1. Сучасний суспільний прогрес

Ще в сивій давнині почався процес осмислення міжнародних відносин. Розвиваючись як частина політичних учень, уявлення про міжнародну політику поступово перетворились в автономну систему поглядів про закономірності взаємозв'язків у світі, про стосунки між народами. В сучасних умовах переходу до нового стану міжнародних відносин дедалі більше зростає значення політичного аналізу тенденцій світового розвитку.

В міру розвитку людства ускладнювалися й зв'язки між народами. З утворенням та розвитком держав, зв'язки та стосунки між людьми поділяються на внутрішньодержавні та зовнішні. Та якщо внутрішньодержавні стосунки між людьми виражали відносини панування і підкорення, то зовнішні, за межами держави, стосунки одного народу з іншими народами будувалися на рівноправній основі. За традицією, стосунки між народами не охоплювали існуючі всередині держави зв'язки та стосунки між людьми. Стосунки між державами стають у центр зв'язків між народами, сприяють їх всебічній по-літизації. Поява кордонів як меж, до яких сягала державна могутність, символізувала не лише суверенітет держави, але й виділення зовнішньої політики, під якою малися на увазі дії, що виходять за кордони, межі держави. Водночас держава встановлювала контроль над діями будь-яких іноземних сил на своїй території, а непідконтрольні акції розцінювалися як втручання У внутрішні справи держави.

Характерні для політики риси своєрідно відображала зовнішня політика. Взаємодія соціальних шарів і структур у суперництві за участь у зовнішніх справах держави в умовах традиційного суспільства (рабовласництво, феодалізм та ш.) виражалася значно слабше, ніж у ставленні до внутрішніх справ. Сприймалася зовнішня політика як виняткова прерогатива верховної влади, як сфера діяльності властителя або відносно вузької групи осіб, залучених до таїнства управління. Процес формування у різноманітних соціальних спільностей і шарів самостійних міжпародпо-іюлітичпих інтересів підганявся кризами та потрясіннями, що зламували державну оболонку. Та події, що відбувалися в окремих державах, мало змінювали загальну картину світового співтовариства. Вже в стародавності розвивається та частина зовнішньої політики, що визначала форми, мету та зміст міжнародної діяльності держави. Спритні володарі, які звикли повелівати, поза державою зустрічались з не менше досвідченими монархами, государями, властителями, які стояли у керма в інших державах. Протиставлення через відсутність передумов для гегемонії однієї з сторін могло затягуватися на тривалий період (Єгипет і хети, Афіни і Спарта, Рим і Карфаген та ін.). Звичайно ж, така обставина примушувала державних володарів розробляти стратегію дій на перспективу, чітко визначати ієрархію мети, розраховувати сили і засоби, вести безперервне вивчення ситуації, продумувати засоби впливу на суперника, супротивника, організовувати союзи та ін. Поступовому виробленню поважних форм спілкування та правил поведінки у міжнародних відносинах, принаймні, серед рівних держав, сприяла персоніфікація влади чужої держави в особі конкретних нослацців-динломатів. Зрозуміло, в зовнішньополітичній сфері появляються засоби і методи цивілізованих рішень, проблем, що виникають, і прецеденти для політики.

