5. Форми незаконного впливу на виборців та способи протидії їм.

5.1. Патології виборчих систем. Недобросовісне проведення виборів. Навіть якщо проголошуються демократичні принципи виборчого процесу – дотримуються їх далеко не завжди. Існує чимало способів порушення виборчих норм, зокрема: введення обмежень на висування кандидатів та передвиборну агітацію; створення перепон, які ускладнюють участь людей у виборах; порушення таємниці голосування і фальсифікація результатів. Крім явних порушень та зловживань, існують і цілком відкриті та легальні, однак при цьому достатньо сумнівні, методи збільшення числа голосів виборців. До їх числа належать: нерівна нарізка виборчих округів (виборча геометрія) та махінації з визначенням їх меж – джеррімендерінг. Результати виборів залежать також і від співвідношення між потенційними та реальними виборцями.

Форми впливу на виборців. Розрізняють два способи незаконного впливу суб’єктів виборчого процесу на виборців: офіційний та неофіційний. Офіційний – це вплив на виборців через офіційні державні установи, неофіційний – це вплив на виборців через неофіційні установи. До останніх відносять вплив через політичні партії, а також соціальні союзи, церкву, через підприємців та інших приватних осіб. Здійснення неофіційного впливу на волевиявлення виборців припустиме й може порушувати свободу вибору лише в тому випадку, якщо має місце цілеспрямований примус. Навпаки, здійснення офіційного впливу принципово порушує принцип свободи вибору. Держава, легітимація якої відбувається у виборчому процесі, не має права впливати на неї. Мова йде, по суті, про державну передвиборну рекламу, яка повинна бути заборонена. Але, з іншого боку, оскільки державні органи не повинні “замовкати” у період передвиборної боротьби, й оскільки посадові особи також можуть ставати кандидатами й займатися передвиборною агітацією у деяких державах (наприклад ФРН) законодавчо встановлені розмежування між припустимою публічною роботою уряду й забороненою політичною рекламою, а для “гарячого періоду” передвиборної боротьби встановлено досить суворі вимоги до діяльності уряду.

Виборча географія (джерімендерінг). Поділ на виборчі округи при дослідженні та оцінці виборчих систем належить до одного з найбільш суперечливих політичних питань. Критика виборчої системи зі сторони політичної опозиції завжди стосувалася поділу на виборчі округи. Практика маніпуляції з виборчими округами, довільного й умисного їх визначення, “нарізання” з метою отримання переваги на виборах отримала назву джерімендерінг. Вперше була вона впроваджена губернатором Джеррі, який 1842 р. “покраяв” cвій штат Массачусетс на округи так, що їх межі нагадували контур саламандри (звідси і назва терміна: джеррі + (сала) мандер), аби сприяти перемозі своєї партії. Пізніше джеррімендерінг набув широкого поширення в США, а також застосовувався у Франції, Північній Ірландії. Як це відбувається можна проілюструвати на простому прикладі. Припустімо, що в п’яти одномандатних округах проживає по 20 тисяч виборців. Змагаються дві партії – А і Б. Першу на території округів підтримують 60 тисяч виборців, другу – 40 тисяч. Якщо виборчі округи нарізають прихильники партії А, то вони, швидше за все, зроблять так, щоб її симпатики, як і симпатики партії Б були рівномірно розподілені між виборчими округами, у результаті чого отримають усі п’ять місць, а партія Б, незважаючи на підтримку 40 відсотків виборців, не отримає жодного. Якщо ж нарізка виборчих округів залежатиме від партії Б, то вони зберуть своїх противників у найменшій кількості округів (у даному разі двох), а в решті створять більшість із своїх виборців, у результаті чого партія А, маючи підтримку 60 відсотків виборчого корпусу, отримає два місця, а партія Б на свої 40 відсотків голосів – три мандати. Під час виборів в Німеччині поділ на виборчі округи був несприятливим для німецької соціал-демократії, оскільки в містах, де їх позиції були особливо сильними, на один мандат припадала значно більша кількість виборців ніж на консервативних вибoрців села. Саме тому німецька соціал-демократія боролася за пропорційну виборчу систему, яка в час Веймарської республіки сформувалась у такий спосіб, що поділ на виборчі округи не мав істотного значення для поділу мандатів – за кожні 60 000 мандатів кожна партія отримувала один мандат. У Кенії в 1993 р., внаслідок створення величезної диспропорції у розмірах виборчих округів (у найбільшому окрузі було у 23 рази більше виборців, ніж у найменшому) до перемоги прийшла партія “Африканський національний союз Кенії”, хоча вона отримала лише 30 % голосів виборців. Демократичний принцип організації виборчої кампанії вимагає, щоб кожен голос мав однакову цінність. Хоча насправді так далеко не є. Підтвердження цьому, таблиця кількості виборців, які припадають на один депутатський мандат у різних країнах:

