Основна ідея священних книг

Тісний зв'язок політики та релігії, їх переплетіння - як історичну традицію всіх великих конфесій - християнства, мусульманства, іудаїзму, буддизму простежується в змісті і концепціях священних книг - Біблії, Корану, Талмуду, де поряд з релігійно-обрядовими та побутовими, морально-етичними порадами і рекомендаціями даються широкі і прості політичні настанови, обов'язкові для віруючих, що відображають політичні події рабовласницького і раннє-феодального суспільства. Священні книги - настільні путівники для віруючих в їх житті та діяльності. При певних специфічних відмінностях у змісті священних книг, ясно простежується їх разюча схожість в головному і вирішальному - в політичних орієнтаціях, .що відображають інтереси панівних класів - рабовласників або феодалів, в ставленні до нижчих класів і станів, а наполегливістю, уперто наголошується на непохитність існуючого обожнюючого експлуататорського ладу.

Священні книги визнають непорушним і природним поділ суспільства на багатих і бідних і засуджують прагнення бідних змінити своє тяжке становище, немовби уготоване їм не владами, а самим господом Богом.

Обожнення державної влади найрельєфніше висловлене в Біблії, де апостолу Павлу приписуються погляди, що стали політичною програмою для всіх християн світу: «Всяка душа та буде покірною вищим владам, бо немає влади не від бога; існуючі ж влади від бога встановлені. Тому, хто чинить опір владі, той противиться божому встановленню» (Послання до римлянам. Новий Завіт, гл. 13, п. 12). Звідси випливають і заклики до гноблених: «Раби, у всьому коріться панству вашому во плоті... В простоті серця бійтесь бога» (Послання до колоссян. Новий завіт, гл. З, п. 22). Такі ж тлумачення та настанови є і в Корані, де підкреслюється: «Віруючі! Коріться богу, коріться посланнику сьому й тим з вас, які мають владу» (Коран, гл. 4, п. 62). Обожнення царів, монархів, халіфів, ханів мало місце ще в язичеських релігіях, зокрема, римські імператори оголошувалися богами. Папа римський проголошував себе намісником Бога на землі, російські царі називали себе «помазаниками божими». Коран, як і Біблія, відстоює експлуататорське суспільство як «божественне встановлення» самим Аллахом і погрожує жорстокою розправою тим, хто не буде слухатися «вісника бога». Хто буде зазіхати на майно вищих класів, «не задивляйся очима твоїми на ті блага, якими наділені деякі наші сімейства» - сказано в Корані (гл. 20, с 131). Схожі положення закладені й в Талмуді - священній книзі іудейської релігії, де обожнювався поділ суспільства на багатих (хаверів) і бідняків (амхаресців), узаконюється жорстоке поводження з рабами, як «худобою, що говорить» і навіть встановлюються для них знаряддя послуху та тортур - ошийник, батіг та ін. Разом з тим, релігійні книги в розраду бідним і гнобленим обіцяють їм вічне блаженство в загробному житті, в раю, куди не будуть допущені багатії. «Багатому влучити в царство небесне також тяжко, як верблюду пролізти в вушко голки» - говориться в «Новому Завіті». Біблія віщує: багаті тільки в цьому світі можуть користуватися всіма життєвими благами, а в загробному житті будуть терпіти потреби на відміну від бідняків. Тому, вказується в Корані, покликання людини в тому, щоб, покірливо переносячи будь-які негоди, звернути свої помисли на особисте врятування на тому світі, не надаючи значення земному життю. Зневага до земного життя в ім'я вічного загробного, тлінність земного життя яскраво висловлене в «Новому Завіті»: «Що таке життя ваше! Пар, що виникає на певний період, а потім зникає». І, хоча церква нерідко замовчує або по-іншому тлумачить основні положення релігії, однак релігійних книг вже не переробиш. І сама церква визнає їх незаперечними. Сучасні церковні служителі знов підтверджують, що «не земля, але небо - істинна наша вітчизна», «на небі наше вічне життя, наш спокій і блаженство».