Багатьом імператорам («царям царів») сама ідея суверенної рівності здавалась малоприйнятною, і вони прибуття послів з подарунками готові тлумачити як присилку данини. Для будь-якої держави «метою в собі» визнавалася абсолютна незалежність держави з визнанням її суверенної рівності та невтручанням у внутрішні справи. Суверенна рівність розглядалася як цілісна політична одиниця, в якій лише суверен (народ) або уряд володіють верховною легітимною (законною) владою і мають право виступати від імені держави. Міжнародні стосунки, міжнародна політика зводилися до взаємодії держав, тому що інших суб'єктів міжнародної політики не існувало (в Середньовіччя - рідкий виняток і вплив глави католицької церкви). В таких умовах держави прагнули виявляти вплив через міждержавні зв'язки, пропонуючи союзницькі відносини або заступництво, стравлювали народи (за принципом «поділяй і володарюй»), намагалися маніпулювати більш-менш прихованими засобами (підкуп, шантаж, шпигунство тощо). У слабких партнерів на їх систему цінностей, держави з довготривалою стратегією постійно впливали за допомогою розповсюдження своєї мови і місіонерства, нав'язуючи свою культуру, форми державного або військового влаштування, права та Ін. Визначаючи значення, роль і місце суспільного договору в системі відносин і в сфері взаємозв'язків і взаємостосунків між державами, Жан-Жак Руссо приводить, слова Таціта про засвоєння британцями римського способу життя, що «недосвідчені, воші називали культурністю те, що було початком поневолення». Дипломатичні відомства держав гіспо співробітничали зі спеціальними службами, військо-вим відомством і департаментами та іншими державними, владними органами і структурами. Природно, складаючи основи політики, міжнародні відносний утворюють певну систему. Політолог Карл Хорсті вважає, що міжнародна система визначається як сукупність незалежних суверенних політичних спільностей: племен, полісів, націй або імперій, взаємодіючих зі значною частотою і відповідно із упорядкованим процесом. Політолог Раймонд Арон підкреслює, що міжнародні відносини - це відносини між політичними спільностями. Основною спільністю зовнішньої політики і компонентом міжнародної системи виступає держава - основний інститут національної політичної системи. Хоча, взагалі, вихід па світову арену в сферу міжнародних відносин мають практично всі складові політичної системи, в тому числі політичні партії, політичні рухи, об'єднання і організації громадськості та іп. За західною традицією найбільш узагальнено зовнішня політика визначається як діяльність, мистецтво по втіленню в життя шляхом насильницького нав'язування або угоди групових державних інтересів. Суб'єктами і об'єктами зовнішньої політики виступають не тільки суверенні держави, але й їх коаліції, союзи, блоки та in. Дедалі більше значення набирають попаддержавпі утворення - Організація Об'єднаних Націй та її інститути. Суб'єктами зовнішньої політики та зовнішньополітичних відносин виступають і народи, що борються за своє державне самовизначення. Ще в сивій давнині - Греція, Рим, Китай, Єгипет та ін., потім в середні віки, в епоху феодалізму, в період розвитку капіталізму - вважалося природним прагнення до поширення влади держави на нові райони, життєвий простір, з якими держава входила в суперечки. Експансію освящали месіанством про «богообраність» того або іншого народу (наприклад, японців), теза про культурну перевагу над варварами (Стародавня Греція, Стародавній Рим, Китай та ін.), релігійні вчення, концепції державної спадкоємності з імперіями, що розпалися раніше (Священна Римська імперія германської нації). При зіткненні з іншою державою в різноманітних міждержавних проблемах відносини з'ясовувалися силою та лише потім велися пошуки компромісів тощо. Головною цінністю, за володіння якою велися суперечки, зіткнення і навіть війни між державами, ставала земля, придатна до господарського освоєння. Часто-густо через землі, надбання життєвого простору і виникали конфлікти і війни. Кордони держави ставали зримим втіленням балансу сил з іншими державами або варварськими племенами. Виникали прикордонні території зі складною історичною долею (Лотарингія, Галичина, Трансільванія, Придністров'я, Нагірний Карабах та ін.). Суперечки та конфлікти між державами протягом тисячоліть переростали у війни. З 56 століть людської цивілізації менш трьох - 294 роки можна вважати мирними. За 265 років, описаних у давньоруській «Повести временных лет», літописець лише в один рік, як про велике диво, записав: «Мирно бисть». Г справа не в принципі відсутності ми-ролюбства. В історії зафіксовано понад 8 тисяч мирних договорів, багато з яких укладались па віки, але середній термін їх дії не перевищував 10 років. Війна - організована збройна боротьба між державами, класами або націями. Війна сприймалася як властиве історії і, особливо, міжнародним відносинам, явище. Війна тісно зв'язана з політикою. До промислової революції військова сила держави лише приблизно відповідала рівню соціально-економічного розвитку тієї або іншої держави. Воєнні битви, поле брані ставали поприщем геройства, здобування слави тощо. Навіть в ідеальній державі, про яку мріяв Платон, воїни складали один з трьох станів майбутнього суспільства. В сивій давнині і Середньовіччя войовничими вважалися варварські племена, які шукали життєвий простір і не раз розгромлювали цивілізовані держави. Кочівники перемагали осілі народи. Але найглибшими причинами війн виступають економічні, правові, релігійні, психологічні та ін. фактори, що виявляються в політиці держави. Могутня військова держава в міждержавних зв'язках вважалася гарантією миру. Кожний володар, починаючи війну проти суміжної держави, добивався встановлення миру на своїх умовах: підпорядкування або знищення тих, хто чинив опір. Обурюючись лицемірством римлян, вождь британців Калгака говорив, що «римляни створюють пустелю і називають це миром». Пакс Романі - мир по-римському - настав, коли все Середземномор'я та Західна Європа виявилися підконтрольні Риму. Це класичний мир на умовах загарбника. Потім його дотримувались багато імперій. Протягом всієї історії війна -не біологічна неминучість, не відхилення від норми в курсі тієї або іншої держави і не затьмарення монархів, а цілком законний розвиток тих же процесів, що відбувалися всередині держави і на світовій арені до переростання конфлікту в збройні сутички.

