2. Політика і мораль як система

Політика і мораль у взаємодії утворюють деяку цілісність, певну систему, в функціонуванні якої виявляються і якості її складових, специфіка політичного і морального впливу на суспільне життя і ті якості системного порядку, що виникають тільки внаслідок взаємодії компонентів системи. Якісна визначеність політики, її суть полягає в тому, що це є такий вид регулюючої діяльності суспільства, що поєднує, погоджує, «стикує» політичні інтереси різноманітних соціальних сил, інтереси з приводу державної і іншої влади, з приводу визначення важливості і пріоритетність перспективних і поточних суспільних завдань і проблем, що мають значення для всіх членів суспільства, громадян держави. Таке традиційне розуміння політики недостатнє в тому, що занадто «політизоване», сконцентроване на питанні про владу як самодостатньому.

Однак сумний і повчальний досвід діяльності «політичної держави», зведення політики до простого засобу підпорядкування суспільства владі, домінуюча в сучасних умовах тенденція пошуку різноманітних, в тому числі і політичних, форм і засобів гуманізації суспільного життя актуалізує інше розуміння політики, а саме: тлумачення політики як спроможності владних структур впливати на всю сукупність соціальних процесів з метою їх гуманізації, вдосконалення відповідно «людським критеріям». Іншими словам'и, йдеться не про формальний, а про суттєво-змістовне розуміння політики як засобу вирішення, реалізації не бюрократичних, а гуманістичних суспільних проблем і мети. Але чи не є таке тлумачення політики черговою даниною утопізму^ що ігнорує той реальний факт, що «соціум - це найскладніший конгломерат різноманітних соціальних спільностей, що істотно відрізняються за своїм статусним становищем, інтересами, прийнятими системами цінностей». Таке обвинувачення не позбавлене підстав. Тому визначення політики слід уточнити. Політика - це наука про те, як можливо з допомогою держави, інститутів влади, засобами політичних «технологій» оптимізувати, погодити, збалансувати інтереси людей, забезпечити на такій основі стабільний громадянський мир, соціальну згоду, «нормальний» розвиток суспільства. Таке розуміння політики вже допускає необхідність етичного заміру політичних програм, суспільної моральної експертизи політичних платформ, введення моральних критеріїв у діяльність політиків, їх управління принципами політичної етики. Інакше суспільство ніколи не позбавиться від практики вульгарного політиканства, безсоромної влади бюрократії, панування політизованого прагматизму.

Необхідність вступу моральних критеріїв у політику диктується і міркуваннями глобальності порядку. Екологічні катастрофи, найгостріші міжнаціональні конфлікти, кризове становище культури, голод - постійний супутник мільйонів людей, нескінченні війни та кровопролиття - всі ці негативні реалії наприкінці XX сторіччя ставлять під питання саме існування роду людсько-! го на планеті Земля. «Стратегія виживання людства» допускає! у вигляді найважливіших складових нову «глобальну» політику, основану на визнанні людського життя, свободи особи, її права] на гідне життя у вигляді свого головного імперативу. Життя, прак-| тика показує, що в політиці, як і в будь-якій іншій сфері суспільного життя, процес формування та реалізації інтересів первісно зв'язаний з моральним вибором людини, її уявленнями про справедливість своїх домагань на владу, допустимому та забороненому у відносинах з державою, кордонах свободи та межах рівності, взає-мовідповідальності у відносинах з політичними інститутами. Інакше кажучи, політика споконвічно з'єднує в собі дві різноманітні системи координат, системи оцінок та орієнтацій людини у відносинах з державною владою: користі та моральності.

Багатолітній досвід спостереження над політикою, її результатами на рівні теоретичної свідомості та на рівні здорового сенсу сформував стійкий стереотип - політика справа брудна. Доказів на користь тези скільки завгодно надають і реалії сучасності. Природним наслідком такого переконання стало прагнення вчених «розвести» політику та мораль, довести, що мораль повинна знаходитись поза політикою, що тільки в умовах автономії вона зберігає в чистоті принципи та цінності. Але в такому випадку мораль приречена на практичну безплідність, вона позбавляється однієї з найважливіших функцій - духовно-практичного засвоєння світу, відривається від базової основи та реального життя людей, «відмовляється» від суспільного призначення - погоджувати інтереси окремого морального суб'єкту з інтересами всього співтовариства людей, регулювати взаємовідносини людей з допомогою моральних норм, принципів, цінностей.

