днів. Однак запозичення європейського досвіду в цьому плані навряд чи є доцільним. Враховуючи, що в Словаччині 4 млн. виборців, а в Україні їх аж 38 млн., терміни ведення передвиборної агітації в Словаччині і в Україні співвідносяться приблизно як 3 : 2. Тобто до певної міри можна навіть стверджувати, що терміни ведення виборчої кампанії в України є скороченими у пропорції до кількості виборців та розвитку інфраструктури.

Маркетингова виборча кампанія. Така модель виборчої кампанії, при якій виборець виступає у ролі гіпотетичного покупця, а чисельні виборчі об’єднання – у ролі гіпотетичних продавців. Роль товару відводиться кандидатам, їх програмам, іміджу. Таким чином таку модель виборчої кампанії можна визначити як процес створення товару, розробки, планування та проведення заходів по його ідентифікації, рекламі та стимулюванні збуту. А мета такої кампанії – з найбільшим ефектом провести значний (у масштабах всього виборчого округу) розпродаж. Сучасний виборчий ринок неможливий без активного і навіть агресивного політичного маркетингу. Він передбачає вивчення кон’юнктури політичного ринку, настроїв виборців та їх готовності підтримати ті чи інші програми. При цьому всі акції виборчої кампанії мають чітку спрямованість на окремі (цільові) категорії виборців, а організація кампанії максимально структурована та раціональна.

Адресна виборча кампанія. Виборча кампанія зорієнтована на адресну групу виборців. “Ми всі робимо помилку,- писав Гоулд,- намагаючись звернутися до всіх та кожного. Суть успішної політичної стратегії полягає в тому, щоб робити вибір і часто жорсткий вибір. Необхідно визнати, що ви не можете адресувати свій політичний заклик всім – вам просто доведеться вибирати. Це, звичайно не означає, що ви повинні повністю виключити з поля зору тих, хто не входить до вибраної вами групи, просто тим, хто до неї входить, повинно приділятись найбільше уваги.” Знаючи свою адресну групу, характерний для неї тип сприйняття, можна приступати до планування впливу на неї.

Виборча кампанія та міжетнічні стосунки. На перебіг виборчої кампанії суттєвий вплив можуть здійснювати існуючі в суспільстві міжетнічні стосунки. Вибори та виборча система можуть бути інструментом зміни рівня стабільності та ступеня репрезентативності в політичній системі. Х. Лінц та А. Степан вважають, що вибори можуть підвищити чи, навпаки, знизити політичну значимість етнічності. Їх роль зростає, якщо йдеться про перші вибори, що проводяться в новій державі. Щоб зменшити вплив етнічного фактора, загальнодержавні вибори мають передувати місцевим виборам. Водночас приклад ПАР та Індії доводить, що існує залежність між високою конкуренцією на виборах і етнічним насильством. Якщо етнічні лідери змушені вести безкомпромісну боротьбу задля захисту інтересів власної групи за рахунок інших, то це може призвести до поляризації та збільшення конфліктів. У випадку поліетнічних суспільств чим вищі ставки, тим більша ймовірність того, що виборча кампанія матиме тенденцію до поляризації і радикалізації різних груп. Ситуація загострюється за наявності етнічних партій: тоді вибори можуть бути цензованими і з передбачуваними результатами. Д. Горовіц визначає три моделі етнічного насильства у виборчих перегонах: превентивний удар, прорив і закріплення. Превентивний удар спрямований на підвищення шансів на перемогу конкретної етнічної спільноти за допомогою розмивання голосів певної категорії виборців між кількома учасниками перегонів. На противагу цьому, стратегія прориву передбачає спробу партії розширити свою електоральну базу за рахунок виходу за межі традиційної етнічної основи. Якщо це сприймається іншими партіями як загроза, то це може спровокувати насильство. Етнічне виборче насильство у вигляді закріплення характерне у поствиборчий період. Чисте закріплення характерне для ситуації, коли вибори підтверджують домінування демографічної більшості. Штучне закріплення характеризує ситуацію, коли на виборах перемогу здобуває меншина (що може зумовлюватися штучним розколом більшості або особливостями виборчої системи). У випадку чистого закріплення джерелом насильства стають меншини, штучного – більшість. Жодна з цих ситуацій не сприяє стабільності та репрезентативності.