Кричущу невідповідність реальних відносин людей в сучасному суспільстві піддав критиці письменник Василь Тендряков, який відмітив крайню суперечливість та закликав: «Любити таку людину, означає, принаймні, примирятися з тим, що несумісно з любов'ю, суперечить їй, знищує її. В такому випадку любов немовби підтримує ненависть, жорстокість, неблагородство і тим зводить себе до нісенітниці». («Наука і релігія». 1991, №11). А втім і самі церкви не дотримуються принципу загальної любові у взаємовідносинах з іншими церквами, особливо з тими, що вийшли з підпорядкування й претендують на автономію. Церковне керівництво не терпить різномислення у своєму середовищі та жорстоко розправляється з тими ієрархами, які займають протилежні соціальні позиції, зокрема у ставленні до державної влади. З історії російської православної церкви відомо, що в церковній ієрархії неодноразово виникали принципові розбіжності й до інакомислячих застосовувалося не всепрощення, а суворі заходи впливу, аж до позбавлення повноважень, відлучення від церкви, заслання в дальні монастирі та інші заходи впливу.

Історія православної церкви в період великокняжества Київського і царизму Росії свідчить про жорстокий диктат держави в умовах царизму над церквою та її ієрархією з метою використання її в своїх інтересах. Співвідносини між духовною і світською владами відображали пріоритет світської влади над духовною владою. Провідна роль князів Київської Русі, насамперед, знайшла відбиток у такій важливій вирішальній події як прийняття в 988 році християнства, що сталося з ініціативи князя Володимира. Князь виходив не з релігійних, а з політичних та державних інтересів прилучення країни до більш високо розвиненої європейської культури, підвищення ролі України-Русі на міжнародній арені. І саме масове хрещення населення сталося під сильним адміністративним тиском влади. Історик української церкви Іван Огієнко відзначав: «Мирного прийняття християнства не було. Народ рішуче захищав свою віру, скрізь виникали бунти і часто доводилося хрестити народ в його власній крові, доводилося хрестити вогнем і мечем». Звичайно ж, політика держави виявила вирішальний вплив на зміну релігійній вірі. Формувався пріоритет держави над церквою, але панування держави над церквою повністю виникло не на початку київській державності, а значно пізніше. Але вже тоді великі князі Київської Русі мали і широко використовували своє право призначати та зміщати вище духівництво, керуючись, насамперед, політичними мотивами. Великі князі Русі, а пізніше й царі, зміщали і репресували неугодних їм ієрархів. Так, князь Димитрій Донський кілька разів призначав і проганяв митрополитів, Іван III та інші царі, особливо Іван Грозний, застосовували проти ієрархів жорстокі репресії «за їх опір та злочинність». Прагнення вищого духівництва до зміцнення впливу на державну політику і до зведення міцного релігійного фундаменту привело до встановлення в 1589 році патріаршества. Це не суперечило інтересам панівних кіл Росії, зокрема Бориса Годунова та ного оточення, що бачили в патріаршестві можливість зміцнення самодержавства, що похитнулось після смерті Івана Грізного. Ставленик Бориса Годунова, перший патріарх Іов відіграв значну роль у зведенні його на царський престол і восхвалянні його достоїнств. «Радуйся і веселися, - так при великому скупченні народу публічно заявив Іов Годунову, - богом обраний, богом улюблений і богом поважний, благочестивий і христолюбивий, пастир добрий, який приводить своє стадо імените до начальника Христа богу нашому». Іов закликав бояр, клас, який управляв державою, служити вірою та правдою государю та його Дому. Патріарх і підручне йому духівництво стали вірною опорою нового царя, знаряддям здійснення задумів зміцнення влади. В такому становищі зацікавлена і православна церква, оберігаючись від нових міжусобних сутичок між феодальними князями, що могли послабити становище та вплив церковної ієрархії, погіршити її майнове становище. При царю Олексії Михайловичу посилюється протидія церковних діячів обмеженню прав церкви. В такому зв'язку відіграли велику роль митрополит Філарет, а згодом і патріарх Нікон. Політика патріарха Нікона остання спроба відстояти незалежність церкви від держави, спираючись на теорію паралелізму двох влад - духовної і світської -«Сонця» і «Місяця». Причому, «як Сонце вище Місяця, так і священство вище царства», «цар менш архієрея і повинен бути йому в покорі». Цар Олексій відкинув клерикальні домагання Нікона і увільнив з патріаршого престолу, але все ж пішов на поступки церкві, скасувавши «Монастирський наказ», як орган державного контролю над церквою, що мав політичні та судові функції.