Виведення моралі за «дужки політики» означало б розірвання з однією з стійких традицій людської культури. Ще Арістотель в творах «Політика», «Етика» та інших говорив про практичну орієнтованість моралі, підкреслюючи, що людину - політичну та моральну істоту -цікавить не добро взагалі, а досягнуте добро. А такий визнаний філософ, як Іммапуїл Кант називав мораль «практичним розумом». В тому, що такі глибокі ідеї згодом перекручені вульгарним прагматизмом, класики політичної і соціальпо-етичної думки не винні. Проблеми тісної взаємодії політики і моралі вчені-політологи, теоретики політичної етики Західної Європи, СІНА, Канади, Японії та інших країн аналізують у взаємодії моралі і політики в контексті нових політичних реальностей. В сучасних умовах активно трудяться над проблемою політики і моралі, теорії політичної етики тощо. Ральф Дареидорф (Німеччина), Збігиєв Бжезипський (США), Олвіп Тоффлер (США), Кер Гоулд (Англія), Алек Туреп (Франція) та ін. В сучасній політологічній та етичній літературі порушується питання про те, як в політиці та моралі застосовується загальнолюдський та соціальїю-дифереіщійоваиий зміст політичних та етичних цінностей. Глибинні коріння і політики, і моралі - в самому житті народу, вже тому і політика, і мораль об'єктивні та необхідні, вимагають взаємодії.

Спільність глибинного корішшя означає й принципову можливість 'іогодження політики та моралі, їх збіги в головному, основному. Інша справа, що, виникнувши як вираження докорінних суспільних потреб, і політика, і мораль здобули в ході еволюції статус самостійних суттєво-стей та інститутів, стали розвиватися та функціонувати за власними законами. В міру поляризації суспільства, ускладнення політичної, економічної, соціальної, етичної та інших структур можливість «розведення» форм суспільної свідомості та засобів регулювання, їх суперечливість посилилася. Але це зовсім не означає, що ситуація суперечливого відношення політики та моралі непереборна. В міру усвідомлення суспільством своєї цінності, загострення проблеми виживання людства, проблеми, багато в чому породженої саме зростаючими суперечностями між політикою та мораллю, пошук шляхів синтезу політики та моралі стає дедалі нагальним завданням.

Констатація фактів: політика - справа невдячна, економіка - річ бездушна, виробництво - згубне для природи, держава та особа - антиподи, в такій ситуації активізує увагу до проблем «олюднення» і політики, і економіки, і державного устрою. Ці проблеми слід стикувати й з міркувань етичного порядку для того, щоб поняття справедливість, рівність, гідність, добро, щастя не залишалися цінностями тільки свідомості, а перетворювались в імперативи діяльності політиків, державних структур, втілювалися в «оптимально» можливому вигляді в життя. Одним словом, незважаючи ані на які реальні перешкоди, домінуючі стереотипи та упередження, суспільство прагне до того, щоб знов і знов спробувати зробити політику моральною, а мораль - практичною, дієвою. Але це зовсім не означає розчинення моралі в політиці, втрати її контролюючіх функцій у ставленні до політики. Повне підпорядкування моралі політиці відкриває дорогу до торжества безпутності, до зневаження свободи, гідності людини.

Звичайно ж, моральність політики - величина відносна. В стабільних демократичних режимах мораль є одним з найважливіших джерел взаємоиоважного діалогу еліти і населення. Водночас окремі політичні процеси здатні значно понизити морально допустимі межі політичних вчинків. У 1919 році, благословляючи створення інституту заложників (білих офіцерів), Троцький писав: мораль підкоряється інтересам революції, мета (демократія і соціалізм) виправдує, при відомих умовах, такі засоби, як насильство, неправда та вбивство, якщо вони «справді ведуть до визволення людства», таке ототожнення моралі та політики ще більш згубне для теорії і практики, аніж ігнорування політикою моральних цінностей, критеріїв. Цинізм ситуації, коли мораль перетворюється в ганебно продажну наложницю політики, красномовно показано вже в античний період (Тразимах, Сократ). Жодні посилання на практичну доцільність, вказував Карл Маркс, не можуть виправдати брудні, нелюдяні, аморальні засоби її досягнення. «Мета, для якої вимагаються неправі засоби, не є справедлива мета». Історія переконливо показала, якою трагедією для народу обертається «розчинення» моралі в політиці, її насильницьке підпорядкування бездумним політичним схемам, злочинним по суті політичним задумам.

