Участь в політичному житті в окремих країнах Третього Світу.

Стосовно поширення виборчого права у країнах, що розвиваються надзвичайно важко робити якісь загальні узагальнення з огляду на те, що вибори у них відбувалися у надзвичайно неоднорідних умовах. Замість еволюційного розвитку у напрямку плюралістичної демократії зустрічаємо часто циклічний розвиток, який коливається між демократією та диктатурою. Змушені ми при цьому дати чітке розмежування між демократією та авторитаризмом, що не надто легко, оскільки і в авторитарних режимах відбуваються вибори. Попри те, що у промислово розвинених демократичних державах ми можемо відзначати певний ступінь монолітного ліберально-демократичого розвитку відповідно до концепції поліархії Р. Даля, яка поєднує в собі вимір як ліберальний так і демократичний, деякі країни, що розвиваються знаходяться стосовно одного або обох вимірів досить далеко. Маємо також і держави у яких подібний до промислово розвинених держав ступінь участі в політичному житті і ступінь конкуренції, так само як і країни, які з огляду розвитку демократії і (або) лібералізму залишають бажати багато кращого. Обидві складові сучасної демократії часто є нерозвиненими одночасно; подекуди демократична складова переважає ліберальну, що загалом спричиняє, що розмежування між автократіями та обмеженими ліберальними демократіями втрачає сенс. Процес поширення демократичного виборчого права в державах, що розвиваються розпочинався пізніше ніж у країнах з розвиненою демократією, складався із більшої кількості фаз та тривав довше. Крім того даний процес не спричинив формування в цілому Третьому Світі стабільних та тривалих демократій. Залишається відкритим питання чи вказані відмінності щодо поширення виборчого права між країнами, що розвиваються та країнами з розвиненою демократією є більшими ніж ті ж відмінності поміж країнами Третього Світу. У деяких державах загальне виборче право для мужчин запроваджене тоді ж що й в західних розвинених державах (наприклад в Аргентині чи Уругваї); і інших державах досі не існує загальне виборче право (наприклад у спадкових ісламських монархіях). Окремо від держав Третього Світу слід відрізняти держави, які перестали бути колоніями вже у першій половині ХІХ ст., а також ті, які отримали незалежність лише у другій половині ХХ ст. У першій групі можна чітко вирізнити різноманітні фази поширення виборчого права: насамперед загальне виборче право для мужчин, далі виборче право для жінок, реєстрація для формально кваліфікованих виборців, а згодом й виборче право для безграмотних. Інші зразки перебігу цього процесу не є також рідкісними. Якщо наприклад порівняємо дві латиноамериканські країни стосовно демократичних традицій, то можемо стверджувати, що загальне виборче право з 1916 р. в Уругваї охоплювало вже неосвічених; натомість у Чилі неосвічені отримали виборче право лише в 1970 р., вже після запровадження виборчого права для жінок у 1952 р. Крім того реєстрація виборців як обов’язкова умова голосування мала цілий ряд перешкод в поширенні виборчого права в нижчих суспільних верствах, особливо у випадку селян. У Чилі наприклад різниця між юридично зареєстрованими виборцями та реальними виборцями на початку 60-х рр. становила 1,3 млн., тобто третину від зареєстрованих виборців. У державах, які пізніше втратили свій колоніальний статус, демократичне виборче право запроваджувалося одноетапно – головним чином перед здобуттям політичної незалежності. У більшості англомовних держав Карибського басейну, загальне, рівне та безпосереднє виборче право було запроваджене на початку 50-х рр. ХХ ст. – в певної частини 10, у іншої частини 20, а у випадку острова Антигуа та Барбуда – 30 років перед здобуттям незалежності. У африканських державах загальне, безпосереднє виборче право було запроваджене коротко перед здобуттям незалежності: у французьких колоніях з 1956 р., у британських протягом процесу деколонізації, який розпочався в середині 50-х рр. ХХ ст. У Родезії до 1971 р. існувало нерівне виборче право, яке ґрунтувалося на цензах і кольорі шкіри. Подібне дискримінаційне виборче право, яке залишало без права голосу понад двох третин мешканців, існувало до 1994 р. в ПАР. У деяких державах доходило також до повторного обмеження загального виборчого права, як наприклад у Шри Ланці, де після здобуття незалежності виборче право втратили таміли. Випадки такі насправді є рідкісними, між тим обмеження загального і рівного виборчого права майже у всіх етнічно неоднорідних суспільствах становить поважну проблему. Тут можна вказати хоча б на втрату виборчого права національними меншинами у Східній Європі після здобуття політичної незалежності. У час інагураційних виборів у Естонії і Литві виборчого права було позбавлено від 30 до 40 % населення (росіян). У виборчому законодавстві часто робляться спроби утримання існуючих стосунків влади, яка свідомо не зважає на зміну етнічного складу населення (наприклад в Лівані чи на о. Фіджі). Подекуди загальна чисельність виборців стає питанням політичним, оскільки дослідження етнічного складу населення може потягнути за собою вимоги щодо внесення змін у їх представництві (наприклад у Нігерії).