В межах загальної еволюції політичної думки в філософії теоретично осмислювались міжнародні відносини. Приділялася увага проблемам співвідношення моралі та насильницької зовнішньої політики. Розглядаючи питання про вище благо, про доброчесність єдиних джерел щастя, про суперечність морального боргу і особистої користі, давньоримський філософ і політичний діяч Марк Тулій Ціцероп висуває тезу про «справедливу і благочестиву війну», що могла вестися або для помсти за завдане зло, або для вигнання з країни ворога, який вторгнувся. Аврелій Августіп Гішюнський (334-430 pp.) - єпископ гіішонський (в Північній Африці), християнський богослов, філософ додав до умов Ціцеропа «справедливість намірів» (моральний умисел) ведучого війну. Його міркування про війну і мир звучать цілком сучасно: «Ті, що порушують мир, пе ненавидять його... А хочуть лише іншого миру, що відповідав би їх бажанням». В Середньовіччі Фома Аквінський формулює третю умову справедливості війн: війна повинна бути ~ авторизована компетенція, санкція з боку державної влади. Можливість війни між суверенними державами, в якій обидві сторони впевнені у власній правоті, допускав і Гуго Гроцій, що заклав теоретичну основу для пізнішого поняття нейтралітету. Проблеми співвідношення моралі та насильницької зовнішньої політики знайшли відбиття і в працях філософа і гуманіста Яна Амоса Коменського, Іммануіш Канта та інших.

В XX ст. багато політологів, особливо які належать до школи політичного реалізму, широко використовують в працях з теорії міжнародних відносин творчу спадщину філософів і мислителів Античності та Середньовіччя - Фу к і діда, Нікколо Макіавеллі, Томаса Гоббса та ін. Засновник прагматичної історіографії Фукідід з Афін (460-396 pp. до н. є.) розглядає історичні події в органічному зв'язку з рушійними силами та шляхами розвитку, намагається дати аналіз політичних процесів. Оцінюючи події з позицій антропології і психології, Фукідід вважав неминучим їх повторення в майбутньому (наявність початку ідеї історичного кругообігу, циклічність розвитку суспільства) завдяки властивостям людської природи, а не будь-яких міфічних або космічних джерел. Немало цікавих узагальнень дій політичного лідера, в тому числі й в міжнародних справах, залишив Нікколо Макіавеллі. В трактаті «Государ» ним пропонується звід правил успішної політичної поведінки: «Воістину пристрасть до завоювань - справа природна і звичайна, і тих, хто враховує при цьому свої можливості, всі схвалять або піхто не засудить...». Нікколо Макіавеллі підкреслює, що та війна справедлива, яка необхідна, і та зброя священна, на яку єдина надія. Пізніше знайшли розвиток у міжпародио-нолі-тичній теорії та практиці багато ідей Нікколо Макіавеллі про «створення ворогів», перемога над якими гарантована, про різницю між політичним фактом і його сприйманням та ін. Ідеї Томаса Гоббса (концепція «війна всіх проти всіх») склали філософську правову і морально-етичну основу пізніших концепцій «балансу сил» та ін.

Важливі зміни в міжнародній політиці м„ши . . відбуваються після великих географічних в світовій політиці відкрить ху століття, в міру розвитку капіталізму в Європі та зростаючої інтернаціоналізації економічних зв'язків: міжнародна політика набуває глобального характеру. В 1494-1529 роках між Іспанією і Португалією підписуються договори, за якими поділеним між ними виявився майже весь не європейський світ. І хоча загальна тенденція розвитку світового співтовариства залишалася незмінною, все ж згодом претенденти на світову гегемонію змінювалися. В XIX ст. влада Британської імперії поширювалася на чверть земних територій (без Антарктиди), Російської імперії - на одну шосту, а Франції - на одну десяту. Понад половини поверхні планети контролювали три держави: практично вся Земля виявилася поділена на колоніальні володіння, імперії.

В Європі не менше цікаві зрушення сталися після наполеонівських війн. В результаті Віденського конгресу 1815 р. па континенті складається система міжнародних відносин - європейський концерт. Тоді ж створити регульовану модель європейської політики, що виключала можливість європейської політики, різкого перерозподілу могутності па користь будь-якої держави, спробували п'ять монархій: Росія, Англія, Австрія, Пруссія, Франція. Посилення однієї держави викликало зближення інших, вимагало компенсуючих відступів, силові маневри тощо. При здійсненні світової політики європейського концерту роль головного балансира зуміла зіграти Великобританія і добилася найбільших успіхів у світових справах: XIX століття па Заході іменується Пакс Британіка аналогічно з римським періодом історії. Століття, коли відсутні загальноєвропейські війни, викликає інтерес сучасних політологів, соціологів до розкриття самої суттєвості механізму європейського концерті. Якщо його роль високо оцінив Генрі Кіссінджер, то скептично поставився до перспективи використання моделі європейською концерту в XX сторіччі американський історик Гаррі Крепг. «Система Меттериіха - Вісмарка настільки ефективна зважаючи па особливі причини. Система ідеологічно однорідна, число її членів суворо обмежене... Міжнародне політичне життя не стало надбанням плебсу... В сучасних умовах ці фактори відсутні».