Синтез

Процес синтезу політики і моралі - складний, внутрішньо суперечливий. їх діалек-політики і моралі тико-функціональний зв'язок, як правило, не виступає на поверхні суспільного життя відкрито та чітко. Це й зрозуміло. Теоретичний погляд на політику й мораль в їх практичному виконанні фіксує не стільки їх схожість, скільки істотну відмінність. Почнемо з того, що політика в історичному сенсі більш «молода» форма свідомості та діяльності, аніж мораль - найдавніший інститут регулювання поведінки людей. Літопис моральних угод значно багатший, аніж історія політичних договорів і пактів.

Політика та мораль розрізняються за своїм посієм. Суб'єкт політики - великі соціальні спільності та утворення - клас, соціальна група, політична партія, держава. Суб'єктом моралі виступає вся спільність людей (загальнолюдська мораль), рід людський. Модифікації моралі: класова, професійна, релігійна, поколінська та ill. лише конкретизують універсальність моралі, її загальнообов'язковий характер. Розрізняються політика та мораль - два суспільних явища - і за специфікою свого відображення реальності, мірою наповненості категорій «земним змістом». Для політики характерна її заземленість, іюсюстороішість, практичність (утилітаризм), її спрямованість. Моралі притаманна піднесеність в оцінці, деяка трансцендентність мислення, що досягає нерідко позамежних «космологічних» форм. Трансцендентний (лат. transcendere - переступати) -термін, що означає протилежність іманентному, тобто притаманне, властиве, те, що перебуває за межами свідомості та пізнання. Цей термін має важливе значення в філософії Іммаиуїла Канта, який вважав, що пізнання людини не здатне проникнути в трансцендентний світ, світ «речей в собі». З іншого боку, за Кантом, поведінка людини диктується трансцендентними нормами (вільною волею, безсмертною душею, богом).

Здійснюючи орієитаційну функцію, політика віддає перевагу кращому, найбільш корисному з можливого, («Політика - мистецтво можливого»). Мораль в її справжньому споконвічному сенсі орієнтує на найкраще саме по собі (моральний максималізм, категоричні імперативи Іммаиуїла Канта, заповіді Ісуса Христа). Спостерігаються істотні відмінності політики та моралі за засобами реалізації функцій, в тому числі і комунікативної. Політика «розмовляє» з суспільством здебільшого мовою владних розпоряджень, законів, що приймаються, референтних вказівок, політична ідеологія впроваджується в життя з допомогою спеціальних інститутів і організацій. Моральна лексика - це мова апеляції до совісті, переконання, умовляння, проповіді. Моралі характерний позаіпституційпий засіб функціонування. Мораль здійснює регулюючий вплив через атмосферу етосу, створюваного високоморальними людьми (етос вчителя, етос наставника, етос батьків, етос шляхетної, порядної людини тощо).