Рівність голосів досягається тоді, коли на окреслену кількість осіб (тих, що володіють виборчим правом) припадає один мандат, а також коли на весь масив виборців (виборчий корпус) застосовується той самий принцип представництва. Кількість мандатів для відповідного виборчого округу може змінюватись в залежності від показників міграції виборців. Португальська конституція 1976 р. приписує, наприклад, щоб депутатські мандати на загальні багатомандатні виборчі округи були розподілені пропорційно до кількості виборців, які включені у список для голосування. Однак рівні підстави поділу мандатів на округи може спричинити відмінні результати, особливо в країнах де є відмінна демографічна структура. Існують однак нормативно визнані політичні аргументи, які приймаються на користь відступу від принципу рівності. Так наприклад, на батьківщині парламентської демократії представництво встановлено згідно з чотирма частинами держави (Англії, Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії). Аргумент цей є однак часто лише підтекстом, правдивий мотив скривається у бажанні забезпечити преференції для певної політичної партії. Цей порядок речей підтримується представниками тієї партії, яка здобуває у такий спосіб більшість в парламенті й виступає проти всіляких змін виборчого законодавства. При стараннях щодо реалізації принципу рівності придатним є звернення до незалежних від партій комісій, які відслідковують зміни співвідношення між кількістю населення і кількістю мандатів. Саме вони вносять зміни до виборчого законодавства. Так у Великобританії виникла т зв. Boundary Commissions (перша сформувалась у 1917 р., а з 1944 р. – чотири комісії для Англії, Шотландії, Уельсу та Північної Ірландії), яка була тісно пов’язана з реалізацією рівного виборчого права. У цьому випадку мірилом виступає кількість тих, що мають право голосу у виборчих округах.

Нерівне представництво. Політичним представництвом можна керувати з користю для визначених частин держави, окремих груп чи політичних партій. Нерівне представництво яка зазвичай здійснюється на користь міст та прихильних сіл, застосовується майже у всіх державах. Т. зв. селянська пересторога у ХІХ ст. в Норвегії встановлювала наприклад, що 2/3 парламентарів повинні мати походження з села і лише 1/3 з міста. Навіть якщо способи представництва застосовуються відповідно, може з’явитись суттєва невідповідність у відображенні волі виборців, яка була зумовлена відповідним поділом на виборчі округи. Виникає вона з поділу території держави на виборчі округи різної величини. Та нерівномірність є наслідком різної густоти населення, що зустрічається майже у всіх державах. Ці відмінності зростають у результаті міграції з сільських територій до міста. Якщо виборчі округи не є однакової величини (що є правилом там, де мають місце більш ніж одномандатні округи), а межі округів відповідають адміністративному поділу (наприклад кожна провінція творить один виборчий округ), то виявляється, що центр агломерації формує великі виборчі округи, на сільській території домінують малі та середні округи. Це має наступні наслідки: на територіях агломерації результатом застосування пропорційності у великих виборчих округах є високе пропорційне представництво (друга, третя і четверта з найсильніших партій отримує кількість мандатів, яка більш-менш відповідає проценту відданих за неї голосів) тоді, коли у малих та середніх виборчих округах де нижче пропорційне представництво, найбільшу користь отримує найбільша партія. Якщо ж тепер будемо виходити з реалістичного становища, що на урбанізованих та промислових територіях свою ”твердиню” посідає поміркована партія, а у сільській місцевості - більш консервативна партія. У своїх “твердинях” локалізованих у малих та середніх виборчих округах консервативна партія отримує більше мандатів порівняно з кількістю отриманих нею голосів, у той час як на територіях, де ”більшість” належить поміркованій партії у великих округах, консерватори мають значно більшу пропорційну участь у розподілі мандатів, аніж у середніх та малих виборчих округах. На території міських агломерацій, де формуються великі виборчі округи рівень пропорційності є відповідно вищим. Зазвичай там свою більшість отримує поміркована партія й там з огляду на високий ступінь пропорційності відносно вищу користь отримують консерватори. Максимальну ж користь вони отримують у сільських округах, де рівень пропорційності є значно нижчим. На результати виборів має це такий вплив, що домінуюча на міських просторах партія, для здобуття тієї ж кількості мандатів потребує більшої кількості голосів, аніж партія, що домінує на сільських просторах. Наслідки величини виборчих округів можна виразити так, що при тій самій чисельності голосів консервативна партія отримає більше мандатів, аніж поміркована. Для запровадження рівного представництва має значення також інші аспекти поділу на виборчі округи. Якщо існує лише єдиний загальнонаціональний виборчий округ (як наприклад в Ізраїлі чи Намібії), проблема нерівного представництва зазвичай не має місця. У випадку багатомандатних виборчих округів проблема ця може мати місце. Не вдаючись у дальший аналіз подробиць цього явища, можна стверджувати, що загальні елементи виборчої системи окреслюються як дуже вагомі з політичної точки зору. Слід це враховувати при порівняльному дослідженні явища нерівномірного представництва. Інституційна проблема структурної природи може з’явитись у президентських системах, у яких як президент так і парламент обираються народом. Нерівність у представництві може привести до іншої політичної орієнтації колегіального органу ніж політична орієнтація президента. Нерівність представництва з емпіричної точки зору є загалом явищем звичним. Значення має його розмір. Межі толерантності для відступу від принципу рівності часто так переступаються, що не дають можливості говорити про рівне виборче право, а це означає, що маємо справу тоді з маніпуляцією голосуванням виборців або ж із нечесними виборами.