Причини та наслідки поширення загального виборчого права. Кількість змінних, які слід узгодити при систематичному аналізі причин поширення загального виборчого права у промислово розвинених державах, як говорилось раніше, є дуже високою. До істотних чинників можна зачислити наступні: ступінь та темп індустріалізації, зміни соціальної структури, міграційні процеси, соціально-культурні (національність, віросповідання) стосунки, політичні традиції, конституційні зміни (формування парламенту), здатність еліт до пристосування, а також війни та сецесії. Сам зв’язок між індустріалізацією та поширенням виборчого права є дуже різним в залежності від держави. Оскільки не можна також відокремити безпосереднього зв’язку між ступенем індустріалізації та силою робітничого руху (чи соціалістичної партії), то навіть такого характеру істотні чинники поширення виборчого права трудно подати у загальній формі. Сила фінських соціалістів, які прийшли до влади в 1916 р., не залежала від ступеню і темпу індустріалізації, а з постійно конфліктної формації чотиристанового суспільства ХІХ ст. Точно так само співвідношення демократизації виборчого права і парламентаризації політичної влади, двох вирішальних ліній зміни конституції в Європі з часів Французької революції, не є однозначним. Загалом єдина у своїх соціальних інтересах репрезентація зумовила при обмеженому виборчому праві у Великобританії відповідальність уряду перед парламентом. Натомість на відміну ніж у цьому випадку, парламентарній політичній владі у Швеції і Німеччині вдалося пере форматуватися лише після демократизації виборчого права. Постійне специфічне, історичне виділення тих чинників у процесі соціальних та конституційно-політичних змін мало тривалі наслідки для: 1) інтеграційної сили політичної системи і визнання прийнятих у ній рішень, 2) структури політичної (партійної) конкуренції, 3) ідеологічної дистанції поміж акторами політичної сцени та для моделі політичного розв’язання конфліктів. Там, де за загальне виборче право боровся зміцнілий робітничий рух, робітничі партії виступали з радикальних позицій класової боротьби, у той час як у інших місцях, де ці партії простішим способом отримали доступ до участі у політичному житті, були вони швидше готовими, стоячи на реформаційних позиціях, співпрацювати з буржуазними партіями. С. М. Ліпсет до другого типу відносить скандинавські країни (Данію, Норвегію, Швецію). Процес інтеграції такого типу можна спостерігати й у випадку Великобританії, де у випадку поступово поширюваного виборчого права і мажоритарних виборів ліберали готові були солідаризуватися і стосовно виборів із робітничим рухом, з огляду й на те, що частина робітничого класу й так голосував за консервативні буржуазні партії. У Німецькій імперії загальне виборче право було натомість пов’язане з соціалістами, а виборче право було оформлене Бісмарком відповідно до консервативно-аграрних інтересів. Істотним наслідком поширення загального виборчого права був розвиток робітничих партій, що однак не спричинило знищення принципового панування капіталу, лише перенесення засадничого соціального конфлікту до політичної системи, і тим самим його загострення. Поза соціоструктурним аспектом конфлікту соціокультурний конфлікт також став важливим для політичної репрезентації, особливо коли з метою відображення соціальної структури виборців політичні партії виступали за репрезентацію засновану на пропорційній виборчій системі. Оскільки інтеграція робітничого руху в англосаксонських державах відбувалася по-іншому, не дійшло тут до зміни виборчої системи. У таких умовах – загальне виборче право і стабільна основа репрезентації – після закінчення Першої світової війни партійна структура, яка визначалася головними лініями соціального конфлікту була ”заморожена” у тих державах. Демократизація виборчого права в державах, які розвиваються не відбувалася у такий же спосіб, як у розвинених державах і не була пов’язана з соціальними змінами та індустріалізацією. З однієї сторони не мала тут зрівняльного впливу індустріалізація або проявлялась вона значно пізніше і за окремими винятками, не було можливості виходу за її межі. Оскільки виникли структурно неоднорідні економіки, то з іншої сторони у процесі ”наздоганяння” певного рівня розвитку зміцнились соціальні структури, які зміцнювали значення загального виборчого права для соціального та політичного розвитку. З огляду на значні соціальні нерівності й брак участі в політиці широких соціальних верств запровадження загального виборчого права в державах, що розвиваються не викликало жодних принципових змін у політичному житті. Соціальні та політичні сили, що представляли середній клас, які підтримували процес поширення загального