Що ж спільного у політиці та моралі як формі суспільної свідомості? Для всіх форм суспільної свідомості спільним є те, що в моралі та політиці відображається конкретне суспільне буття, мораль і політика активно зворотно впливають па суспільне буття, взаємно проникають одне в одне, взаємодіють між собою, включаються в єдину надбудову того або іншого суспільства. Спільне між формами суспільної свідомості -мораллю та політикою виявляється, насамперед, в їх яскраво відображеній соціальності змісту моралі та політики, що знаходить пряме вираження в рішеннях і документах суспільних, державних організацій і органів. Єдність політичної та моральної мети визначає існування спільного між політичними та моральними нормами, що мають багато ідентичного, схожого в своїй ідейній основі, класовій та загальнолюдській суттєвості та функціональній залежності. Відображуючи особливості розвитку різноманітних реальних відносин в суспільстві, мораль охоплює Дедалі більшу сферу дії; політика ж дедалі більш активно базується на моральній основі, що дає позитивний матеріал для вироблення конкретних політичних рішень. Норми моралі, відображаючи потреби та ідеали всіх членів суспільства, включають вимоги, вироблені протягом тисячолітньої боротьби з соціально-нолітичпим злом. Переходячи в політичні принципи, норми моралі визначають їх найбільш справедливий зміст. Авторитет норм політики перебуває в прямій залежності від ступеня їх відповідності вимогам моралі, що невпинно поглиблюються. Чим глибше моральний зміст політичних відносин, тим ширше в політичних відносинах реалізуються принципи морального кодексу, тим повніше, багатше, тим більш представницький зміст політичних принципів, більш стійке сприймання їх людьми.

Істотно розрізняються політика і мораль в оцінці результатів діяльності, її ефективності. Що ж таке діяльність? Діяльність можна визначити як спрямовану активність живих систем, виниклу на основі їх ставлення до навколишнього середовища з метою самопідтримки. Людська ж діяльність як різновидність діяльності взагалі - спрямована активність людей, засобом здійснення якої виступає культура. Основними елементами людської діяльності та її структури є: суб'єкт, наділений активністю; об'єкт, на що спрямована активність суб'єкту; сама активність, що відображається в тому або іншому засобі оволодіння об'єкту суб'єктом або у встановленні суб'єктом комунікативної взаємодії з іншими. Ясно, що суб'єкти та об'єкти людської діяльності можуть бути надто різноманітні. Суб'єктом може виступати і окрема особа, і соціальна спільність, і клас, і суспільство, а об'єктом діяльності можуть бути предмети природи і будь-які соціальні явища. Для визначення етапів і видів діяльності характерно те, що її об'єктом стають ідеальні соціальні, суспільні явища - мораль і політика, продукти людської свідомості: знання, переживання, оцінки і мотиви, бажання і наміри тощо. Моральна діяльність існує, по-перше, як діяльність, свідомо підлегла будь-якій моральній меті (це, насамперед, морально-виховна діяльність); по-друге, як сторона або момент інших видів діяльності (виробничої, політичної, наукової, художньої тощо). Нерідко при розгляді моральної діяльності моральна свідомість береться як те, що вже склалося, готове, що володіє певними нормами та ідеалами. Мораль, як й інші форми суспільної свідомості, відображає дійсність, суспільне буття. Розрізняють норми політичні та правові, моральні та естетичні, говорять про норми поведінки, про канони в мистецтві, про норми пізнавальної і перетворювальної діяльності, про звичаї і традиції як про норми тощо. Моральні норми - вид соціальних норм, які відносяться до категорії норм поведінки. Зміст моральних норм визначається основними соціальними завданнями моралі. Моральні правила говорять людині: виконуй свій обов'язок, будь чесний, люби людей, допомагай їм та ін., не вказуючи, як себе вести в тій або іншій конкретній ситуації. Це не випадково, і, по-перше, зв'язане з тим, що мораль регулює поведінку особистості не тільки в стандартних, але й в досить складних ситуаціях, для яких не існує точних алгоритмів поведінки, по-друге, в тому і полягає суть моралі, що людина повинна приймати рішення сама, самостійно формувати мотиви вчинку і сама відповідати за його наслідки. Тут не годиться якесь точне правило, що можна лише заучити і у всьому його дотримувтись. Невдача для політика -явна антицінність. Навіть одна поразка в політичній сутичці нерідко коштує політику його кар'єри. Інакше сприймається неуспіх моральною свідомістю. Страждання, позбавлення, навіть смерть проповідника не тільки не дискредитує значимість і цінність його моральних повчань, але, навпаки, придає їм додаткову силу. Моральне вдосконалення через страждання, моральне очищення, піднесення через катарсис - одна з популярних ідей етичної філософії, релігійної моралі. Зважуючи на суперечливість ставлення до моралі, політики, проф. Віктор Фетисов справедливо відмічає, що навіть тимчасово відступаючи та чимось жертвуючи, політика, врешті-решт, націлена на успіх, вигоду, тоді як мораль, навіть стаючи великими радощами та щастям, в глибині своїй безкорислива. Питання про збереження влади - головне навіть для політика, що мислить демократично. Мораль, навіть викликаючи загальне поклоніння, випаровується, як тільки починають командувати, управляти. Загальне в політиці та моралі суспільства існує не тільки в сфері почуттів, але й в сфері ідеології. Це знаходить вираження в тому, що політичні та моральні погляди, ідеї, категорії за своїм класовим характером єдині, доповнюють одне одного, а наступність моральної свідомості багато в чому відповідає наступності політичної ідеології. Наведені порівняння, а їх число без особливої праці можна умножити, розкривають істотну різнорідність форм, що аналізуються, і типів регулювання процесів суспільного життя та поведінки людей, одна з яких має явно виражену природу, відображає світ соціуму, суперечливу взаємодію соціальних спільностей, а інша має духовний характер, відображає світ Людини як соціальної, моральної істоти. Разом з тим відмінності ані в якому випадку не можна абсолютизувати. Представляючи своїми характеристиками два різних модуси існування людей, політика і мораль мають багато спільного, їх суперечності безупинно розв'язуються практично, знімаються в конкретних актах політичної діяльності, з тим, щоб знов виникнути вже в іншій формі, іншій ситуації.