Потенційні та реальні виборці (виборчий корпус). Загалом право голосу має практично все доросле населення сучасних демократичних держав. Інколи з числа голосуючих виключаються ув’язнені, військові та психічно хворі. Однак не всі, хто мають право голосу, скористаються ним й зареєструються як виборці. У деяких державах реєстрація виборців носить майже автоматичний характер та співпадає з обов’язковою реєстрацією постійного чи тимчасового проживання в поліції. Однак інколи ця процедура буває достатньо громіздкою і повинна здійснюватись задовго до виборів, так що громадяни, які нещодавно переїхали тимчасово позбавлені права голосу. Це має місце в багатьох штатах США. З числа тих, що все ж таки зареєструвався, також голосують не всі. Відбувається це в силу різних причин. Явка виборців особливо висока там, де голосування носить обов’язковий характер, й за його порушення передбачене покарання. Додатковими факторами низької явки на вибори можуть бути надто часті вибори та надмірна кількість виборчих позицій, а також абсентеїзм. Так наприклад у Бразилії гострого характеру набула суперечка, чи кількість населення а чи кількість виборців, що володіють виборчим правом має слугувати підставою для поділу мандатів між виборчими округами.

Маргінальний округ. Виборчий округ, у якому підтримка різних політичних партій більш-менш однакова, тож партії, яка перебуває при владі, належить дуже невелика відносна більшість голосів, і незначна зміна вподобань виборців може призвести до того, що ця партія втратить свої позиції. У багатьох виборчих округах соціально-економічна структура електорату має такий характер, який забезпечує постійну підтримку якоїсь однієї партії, тож партії, яким належить влада, спираючись на суттєву відносну більшість голосів, недосяжну за звичайних умов для їхніх конкурентів. Такі “надійні” однопартійні округи переважають у багатьох політичних системах, тож у цьому випадку результат виборів вирішують “маргінали” – часто невеличке число округів, де існують реальні перспективи зміни партійного впливу. З цієї причини партії схильні зосереджувати свої виборчі зусилля на виборцях у тих маргінальних виборчих округах, які, крім того, привертають особливу увагу й опитувань громадської думки. Можна зазначити, звичайно, що округи можуть переходити з категорії “надійних” у категорію “маргінальних” і навпаки, відображаючи вподобання виборців, зміни меж виборчих округів і політичну переорієнтацію.