Отже, характерною рисою допетрівського періоду - певна рівновага між двома владами - світською та духовною - при поступовому наростанні суперечностей між ними та намаганні держави до абсорбції церкви та її підпорядкування владі, що в кінцевому підсумку сталося при Петрі І. У петрівських реформах одержала законодавче оформлення панівна роль державної влади над церквою, причому повністю і необмежено. Петро розумів значення церковної адаптації своїх радикальних реформ, прагнув використати для такої мети церковну ієрархію, хоча здебільшого ієрархія настроєна неприязливо до петровських реформ і у ставленні до царя. Петро І зумів знайти таку впливову людину церкви, на яку міг спиратися. Нею став Феофан Прокопович - красномовний проповідник, письменник і адміністратор, твердий прихильник петровської влади. У виступах Феофана Прокоповича знов діє посилання на апостола Петра, на Вітхий і Новий Завіт і стверджується, що царі ~ це намісники Бога на землі, помазаники божі. Феофан Прокопович намагається виправдувати будь-яку владу, навіть «сувору і невірну». А «хто їй не кориться, тих чекає страпічний божий суд». Це пряме виправдання жорстоких репресій проти церковних та світських прихильників царевича Олексія, і заохотило Петра на дальше ужорсточення своєї влади над церквою. Зазнаючи вплив західних систем державно-церковних відносин в протестантських державах, Петро вирішив перебудовувати їх за пруським зразком. В існуючій тоді ще згуртованій церковній ієрархії Петро бачив своєрідну «державу в державі», очолювану авторитетним патріархом. Замість патріаршества, формально автономного від політичної влади і самостійного в житті ієрархії, Петро створив «Колективне духовне управління», що згодом стало іменуватися «Священним Синодом», складалось з архієреїв, призначених царем. Це означало повне скасування церковної автономії та підпорядкування церковного управління органам державної влади і абсолютну неможливість в чому-неоудь перечити самодержавству.

Утверджується єдність світської та духовної влади в особі государя, яка бере на себе безпосереднє управління церквою, призначаючи для відправлення керівних функцій свого представника - обер-прокурора синоду. В інструкції обер-прокурор Синоду названий «оком государя і стряпчим в справах державних». Відтоді цар суміщає вищу, не тільки світську, але й духовну владу, стає одноособовим главою церкви, а церква фактично перетворюється в один з державних департаментів, в «відомство православного сповідування», що виконає волю самодержця як вказувалося в офіційних документах. До Петра І служіння Богу і церкві усвідомлювалось і носіями влади, і всім російським народом як вищий сенс та вища мета самого існування держави. Після Петра уряд Росії ставив мету зовсім секулярні, повністю автономні від релігійної санкції. Духівництву, як вірному слузі царської монархії, пропонуються функції: участь у політичному розшуку навіть з використанням сповідей, політичне проповідництво монархічних ідей віруючим, боротьба проти всякої політичної та духовної крамоли, революційних визвольних рухів народних мас. Не виявляючи духівництву політичної довіри, Петро І заснував для контролю над духівництвом особливий інститут «інквізиторів» різних рівнів, які знаходились у веденні обер-прокурора Синоду. За будь-які «провинності» в політичній сфері священники підлягали суворим покаранням. Така поліцейська система зберігалася в Росії аж до повалення царизму.

Церковні реформи мали не тільки політичну, але й економічну мету - оволодіння багатствами шляхом секуляризації церковного майна, одержання державною скарбницею частини прибутків церкви, що складали надто значні суми, переходу церковних земель у ведення держави. При Нетрі ї закладено докорінні основи політики самодержавства у ставленні до церкви, що стали на багато років фундаментом церковно-державних відносин. Всі спроби церковних діячів повернути колесо історії назад, повернути церкві втрачені нею права і вплив неминуче терпіли фіаско, аж до лютневої революції 1917 року. Разом з тим, це ніскільки не означає якого-небудь зменшення суспільно-політичної ролі російської православної церкви. Ця роль надзвичайно вагома і базувалася на законодавчих актах царської імперії.

На відміну від всіх інших конфесій, що поділялись на «терпимі» і «нетерпимі», (релігійні секти), тільки православна церква, на відміну від мусульманської, іудейської, буддистської, мала право на вільну релігійну пропаганду і користувалася необмеженою підтримкою царських влад, одержала в розпорядження величезну земельну власність, нерухомість, майно, значні кошти на виплату надмірно високих окладів вищому і середньому духівництву, на утримання церковних приходів і монастирів, навчальних і лікувальних закладів, будинків призріння. Це не могло не визначати соціальну позицію церкви, її спілкування з царизмом, беззастережну підтримку його політики, обожнення самодержця як благочестивого монарха, царствуючого по велінню Бога, як щирого, старанного охоронця всіх церковних догматів. Духівництво, зараховане до привілейованого стану, нарівні з дворянством, виступало в усі періоди не тільки як служителі релігійного культу, але й як політичні союзники самодержавства, вірні слуги панівного класу. Панування держави над церквою одержало своє відображення в їх міцному політичному союзі, основаному на загальних світоглядних і політичних переконаннях. Відомий американський історик Уільям Фостер відзначав, що «церква як найбільший землеволодар і взагалі власник основних джерел політичної реакції і незмінно підтримує всі великі рухи проти демократичного прогресу, а деякі з них сама ж і провокує».