Зафіксована теоретичною свідомістю специфіка політики та моралі, узагальнення багатовікового досвіду політичного та морального життя людей дає підставу для існування найрізноманітніших тлумачень діалектики політики і моралі. Вивчення історії політичної науки та етики дозволяє вичленити чотири основних типи тлумачення взаємодії політики та моралі: перший - оптимістичний, що стверджує: політика та мораль в принципі співпадають, їх розбіжність - результат конкретних обставин, які слід змінити; другий - песимістичний, заявляє про принципову несумісність політики та моралі, їх антиномічну суперечливість; третій - «об'єктивістський», декларує, що політика, як і мораль, настільки специфічні, що сама спроба встановити який-небудь взаємозв'язок між ними неспроможна. Згідно такому підходу, політика оголошується позаморальною або «імморальною», її оцінювати слід винятково поняттями політології. Відповідно й мораль обмежена своїми власними категоріями та проблемами, їй не слід втручатися в невластиві теоретичні і практичні діла політики. Четвертий тип пояснює відношення політики та моралі - «релятивістський» - полягає в тому, що їх взаємозв'язок і можливість поєднання ставиться в безпосередню залежність від ситуації, в якій проявляється. Іншими словами, політика та мораль можуть співпадати, а можуть і суперечити, їх «союз» може бути короткочасним або ж тривалим, стійким або надто рухомим.

Кожний з чотирьох типів інтерпретації співвідношення політики та моралі має своїх прихильників і супротивників. Але найбільш розповсюдженою в історії політології та етичної думки є теза про незбіг моралі й політики, їх несумісність. У різні епохи розбіжність політики і моралі захищали такі несхожі між собою мислителі, як Карнеад і Секст-Емпірик, Лайола і Гоббс, Макіа-веллі і Шопенгауер, Парето і Сорокін. Найбільш показовою серед політологів, що відстоюють тлумачення співвідношення моралі та політики, вважається концепція італійського мислителя і державного діяча Нікколо Макіавеллі. В творі «Государ» («Князь») Нікколо Макіавеллі висловив ряд міркувань з приводу політики та моралі, що згодом в акумульованому вигляді увійшли в політичну науку як поняття макіавеллізм, зафіксувалися в формулі: «мета виправдує засоби». Спираючись на спостереження розуму та свідчення досвіду бурхливого політичного життя італійських міст, Нікколо Макіавеллі стверджував, що в політиці заради перемоги допустимо переступити закони моралі, «добре, що жорстокості, які застосовуються» не тільки неминучі, але й виправдані міркуваннями доцільності. Проникливий мислитель, який добре знав «куліси й задні дворища» політики, прийшов до висновку, що політик не може дозволити собі бути безпутною особистістю, керуючись міркуваннями моралі, неминуче зазнає поразки. «Хто хотів би творити одне тільки добро, неминуче загине серед стількох чужих добру». Але навряд чи хто з політиків насмілиться прилюдно і відкрите назвати себе людиною, яка не дотримується законів моралі. Ось чому слід «бути великим вигадником та лицеміром», не соромитися у виборі засобів -«змушувати народ вірити силою». Правителю, «государю» Макіавеллі радить: «брудні справи доручай візирю, як можна частіше змінюй близьких, провокуй зіткнення та суперечки між ними, щоб краще дізнатися їх справжні наміри». Влучність зауважень італійського політолога можна проілюструвати безліччю прикладів з сучасного політичного життя. Основні аргументи на користь песимістичного тлумачення відносин політики та моралі підхоплені та поглиблені прихильниками концепції Нікколо Макіавеллі.