Історія виборчих кампаній. Історія виборів така ж давня, як і людське суспільство. Потреба в ефективних засобах впливу на “електорат” гостро відчувалася вже на виборах вождя чи гетьмана. Отже, цивілізаційний поступ неминуче зумовлював і розвиток виборчих технологій. У 1846 р. майбутній президент США А. Лінкольн висунув свою кандидатуру на виборах до Конгресу США. Друзі пожертвували на його виборчу кампанію 200 доларів. Перемігши, педантичний і скрупульозний А. Лінкольн повернув друзям залишок 199 доларів і 25 центів. Під час передвиборчої кампанії А. Лінкольн жодного разу не виїхав за межі рідного міста і не виголосив жодної промови перед виборцями. Кандидати в американські президенти почали зустрічатись з виборцями лише у другій половині XIX ст. У 1888 р. Б. Гарісон – кандидат-республіканець – зустрівся з 2000000 особам, а У. Маккінлі під час виборчої кампанії 1896 р. особисто поспілкувався із 750000 виборців. У 1924 р. претенденти на президентський пост США К. Кулідж та його опонент-демократ Дж. Дейвіс вперше викупили час в радіоефірі для презентації своїх політичних платформ. Радіотрансляції виступів кандидатів слухали 30 мільйонів американців. У 1932 р. Ф. Рузвельт проїхав поїздом через всю країну до Чікаго, по дорозі виступивши у 36 штатах. У 1919 р. Е. Бернейс – родич всесвітньовідомого З. Фрейда - заснував у Нью-Йорку свою фірму по “керівництву відомістю”, яка була орієнтована на політичну сферу. На початку 1930-х рр. Журналіст К. Уайтекер і рекламний агент Л. Бакстер створили в Каліфорнії першу в історії спеціалізовану службу з проведення виборчих кампаній “Кампейн інкорпорейтед”. Їхня перша виборча кампанія виглядала так: вулицями, уздовж яких були розклеєні портрети усміхнених кандидатів, під звуки оркестру дефілювали одягнені в уніформу дівчата і роздавали перехожим листівки. Першим “телевізійним” президентом вважається Дж. Кеннеді. Проте ще 1952 р. в США було 19 мільйонів телевізорів, і Д. Ейзенхауер витратив на телевізійну рекламу 2 мільйони доларів. Вибори 1960 р., на яких Дж. Кеннеді переміг Р. Діксона, започаткували ефективний розвиток сучасної моделі – “New Politics”. У 1968 р. у Парижі була заснована Міжнародна асоціація політичних консультантів. Саме французи першими спробували перейняти американські виборчі технології. Під час президентських виборів 1965 р. класичному стилю генерала Шарля де Голля вперше протистояв американізований стиль кандидата Ж. Леканюе. У Франції стали з’являтись приватні агенства, які займалися виключно політичними виборчими кампаніями. Найвідомішою стала діяльність фірми “Сервіс та метод” на чолі з М. Бонграном. Під впливом європейської політичної культури американська модель “New Politics” трансформувалась у французьку модель “Marketing Politique”. У 1970-х рр. професіоналізація діяльності з організації виборчих кампаній розпочинається й у Німеччині. Тут з самого початку, на відміну від США, політичні консультанти і менеджери виборчих кампаній були вписані в рамки партійних структур. Провідними спеціалістами з виробництва “політичних зірок” вважаються американці Дж. Наполітан, Мет Різ, Т. Шварц; французи М. Бонгран, Жак Сегела; англієць Гордон Ріс; німець Герд Бахер. Напередодні нового тисячоліття країни “нової демократії” також набули унікального досвіду виборчих технологій. У Росії з 1989 р. було проведено 6 федеральних виборчих кампаній (4 парламентські і 2 президентські), 3 загальнонаціональні референдуми. Унікальний досвід проведення виборчих кампаній здобула й Україна.