Адміністративний ресурс. Вплив на політику неполітичними методами з боку органів державної влади задля досягнення вигідного для неї результату. “Адміністративний ресурс” – це комплексне поняття, яке характеризує набір чинників і механізмів, що сприяють активному впливу владних структур на хід та результати виборів. Можна сказати, що це набір способів, які дають змогу корегувати результати народного волевиявлення у потрібному напрямі. Є. Малкін і Є. Сучков розглядають адміністративний ресурс як один з ресурсів виборчої кампанії і під ним розуміють ”комплекс додаткових ресурсів, якими володіє кандидат, що при владі чи якого вона підтримує”. М. Бучин визначає адміністративний ресурс як “наявність у суб’єкта виборчого процесу, в силу залежності до влади, додаткових ресурсів, які дають йому змогу здійснювати законний чи незаконний вплив на хід виборчої кампанії з метою отримання перемоги на виборах”. О. Шумельда під адміністративним ресурсом розуміє “нелегітимний вплив на підготовку, проведення та підбиття підсумків виборів органів державної влади, адміністрацій державних установ і організацій, державних підприємств, органів місцевого самоврядування тощо з метою підтримання певного кандидата, політичної партії чи іншої політичної групи”. З юридичної точки зору, адміністративний ресурс може розглядатися як певна система, яка поєднує в собі фінансові, організаційні, кадрові, інформаційні й інші ресурси. Так чи інакше, він пов’язаний з протиправною діяльністю посадових осіб чи державних органів і здійснюється з метою впливу на результати волевиявлення громадян та корекції його результатів. Держава та державні посадові особи не мають права втручатися у хід виборів і впливати на їхній результат. Вони лише забезпечують організацію, підрахунок голосів і дотримання виборчого законодавства всіма учасниками виборів. Насправді реальність така, що цю норму скрізь порушують. Адміністративний ресурс найчастіше використовують в недемократичних режимах під час виборчої кампанії, що суттєво порушує принцип рівності політичного змагання, що деформує результати народного волевиявлення. Втручання посадовців у виборчий процес останніх виборчих кампаній стало головним чинником, що не дає змоги свідчити на користь демократичності виборів. Державні ресурси належать всім громадянам країни тому не повинні використовуватися для створення особливих умов будь-кому з політичних конкурентів. Політичні конкуренти кандидати та партії, які під час виборів перебувають при владі, мають змогу скористатися своїм доступом до ресурсів, щоб досягнути переваг під час проведення виборчої кампанії. Залежно від того, яку мету ставить перед собою влада, адміністративний ресурс можна класифікувати наступним чином: з метою обмеження або сприяння політичної сили. За масштабами поширення адміністративного ресурсу його можна поділити на: локальний, регіональний, загальнонаціональний. За суб’єктами адміністративний ресурс поділяється на адміністративний ресурс у законодавчій, виконавчій, судовій сферах, адміністративний ресурс державних установ та органів місцевого самоврядування. Усі організації, які хоч найменшою мірою залежать від влади: силові структури, освітні та медичні установи, державні ЗМІ, органи соціального забезпечення тощо можуть залучатися до кампанії. Російський науковець А. Чуклінов виділяє чотири види адміністративного ресурсу: інституційний, інформаційний, бюджетний та силовий. У залежності від того, яку мету ставить перед собою влада виділяють економічний та політичний ресурс. За інтенсивністю (силою) застосування адміністративний ресурс поділяють на: стартовий, м’який, жорсткий і тотальний. Крім того, можна виділити потенційний та реалізований адміністративний ресурс. У виборчих кампаніях, зазвичай використовують різні типи адміністративного ресурсу у різних пропорціях. Звичайно, що адміністративний ресурс не є явищем, яке притаманне лише Україні. Його використовують у всіх країнах. Багато дослідників стверджують, що коли в демократично розвинутих країнах адміністративний ресурс тлумачать як форму зловживання владою, то в українських умовах – це певна форма реалізації влади. Значною мірою така ситуація зумовлена трансформаційними процесами, які відбуваються в Україні; особливостями менталітету суспільства, яке проживає на посткомуністичному просторі; відсутністю традицій вільного волевиявлення громадян; нерозвинутістю інститутів громадянського суспільства тощо. До недавна процес десакралізації влади в Україні не набув належного розвитку, хоча це важливий елемент розвитку демократії. Більшість громадян України, не довіряючи владі, продовжують її боятися і ставляться до неї з побоюванням. Для більшості населення України характерне очікування від влади задоволення його основних потреб. Радянську ментальність досить важко видалити з суспільної свідомості українців. В основу використання адміністративного ресурсу під час виборів покладено так званий принцип фаворизму: певні суб’єкти виборчого процесу отримують прихильність влади, посадовців. Унаслідок чого вони мають певні привілеї порівняно з іншими учасниками виборчого процесу. Учасникам виборчого процесу навпаки трапляються перешкоди в аналогічних ситуаціях. Це може набирати таких форм: використання державних службовців в їхній робочий час для організації виборчої кампанії; використання в інтересах передвиборної боротьби свого становища як члена урядової команди для привернення уваги засобів масової інформації (ЗМІ); використання державних засобів, телефонів, копіювальної техніки, транспорту та іншого обладнання для ведення власної кампанії; використання державних програм, спрямованих на організацію громадських робіт, створення робочих місць чи розширення соціальної допомоги для отримання переваг на виборах, позапланові перевірки податковою службою фірм-спонсорів виборчої кампанії конкурентів. Враховуючи що під час використання адміністративного ресурсу на виборах певні політичні сили отримують багато переваг, можна говорити про адміністративний ресурс як один із різновидів політичної корупції. Головна особливість використання адміністративного ресурсу – дія влади в рамках існуючих правових норм, однак загальна спрямованість на підтримку потрібного кандидата і на створення перешкод небажана. Органи влади перетворюються на “територіальну команду” для проведення виборчої кампанії. На думку А. Максімова адміністративний ресурс ”слід віднести до брудних технологій, причому до найбільш брудних і нечесних, які лише використовуються у виборчих кампаніях”.