Всі світові релігії - християнство, буддизм, мусульманство виникли на ґрунті стихійного протесту знедолених і пригноблених мас проти нелюдяного гніту і насильства і тоді мали бунтарський, революційний характер. І лише згодом, коли релігії стали державними, втратили первісний характер. Але й згодом на різноманітних етапах історичного розвитку в різних країнах, церква не дотримувалась традиційного підпорядкування державній владі. Відображаючи зрушення в масовій політичній і релігійній свідомості віруючих та священників, як і вплив історичних умов, церква в ряді випадків підтримувала прогресивні народні рухи, освячуючи релігійним знаменом і згуртовуючи маси віруючих в ім'я шляхетної мети - боротьби за соціальне визволення. В XV-XVI стст. в Німеччині протестантська церква під керівництвом Мартіна Лютера, а пізніше і Томаса Мюн-цера, відіграла велику роль у підтримці селянського руху, в організації селян і ремісників на боротьбу проти феодального панування. В сучасних умовах в Ірані прогресивний народно-революційний рух очолила ісламська церква, що зуміла об'єднати найрізноманітніші соціальні верстви у боротьбі на повалення шахської влади і зміни політичного ладу. В 50-60-х роках XX ст. в лоні церкви виникають модерністські рухи, що охоплюють, поряд з релігійними і соціально-політичні проблеми. Безпосередньою причиною нових явищ стає криза релігії в ряді країн, зростання секуляризму та атеїзму, зародження соціалістичних і народно-демократичних рухів. В сучасних умовах великий вплив мала «теологія визволення», «теологія революції», «християнський соціалізм» здебільшого в ряді Швденно-Східної Європи, Південно-Східної Азії, а також в країнах Латинської Америки і деяких розвинених країнах Європи. Однією з характерних рис рухів - відмова від нейтралітету в політиці, що рекомендувався церквою, активна участь в політичному житті на боці прогресивних сил, визнання права віруючих на революцію і на застосування революційного насильства для відстоювання політичних прав. В центрі нової ідеології християнства змінювалася традиційна увага до індивідуального врятування в загробному житті, шляхом морального і соціального визволення, що здійснювалось в реальному земному житті з використанням політичних засобів боротьби проти насильства панівних класів. Це означало відмову від офіційної догми покори владі заможних, що проповідується всіма священними книгами. Це - визнання права і священного обов'язку на виступи проти зла і насильства, за інтереси пригноблених і знедолених мас. Відстоюючи непохитність політичної лінії католицької церкви, Ватікан різко засуджує лівохристиянський рух, як несумісний з приналежністю до церкви, заборонив священникам мати особливу, оригінальну від церкви думку політичних проблем. Так, знов викрита пресловута політична нейтральність папського престолу.

Церква зазнає впливу прогресивних рухів сучасності і робить певні висновки. Багато церков беруть участь в актуальній миротворчій діяльності. Одним з найбільш впливових міжнародних центрів боротьби за мир виступає християнська Мирна конференція, що об'єднує православні та протестантські рухи прихильників миру (резиденція в Празі). На загальнохристиянських конгресах релігійні православні протестантські організації прийняли ряд важливих рішень і заяв, закликали священнослужителів, всі прогресивні сили світу до боротьби проти гонки озброєнь, за збереження і зміцнення розрядки міжнародної напруженості і недопущення «холодної війни» між країнами. Дії стали разючим контрастом у порівнянні з колишньою багатолітньою політикою церкви. Починаючи з кінця 80-х років XX ст. з ініціативи російської православної церкви в Москві проведено три всесвітніх конференції, девізом яких стало: «Релігійні діячі за міцний мир, роззброєння і справедливі відносини між народами», «Релігійні діячі за врятування священного дару життя від ядерної катастрофи», «За без'ядерний світ, за виживання людства». Активні дії миролюбних, в тому числі і церковних сил, відіграють важливу роль у відвертанні загрози ядерної війни, протидіють використанню церкви з агресивною метою, сприяють подоланню суперечностей між конфесіями в політичній сфері, згуртуванню релігій, всіх віруючих для забезпечення міцного миру на Землі.