виборчого права, не були достатньо сильними, щоб перейняти владу від правлячих соціальних верств і в такий спосіб залучити до політичного процесу нижчі соціальні верстви. Такого можливого результату запровадження загального виборчого права не вистачило деяким державам тому, що відкинуто демократію як політичну систему держави, особливо там, де шанси олігархії на отримання виборчого успіху зменшилися у результаті поширення загального виборчого права. У протилежність до процесів розвитку, які ведуть до формування стабільних демократій в країнах, що розвиваються участь у політичному житті та плюралізм не посилились взаємно, а залишалися у взаємному конфлікті, так що розвиток одного з них гальмував і навіть перешкоджав розвитку іншого. Реальні стосунки влади не могли протистояти цим тенденціям завдяки запровадженню загального виборчого права. У латиноамериканських державах, за винятком Коста-Рики авторитарні структури в політичних системах не зазнали засадничих змін, коли всі суспільні верстви отримали право участі у виборах. Засади демократичного виборчого права визнавались там формально, у той час як результати виборів супроводжувалися корупцією. Адміністративні порушення у виборчому процесі разом з полегшенням, з огляду на соціальну структуру, нелегальних впливів на виборців зменшили роль демократичного чинника у виборчих рішеннях, так само як те, що результати виборів майже завжди подавалися як сумнівні. У кількох країнах, у котрих десятиріччями функціонували демократичні інституції, у 70-х рр. ХХ ст. повернулися до авторитарних режимів (Чилі, Уругвай). У 80-х рр. правлячі авторитарні латиноамериканські держави повернулися до демократії. З точки зору авторитарного досвіду демократія в опитуваннях громадської думки цінується тут як найвища цінність, що повинно допомогти її зміцненню, подібно як і вплив на ці держави регіону процесів глобалізації. Захист прав людини, демократія, правова держава, добре врядування це цінності, які сьогодні становлять умови конкурентності на міжнародній арені. Міжнародне порозуміння стосовно допомоги у розвитку і полегшення торгових умов є сьогодні узалежнені від стану розвитку демократії. Причини та наслідки поширення загального виборчого права належить у країнах, що розвиваються належить шукати також у широких зв’язках з іншими аспектами. Навіть на грунті специфічних причин і результатів, які ми знаємо з аналізу промислово розвинених держав, стають вони менш очевидними, і то, по-перше, у результаті прихованого чи явного ігнорування демократії як форми влади, по-друге, в результаті неповного розвитку ліберальних компонентів демократії, по-третє, з огляду на виникнення в результаті обмеження демократичних складників виборчих практик. У всіх трьох аспектах у галузі науки та політики прийнято застереження, які мають на меті надання більшої ваги виборчому праву чи, іншими словами, участі суспільства в політичному житті. Перше застереження стосується проблеми консолідації демократії. Залишається нез’ясованою справа, про те, яке значення мають питання виключно інституційні (тип врядування: президентуалізм чи парламентаризм, система політичної репрезентації) в процесі поглиблення та зміцнення демократії в Латинській Америці, де тут питання редемократизації стали сильнішими ніж будь-коли підняті суспільними науками. Друге застереження стосується організації виборчого процесу: вищих виборчих органів, списків виборців, організації виборів та контролю за ними. У галузі організації виборів спостерігаємо у Латинській Америці значний поступ не без сильних, тривалих міжнародних зусиль, наприклад зі сторони Загальноамериканського Інституту Прав Людини зі штабом у Коста-Риці, який спільно з СAPEL (Centro de Asesoria y Promocion Electoral) здійснює консультування та вишколи стосовно виборів. Слід також згадати міжнародних спостерігачів та їх діяльність, яка фінансується ООН, Організацією Американських держав (ОАД), Міжнародним банком розвитку, Міжнародною фундацією для виборчих систем (IFES), Центром Картера і т. д, а також німецькими політичними фундаціями. Стосовно організації виборів також у Африці і в Азії, особливо в багатьох складних умовах, досягнуто також поступу. Порівняно з Латинською Америкою меншою мірою можна тут – за окремими винятками - однак гарантувати збереження та тривале існування демократичних систем. Підсумовуючи можна стверджувати, що в 80-х і 90-х рр. в значно більшій кількості розвинених держав мав місце процес пристосування виборів – під оглядом їх функцій та значення – до західних демократичних стандартів. Дякуючи цьому процесові значно зросло також значення виборчих систем як істотного чинника, який надає репрезентаційне та легітимуюче значення політичним системам.