Суб’єкти та об’єкти адміністративного ресурсу:

Адміністративний ресурс можна використовувати на всіх етапах виборчого процесу, а не лише у день голосування. Розрізняють три способи використання адміністративного ресурсу: прямий адміністративний тиск на виборців, враховуючи підкуп, погрози й підтасування результатів голосування; тиск на конкурентів у всіх можливих формах: інформаційна блокада, відсторонення від виборів, карне переслідування тощо; використання адміністративного ресурсу для ефективного проведення власної виборчої кампанії кандидата (партії) влади. Єдиних думок щодо ролі адміністративного впливу на виборчий процес серед експертів немає. За деякими дослідженнями вплив адмінресурсу на громадян є надзвичайно мізерний і лише 3 % громадян готові робити свій вибір у чіткій відповідності з адміністративними вказівками. З іншого боку, громадський моніторинг виборів засвідчує повсюдність застосування тиску з боку різноманітних органів влади на виборців. Комітет виборців України (КВУ) констатує, що адмінресурс як визначальний чинник впливу на виборчий процес на сьогодні вичерпав свою дієвість. Пояснюється це тим, що жодна з політичних сил не володіє монополією на адміністративний ресурс. Звичайно, повністю виключити його вплив у сучасних умовах неможливо. Навіть у найбільш розвинених демократіях світу діюча влада володіє конкретними додатковими можливостями на виборах порівняно з опозицією. Але правильна побудова виборчої кампанії може мінімізувати його вплив. Виборчий закон, рівно як і етичні норми урядової діяльності, повинні враховувати можливість такого роду діяльності й забороняти її. Крім того, слід виробити відповідні механізми, які б забезпечували дієвість даних заборон. Відповідно до ч. 4. ст. 64 Закону України “Про вибори народних депутатів України” зловживання службовим становищем в інтересах певних суб’єктів виборчого процесу може бути підставою для скасування Центральною виборчою комісією (ЦВК) реєстрації кандидата (кандидатів) у депутати. Загалом можна виділити такі способи нейтралізації адміністративного ресурсу: 1) Висвітлення в ЗМІ кожного конкретного випадку використання адміністративного ресурсу; 2) Удосконалення законодавства, яке регулює виборчий процес, що дасть змогу чіткіше контролювати всі етапи виборчої кампанії та результати голосування; 3) Залучення до роботи дільничних виборчих комісій спостерігачів від громадських організацій, міжнародних спостерігачів; 4) Політичні партії і блоки мають активно протидіяти використанню адміністративного ресурсу, фіксувати правопорушення під час усього періоду виборчої кампанії та звертатися до суду в разі їх вилявлення; 5) Розвиток незалежних, незаангажованих ЗМІ та свободи слова, створення потужних інформаційних джерел, які можуть прорвати інформаційну блокаду, що створює державна влада; 6) Політики повинні усвідомлювати, що зменшення впливовості адміністративного ресурсу, а в ідеалі його ліквідація лежить у їхніх стратегічних інтересах; 7) Проведення паралельного підрахунку голосів одразу після закінчення процедури голосування.

5.2. Способи перешкоджання здійсненню виборчого права. Виборча кампанія, може виявитись нечесною якщо політичним конкурентам не будуть забезпечені умови для вільного її проведення. Тут можуть відграти свою роль цілий ряд факторів, кожен з яких безпосередньо пов’язаний з базовими правами та свободами, у т. ч.: залякування та насильство відносно кандидатів у депутати, активістів та виборців; невміння розумно визначити місце і час проведення мирних політичних зборів; незданість гарантувати свободу пересування з метою поширення передвиборчих матеріалів та зустрічі з виборцями; нездатність захистити свободу вираження своїх поглядів з політичних питань; нездатність гарантувати виконання заходів спрямованих проти порушників виборчого законодавства. Важливо визначити наскільки компетентним є контроль виборчих органів, міліції та прокуратури за дотриманням необхідних умов ведення виборчого змагання і наскільки ефективні їх дії, спрямовані проти можливих порушень. Все це має пряме відношення до забезпечення рівності перед законом і рівного захисту зі сторони закону для всіх політичних конкурентів.