2.3. Виборчий період. Офіційно встановлений проміжок часу протягом якого здійснюється виборча кампанія. Найбільш докладно визначення цього поняття подається у виборчих кодексах. Так виборчий кодекс Албанії визначає виборчий період як “період, що починається за тридцять днів до дати проведення виборів і триває до дня остаточного повідомлення результатів голосування”. Визначення “виборчого періоду” дається й у законодавстві Молдови. Виборчий кодекс цієї країни визначає його як “період часу, який починається від офіційного оголошення дати виборів і закінчується на день, коли кінцеві результати виборів підтверджуються компетентними органами”. Як бачимо, уніфікованого визначення виборчого періоду не існує. І якщо виборчі кодекси обох країн солідарні щодо моменту закінчення виборів – дня оголошення остаточних підсумків голосування, то момент початку виборчої кампанії визначається абсолютно по-різному. Однак у більшості країн Центральної та Східної Європи окремих визначень цих понять узагалі не існує. Точка відліку проведення виборів в законодавстві країн Центральної та Східної Європи формулюється двома шляхами: або шляхом зазначення конкретного дня (Естонія, Боснія та Герцоговина) або більш загального формулювання – протягом певного періоду після закінчення терміну діяльності попереднього органу. Так, в Естонії вибори Президента проводяться “не раніше ніж за 60 та не пізніше ніж за 10 днів до завершення терміну перебування на посаді Президента Республіки; в Албанії перший тур виборів в Асамблею проводиться за 60-30 днів до припинення строку повноважень діючої Асамблеї й не пізніше ніж через 45 днів після її розпуску. У Болгарії вибори призначає Президент Республіки не пізніше ніж за 60 днів до дня виборів, у Литві чергові вибори до Сейму призначаються Президентом Республіки не пізніше як за шість місяців до закінчення повноважень членів Сейму з одночасною умовою – не раніше як за два місяці та не пізніше як за місяць до закінчення повноважень членів Сейму. Законодавством Македонії передбачено, що вибори у члени парламенту проводяться один раз на чотири роки в останні 90 днів дії мандату старого складу Парламенту чи протягом 60 днів з дати його розпуску. Згідно з Закoном України “Про вибори народних депутатів України, чергові вибори до парламенту в Україні відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України. Як видно, праткика такого формулювання не надто поширена. Однак для України вона є цілком прийнятною, оскільки її законодавство передбачає можливе проведення як чергових, так і позачергових виборів, встановлюючи для кожного випадку окремі терміни.

2.4. Виборчий процес та його етапи. Здійснення суб’єктами виборчого процесу передбачених законом виборчих процедур; сукупність різних форм взаємодії та послідовних дій з висунення, рекламування та голосування за суб’єктів політичної влади, персональний та структурний склад яких формується вираженням волі тієї частини населення, яка за законодавством вважається достатньою для визнання результатів виборів легітимними. У цьому заході бере участь велика кількість осіб, що виконують різні функції, тому виборчий процес складається з певного набору узгоджених за часом та місцем проведення політичних, правових і організаційних дій. З формально-правової точки зору виборчий процес розглядається як система законодавчо встановлених процедур з’ясування суспільної оцінки відповідності задекларованої спрямованості політичної активності кандидатів на виборні посади, коло яких визначається у встановленому законом порядку, правоздатними громадянами країни або її окремого регіону залежно від загальнодержавного чи місцевого характеру виборів. Виборчий процес завжди включає в себе встановлену законодавством сукупність процесуальних форм проведення виборів, які визначають кількість та зміст стадій виборчого процесу. Виборчий процес не тільки і не стільки переважно адміністративний технологічний процес, скільки публічний, конкурентний процес, в межах якого розгортається політична правосуб’єктність громадян-виборців. Виборчий процес розглядається як складова загального політичного процесу та режиму, що існують в країні. За умови демократичних режимів виборчий процес є вельми важливою сукупністю форм взаємодії громадянського суспільства і держави – передачею владних повноважень представникам суспільства через процедуру виборів. У результаті цілеспрямованої політичної діяльності досягають соціально значущий підсумок: для суспільства – найбільш повна реалізація функції легітимації координаторів соціальних процесів, для держави – забезпечення правових норм організації та проведення виборчих кампаній, для кандидатів на виборні посади – здійснення в рівній боротьбі з політичними конкурентами свого права репрезентувати громадян в органах політичної влади. Початок виборчого процесу оголошує Центральна виборча комісія (ЦВК) у випадках та в строки, встановлені Конституцією та Законом України “Про вибори народних депутатів України”. Виборчий процес в Україні включає такі етапи: складання та уточнення списків виборців, утворення виборчих округів, утворення виборчих дільниць, утворення виборчих комісій, висування та реєстрація кандидатів у депутати, проведення передвиборної агітації, голосування, підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування, встановлення результатів виборів та їх офіційне оприлюднення, оприлюднення діяльності виборчих комісій. Виборчий процес завершується через п’ятнадцять днів після дня офіційного оприлюднення ЦВК результатів виборів.

Засади виборчого процесу. Відправні ідеї, положення, основні принципи діяльності суб’єктів виборчого процесу. Вони є підгрунтям для здійснення ними передбачених законом виборчих процедур. До основних засад виборчого процесу відносять: законність та заборона незаконного втручання будь-кого у виборчий процес; політичний плюралізм; гласність і відкритість; рівність всіх суб’єктів виборчого процесу; свобода передвиборної агітації, рівні можливості доступу до засобів масової інформації (ЗМІ); неупередженість до партій (блоків), кандидатів з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб та керівників підприємств, установ і організацій. Основні засади виборчого процесу виписані в ст. 10 Закону України “Про вибори народних депутатів України”.