Макіавеллізм став номінальним виразом, синонімом безпринципності, ознакою та доказом аморалізму політики. Умовиводи італійського політолога стали використовувати та для характеристики його власних переконань, що цілком несправедливо. Макіавеллі, і в цьому його історична заслуга, показав, який має вигляд зв'язок моралі та політики в тих обставинах суспільно-політичного життя, безпосереднім свідком і учасником якого виступає. Фіксуючи як учений роз'єднаність моралі і політики, Макіавеллі вперше в політичній науці визначив «гострі кути» проблеми, сформулював її основні суперечності. Але було б помилково па цій підставі зараховувати його в ряди ідеологів аморалізму в політиці. Виходячи в аналізі співвідношення політики та моралі з дійсного стану політичного життя, а не з поняття належного, Макіавеллі зовсім не зводив у принцип жорстокість політики, не заперечував, що в ідеалі допустимо збіг політичної мети та моральних засобів, говорив про необхідність навчати молодь добру.

XX сторіччя, жахи панування тоталітарних державних систем, політичних диктатур, в якому б варіанті не виступали, лицемірство, зведене в ранг офіційної політики фашизму і сталінщиии, тотальне знецінювання людської особистості падали нові свідчення гострих колізій політики та моралі. Відомий французький теоретик Жан-Франсуа Ревель в книзі «Даремне знання» (Париж, 1988) пише, що рушійною силою сучасного світу виступає неправда. До сфери застосування «неправди», яка протистоїть «раціональності», науці, належать, насамперед, політика та ідеологія. В ім'я групових інтересів «раціональність» найчастіше поступається місцем неправді, свідомому викривленню фактів. Скільки б вражаючими не показувались такого роду констатації, вопи не можуть служити доказом «повної та остаточної» несумісності політики та моралі. Історія суспільного життя багата не тільки на приклади політичного лицемірства та відвертого цинізму політиканів, вона дає і немало зразків чесної політики, єдності шляхетних мотивів і цілеіюкладальпої діяльності. Шукання правди передових представників народничества, ідейна, мо-ралыю-значуща упевненість українських діячів культури, борців за незалежність і свободу народу, шляхетне суспільно-політичне життя, персоніфікований Махатмою Ганді, Мартіном Лютером Кіпгом, Андрієм Сахаровим та їх численними прихильниками та послідовниками - все це не тільки чудові зразки сплаву гуманізму, етичних цінностей, шляхетних громадянських вчинків, але й доказ того, що потреба суспільства, людства в морально орієнтованій політиці стане життєвою необхідністю.

Сукупна дія різноманітних несприятливих факторів економічного, військового, екологічного, національного, ідеологічного порядку вкрай загострює проблему базових умов життя людей - забезпеченість існування, турбота про дітей і престарілих, надій па «завтрашній день», можливість нормального задоволення вітальних запитів, потреба в цивілізованому спілкуванні один з одним. Ця ситуація має локальпо-регіопальпу адресу і світовий масштаб. Якими б критеріями не керувались політики - науковим політичним знанням, моральними заповідями Ісуса Христа, прагматичним міркуванням типу «моральним бути вигідно», доказами швейце-ровської етики «шанобливості перед життям», або ж аргументами новітньої соціоетики, що доводять наявність в самій природі людини генів співробітництва, солідарності, взаємодопомоги та співчуття, - головне в іншому. Чесний політик не має права не враховувати моральний фактор, ігнорувати етичні критерії політичної діяльності.