Насильство. Насильство часто використовують як один із способів перешкоджання здійсненню виборчого права. Під насильством розуміється застосування фізичної сили, яке може виразитись у нанесенні побоїв, ударів, позбавленні чи обмеженні волі, заподіянні тілесних ушкоджень, насильницькому вилученні у потерпілого паспорта чи іншого документа, необхідного для реєстрації кандидатом або відкриття рахунка для фінансування виборчої кампанії, одержання виборчого бюлетеня тощо. Систематичне насильство змінює саму людину. Тоді суспільство трансформується у суспільство страху, тобто набуває патологічних рис. У широких масштабах відверто й цинічно насильство здійснюється у тоталітарно-авторитарних режимах, де воно набирає характеру масового терору. У ліберально-демократичних режимах насильство застосовується замаскованіше, найчастіше – це погроза вживання сили, що діє як регулятор, або застосування сили вибірково, до певних осіб чи організацій.

Погроза. Погроза полягає у психічному впливові на потерпілого з метою перешкодити в реалізації його виборчого права. Вона включає в себе погрозу застосувати фізичне насильство (позбавлення життя, заподіяння тілесних ушкоджень, викрадення тощо), пошкодження чи знищення майна, вчинення інших дій, які є небезпечними для потерпілого, у т. ч. погроза вбивством. Погроза повинна бути реальною і за характером та інтенсивністю здатною перешкодити громадянинові реалізувати своє виборче право або вести передвиборну агітацію.

Шантаж. Вимагання шляхом залякування, погроз оприлюднити компрометуючі матеріали, яке має на меті матеріальні або політичні цілі.

Обман. Обман – це введення особи в оману стосовно дійсних явищ і фактів, що мають безпосереднє відношення до здійснення громадянином своїх виборчих прав або ведення передвиборної агітації. Обман може виразитись як у повідомленні такій особі неправдивих відомостей (про час і місце зустрічі з кандидатом, час та місце голосування, порядок заповнення виборчих бюлетенів, про особу кандидата тощо), так і в умисному замовчуванні фактичних обставин, які винний зобов’язаний був повідомити, наприклад як голова чи член виборчої комісії.

Підкуп виборців. Полягає у схилянні особи шляхом надання чи обіцяння надання винагороди матеріального характеру (грошей, матеріальних цінностей або послуг) до вчинення певних дій, пов’язаних з реалізацією громадянином свого виборчого права, веденням передвиборної агітації. Підкуп може бути спрямований стосовно виборця, члена виборчої комісії, кандидата у депутати, а також його довіреної особи, офіційного представника чи будь-якої іншої особи, яка бере участь у виборчому процесі. Це явище по-різному характеризується в наукових та аналітичних виданнях: використання фінансового ресурсу, матеріального фактора тощо. З усіх характеристик цим діянням найбільше відповідає термін “підкуп виборців”. Системний аналіз виборчого законодавства дає підстави визначити підкуп як схиляння виборців до голосування за кандидата, виборчий список партії (блоку) з наданням чи обіцянкою надання виборцям грошей, будь-яких товарів, послуг, цінних паперів, кредитів, лотерей, інших матеріальних цінностей. Аналізуючи історію становлення цього конституційного делікту та відповідальність за його скоєння, слід відзначити, що національне виборче законодавство останніх 11 років не відразу законодавчо заборонило вплив на вибір громадян через матеріальний чинник. Так, Закон України “Про вибори народних депутатів України” 1993 р. взагалі не містив заборони щодо підкупу, закон про вибори 1997 р. хоч і встановлював заборону, проте санкція за порушення була відсутня, і лише чинний закон уперше закріпив юридичну відповідальність (конституційно-правову) за підкуп виборців. Так, у разі, коли суд встановить факт підкупу виборців політичною партією (виборчим блоком), окремими кандидатами, до порушників застосовується конституційно-правова санкція за якою – скасування рішення про реєстрацію в багатомандатному виборчому окрузі всіх (або окремих) кандидатів, включених до виборчого списку партії (блоку). Підкуп виборців є підставою для скасування рішення про реєстрацію кандидата (кандидатів) у виборчому законодавстві багатьох держав, проте формулювання правових норм цього правопорушення є різним. Так, Виборчим кодексом Киргизії передбачена відповідальність за встановлення факту підкупу виборців кандидатом, проте цим законодавчим актом санкція за підкуп стосується виключно кандидатів в депутати; хоча виборча система є змішаною. За підкуп виборців передбачена відповідальність і у Виборчому кодексі Білорусі. Російський законодавець визначає відповідальність за встановлення факту підкупу виборців кандидатом, політичною партією, виборчим блоком, їх уповноваженими особами, довіреними особами, а також на їхнє прохання чи доручення іншими особами. Український законодавець визначив також заборону щодо роздачі будь-яких товарів, проте все ж необхідно на законодавчому рівні встановити відповідні критерії щодо цих товарів. Так як, це передбачено Федеральним законом “Про вибори депутатів Державної Думи Федеральних Зборів Російської Федерації”. Така ж норма міститься й у Виборчому кодексі Киргизії. Виборчий кодекс Білорусі, окрім того, що забороняє безпосередню роздачу матеріальних цінностей, забороняє й обіцянки надати грошові кошти та матеріальні цінності. Заборонні норми щодо підкупу виборців містяться й у Законі про вибори до Сейму та до Сенату Польської Республіки. У ньому, зокрема сказано наступне: “Забороняється в межах виборчої кампанії проводити жеребкування та конкурси, у яких нагородою є гроші та предмети”, а також “забороняється безкоштовно подавати та постачати в межах передвиборної кампанії алкогольні напої за цінами, нижчими від їхньої закупівельної вартості”. Однак у законі про вибори до Сейму Литви, законі Болгарії про вибори членів парламенту зовсім не передбачена заборона щодо роздачі громадянам грошей, безкоштовно чи на пільговій основі товарів, робіт, послуг тощо.

Пропагандистський примус. Нав’язливе, надмірне використання політичної реклами. Є характерною рисою тоталітарних рухів. Характеризується наступними рисами: тотальним та універсальним зверненням до всього народу; використання маніпулятивних технологій, постійне нав’язування відповідних стандартів та правил поведінки; нав’язування думки про те, що існує політична сила, яка не може помилятись та здатна відповідати за всіх і задовільняти всіх певним набором стандартизованих потреб; масове розповсюдження утопічних ідей та обіцянок, які не можна виконати, популізм; поділ електорату на своїх і чужих, зведення виборчої конкуренції до війни компроматів, ігнорування діалогу та партнерства у стосунках з виборцями; масовий психоз та фанатизм, формування атмосфери тотального страху. Насильне нав’язування особистості (групі, народу) цінностей, цілей, ідеологій тими чи іншими суб’єктами влади – називається індоктринацією.

“Інформаційна блокада”. Ситуація, досить поширена на пострадянському просторі, коли всі (чи майже всі) засоби масової інформації (ЗМІ) знаходяться під впливом одного провладного кандидата у депутати і висвітлюють його діяльність лише у позитивних тонах, в той час як про опонентів подається лише негативна інформація.

Маніпулювання. Спосіб психологічного впливу, спрямований на зміну напряму активності електорату, його ідей, думок, поглядів та іншого, який здійснюється настільки тонко, що залишається непоміченим ним. Маніпуляція свідомістю – це своєрідне панування над духовним станом людей, управління їхньою поведінкою шляхом нав’язування їм ідей, установок, мотивів, стереотипів поведінки, вигідних суб’єкту впливу. Встановлено, що чим більш обізнаними є люди, тим важче маніпулювати ними. Маніпулювання інформацією містить у собі ряд прийомів: інформаційне перевантаження; дозування інформації; велика неправда; змішування реальних фактів із усілякими чутками, припущеннями; зволікання часу; зворотний удар; своєчасна неправда. Чим більше зміст повідомлення відповідає настроям об’єкта, тим ефективнішим є результат обману. Друга половина ХХ ст. була надзвичайно багата на приклади психологічних операцій з маніпулювання свідомістю людей як під час збройної боротьби, так і в ході виборчої боротьби. Для назви мистецтва й науки політичної маніпулювання В. Г. Райкер у 1896 р. запропонував термін - єрестеттика. Цей словесний новотвір має паралель зі словом “естетика” і грецького дієслова “з’ясовувати для себе”. В. Райкер здебільшого мав на увазі маніпуляції з метою збільшити чи зменшити кількість намірів тих чи тих політичних питань. Якщо вимірів два або більше, теорема про серединного виборця незастосовна й можливе утворення циклів на основі принципу більшості. Отже, політика може породити несподівані результати. Єрестетики – це політики, що спромагаються добачити такі можливості, й, можливо, досягають такого результату. В. Райкер та його послідовники стверджували, що такого титулу заслуговують чимало політиків, зокрема (в США) губернатор Морис і Авраам Лінкольн, (у Новій Зеландії) Ричард Джон Седон, а також (у Сполученому Королівстві) сер Роберт Піл і Девід Лойд Джордж. Над ліжком останнього висів девіз, узятий із книги Йова: “Стежка туди – не знає її хижий птах, її око орлине не бачило”.

Демагогія (популізм). Уявлення про демагога має своє коріння у двозначному грецькому слові “demos”, що означає “народ”, проте в розумінні або “населення”, або “юрби”. Отож демагог, навіть за античних часів, був ватажком юрби, потолочі, а водночас і проводирем народної держави, де суверенітет належав усім дорослим чоловікам-громадянам. Згідно з цим колишнім нейтральним значенням, усі сучасні західні лідери певною мірою демагоги. Але сучасне розуміння слова “демагог” походить від його негативного значення – ватажка потолочі, і то з підтекстом, що той, хто збурює натовп, завжди має ницу мету. Саме з таким значенням це слово поширилося в Англії під час громадянської війни, зокрема його вживав поет Дж. Мільтон, характеризуючи тогочасних діячів. Багато ліберальних мислителів боялися демагогії й наголошували на потребі в конституції, яка обмежить деструктивний потенціал. Дж. Ст. Міль, прагнучи пояснити, що принцип свободи слова в деяких ситуаціях слід обмежити, подав образ оратора, що розпалює п’яний натовп промовою про зернові закони перед будинком торгівця зерном. Лорд Актон назвав нетолерантних націоналістичних і релігійних демагогів постійною загрозою для демократії. Й. Шумпетер підтримував існування цих образів у політичній теорії ХХ ст. і, спираючись на працю Г. Лебона про психологію мас, вважав “юрбу” непостійною, ірраціональною й зорієнтованою на насильні методи розв’язку проблем. Й. Шумпетер реагував передусім на успіх Гітлера як демагога, але демагогія на загинула разом з ним. Нині демагогія – це вплив на людей, намагання завоювати популярність введенням громадськості в оману засобами навмисного перекручування фактів, привабливих, але брехливих обіцянок, популярних гасел, загравання із населенням для досягнення певних корисливих політичних цілей. Сплески демагогії найчастіше спостерігаються у період виборчих кампаній. Політичні партії, що не мають перспектив на парламентську більшість приречені на демагогію. Вони готові давати будь-які обіцянки, розуміючи, що їм не доведеться втілювати їх в життя. Демагогія характерна не лише для лівих, але й для правих партій. Так, у 1949 р. вимагаючи зменшення всіх податків на 25 %, бельгійські ліберали розуміли абсурдність цього положення точно так само як і французькі праві вимагаючи повернення до повного лібералізму в 1946 р. Займатись демагогію значно простіше в опозиції ніж при владі. Двопартійний режим виключає демагогію насамперед тому, що опозиційна партія (а не лише правляча) не може дозволити собі демагогії оскільки також ризикує прийняти на себе тягар влади. У двопартійній системі, де обидві партії в принципі мажоритарні й здатні отримати парламентську більшість, сама можливість їх чергування при владі обмежує демагогію опозиції. В системі ж, яка не має партій парламентської більшості, можливість використання демагогії об’єктивно зростає.

Нейро-лінгвістичне програмування (НЛП). Напрям у психології, який займається дослідженням закономірностей людської поведінки, розробкою оптимальних прийомів взаємодії та побудови моделей ефективної комунікації. За допомогою НЛП можна міняти мотивацію людей шляхом введення в їхню свідомість спеціальних лінгвістичних програм. При цьому основним об’єктом впливу є нейрофізіологічна активність мозку та спричинені нею емоційно-вольові стани. Головним засобом впливу виступають спеціально підібрані вербальні (словесні) і невербальні лінгвістичні програми, засвоєння змісту яких дає можливість змінити в заданому напрямі переконання, погляди і уявлення людини (як окремого індивіда, так і цілих груп людей). Суб’єктом нейролінгвістичного впливу виступає фахівець. Нейролінгвістичний вплив доцільний тоді, коли його використовують у гуманних цілях. Якщо ж його застосовують для забезпечення свого панування, то воно є психологічним насильством над людьми.

Основні види порушень під час голосування. Порушення процедури голосування під час виборів на які слід звернути увагу спостерігачам: вкидування в урни для голосування фальсифікованих виборчих бюлетенів; незаконне “надання допомоги” виборцю; хабарі або погрози; незаконні голоси; дублювання голосування; видача кількох бюлетенів у одні руки; проведення агітації в день виборів; відвернення уваги спостерігачів; маніпуляції при складанні протоколів; навмисна дискваліфікація бюлетенів.